Радник

---

Директорія навесні 1919 р.: агонія національної державності

Сила більшовицького наступу після оволодіння придніп­ровськими містами з залізничними мостами (Київ, Черкаси, Кремен­ чук, Катеринослав, Олсксандрівськ) дещо послабшала. Це було пов'язано як з втратами під час просування по Україні й трудно­щами контролювати окуповані території, так і тим, що в цей самий час вони зіткнулися з міцним опором на Дону з боку коза­ків та добровольців і на територіях республік Прибалтики й Біло­русі, зокрема з боку польських частин, які відкинули червоні війська від Бреста.

Але в другій половині лютого 1919 р. більшовики ще мали певні успіхи і на Правобережжі, де оволоділи Фастовом на півно­чі та Кривим Рогом, Олександрією й Єлисавстградом —на півдні (головно силами отамана М.Григор'єва, який перейшов на їх бік). Вся територія колишньої Київської губернії південніше, а частко­во й північніше самої столиці опинилася в стані повної анархії. Там хазяйнували свої отамани-батьки, які не підкорялися ні С.Петлюрі, ні більшовикам, зокрема Зелений і Ангел, а також починали ставати відомими і нові, як, наприклад, С.Коцур з Су-ботова поблизу Чигирина.

За таких умов територія власне УНР обмежувалася Поділлям і, частково, Волинню, тоді як війська ЗУНР контролювали більшу частину Галичини, але без Львова. В середині лютого С.Петлюра ще міцно утримував трикутник Рівне — Житомир — Вінницю, маючи в своїх тилах Проскурів та Кам'янець-Подільський, і, що було особливо важливо, залізницю на зайняту французами Одесу із Жмеринкою — Ьірзулою — Роздільною. Ще зберігалася надія на порозуміння з пред­ставниками Антанти, зокрема з командуючим французьких військ у районі Одеси генералом д'Ансельмом та

його начальником штабу, який головно займався політичними справами, полковником Фрсден-бером.

Як зазначалося, представник уряду Директорії А.Марголін вже на початку лютого 1919 р. зміг встановити контакти з фран­цузькими представниками, а через С.Шемета зав'язати добрі сто­сунки з представниками Кубані (відомим кубанським гро­мадським діячем Л. Бичем) і Білорусі (інженером Бахановичем), які знаходилися в Одесі з тією ж метою — здобути підтримку своїм урядам з боку Антанти в боротьбі з більшовицькою експан­сією. Незабаром до них приєднався і голова делегації від Дону, генерал Черечукін. А.Марголін склав текст заяви до верховного командування сил Антанти, схвалений представниками всіх українських партій, що були на той час в Одесі (соціалісти-рево­люціонери, соціал-демократи, соціалісти-федералісти та хлібо­роби-демократи). Цю заяву також підписали голови білоруської, кубанської й донської делегацій. 5 лютого цю заяву передано французькому командуванню [6, с.379 — 380].

Автори заяви виходили з реальності, яка склалася на той час. По-перше, більшовики практично повністю окупували Білорусь, більшу частину України, значні області Дону і безпосередньо загрожували Ку­бані, і власними силами боротися проти них відповідні державні ново­утворення не могли; по-друге, уряди країн Антанти, перебуваючи під впливом білого російського генералітету Добровольчої армії, кате­горично заявили про свою позицію щодо відновлення єдиної Російсь­кої держави, але в питанні про її майбутній адміністративно-політичний устрій чітко не визначилися; по-третє, допомогу від країн Антанти необхідно було отримати негайно, оскільки більшовицькі частини переформовувалися і передислоковувалися для нового рішу­чого наступу на Україні та у Південній Росії. За цих умов вести перс-говори про визнання країнами Антанти повної державної незалежнос­ті України було вже неможливо. Треба було йти на поступки і погоджуватися хоча б на федерацію.

