Головне меню

16.2. Конституційний процес. Конституція України 1996 р.

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.2
80

16.2. Конституційний процес.

Конституція України 1996 р.

Початок конституційного процесу в Україні пов’язаний із прий­няттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р. Як уже зазначалося, у цьому документі затверджувалися конституційні основи створення незалежної суверенної демократичної Української держави, побудованої на принципах поділу влади на законодавчу, виконавчу й судову, гарантування демократичних прав і свобод, рів­ності усіх громадян перед законом.

У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нового Основного Закону, розроблену конституційною комісією на чолі з Л. Кравчуком. Цей документ ґрунтувався на положеннях Декларації 16 липня 1991 p., що враховувала норми міжнародного права. Навесні 1992 р. комісія оприлюднила проект Конституції, в якому передбачалося, що Україна має бути президентською республікою з двопалатним парламентом. Проект було винесено на всенародне обговорення, проте його суперечливі положення піддавалися різкій критиці, і він не знайшов підтримки ні на місцях, ні у Верховній Раді.

Доопрацювання цього проекту тривало більше року. Він був до­повнений з урахуванням положень альтернативних проектів, висунутих рядом політичних партій, індивідуальних розробок. Улітку 1993 р. новий проект був оприлюднений. Однак полеміка щодо того, якою республікою мала стати Україна - парламентською чи президентською, - доповнилася дискусією з процедури прийняття Основ­ного Закону. Частина радикально налаштованих депутатів парламенту наполегливо вимагала скликання Конституційної асамблеї.

Конституційний процес зайшов у глухий кут. Продовжувала діяти Конституція 1978 р., до якої за дуже короткий термін було внесено понад двісті поправок. За своєю сутністю це був документ радянської системи, який не відповідав потребам розбудови

нової держави. До того ж поправки іноді суперечили первинному тексту або іншим поправкам. Отже, діюча Конституція вже не виконувала свого основного призначення - стабілізації політичного життя і правової системи.

Після виборів нового складу парламенту і президента з вересня 1994 р. почала діяти нова конституційна комісія. Вона була утворена за принципом представництва двох гілок влади, співголовами її відповідно стали Президент України Л. Кучма та Голова Верховної Ради О. Мороз. Знову ж таки проблема вибору форми державного правління, поділу владних повноважень між главою держави та пар­ламентом виявилася нерозв’язаною.

У грудні 1994 р. Президент подав на розгляд парламентові про­ект конституційного Закону “Про державну владу і місцеве самоврядування”. Він передбачав перетворення країни з парламентсько-президентської на президентсько-парламентську республіку. Згідно з ним Президент ставав одноосібним главою уряду й отримував право формувати його без погодження з Верховною Радою. Йому ж мала підпорядковуватись і система місцевих органів влади у вигляді місцевих держадміністрацій. За результатами голосування 18 травня 1995 р. цей проект набрав лише просту більшість голосів, тоді як для надання йому чинності була потрібна конституційна, тобто у 2/3 го­лосів, більшість. У цій ситуації Л. Кучма опублікував указ про опитування громадської думки. Громадяни мали відповісти на запитання: кому ви довіряєте - Президенту чи Верховній Раді? Однак ця суперечка так і не була винесена на суд виборців. Згідно з діючою Конституцією таке опитування не могло мати законодавчих наслідків, а влаштовувати референдуми без згоди парламенту глава виконавчої влади не мав права.

Унаслідок протистояння між гілками влади у 1995 р. в Україні виникла конституційна криза. її подолання потребувало нестандартних підходів. Таким виявився Конституційний договір між Верховною Радою та Президентом України, укладений 8 червня 1995 р. Зазначалося, що до прийняття нової Конституції України організація та функціонування органів державної влади й місцевого самоврядування здійснюються на засадах, визначених Законом “Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні”, який Верховна Рада України схвалила 18 травня 1995 р. більшістю голосів народних депутатів. Отже, Конституційний договір, в основу якого було покладено ініційований Л. Кучмою Закон про державну владу, мав статус тимчасового вищого правового акта. Положення Конституції 1978 р. визнавалися чинними лише в частині, що узгоджувалась із зазначеним договором. На термін дії Конституційного договору розширювалися нормотворчі та адміністративні повноваження Президента України й органів виконавчої влади і дещо обмежувалися права Вер­ховної Ради й місцевих рад.

