Радник

---

ПІДСУМКИ

Так чому ж Українська держава, що утворилася після захоплення у Петрограді влади більшовиками і проголосила свою незалежність IV Універсалом Центральної ради, не змогла утриматися, і замість волі та самостійності Україна більш ніж на 70 років отримала комуністичну диктатуру? Без сумніву, і в тексті про це йшлося достатньо, молода Українська держава опинилася тоді у вкрай складному і скрутному міжнародному оточенні, виступаючи (дорсчі, як і тепер) не тільки, а подекуди і не стільки суб’єктом, а й об’єктом зовнішньополітичної гри. Але недалекоглядно було б вбачати кінцеві причини поразки визвольних змагань тих часів лише у цьому, ігноруючи помилки, припущені безпосередньо самими українськими урядами. У 1917 — 1918 рр. Україна мала територію й ресурси, які потенційно цілком за­безпечували можливість її не тільки самостійного розвитку, а й протистояння ворожим зовнішнім силам. Отже, основну причину поразки необхідно шукати у сфері “людського фактора”, в суспільній свідомості та діяльності провідних політичних сил.

1.

На відміну від сьогодення на початку XX ст. економіка Підросійсь­кої, або Великої України була у вищій мірі самодостатньою. Україна повністю забезпечувала себе харчовою продукцією, експортуючи значну її кількість (особливо-цукру та хліба), мала розвинуту легку і важку промисловість, що спиралася здебільшого на місцеву сировинну базу. Власні енергоносії, в основному Донецьке вугілля, забезпечували роботу транспорту. А у великих містах зосереджувалися висококвалі­фіковані кадри викладацько-наукового складу, інженерно-технічного персоналу, робітництва тощо.

Без сумніву, для

подальшого ефективного розвитку економіки України необхідні були і реформи, головним чином, у сфері земельних відносин. Об’єктивно в українських губерніях не було земельного голоду, оскільки навіть малозаможні селяни мали землі (і здебільшого високоякісної, чорнозему) не менше, ніж середні західноєвропейські фермери. Але селянське господарство велося нераціонально, заста­рілими методами та, здебільшого, архаїчними знаряддями праці.

У довгостроковій перспективі основний наголос необхідно було робити на раціоналізації та технічному переоснащенні, підвищенні культури землеробства і землекористування. Але ці заходи могли б дати справжній ефект не раніше, ніж через 10—20 років. У ситуації, що склалася наприкінці першої світової війни та на початку Російської революції з урахуванням соціально-політичних реалій земельна реформа була вкрай необхідною, насамперед, для перетворення мало­забезпечених селян на справжніх, міцних власників, виведення їх на рівень “середнього класу”, тобто, врешті-решт, перетворення їх на чисельний  власницький  прошарок — основу майбутнього українського громадянського суспільства, а відтак і демократичної правової держави.

Як з цим питанням справлялися уряди, що перебували при владі в Україні протягом 1917 — 1919 рр.? Переважно найгіршим чином. Центральна рада, соціалістична за свідомістю більшості своїх ке­рівників, скасувала приватну власність на землю, тоді як відповідно до справжніх прагнень селянства її необхідно було б перерозподілити на нових, але приватновласницьких засадах. Більш того, на відміну від більшовиків, які не тільки проголошували таку соціалізацію, а ще й мали політичну волю і створювали організаційно-владні інституції для впровадження (найжорстокішими засобами) такого роду проектів у життя, українські соціалісти були – неспроможні здійснити жодних практичних заходів, щоб реалізувати свої гасла. За таких умов радикальні елементи на селі почали втілювати проголошені в Універ­салах гасла власними силами і на власний розсуд, що призводило тільки до анархії та стрімкого зростання злочинності. Стурбований. уряд, який власною непоміркованістю спровокував таку ситуацію, видав указ про заборону самочинних дій, чим вніс остаточну дезорієнтацію у свідомість селянства. До речі, це відбувалося в той самий час, коли більшовики вже почали наступ на Україну, обіцяючи селя­нам повний перерозподіл панської землі, на тих самих принципах “со­ціалізації”, що пропонувала і Центральна рада.