Повний текст цієї заяви наводиться в праці А.Марголіна, присвяченої взаєминам України з країнами Антанти, а тому обмежимося лише загальним викладенням її суті. В ній йдеться про тс, що представники України, Білорусі, Дону й Кубані від імені більшості політичних течій своїх народів і країв заради об'єднання всіх антибільшовицьких сил погоджуються на можливість майбутнього відновлення Російської держави, але як федерації новостворсних на руїнах колишньої імперії державних утворень з їх найширшими правами самоврядування. Проте, за умов боротьби з більшовизмом реальністю є саме їх окреме існу­вання, що є наслідком вільного волевиявлення населення відпо­відних територій. Тому в боротьбі з більшовизмом держави Антанти мусять орієнтуватися не на єдину російську армію, а на "використання в кожній області місцевих сил, як джерела живої сили. Захист власного будинка, свого вогнища, свого народу — такими мають бути гасла, до яких слід апелювати з мстою викорі­нення більшовизму". Тому делегації звертаються з проханням до країн Антанти про постачання їх державним утворенням легкого і важкого озброєння, військової техніки тощо. Водночас вони погоджуються, що для успішної боротьби треба "створити спільний генеральний штаб для керування всіма операціями на основі взаємної угоди тих державних новоутворень, які перебува­ють в стані війни з більшовизмом. Цей штаб не повинен втру­чатися у політичне життя і внутрішні справи державних новоутво­рень". Також підкреслювалося, що "лише після придушення більшовизму й анархії, коли населення кожного такого утворення буде мати можливість вільно висловити свою справжню волю, на­стане час для з’ясування тих або інших умов домовленості між ними на тлі свободи, рівності і братерства всіх народів... " [6, с.380 —382].

Водночас А.Марголін дізнався, що по-перше, між країнами Антанти існує угода про розділ території колишньої Російської імперії на сфери впливу, за якою, зокрема, Англії надаються повноваження на півночі Росії, у Балтиці, на Кавказі, Кубані та у східній частині Дону, тоді як під контролем Франції мають опинитися Польща, Україна, Крим та західна частина Дону; по-друге, в таборі переможців, в основ­ному у Франції, точиться боротьба між двома течіями політичної думки, одна з яких вважає за доцільне відновити унітарну Російську державу, а протилежна відстоює доцільність підтримки новостворсних державних структур, у тому числі й України.

Зрозуміло, що представники добровольчого руху всіма силами перешкоджали українській делегації, як і іншим аналогічним, у й" праг­ненні заручитися підтримкою з боку сил Антанти. Французькі предс­тавники опинилися серед павутиння інтриг, причому проти нейтраліс­тської "єдино-неподільницької" орієнтації добровольців так чи інакше діяли найрізноманітніші українські й південноросійські сили, зокрема, представники Директорії і прихильники гетьманської системи. При такій плутанині французи не могли визначити остаточно свій курс щодо тих або інших, українських чи російських, сил, але разом з тим намагалися якось сприяти координуванню їх боротьби з більшовизмом, не випускаючи з уваги і завдання посилення контролю Франції над визначеною у таємній домовленості з британською сторо­ною сферою впливу.

Така гнучка, а з точки зору А.Дснікіна, непослідовна, принаймні нещира як до української сторони, так і до Добровольчої армії, позиція Франції добре засвідчується лютневими заявами її військових представників. Так, за А.Дснікіним, генерал д'Ансельм говорив: "Ми повинні підтримувати у вас всі елементи порядку, а щодо їх партійних відмінностей, — до того, хто стоїть за монархію, хто проти монархії, хто за єдність Росії, хто проти єдиної Росії, — нам діла нема... ". А його начальник штабу полковник Фредснбср підкреслював: "Франція непохитно вірна принципу єдиної Росії. Але зараз йдеться не про вирішення тих чи інших політичних питань, а виключно про те, щоб використати у боротьбі з більшовиками всі антибільшовицькі сили, у тому числі і сили українців". За Фредснбсром "українські і російські армії під головуванням французів мали б йти разом проти Москви" (6,с.181].