Конституційний договір дещо “розрядив” ситуацію між гілками влади, що активізувало й конституційний процес. Але після того як конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд до Верховної Ради, протистояння знову загострилось. У поданому проекті передбачалася двопалатна структура парламенту, названого Народними Зборами, що неоднозначно було сприйнято депутатами. Гострі суперечки виникли з питань розподілу повноважень між гілками влади, визнання приватної власності на засоби виробництва, державної мови та символіки, статусу Республіки Крим. Баталії навколо конституційного процесу посилилися з появою альтернативних проектів Конституції.

У президентському оточенні знову виникло питання про звернення до народу, але на цей раз у формі референдуму, а не опитування. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого в країні спалахнула гостра політична криза. З метою знайти компромісне рішення у травні 1996 р. Верховна Рада утворила спеціальну комісію. Ретельна діяльність комісії уможливила узгодження позицій різних політичних сил у парламенті щодо спірних статей проекту Конституції.

Останнім етапом складного, довготривалого конституційного процесу стала так звана “конституційна ніч”. Засідання Верховної Ради, розпочате 27 червня 1996 р. за рішенням народних депутатів, мало тривати доти, доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена. Вранці 28 червня текст Основного Закону був проголосований у цілому і набрав необхідну кількість голосів. Прийняття Конституції підвело юридичну базу під державність українського наро­ду, знаменувало собою завершення перехідного періоду становлення Української держави.

Конституція України містить Преамбулу і 15 розділів. У І розділі “Загальні засади” зазначено, що Україна є суверенною й незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою у формі республі­ки. Водночас вона характеризується як унітарна і світська держава.

Суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною (ст. 2). Носієм суверенітету України є народ. Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу (ст. 17).

Демократичну суть держави конкретизує принцип народовладдя. Єдиним джерелом влади в Україні є народ. Виключно народові належить право визначати й змінювати конституційний лад, це право не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (ст. 5). Державна влада в Україні здійснюється в межах, установлених Конституцією, і відповідно до законів України на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (ст. 6). Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної й ідеологічної багатоманітності. При цьому держава гарантує свободу політичної діяльності, не забо­роненої Конституцією і законами України (ст. 15).

Соціальний характер Української держави визначає принцип со­ціальної спрямованості економіки, її зобов’язання відповідати перед людиною за свою діяльність, проголошення головним державним обов’язком утвердження й забезпечення прав і свобод людини, гарантія екологічної безпеки. Людина, її життя і здоров’я, честь і гід­ність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою со­ціальною цінністю (ст. 3).

Держава сприяє консолідації та розвитку української нації, а також розвиткові всіх корінних народів і національних меншин України. У ст. 10 закріплюються засади мовної політики держави. Державною мовою в Україні є українська мова. Тому держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Гарантується також вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Україна дбає й про задоволення національно-культур-них і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.

Проголошується принцип верховенства права (ст. 8). Визначено основні ознаки правової держави: найвища юридична сила Конституції; відповідність її нормам законів та інших нормативно-правових актів; пряма дія норм Основного Закону; гарантоване звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (ст. 8); заборона примушувати робити те, що не передбачено зако­нодавством; обов’язок органів влади та самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією й законами України (ст. 19).

У цьому розділі врегульовано також важливі питання, пов’язані з національною безпекою та зовнішньополітичною діяльністю держави. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладається на відповідні військові формування та право­охоронні органи. На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом, не допускається розташування іноземних військових баз (ст. 17). Зовнішньополітична діяльність держави має бути спрямована на забезпечення національних інтересів та безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства (ст. 18).

Загальні засади у ст. 20 визначають державні символи України: Державний Прапор - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів; Великий Державний Герб, основу якого становить Малий Державний Герб - Знак Княжої Держави Володимира Великого; Державний Гімн - національний гімн на музику М. Вербицького.