Таким чином, замість проведення справді необхідних, законими засобами через державні установи заходів по наділенню малозе­мельних селян землею національно-соціалістична влада проголосила курс на ліквідацію приватної власності на землю, не маючи ні конкрет­ного плану його реалізації, ні сил для втілення його в життя. Згубними для економіки і суспільного порядку були також заходи (точніше дек­ларації) Центральної ради у сфері промисловості і торгівлі. Вони сприяли падінню дисціпліни на виробніцтві і згортанню товарно-ринкових відносин при відсутності якоїсь чіткої і життєздатної альтер­нативи останнім. Зрозуміло, що все цс протягом останніх місяців 1917 р. — початку 1918 р. спричиняло лише спад виробництва, зрос­тання цін і безробіття, отже, вело до суцільного краху української еко­номіки. Запобігти цьому можна було лише рішучими діями, спрямо­ваними на відновлення приватновласницьких засад і товарно-ринкових важелів економічного життя, що й було зроблено П. Скоропадським.

Гетьман П. Скоропадський протягом всього свого правління щиро, рішуче і послідовно намагався відновити в Українській державі нормальну економіку, основану на принципах законності, недотор­канності приватної власності та вільного підприємництва, однак, поєднуючи цс з не дуже рішучими кроками у проведенні земельної реформи. Ці заходи при певній стабілізації протягом березня — верес­ня 1918 р. політичної ситуації, завдяки перебуванню в Україні ні­мецьких та австро-уторських військ, а також за умов відкриття для українських товарів ринків Німеччини та Австро-Угорщини, дали вражаючі результати. Економічне життя відновилося в лічені тижні, а промисловість і транспорт у цілому працювали нормально до осені 1918 р. Але справа з земельною реформою просувалася дуже повільно. Гетьман і його уряд намагалися розробити виважений і послідовний закон про земельну реформу, спрямований на утворення великої кіль­кості міцних ссрсдньовласницьких господарств за умов надання великим власникам адекватної компенсації з боку держави. Але, починаючи ще з останнього місяця правління Центральної ради, після видання німецького указу про тимчасовий порядок землекористуван­ня, на селі фактично відновлювалися старі земельні відносини. Поки міць німецьких та австро-угорських військ не ставилася під сумнів, відносний спокій, а відтак і нормальна виробнича діяльність, у цілому зберігалися. Але поразка центральних країн у війні, при нерозумінні селянами гетьманського плану земельної реформи, сприяли тому, що село підпало під пропагандиський вплив з боку радикальних лівих сил: українських соціалістів, більшовиків та анархістів, майже однаково во­роже настроєних до приватновласницьких та вільноринкових основ нормального соціально-скономічного життя.

Падіння Гетьманату та встановлення на більшій частині України (на кілька тижнів у Придніпров’ї та до кінця осені 1919р. на Поділлі і Волині) влади радикальної національно-соціалістичної Директорії призвело до остаточного краху нормальної економічної життєдіяль­ності, що вирішальною мірою сприяло утвердженню тут влади біль­шовиків. На селі фактично запанувала анархія з розграбуванням маєтків, єврейськими погромами та самочинними, по суті бандитськими, розправами з усіма, хто опирався свавіллю розбещеної “отаманщини”. За таких умов необхідні для промислового виробництва й товарообігу економічні зв’язки розірвалися не тільки з іншими країнами, а навіть між регіонами і містами самої України, остаточно паралізувавши її промисловість.

Не будучи здатним організувати нормальну економічну життєді­яльність, продовжуючи перебувати у полоні радикально-соціа­лістичних гасел та зазнаючи поразок з усіх боків, уряд Директорії пере­ходить у соціально-економічних питаннях майже на більшовицьку платформу. Наслідком стала остаточна політична дезорієнтація втом­леного, розчарованного подіями населення, яке заради відновлення порядку і спокою було вже згодне на будь-яку, але міцну владу.

Більшовицька окупація більшої частини України у першій половині 1919р. довела, що комуністична влада не тільки жорстокіша за криваву анархію “отаманщини”, не тільки так само, як і Директорія, нездатна організувати нормальне економічне життя, а ще й основною своєю метою має планомірне і суцільне пограбування України, виве­зення всієї харчової та промислової продукції, яка ще тут залишалася, до більшовицької Росії. Водночас біла Добровольча армія, яка натсре-ні українських губерній протягом липня — вересня 1919 р. мала особливі успіхи, швидко дискредитувала себе самовпевнено-обмеженою політикою, спрямованою на фактичне відновлення старих поряд­ків та боротьбу з українством як політично-культурною течією. Але і до українських соціалістів довіри вже також не було. Врешті-решт пере­можцями в боротьбі за Україну вийшли більшовики, віддавши поля­кам її західні області.