За тих умов саме такий план, що в цілому збігався з пропозиціями української та інших національно-регіональних делегацій, був найдо­цільнішим. Але великодержавне мислення російських генералів не могло й припустити, щоб навіть у такій справі, як боротьба з біль­шовизмом, українська й російська сторони виступали "на рівних". І тс, що за тих умов французьке представництво більше схилялося до української точки зору про необхідність підтримки всіх антибіль­шовицьких сил, а не лише добровольчого офщерства, а відтак і фактичного визнання всіх державних новоутворень на півдні колишньої імперії, А.Дснікін був схильний Пояснювати не доцільніс­тю саме такого плану, а єврейським походженням провідних фігур французько-українських переговорів — Фреденбсра (Фрайденбсрга) і Марголіна [6, с.177].

Проте хоч певне взаємопорозуміння між французькими та українськими представниками в Одесі й існувало, до повної домовле­ності було ще далеко. Справа, в основному, полягала в тому, що фран­цузька сторона категорично відмовлялася надавати офіційну підтримку українській, поки її очолюють такі особи, як голова Дирек­торії В.Винничснко, прем'єр уряду В.Чсхівський та головний отаман С.Петлюра. На офіційній зустрічі між французьким уповноваженим Фреденбером і делегацією Директорії, у складі військового міністра О.Грекова, міністра торгу і промисловості С.Остапенка, представника соціал-демократів І.Мазепи та соціаліста-революціонера С.Бачинсь-кого, яка відбулася у Бірзулі 6 лютого 1919 р., відразу було виставлено попередню умову французької допомоги: "Голову Директорії В.Винниченка й Голову Ради Народних Міністрів В.Чсхівського "вигнати, як собак!.. ", бо вони —більшовики. С.Петлюру усунути, бо він —"бандит" [71, с.259].

На розпочатих у Бірзулі переговорах українська сторона висунула такі основні вимоги: визнання суверенітету України, а Директорії —її тимчасовим законодавчим органом; згода на проведення соціально-скономічних реформ; віддання Україні Чорноморського флоту; гаран­тування повної автономії української армії й запевнення, що до неї не будуть приставлені московські старшини чи інструктори. З свого боку, Фрсдснбср висунув категоричну вимогу реорганізувати Директорію та її уряд, усунувши з них трьох, з французької точки зору, найодіозніших лідерів (В.Винниченка, В.Чехівського, С.Петлюру), а також звільнен­ня з-під арешту таких відомих осіб, як міністрів гетьманського уряду (Гербеля, Ржепецького, Рейнбота та інших) і православних ієрархів, зокрема митрополита Антонія з Києва та архієпископа Євлогія з Волині.

Під час переговорів фреденбер запевнив, що до української армії призначатимуться тільки французькі інструктори і по закінченню війни з більшовиками кордони України, як і питання про її суверені­тет, визначатимуться Мирною конференцією у Парижі. Водночас він наполягав, щоб під час війни Директорія жодних соціально-сконо-мічних, особливо аграрних реформ, не проводила. Принцип приватної власності як основа західної християнської цивілазації мав залишатися. З свого боку Франція зобов'язувалася надати необхідне військове обладнення, зброю та боєприпаси для продовження війни з більшовиками, інструкторів і допоміжні війська.

На більше українська сторона розраховувати не могла. Умови не­обхідно було приймати, "і не без великих вагань 9 лютого 1919 р. ЦК УСДРП постановив відкликати членів партії з Директорії та уряду", так само зробили тоді й українські соціалісти-революціонери та єврейські соціал-демократи. Але після прийняття такої резолюції С.Петлюра подав заяву про свій вихід з соціал-демократичної партії, вбачаючи в цьому вигідіф»для себе ситуацію для того, щоб стати голо­вою Директорії й фактично підпорядкувати собі новий уряд.

Всі ці події викликали гостру кризу в керівництві УНР, яке, за сло­вами В.Винниченка, почало "розбігатися на всі боки": у Галичину, Кам'янсць-Подільский, Рівне тощо. Найлівіша частина українських соціалістів, яка змушена була на вимоги Антанти залишити свої посади, на чолі з колишніми прем'єром В.Чехівським та міністрами М.Ткаченком і О.Жуковським, при активній підтримці В.Винниченка, створила в Кам'янці-Подільському "Комітет спасіння республіки". Він проголосив припинення війни з більшовиками, перехід на позиції радянської влади і створення коаліційного уряду з представників українських лівих партій та більшовиків. Але рішучими діями С. Петлюри цей осередок опору його майже одноосібній владі було швидко придуше­но і вже до 13 лютого провідних діячів цього комітету було заарештовано. Від розстрілу їх врятувало лише гаряче заступництво всіх українських со­ціалістичних партій та особисто В.Винниченка.