Розділ II “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” розроблено з урахуванням принципових положень міжнародно-правових актів: Загальної Декларації прав людини (1948 p.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966), Міжнародно­го пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 p.), Євро­пейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 p.), Паризької хартії для нової Європи (1990) та ін.

Установлені Конституцією права й свободи відповідають найвищим міжнародним стандартам, вони гарантуються і не можуть бути скасовані. Коли приймаються нові закони або вносяться зміни до чинних законів, не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22). Забезпечується рівність усіх перед законом і не допускається привілеїв чи обмежень за ознаками раси, статі, етнічного і соціального походження, політичних, релігійних та інших переконань (ст. 24).

Конституція проголошує особисті права людини: на життя (ст. 27); на повагу до її гідності (ст. 28); на свободу і особисту недоторканність (ст. 29); на недоторканність житла (ст. 30); на таємницю листування, телефонних розмов та іншої кореспонденції (ст. 31); на невтручання в особисте й сімейне життя (ст. 32); на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33); на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

У Конституції закріплено політичні права і свободи громадян. Це право на об’єднання в політичні партії та громадські організації (ст. 36); право брати участь в управлінні державними справами, (ст. 38); право на мирні збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39); право на письмові або особисті звернення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Конституцією передбачено широкий спектр економічних, соціальних, культурних прав людини і громадянина. До них належать: право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41); право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42); право на працю (ст. 43); право на страйк для захисту своїх економіч­них і соціальних інтересів (ст. 44); право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45); право на соціальний захист (ст. 46); право на житло (ст. 47); право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї (ст. 48); право на охорону здоров’я (ст. 49); право на безпечне для життя і здоров’я довкілля (ст. 50); право на захист сім’ї, дитинства, материнства і батьківства (ст. 51, 52); право на освіту (ст. 53); право на свободу творчості, захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Порівняно з попередніми конституціями України уперше встановлюються гарантії прав і свобод людини і громадянина. Конституція надає кожному право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Зокрема ст. 55 передбачає право на судовий захист, звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. А після використання всіх національних засобів правового захисту - звернення до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Права людини захищають й інші конституційні норми. Кожен має право на правову допомогу. Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. Стаття 62 встановлює презумпцію невинності особи у кримінальному судочинстві. Згідно зі ст. 63 особа не може нести відповідальність за відмову давати по­казання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визнається законом.

Конституція містить також обов’язки громадян України. Проте їх значно менше, ніж це було у попередніх радянських конституціях, що свідчить про більший рівень її демократичності. До них належать обов’язки захищати Вітчизну (ст. 65); не заподіювати шкоду приро­ді, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки (ст. 66); сплачувати податки і збори (ст. 67); неухильно дотримуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68); батькам утримувати дітей до їх повноліття, а повнолітнім дітям піклуватися про своїх непрацездатних батьків (ст. 51).

Розділ III “Вибори. Референдум” встановлює основи організації виборів, референдуму й інших форм безпосередньої демократії. Стаття 71 проголошує, що вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного го­лосування.

Розділ IV “Верховна Рада України” визначає структуру й компе­тенцію єдиного органу законодавчої влади в Україні. Верховна Рада України обирається на 4 роки і складається з 450 депутатів, які здійснюють свої повноваження на постійній основі.

Народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу й про­живає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята (ст. 76). Народні депутати складають присягу на вірність Україні (ст. 79) і користуються депутатською недоторканністю (ст. 80). Вони не можуть мати іншого мандата чи бути на державній службі (ст. 78).

Верховна Рада працює сесійно. Чергові сесії відбуваються двічі на рік. Позачергові скликаються на вимогу депутатів - не менш як третини конституційного складу парламенту або на вимогу Президента України.