Таким чином, можна констатувати, що не зважаючи на порівняно високий рівень розвитку та більш-менш задовільний в 1917 р. стан економіки українських губерній орієнтація соціально-скономічної політики Центральної ради на соціалістичні гасла сприяла швидкому падінню виробництва, згортанню ринкового товарообміну та поширенню хаосу на селі. Певна стабілізація економічної життєдіяль­ності за часів Гетьманату на приватновласницько-ринкових засадах не була стійкою, головним чином, через невирішсність аграрного питання. Останнє було однією з основних причин падіння Української держави гетьмана П. Скоропадського. Радикальний економічний курс національно-соціалістичної, нездатної до налагодження упорядкова­ного державного життя Директорії мав ще гірші наслідки порівняно з тим, що проводився Центральною радою. Директорія повторювала всі помилки останньої, але у їх гіпсртрофованому вигляді, за значно гірших для існування Української держави внутрішніх та зовнішніх умов. Цe зумовило дискредитацію українських національних, здебіль­шого соціалістичних, політичних сил, які все більше втрачали підтримку не тільки серед міського, а й навіть сільського населення. Тому не дивно, що у 1919 р. основна боротьба за Україну розгорнулася вже між Червоною та Білою арміями, на прапорах яких були накресле­ні протилежні, але досить зрозумілі соціально-економічні гасла: дер­жавний комунізм і реставрація старих порядків.

2.

Якщо порівняно з нашим часом Україна на початку XX ст. в економічному відношенні була більш самодостатньою, то в соціально-політичному, навпаки. З втратою протягом другої половини XVIII ст. гетьманської територіальної автономії та козацько-полкового суспіль­ного устрою що, в свою чергу, спричинилося, до змін у соціальній структурі населення (зокрема, надання козачій старшині дворянських прав і закріпачення значної кількості пересічного козацтва, скасуван­ня міського самоврядування тощо), суспільно-політичне життя в українських губерніях було підведено під загальноросійські стандарти.

На початку XX ст. Україна не мала власної адміністративно-територіальної структури. Вона була поділена на губернії, як і пере­важна більшість решти територій Російської імперії, і адміністрації цих губерній безпосередньо (кожна — окремо) підпорядковувалися петер­бурзькій бюрократії. Особливо з 1905 р. на українських землях, го­ловним чином у російськомовних містах, діяли численні загальноро­сійські партії, до лав яких поряд з етнічними росіянами залучались вихідці з українського чи єврейського середовища. Цe також сприяло інтеграції населення підросійської України до загального політичного життя імперії. Поряд з ними існували і національні, майже виключно соціалістичні, політичні партії. Але серед здебільшого російськомовного населення міст вони не користувалися особливою популярністю, тоді як село ще не ввійшло у свідоме політичне життя. До того ж лівий радикалізм українських національних партій здебільшого відштовху­вав від них власницькі й інші соціальне впливові верстви, навіть влас­не українське за походженням населення.

У соціальному відношенні український народ на той час також не являв собою самостійної цілісності, демонструючи неповноту, принаймні диспропорційність, власної соціальної структури. Основну його масу складало досить індифирснтнс у політичному відношенні селянство, тоді як робітництво у своїй більшості було не українського походження, яке усвідомлювало себе і свої інтереси переважно у загальноросійському, а не рсгіонально-українському контексті, а відтак і перебувало під значним впливом не українських, а загальноросійських соціалістичних партій. Так само більшість представників інтелігенції, духовенства, зeмлeвласників-дворян, підприємців розглядали свої інтереси безвідносно до свого етнічного походження (українського, російського, єврейського, польського тощо), переважно у загальноімперському вимірі і функ­ціонували в контексті загальноросійської системи відповідних (еко­номічних чи наукових) зв’язків. Діяльність національно-культурних товариств та українських національних партій наприкінці XIX —на початку XX ст. сприяла чіткішому усвідомленню освіченими верст­вами суспільства долі та регіональних інтересів України, але далі гасел автономії у складі оновленої Російської держави не йшла навіть більшість представників основних національно-соціалістичних партій.