Проте, незважаючи на фактичний розкол у керівництві на початок другої декади лютого 1919 р. С.Пстлюрі вдалося разом з С.Остапснком, призначеним на пост прем'єра, створити досить поміркований Кабі­нет міністрів, до якого ввійшли переважно колишні соціалісти-рево­люціонери та соціалісти-федералісти, соціалісти-самостійники та де­кілька представників від дрібніших, у тому числі й галицьких, партій. Зокрема міністром закордонних справ став соціаліст-федераліст про-антантівської орієнтації К.Мацієвич, який разом з А.Марголіним і буковинцем С.Галіпом продовжував переговори з французькими представниками.

Але, незважаючи на усунення з політичної арени таких про­відних діячів прорадянської орієнтації, як В.Винниченко та В.Чс-хівський, не всі умови Антанти було виконано. Адже залишився ще С.Петлюра, ставлення до якого у французьких колах було виключно негативним. Як казав Фрсдснбср, сьогодні кожний бандит в Україні називає себе "петлюрівцем" [10, с.276]. Не будемо забувати, що під час відступу розбитих частин Директорії з Подніпров'я на Поділля та Волинь при загальному падінні дисципліни та посилення озлоб­леності серед вояків, єврейське населення часто-густо ставало жер­твою погромів, грабунків і кривавих насильств. І від того, що особисто С.Петлюра, як, до речі, і Н.Махно, категорично цс заборо­няв, мало що змінювалося. Тим більше погромів і насильств чинили збройні сили окремих отаманів, як Зелений чи Ангел, які вийшли з підпорядкування "головного отамана", але діяльність яких про­ходила під загальною поширеною тоді назвою — "пстлю-рівщиною".

Французи вимагали відставки С.Пстлюри з політичної арени не тому, що він належав до соціал-дсмократичної партії, а тому, що з його іменем асоціювалися всі неприємності на українській землі, починаючи з проголошення антигетьманського повстання, а голов­но —погроми. І хоча він і вийшов з УСДРП, проте зовсім не став для представників Антанти привабливішою фігурою. Вони вимагали відс­тавки саме його, а він на цс не йшов, як вважали його вороги, з мотивів честолюбства, а прихильники — через відчуття відповідальності за долю української справи, як говорив і він сам.

Таке ріїпсння С.Петлюри, як зазначав І.Нагаєвський, "котрий після виїзду Винниченка за кордон вже не мав поважного суперника і вийшов на чільне місце в державі, заздалегідь прирікало на невдачу дальші переговори з французами, які домагалися його відставки. Коли б Симон Петлюра пішов, хтозна, чи новому голові Директорії не пощастило б побороти упередження держав Антанти до Директорії і домогтися визнання самостійності України бодай "де-факто" та одeржати від них матеріальну, технічну, військову й медичну допомогу, за­кріпити її становище на сході Європи" (10, с.277].

Але якщо позицію С.Петлюри щодо його власної відставки ще можна зрозуміти, то невиконання вимоги звільнити з в'язниць мініст­рів гетьманського уряду та православних церковних ієрархів, хоч і антиукраїнськи настроєних, у тій критичній ситуації просто дивує і нічим не виправдовується. До того ж, члени української делегації в Одесі на чолі з міністром закордонних справ К.Мацієвичем постійно наполягали на цьому, вказуючи на тс, яке значення мало б їх звільнен­ня для успіху переговорів. Проте добитися звільнення Гсрбеля й решти ув'язнених вдалося лише у квітні 1919р., коли самі французи вже ева­куювалися з Одеси.