За Конституцією (ст. 85, 92, 111) Верховна Рада України має вагомі повноваження у законодавчій діяльності, сфері державного будівництва та парламентського контролю. Вона вносить зміни до Конституції і приймає закони України, затверджує Державний бюджет України, визначає засади внутрішньої й зовнішньої політики, надає згоду на призначення Прем’єр-міністра, схвалює програму діяльності Кабінету Міністрів, здійснює контроль за його діяльністю. Дає згоду на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора і може висловити йому недовіру, наслідком якої є його відставка з посади. До повноважень Верховної Ради належить призначення на посаду і звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України. Верховна Рада призначає половину складу Ради Національного банку, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, третину складу Конституційного суду України, голову та інших членів Рахункової палати, Уповноваженого з прав людини. Парламент дає згоду на призначення й звільнення Президентом голів Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету телебачення і радіомовлення.

Стаття 87 надає Верховій Раді право за пропозицією не менш як однієї третини депутатів від конституційного складу розглянути питання про відповідальність уряду та більшістю голосів від конституційного складу прийняти резолюцію недовіри Кабінетові Міністрів України.

Розділ V Конституції “Президент України” надає Президенту України статус глави держави. У ст. 102 зазначається, що “він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, до­держання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина”. Інститут глави держави, який є порівняно новим явищем у політичному житті України, уособлює державну владу загалом. Він об’єднує всі гілки державної влади, забезпечує координацію їхніх дій.

Президент обирається громадянами України на п’ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні про­тягом десяти останніх років та володіє державною мовою. Одна й та сама особа не може бути обрана Президентом України більше ніж на два строки підряд (ст. 103).

Президент України забезпечує державну незалежність, націо­нальну безпеку і правонаступництво держави; представляє державу у міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю; припиняє повноваження Верховної Ради, якщо про­тягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; здійснює призначення за згодою Верховної Ради Прем’єр-міністра України, Генерального прокурора України, призначає членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих держав­них адміністрацій, скасовує акти Кабінету Міністрів; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; очолює Раду націо­нальної безпеки та оборони України; нагороджує державними наго­родами; здійснює помилування; підписує закони; має право вето що­до прийнятих Верховної Радою законів із наступним їх поверненням на повторний розгляд тощо (ст. 106).

Конституція не передбачає видання Президентом указів із соціально-економічних питань, як це було до її прийняття. Разом із тим розширилися кадрові повноваження глави держави щодо призначення і звільнення керівників центральних органів виконавчої влади, у тому числі й можливості звільнення Прем’єр-міністра без згоди парламенту.

Для здійснення своїх повноважень Президент у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, створює консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби (п. 28 ст. 106). Таким органом є адміністрація Президента, яка за президентства Л. Кучми помітно впливає на політичне життя держави.

Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою в порядку імпічменту в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111).

Розділ VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” визначає структуру й повноваження органів виконавчої влади. Вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. У своїй діяльності він керується Конституцією і законами України, актами Президента України.

Кабінет Міністрів відповідальний перед Президентом, із періо­дом повноважень якого збігається строк і його повноважень. Він підконтрольний і підзвітний Верховній Раді, яка схвалює програму діяльності уряду та контролює його діяльність. До складу Кабінету Міністрів України входять: Прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри, міністри.

Кабінет Міністрів України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої й зовнішньої політики держави; проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки, боротьби зі злочинністю таін. (ст. 116).

У межах своєї компетенції уряд видає постанови й розпорядження, які є обов’язковими до виконання.

До центральних органів виконавчої влади належать міністерства, державні комітети та інші відомства загальнодержавного рівня.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастопо­лі здійснюють місцеві державні адміністрації. Положення Конституції щодо місцевих органів виконавчої влади отримали розвиток у Законі України “Про місцеві державні адміністрації” від 9 квітня 1999 р.

У розділі VII “Прокуратура” визначаються функції прокурорських органів, порядок призначення і звільнення Генерального про­курора України. За Конституцією на прокуратуру покладаються: підтримання державного обвинувачення в суді; представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом; нагляд за додержанням законів органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство; нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян (ст. 121).

Розділ VIII “Правосуддя” встановлює принципи й основні засади судочинства, структуру і порядок утворення судових органів України. Конституція покладає здійснення правосуддя виключно на суди, юрисдикція яких поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Населення бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів та присяжних.