Стає зрозумілим, чому протягом майже всього часу свого існуван­ня (принаймні до початку більшовицької агресії проти УНР) Цент­ральна рада була у полоні ідеї саме автономного статусу України у складі демократичної федеративної Росії, яка, як тоді сподівалися, мала невдовзі утворитися. Така позиція була цілком природною і від­повідала прагненню більшості населення українських губерній до ав­тономії без розриву традиційних і взаємовигідних зв’язків з іншими регіонами колишньої Російської імперії.

Від лютневих до жовтневих подій 1917 р. у Петрограді Центральна рада досить послідовно проводила автономно-федералістський курс, який користувався підтримкою більшості населення безвідносно до його етномовного поділу, але більш популярного у представників се­редніх прошарків, ніжу заможних власницьких колах. Але після захоп­лення влади більшовиками у провідних регіонах Росії ситуація принципово змінилася. Україна, не визнавши більшовицької влади, стала фактично незалежною, хоч формально не зріклася від ідеалу автономно-федсраліського устрою майбутньої Російської держави. Між тим агресія більшовиків у січні 1918 р. щодо України примусила Цен­тральну раду, яка вже встигла засвідчити свою безпорадність у адмініс­тративно-управлінських та військово-політичних питаннях, шукати собі захісників, якими на той час могли виступити тільки німецькі та австро-угорські війська. Для легітимізації їх вступу в Україну остання, в особі свого вищого владного органу — Центральної ради, мала про­голосити свою незалежність, що й було зроблено IV Універсалом.

Громадська думка, особливо після того, як міста і села України відчули на собі, що їм несе більшовицьке панування, сприйняла проголошення незалежності (за тих умов вона практично означала незалеж­ність від більшовиків з гарантіями, які надавали Центральні країни). На таку незалежність України погодились тоді навіть відверто антиукраїнські місцеві праві російські кола, оскільки вона (з приходом німецьких та австро-угорських військ) гарантувала їм безпеку від біль­шовиків. Між тим, ні до, ні після приходу в Україну армій центральних країн тодішнє керівництво не змогло налагодити в країні нормальне адміністративне-політичне життя з скільки-небудь дієздатною верти­каллю виконавчої влади. Цс підривало авторитет Центральної ради, особливо у містах, село ж сприйняло прихід іноземних солдатів країн, з якими протягом останніх трьох з половиною років точилася кривава війна, як звичайну окупацію.

Недієздатність Центральної ради та її уряду з соціальної точки зору зумовлювалася передусім класове обмеженою політикою, яку вони проводили. Її діячі, переважно представники національно-соціа­лістичних партій, майже не мали організаційного, а бувши у своїй біль­шості людьми молодими, навіть звичайного життєвого досвіду, але повністю ігнорували професійні знання старих кадрів, не довіряючи їм з національних і класових міркувань. Особливо відчутним це було у військовій сфері, внаслідок чого УНР вже наприкінці 1917 р. втратила боєздатність. Непоміркована політика щодо власницьких російсько­мовних верств населення залишала українських соціалістів сам-на-сам з більшовиками, а останні були значно організованішими, рішучишими, а відтак і сильнішими. Розчарування населення як в українських соціалістах, так і в більшовицькій владі зумовило ту лег­кість, з якою П. Скоропадському вдалося встановити гетьманську форму правління і перебрати владу в Україні.

Період Гетьманату було позначено реальними успіхами у справі державотворення. П. Скоропадський та помірковані українські діячі (за переконаннями здебільшого ліберали), яких він залучив до держа­вотворчої роботи, чудово розуміли необхідність налагодження чіткої адміністративно-виконавчої вертикалі в державі, чому мали б сприяти примирення, взаємні поступки та врахування інтересів всіх соціальних верств та стномовних груп країни. В цьому напрямку проводилася значна робота.

Але, на жаль, за умов, коли класові і викликані значною мірою штучно національні антагонізми, перехрещуючись та посилюючись, починаючи з весни 1917 р. все більше полярізували суспільство, пере­ламати ситуацію на краще не вдалося. В своїй конструктивній діяль­ності гетьман та очолюваний Ф. Лизогубом уряд наштовхувалися на протидію майже з усіх боків. Але якщо помірковані кола українських соціалістів та російських правих і право-центриських сил, перебува­ючи в опозиції, розуміли, що Гетьманат все ж краще за більшовицьку диктатуру і тому до певного часу не чинили йому особливих перешкод, то радикальні національно-соціалістичні і націоналістичні сили, як і більшовики, працювали на знищення гетьманської держави. У бороть­бі проти неї вони фактично об’єдналися, зокрема В. Винниченко, під­німаючи проти гетьмана галицьких січових стрільців, водночас мав таємну угоду з більшовиками про спільні дії. Він та його прихильники зробили все, щоб січові стрільці не вирушили до Галичини на захист новостворсної ЗУНР, коли їх силами можна було захистити Львів, а відтак і всю Західну Україну від поляків. Вони спрямували свої зусилля на знищення Гетьманату, на руїнах якого повстала Директорія не змогла створити власної життєздатної державності і врешті-решт залишила Придніпров’є більшовикам вже через кілька тижнів після того, як оволоділа Києвом.

Отже, виступ Директорії проти Гетьманату об’єктивно, поза бажанням ініціаторів і виконавців цієї акції, призвів до загибелі обох українських держав. Цей виступ мав фатальні наслідки: ЗУНР своєчасно не було надано допомогу, а у Придніпровській Україні влас­ні радикальні сили виступили проти гетьмана саме тоді, коли, користуючись небоєздатністю німецьких військ. Червона армія розпо­чала наступ проти України по всьому фронту, до того ж інспіруючи більшовицькі та анархістські виступи на сході та півдні країни.

Тільки в такому контексті можна адекватно оцінити політику П. Скоропадського протягом останнього місяця його перебування при владі. Після того, як було з’ясовано двурушницьку діяльність проводу Національного конгресу, передусім його голови В. Винничснка, і встановлено, що українські радикальні націоналістичні та соціалістичні сили у змові з більшовиками готують збройний виступ, П. Скоро­падський змушений був шукати союзу з Добровольчою армією А. Денікіна та країнами Антанти, які стояли за нею. Умовою такого союзу, а відтак і допомоги Україні з боку Франції і Англії (після капітуляції Ні­меччини і розпаду Австро-Угорщини) стала згода на входження України як автономної частини до складу відновленої нсбіль-шовицької федеративної Росії.

За умов загрози другої більшовицької окупації такий компроміс був не тільки виправданим, а й конче необхідним. Тому підписання гетьманом так званої Федеративної грамоти та його спробу спертися у боротьбі з силами Директорії на офіцерські дружини Києва, маємо розглядати як найдоцільніші кроки у ситуації, що склалася на той час. Отже, з державницьких засад, на нашу думку, осудження заслуговує спровокований Директорією і узгоджений з більшовиками збройний виступ проти Гетьманату, основним знаряддям якого стали політичне дезорієнтовані січові стрільці. Такий висновок суперечить як традиції націоналістичної історіографії, що дотримується прямо протилежних оцінок, так і радянській історіографії, яка взагалі намагалась приписати знищення гетьманської держави більшовикам.

Варто нагадати думку Д. Дорошенка про те, що “федерація” з ще не існуючою небільшовицькою Росією реально аж ніяк не могла загрожу­вати існуванню Української держави, тоді як проголошення формаль­ної згоди на це забезпечувало їй визнання з боку країн Антанти. У випадку ж справжнього створення на тсрені колишньої Російської ім­перії федеративної макродсржави гетьманська Україна мала б відігра­вати в ній значну роль, забезпечуючи разом з регіонально-авто­номними урядами козачих областей, Сибіру тощо створення не унітарної, а конфедеративної макрополітичної системи. До того ж збе­реження гетьманської Української держави могло бути єдиним зов­нішнім гарантом збереження влади українських сил над відповідними землями знищеної монархії Габсбургів: Галичиною, Буковиною, а, можливо, і Закарпаттям. Як показав наступний перебіг подій, країни Антанти не рахувалися з інтересами ЗУНР, погоджуючися на окупацію її території сусідніми країнами, в основному Польщею.

Падіння Гетьманату було початком кінця Української держави і вина за це, передусім, лягає на провід Директорії, головним чином на В. Винничснка та С. Петлюру. Поваливши Гетьманат, вони ще більшою мірою, ніж колишня Центральна рада, виявилися не­здатними ні налагодити упорядковане державне життя, ні здобути Україні визнання з боку країн Антанти, ні забезпечити її захист від більшовицької агресії та польської експансії. Нсвиважсна політика Директорії (В. Винничснка у соціально-економічних та С. Петлюри у військово-організаційних та мовних питаннях) зумовлювала посилення в Україні класового та національного антагонізму, що вщент руйнувало державність як таку. Країну охопили анархія, хаос і бандитизм “отаманщини”, що виявилися у грабіжках, єврейських погромах та повній безпорадності перед більшовицькою навалою, до якої додалися конфлікт з білими силами та напруження у взаєминах з країнами Антанти.

Від остаточного розгрому навесні 1919 р. Директорію врятували тільки антибільшовицькі повстання на Придніпров’ї (М. Григор’єва, Н. Махна), а просування у серпні в напрямку до Києва та Одеси її заго­нів було б неможливим без наступу Добровольчої армії по всьому фронту, між Волгою та Дніпром, у бік Москви. Невдачі сил Директори у спробі оволодіти Києвом та Одесою і, тим більше, сепаратна домов­леність галицької армії про союз з А. Дeнікіним проти поляків остаточ­но деморалізували українські національні сили. Протягом осені 1919 р. вони зазнали остаточної поразки. Спроба С. Петлюри у 1920 р. спертися на допомогу Польщі також закінчилася крахом.

3.

Своєрідних змін зазнала протягом 1917 — 1919 рр. і справа вирішення делікатного стно-культурно-мовного питання, яке, на від­міну від аграрного та державноорганізаційного, вимагало неспішності й поступовості, при вкрай обережному ставленні до почуттів всього неукраїнського (ширше неукраїномовного) населення краю. Вже за доби Центральної ради її нестримані, простіше невиховані, прихильники на місцях своїми невиваженими заявами а національно-мовного питання, особливо антиросійського спрямування, викликали обурення всього культурного населення, водночас аж ніяк не збільшуючи кількість прихильників національної ідеї серед малоосвічсних верств.

Але певна (і значна) відповідальність лежить й на самому проводі Центральної ради, представники якої захопилися прискореною українізацією, точніше, декларативними заявами з цього приводу. Без­глуздо було сподіватися, що протягом лічених тижнів, за умов стрімко­го падіння життєвого рівня та загальної дестабілізації, коли пра­цівники адміністрації, освіти, правничих органів тощо отримували жалюгідну платню, установи здебільшого російськомовних міст перейдуть на українську мову. До того ж переважна більшість з цих людей не володіли останньою у достатній мірі, необхідній для її повно­цінного використання у відповідних професійних сферах. Так само помилкою була спроба перенести концепцію австрійської соціал-де­мократії щодо національно-культурно-мовного питання (ідея про національно-пeрсональну автономію та пов’язана з нею самоорганізація “національних меншин”) на неадекватний для її реалізації грунт того­часної України. Особливо не підходила вона для численного в містах України російського населення, межа між яким та українським російськомовним була здебільшого умовною.

Дещо виправити ситуацію у цій сфері вдалося за часів Гетьманату, коли замість українізаторського галасу нова влада розпочала справж­ню системну і розраховану на перспективу національну культурно-на­укову та видавничо-просвітницьку роботу. Держава створювала і підтримувала мережу національних освітніх закладів, культурних і на­укових установ, серед яких найжиттєвішою виявилася створена при безпосередній участі гетьмана Українська академія наук. Разом з тим жодних перешкод вільному вживанню різних мов у будь-яких сферах життя ніхто не чинив. На жаль, така виважена, спрямована на запобі­гання зайвих непорозумінь та конфліктів у суспільстві політика геть­манського уряду сприймалася націоналістами як “антиукраїнська”.

Період Директорії продемонстрував ще брутальніші, подекуди на­віть комічні (зокрема, термінове зняття російськомовних вивісок у Києві) перекручення у культурно-мовній політиці, ніж то було за доби Центральної ради. Водночас самочинні, всупереч наказам Директорії та особисто С. Петлюри, єврейські погроми, що поширилися в Україні з кінця 1918 р., повністю дискредитували в очах світу національну політику українських соціалістів, свідомість яких не мала нічого спіль­ного з погромною ідеологією. Але безладдя і безвладдя, які охопили Україну після падіння Гетьманату, сприяли поширенню відвертого бандитизму “отаманщини”, жертвою якого ставало передусім єврейське населення Правобережжя, Поділля і Волині.

Не створивши нормальні умови для життя людей, не забез­печивши основ нормального безпечного упорядкованого державного життя та інших передумов і стимулів до продуктивної праці кожного за його фахом і здібностями, робити наголос на культурно-мовній “українізації” міст було вкрай безглуздо, більше того, шкідливо з політичної точки зору, оскільки це зайвий раз дратувало розчароване і втомлене населення. Цс, врешті-решт, тільки відштовхувало від наці­ ональної справи широкі й впливові місцеві російськомовні верстви, серед яких багато хто спочатку ставився до української ідеї сприятливо і доброзичливо.

4.

Таким чином доходимо висновку, що за доби Центральної ради було закладено основи Української де ржави, але багато чого в них було наївним, хибним та недалекоглядним. Перш за все цс стосується курсу на соціалізацію засобів виробництва, передусім землі, ворожості до власницьких, здебільшого російськомовних, верств населення та орієнтації на прискорену українізацію всіх сфер життєдіяльності. Не маючи фактично жодних скільки-небуть продуманих і виважених програм у економічній, громадсько-політичній та національно-куль­турній сферах, представники українських соціалістичних партій, які переважали в Центральній раді, видавали суперечливі і неконкретні накази, які за умов хаосу, що поширювався по країні, сприяли швидкому руйнуванню всього старого (яке переважно потребувало обережного реформування, а не брутального знищення), не заклада­ючи основ чогось життєздатного нового.

За часів Гетьманату цих помилок певною мірою було виправлено. Основна увага приділялася відновленню та розвитку лібсрально-ринкової, приватновласницької економіки, системній державотворчій роботі та формуванню надійних організаційних засад для розбудови національної культури, науки й освіти. Але аграрне питання вирішува­лося вкрай повільно, чим і скористалися ліві радикали всіх кольорів, передусім українські національні соціалісти, щоб розпалити в Україні полум’я громадянської війни. Доба Гетьманату була кульмінацією продуктивних державотворчих заходів в Україні, але втримати держав­ність П. Скоропадському та його помічникам після поразки Ні­меччини та Австро-Угорщини у першій світовій війні не вдалося, коли вони віч-на-віч залишились з внутрішніми і зовнішніми руйнівними силами.

Директорія, яка на нетривалий час заволоділа основною територією України з Києвом, не тільки не уникнула помилок, яких припустилася за рік до того Центральна рада, а й робила їх у ще більш гіперболізованих формах. Цим вона остаточно відштовхнула від себе всі несоціалістичні і нсукраїномовні верстви населення, а чвари між її лідерами, при загостроснні непорозуміння між наддніпрянськими та галицькими військово-політичними діячами, сприяли остаточному краху зусиль утримати рештки національної державності.

Між тим, попри всі помилки і поразки, українські визвольні зма­гання 1917 — 1919 рр. мали непересічне історико-політичнс значення.

По-перше, завдяки ним, особливо у 1918 р., за доби існування гетьманської держави, національно-політична свідомість населення розвинулася настільки, що більшовики, утверджуючи своє панування, були вимушені робити це у вигляді організації національно-тсриторі-ального квазідeржавного утворення — УСРР. Остання протягом більш ніж 70 років забезпечувала існування власної, відносно авто­номної від загальносоюзного центра, адміністративно-управлінської системи. Її основні лінії замикалися на Києві, через який вже виходили на Москву. Тобто, і при більшовиках Україна збсрігла себе як певну автономну тсриторіально-адміністративну одиницю, владні структури якої" комплектувалися здебільшого місцевими за своїм походженням кадрами. Цс значно полегшало проголошення Україною незалежності після фактичної деструкції загальносоюзних органів влади у другій половині 1991 р. До того ж існування України як квазі-дeржави забезпечувало її певне, хоч і дуже обмежене, представництво у міжнародних організаціях, зокрема в OOН, що значно полегшило її визнання світовим співтовариством як незалежної держави.

По-друге, значною мірою лише формально, але протягом більшої частини 1919 р. Велика Україна і західноукраїнські землі вперше опинилися у складі однієї, своєї власної, спільної дсржавно-політичної структури. Цс як прецедент мало велике значення, оскільки сприяло посиленню спільноукраїнської самосвідомості серед населення, яке до того і після того входило до складу різних держав.

І, нарешті, по-третє, протягом 1917 — 1919 рр. українським наро­дом було здобуто історичний досвід, яким повинні скористатися, щоб запобігти аналогічних помилок, сучасні політичні лідери нації і дер­жави.

< Попередня   Наступна >