Отже, не тільки упереджене ставлення французів до українських соціалістів і протидія з боку представників добро­вольчого руху, а й сама поведінка петлюрівської Директорії затя­гували підписання угоди між Україною та Антантою про допомо­гу у боротьбі з більшовицькою агресією. Між тим, після нетривалої перерви, Червона армія розгорнула новий широкий наступ на Правобережжя: з півночі, в напрямках Мозир — Ко­ростень, з подальшим наступом на Житомир, та Лунинець — Сарни, і далі в напрямі до Рівного; з північного сходу, від Києва і Фастова на Козятин — Бердичів, а звідти на Вінницю, де пере­бувала Директорія; зі сходу, від Кременчука через Знаменку — Єлисаветград до Ольвіополя і Бірзули, щоб відрізати війська Директорії від окупованої силами Антанти Одеси, та від Черкас на Христинівку — Гайсин, із виходом на Вінницю з південного сходу. Наступ полегшувався тим, що протягом другої половини лютого — на початку березня 1919 р. на бік Червоної армії стали переходити частини в багатьох містечках Правобережжя, зокрема у Бердичеві, звідки відкривався прямий шлях на Вінницю. Зважа­ючи на цс. Директорія 6 березня переїхала до Проскурова.

До середини березня більшовики оволоділи Сарнами, Коросте­нем, Житомиром, Козятином та Вінницею, водночас ведучи наступ на Христинівку та Ольвіополь. Скориставшись концентрацією основних більшовицьких сил на напрямку Козятин — Вінниця, війська Дирек­торії після відповідної передислокації атакували правий фланг чер­воних і вибили їх з Сарн, Коростеня й Житомира, створивши безпосе­редню загрозу як Києву, так і тилам І Української радянської дивізії, яка під командованням М.Щорса вже розгорнула наступ на Жмеринку. Під ударом корпусу січових стрільців з заходу, з боку По-лонного — Шепетівки опинився Бердичів, тоді як з південного сходу на сусідній Козятин розгорнули наступ частини Запорізького корпусу. Війська М.Щорса, що опинилися в районі Вінниці між Жмеринкою та Бердичевом — Козятином у разі здобуття вірними С.Петлюрі силами цих двох вузлових станцій були б відрізані від Києва і опинилися б в оточенні. Але цього не сталося.

Можна визначити три причини, чому сили Директорії з середини березня до кінця квітня 1919 р., попри успішний маневр та селянські повстання, що ширилися на зайнятому більшовиками Подніпров'ї, врешті-решт зазнали нищівної поразки.

По-перше, червоні війська, якими у трикутнику між Києвом — Вінницею — Житомиром командував М.Щорс, що виявив неабиякі здібності полководця, відзначалися доброю дисципліною, були від­носно численними і мали у себе в тилу таку базу постачання, як Київ. Звідти своєчасно надходили підкріплення, зброя, набої, харчі й амуні­ція. Такого тилового забезпечення армія Директорії не мала. Не могла нічим їй допомогти і галицька армія, яка саме в цей час після окремих успіхів під Львовом у першій декаді березня почала зазнавати важких невдач. Тому червоним частинам, незважаючи навіть на тимчасову втрату Коростеня й Житомира, вдалося не тільки відбити січових стрільців від Бердичева й утримати під своїм контролем залізницю Київ — Фастів — Козятин — Вінниця, але й після рішучого удару 19 березня оволодіти Жмеринкою. Завдяки цьому Запорізький корпус та інші збройні сили Директорії в межиріччі Південного Бугу і Дністра південніше Вінниці — Жмеринки, в чотирикутнику між вузловими станціями Христинівка — Вапнярка — Бірзула — Ольвіополь виявилися відрізаними від основних сил С.Петлюри, зосереджених тепер по лінії Кам'янсць-Подільський — Проскурів — Шепетівка.

По-друге, протягом березня 1919 р. червоні війська М.Григор'єва, колишнього петлюрівського отамана, розгорнули блискавичний на­ступ у Причорномор'ї. Якщо за підрахунками істориків всього у пів-нічнопричорноморських портах з грудня 1918 до лютого 1919 рр. було висаджено 60 тис. військ Антанти [9, с.316], то в районі Одеси — Миколаєва — Херсона французьких і грецьких вояків було не менш як 35 тисяч, які разом з приблизно 5 тисячами добровольців становили забезпечене всім необхідним регулярне військо, проти якого М.Григор'єв мав лише близько 15 тис. напівпартизанських військ [8, с.522]. Між тим, це не зашкодило йому раптовим ударом 2 березня увійти до Херсона (бої в якому тривали до 10 березня), 12 березня захопити Миколаїв, а невдовзі й залізницю Березівка — Весслинівка — Воскресенськ, загрожуючи, таким чином, з півночі Одесі, а з півдня — незахищсному правому фланку південної групи військ Директорії — Запорізькому корпусу. 14 березня (за іншими даними 15) французьке командування проголосило Одесу в стані облоги і через кілька днів там було створено Комітет оборони. Але протягом наступних двох тижнів ніяких активних дій проти сил М.Григор'єва війська Антанти і добро­вольці не вживали. Це дало можливість червоним військам розпочати наступ на південне угруповання сил Директорії, примушуючи її розбиті частини відходити до Дністра, де, роззброюючись, вони пере­ходили на румунську територію. Внаслідок цього все Дністровське Лі­вобережжя, від Могильова-Подільського майже до самої Одеси в кінці березня опинилося в руках більшовицькихсил, що робило практично неможливим координацію та взаємодію українських частин і сил Антанти. До того ж, коли попри все це наприкінці березня проект українсько-французької угоди був уже готовий і його залишалося тільки підписати, французька сторона раптово перервала переговори і З квітня війська Антанти розпочали поспішну евакуацію з Одеси. Через три дні місто зайняли червоні війська М.Григор'єва.

Але, по-третє, і, мабуть, це було найголовнішим, поразка військ Директорії навесні 1919 р. зумовлювалася внутрішнім розвалом як са­мого українського політичного проводу, знесиленого чварами й інтригами, так і деморалізованого, що втратило дисципліну й політичні орієнтири, війська.

Звернемось з цього приводу не до зібраних А.Денікіним чи І.Чсриковсром даних, навіть не до свідчень В.Винниченка, якого можна було б запідозрити в тенденційності при описанні загального розкладу українських сил після його відставки, а до споминів людей, які скоріше були зацікавлені дещо прикрасити страхітливу дійсність тих місяців, оскільки несуть за неї певну відповідальність.

Ось що пише І.Мазепа, який після С.Остапенка та Б.Мартоса очолив український уряд: "Вожді українського національно-визволь­ного руху в критичний момент втратили голову: замість напружити всі свої сили для усунення проявів внутрішнього розкладу — анархії й "отаманщини", замість продовження організованої боротьби за певні, ясно поставлені реальні завдання, вони один за одним покинули поле бою. В.Винниченко покинув Директорію і виїхав за кордон... В.Че-хівський давно мріяв усунутися від урядової праці, бо був проти війни з московськими окупантами... Микита Шаповал, вслід за Винничен-ком і собі рушив за кордон, бо "утомився". М.Грушсвський також виїхав з України. Утеча політичних провідників за кордон" катастро­фічне впливала на "стан бойових сил цілого фронту". І далі: "В масах ширилася байдужість і дезорганізація, що не минула й війська. В кінці лютого, у зв'язку з несподіваним відступом корпусу січових стрільців... полковник Є.Коновалець так висловився з приводу тяжкого положен­ня на фронті: "Хитання уряду було для нас фатальним... нема резервів, всі стомилися; всяка ідея гасне, хочеться одного: спати". Деморалізація на фронті була повна, панувала "необмежена гульня командного скла­ду" і воювати солдати не йшли навіть коли були забезпечені всім необ­хідним" [96, с.21].

Цей самий автор продовжує: "У вінницький період було ще досить матеріальних засобів для того, щоб дати належний опір більшовицько­му наступові. Та збанкрутував політичний провід. Вслід за "авторитетами" все утікало й розлазилося. Не було ні влади, ні контро­лю. Тому грубі мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого до Галичини, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллю. Тільки в атмосфері такого розкладу та сва­волі різних здеморалізованих отаманів стали можливі в цю добу такі страшні явища, як єврейські погроми в Проскурові, Житомирі та ін., що були наслідком загальної анархії на Україні" [96, с.22].

Аналогічно висловлюється й один з провідних українських соціал-демократів тих часів П.Феденко: у Вінницький період Директорії "йшов остаточний розклад армії. Навіть січові стрільці... були в дуже дезорганізованому стані... На Волині, Поділлі й Київщині... навесні 1919 р. в задушливій атмосфері загальної анархії й повного безладдя пройшла хвиля погромів над єврейською людністю. Ці сумні й трагічні події... відіпхнули масу єврейської людності від українців і дали зна­ряддя в руки прихильників більшовизму та російської окупації. По переїзді державних установ до Кам'янця загальна дезорганізація ще збільшилася" [96, с.85 —87].

Або ось враження А.Марголіна, тоді заступника (товариша) мі­ністра закордонних справ УНР К.Мацієвича: "З розвитком успіхів більшовиків на українському фронті посилювався розвал української армії, який досяг апогею при її безладному відступу від Вінниці до Кам'янця-Подільського. Почалися страшні, жорстокі лютневі та березневі погроми... Свідки погромів розповідали про такі звірства, що перебільшували все, що можна було собі уявити... До Мацієвича і до мене почали звертатися різні єврейські депутації з погромлених місць. Наше становище було жахливим... Ми кидалися від телефонного дроту до французького командування, радилися з Грековим... Греков був щиро придушений... вживав заходи, що від нього залежали. Він поспішив на фронт, видав наказ про віддання до військового суду та розстрілу погромників... Але цс не подіяло, та й неможливо було перевірити, чи виконувалися ще на той час накази уряду на відстані понад кількох верст від його місцез­находження" [6, с.385].

У такій ситуації, при повному розвалі фронту й тилових структур, коли урядовим інституціям було наказано залишити Кам'янець-По-дільський і податися в напрямі галицького кордону, 20 — 22 березня створено Комітет охорони республіки, до якого ввійшли лідери соці-ал-дсмократичної та соціалістично-рсволюційної партій. У своїй ві­дозві до населення він закликав до припинення переговорів з Антан­тою (які все більше ставали неефективними після втрати прямого зв'язку з Одесою внаслідок захоплення більшовиками Жмеринки) і початку переговорів з більшовиками за умов визнання ними Радянсь­кої, але самостійної, України. Цей інцидент, пише І.Нагаєвський, "був виявом глибокої деморалізації громадянства, тому прем'єр Остапснко домагався покарання винних; одначе Петлюра постановив притягти деяких з них до праці в уряді" [10, с.288]. Розпочалися тривалі перего­вори, які протягом першої декади квітня привели до реорганізації Директорії майже на соціалістичних засадах та утворення 9 квітня но­вого, соціалістичного, уряду Б.Мартоса (вже у Рівному, куди переїхали урядові установи з Кам'янця-Подільського).

У цей час війська Директорії під ударами червоних частин від­ходили все далі на захід — на зустріч галицьким частинам, які самі під тиском переважаючих сил поляків рухалися на схід. 7 квітня 1919 р. радянські війська оволоділи Коростенем, 12 квітня —Житомиром, 17 квітня — Кам'янцем-Подільським, 20 — Гусятином і Новоград-Волинським. Східніше р.Збруч під контролем вірних Директорії сил залишилася лише залізнична магістраль Проскурів — Старокос-тянтинів — Шепетівка — Рівне, але і на цьому рубежі вони затрималися ненадовго. І причиною знов-таки були не стільки біль­шовики, скільки чвари в українському керівництві.

Постійні поразки і утворення нового соціалістичного уряду вкрай загострили взаємини між галичанами і наддніпрянцями. До опозиції належали два члени Директорії: представник Галичини Є.Пструшевич та соціаліст-самостійник В.Андрієвський, які домовилися з команду­ючим 2-ою українською армією отаманом В.Оскілком. Знявши з фронту свої частини (чим відкрив шлях більшовикам), він стягнув їх до Рівного, де 29 квітня ув'язнив половину міністрів, проголосивши себе "командиром збройних сил України". За деякими свідченнями на лі­дера всієї України —замість С.Петлюри намічався Є.Петрушсвич. Але військо не пішло за В.Оскілком, і його бунт було придушено галицьким полковником Бісиком, який з січовими стрільцями охоро­няв Директорію та її уряд. Між тим В.Оскілку вдалося втекти до Поль-ші й прихопити з собою касу Північної військової групи.

Виступ В.Оскілка вніс ще більшу дезорганізацію, чим, як і ого­леним фронтом, скористалися більшовики і перейшли у черговий на­ступ. Не маючи можливості чинити опір, С.Петлюра віддав наказ ева­куюватися до Радзивілова, і 5 травня уряд залишив Рівне. Було здано також Проскурів, Старокостянтинів і Шепетівку.

Але на цьому прикрощі не скінчилися. Скориставшись скрутним становищем української армії, поляки почали наступ на схід і 16 травня оволоділи Луцьком, де містилися великі склади військового майна, і взяли багато полонених. Невдовзі вони знищили майже всю Холмську групу військ. Ця катастрофа викликала евакуацію Директорії з Радзивілова до Красного та Тер­нополя, куди підтиском польських військ відходили і галицькі кор­пуси. Сили ЗУНР ще утримували правобережжя Галицького Подністров'я, але, використовуючи їх трагічне становище, 24 трав­ня по них з півдня ударили румунські війська, що вийшли на лінію Незвиська —Хриплин — Надвірна, погрожуючи Станіславу з боку Карпат. 25 травня польські місцеві бойовики захопили Станіслав, що змусило Державний секретаріат ЗУНР і всі урядові установи не­гайно переїхати до Бучача, а згодом у Заліщики. Водночас до Ссрс-та, через Золочів на Тернопіль, через Підгайці на Чортків і через • Галич на Монастириськ стягувалися всі військові сили Західної Украни, які на той час ще залишилися.

Після всіх цих поразок українські, подніпровські і галицькі разом, сили, стиснуті більшовиками, поляками та румунами, опинилися на території, яка приблизно відповідала сучасній Тернопільській області без її західних районів (Зборов, Бережани, Підгайці), але на півночі з Дубно у верхів'ях Стирі. Проте румуни не мали наміру переходити в наступ і форсувати Дністер. Тиск поляків на сході послабшав. Біль­шовики, попри свої перемоги на Поділлі і Волині, опинилися в надзвичайно небезпечному становищі у зв'язку з тим, що по всьому Подніпров'ї розпочались селянські повстання, а на півдні України проти них підняли зброю такі могутні червоні командири, як отамани М.Григор'єв (7 травня) і Н.Махно (4 червня).

За умов розвалу власного тилу та початком наступу Добровольчої армії й донських і кубанських козаків на Донбас, боротися з рештками сил С.Петлюри на берегах Збруча Червона армія не мала можливості. Це, мабуть, і врятувало залишки військ УНР від остаточного знищення, дало їм змогу передислокуватися і підготуватися для про­довження боротьби. Але вона, і це слід визнати відверто, вже об'єктивно не мала шансів закінчитися перемогою: держави Антанти остаточно обрали курс на підтримку Польщі, а на всій території колишніх південних губерній Російської імперії, від Волги до Дністра, розпочиналася вирішальна бійка між червоними та білими.

Опинившись між цими трьома ворожими одна до одної силами, червоними, білими та поляками, українці, можливо, і мали б якийсь шанс вистояти протягом літа — осіні 1919 р., але лише за умовою об'єднання своїх сил. Проте про об'єднання між С.Пстлюрою, М.Григор'євим та Н.Махно навіть не йшлося, більше того, вони воро­гували між собою не менше, ніж із зовнішніми силами. І в об'єднаній армії УНР — ЗУНР між придніпровцями і галичанами, соціалістами і несоціалістами постійно виникали чвари, які врешті-решт призвели до того, що галичани пішли заради своїх регіональних інтересів на союз з російськими добровольцями А.Дснікіна, після чого придніпровці на чолі з С.Пстлюрою вважали морально та політичне виправданим за спиною у галичан укласти угоду з Польщею Ю.Пілсудського, який обі­цяв їм допомогти відбитися від більшовиків і створити буферну Українську Придніпровську державу між Великою Польщею (з Галичиною і Волинню) та Радянською Росією.

< Попередня   Наступна >