Судочинство здійснюється Конституційним судом України і судами загальної юрисдикції. Система останніх будується за принципами територіальності й спеціалізації. Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Іншими ланками судової системи є апеляційні та місцеві суди.

Конституція не допускає створення надзвичайних і особливих судів (ст. 125) чи делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами (ст. 124).

На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною ко­місією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти ро­ків, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та во­лодіє державною мовою (ст. 127). Перше призначення на посаду професійного судді терміном на п’ять років здійснюється Президентом України; в подальшому судді обираються Верховною Радою України безстроково (ст. 128).

Судді є незалежними й недоторканними; при здійсненні право­суддя вони підкоряються лише закону. Судочинство, залежно від характеру справи, провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних. Серед основних засад судочинства - законність; рівність усіх учасників судового процесу; змагальність сторін; право обвинуваченого на захист; гласність, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду та ін. (ст. 129).

Новим конституційним органом в Україні є Вища рада юстиції. До її відання належить внесення подання про призначення суддів на посади або звільнення з посад; прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності; здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів, а також прокурорів.

Розділ IX “Територіальний устрій України” містить засади територіального устрою, основні з яких - єдність та цілісність держав­ної території, збалансованість соціально-економічного розвитку регіонів тощо. Систему адміністративно-територіального устрою України утворюють Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села. Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус.

У розділі X “Автономна Республіка Крим” визначається конституційний статус Кримської автономії у складі України та її вищих органів, основні повноваження АРК.

Розділ XI “Місцеве самоврядування” встановлює гарантоване право територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста -самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Органами місцевого самоврядування є сільські, селищні, міські Ради; спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст представляють районні й обласні Ради (ст. 140). До складу Рад входять депутати, які обираються на чотири роки. Територіальні громади також обирають на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган Ради та головує на її засіданнях. Голова районної та голова обласної Ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат Ради (ст. 141).

Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до вико­нання на відповідній території (ст. 144). Детальніше повноваження, засади та порядок діяльності органів місцевого самоврядування визначає Закон від 21 травня 1997 р. “Про місцеве самоврядування в Україні”.

Розділ XII “Конституційний Суд України” містить принципові засади організації та діяльності, основні повноваження єдиного органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду. До його складу входять вісімнадцять суддів Конституційного Суду, яких по шість призначають відповідно Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України. Термін їх повноважень - дев’ять ро­ків без права бути призначеними на повторний строк. Голова Конституційного Суду обирається зі складу суддів Конституційного Суду лише на один трирічний строк.

До повноважень Конституційного Суду України належить вирішення питань про конституційність (відповідність Конституції України): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради АРК. Ці питання розглядаються з ініціативи Президента України, не менш як сорока п’яти народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради АРК. На Конституційний Суд України покладається офіційне тлумачення Конституції та законів України (ст. 150). Рішення Конституційного Суду з цих питань є обов’язковими до виконання, остаточними і не можуть бути оскаржені.

Порядок організації і діяльності Конституційного суду, процедура розгляду ним справ визначаються законом від 16 жовтня 1996 р. “Про Конституційний Суд України”.

Розділ XIII “Внесення змін до Конституції України” передбачає ускладнену процедуру внесення змін, що має сприяти стабільності Основного Закону. Конституція взагалі не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини й громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України (ст. 157).

У розділі XIV “Прикінцеві положення” зазначається, що Конституція України набуває чинності від дня її прийняття і цей день є державним святом.

Розділ XV “Перехідні положення” слугує врегулюванню та узгодженню нормативно-правової бази, процедурних питань у зв’язку з прийняттям Конституції. Зокрема протягом п’яти років після набуття чинності Конституцією продовжувала діяти “стара” судова систе­ма, зберігався колишній порядок арешту, утримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок огляду й обшуку житла або іншого володіння особи.

Отже, прийняття Конституції - історична подія, що знаменувала п’ятирічний період утвердження суверенної України, заклала підвалини для її становлення як демократичної, соціальної і правової держави.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук