Головне меню

ДИРЕКТОРІЯ І ВТРАТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1

ДИРЕКТОРІЯ І ВТРАТА НАЦІОНАЛЬНОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Перемога повстання Директорії і падіння влади гетьмана Скоропадського

Звільнений гетьманом 12 листопада з тюрми під "слово честі", що він не братиме участь у повстанні, С.Петлюра негайно виїхав до Білої Церкви, де був головний штаб сил, що готували антигетьманський збройний виступ, і очолив його. Водночас була утворена Директорія. Решта членів Директорії та й" голова В.Винниченко також невдовзі переїхали до цього міста, де розташувалися січові стрільці. У Києві Військовий революційний комітет (М.Авдієнко, В.Чехівський та ін.) поширював Винниченкову "Відозву до населення", тоді як у Білій Церкві О.Назарук написав текст Універсалу про повстання проти геть­мана. С.Петлюра додав до нього кінцевий абзац, де гетьман звинувачу­вався в зраді українському народові, всі його закони скасовувалися, його армія розпускалася і вина за всю діяльність гетьмана покладалася на німців і "малоросів" [10, с.1б9].

Повстання швидко поширювалося по нечисленних українських військових частинах, оскільки до його плану ще в жовтні були залучені такі вищі офіцери, як генерал О.Осецький, полковник Тютюнник (В. чи Ю. — ?), полковники В.Павленко та О.Хилобоченко, не кажучи вже про галицьких старшин, полковників А.Мельника та Є.Коноваль-ця [10, с.159]. Очевидно, був обізнаний і командуючий військами у Харкові полковник П.Болбочан, який відразу, одержавши інформацію про початок повстання, захопив 18 листопада владу у місті і з наявними в його розпорядженні силами Запорізької дивізії рушив на Полтаву, де 27 листопада проголосив владу Директорії, відрізавши таким чином від гетьмана майже все Лівобережжя. Так само зрадили гетьмана і розташовані у Ч

ернігові "сірожупанники". Всі вони "покинули кордон, залишивши його відкритим для більшовиків, де 8-ма армія чекала наказу рушити в Україну" [10, с.170].

За таких умов штаб повстанців відразу ж розпочав активні дії і спрямував свою ударну силу — січових стрільців — на Київ. Під ко­мандуванням С.Петлюри, проголошеного головним отаманом, під­розділи січовиків 17 листопада зайняли Фастів, німецька залога якого проголосила нейтралітет. Довідавшись про це, граф Келлер спрямував проти повстанців офіцерські дружини Святополка-Мирського, які вранці 18 листопада повели наступ від станції Васильків, але перед станцією Мотовилівка були зустрінуті і після жорстокого бою розбиті галицькими січовиками, які ввечері того ж дня оволоділи й Васильковим. Офіцерські дружини відійшли майже до самого Києва і укріпилися під Жулянами, де дістали підкріплення з боку інших до­бровольчих загонів [62, с.452 —454].

Перемога січовиків під Мотовилівкою відіграла велике значення в розгортанні повстання. В таборі Директорії зміцнилася віра у перемо­гу. Серед селян поширювався текст підписаного С.Пстлюрою Універ­салу, в якому їх закликали до боротьби за землю і волю, проти панів і гнобителів на чолі з гетьманом. Лідери повстанців проголошували, що гетьман продає Україну російським офіцерам і поміщикам, які знов збираються повернути селян у колишній стан гноблення. Німецькі загони в цілому зберігали нейтралітет. Тому на бік С.Петлюри, який все виразніше ставав першою фігурою повстання, рішуче відтісняючи від керівництва В.Винничснка, переходили й окремі, до того часу вірні гетьману формування, як, наприклад, 20 листопада, кінний Лу­бенський полк на чолі з полковником Ю.Отмарштсйном. Водночас у перші дні розпочатої акції отаман Зелений сформував у районі Обухо-ва — Трипілля 10-тисячний загін, так звану Дніпровську дивізію, перекривши рух річкового транспорту по Дніпру [62, с.454 — 455].

Очолений С.Петлюрою та В.Винниченком рух у лічені дні перет­ворився на справжнє повстання, що ширилося по Україні, майже не зустрічаючи ніде протидії, крім великих міст, таких як Київ, Одеса чи Катеринослав, де для підтримання порядку утворювалися офіцерські дружини. Цікаву інформацію про ці події наводить А.Марголін, відомий громадський діяч і дипломат, член партії соціалістів-федера­лістів, який саме у ці дні виїхав із Києва до Одеси для переговорів з представниками Антанти і опинився в епіцентрі повстання. Він, людина далека від ліво-радикальних настроїв, пише, що в містечках на південь від Києва заклики до повстання знайшли підтримку у широких верствах селянської й міської молоді, лави якої "сміливо і бадьоро йшли на захист завоювань революції і незалежності України, яким за­грожувала, як вони були переконані, небезпека". Директорія мала наміри не припустити анархії й погромів і в своїх відозвах до населення закликала уникати насильств, особливо стосовно євреїв. Проголошу­валося, що "євреї —наші брати", декларувалися рівність і братерство між усіма народами, що населяють Україну. Водночас, продовжує А.Марголін, "ставало очевидним, що до повстання починають приєднуватися злочинні елементи, які відчували близькість взяття Києва та можливість там поживитися за рахунок добра ближнього". Він наводить численні приклади того "переламу, який ... вже починався в лавах повстання. Назрівали розклад, анархія, починалися самочинні дії, влада вислизувала з рук тих, хто стояв на чолі, був ке­рівником і натхненником повстання" [6, с.3б4 —Зб9]. С.Петлюра і ке­рівництво окремих повстаньских формувань не могли вже контролю­вати ту стихію, яку самі ж розборкали. А.Марголін наводить характерний приклад "повного безсилля трипільського штабу в справі контролю за нічними розбишаками-повстанцями, а також і безпорад­ності перед цими розбишаками Фещенка-Чопівського, відомого українського діяча, який був нещодавно міністром демократичного уряду" [6, с.369].

Тому повстання дуже швидко почало набувати характеру на-півстихійного руху. З одного боку, йому не могла поставити межі якась зовнішня сила, перш за все дезорганізовані і революціонізовані німці, а з другого, управляти ним не мало сил і власне керівництво. Останнє навіть не знало, скільки і яких загонів воно має під своїми прапорами, за рахунок чого вони утримуються, як діють. Активіст повстання, О.Назарук, так описує цей стан: "Я хотів бодай у приближснні дові­датися про кількість наших сил, щоб записати цс для будучого історика. В тій цілі розпитував я часто всіх, що могли мати що-нсбудь спільного з інтересним проявом повстанчого руху, почавши від голов­ного отамана Петлюри, скінчивши на урядовцях повстання. Одначе вони або подавали мені найбільш суперечні числа, або просто знизували плечима і говорили щиро: 'Тут уже й чорт не розбере в тому всьому". Урядовці постачання відповідали, що зорієнтуватися не­можливо, бо різні відділи прохарчовуються самі, одержуючи харчі від селян, а деякі забирають по дорозі гетьманські й німецькі магазини, ні­кого про це не повідомляючи" (62, с.454 —455].

Іншими словами, самовпорядковані озброєні загони, на чолі з своїми отаманами, які номінальне визнавали С.Петлюру "головним отаманом" і обирали український національний стяг, самочинно захоплювали дер­жавні склади, безконтрольно грабуючи відповідне майно, що мало відріз­нялося від тієї горезвісної "грабіжки", про яку писав В.Короленко [70, с.128]. А звідси, при відсутності належної дисципліни у загонах, контро­лю з боку керівництва за формуваннями партизанського типу та при сва­віллі повсталих отаманів вже недалеко було і до тих страшних єврейських погромів, що охопили Україну в 1919р.

У спеціальному дослідженні на цю тему І.Чсріковср, у зв'язку з швидким поширенням по Україні піднятого Директорією повстання, пише: "Спостерігаючи зростання та характер повстанського руху, ми зустрічаємося з знаменним явищем, яке у наступні два роки особливо кидається у вічі: нерозривний, майже органічний зв'язок між повстан­ством на Україні та єврейськими погромами". І далі: "Звичайна картина погромів цього типу така: нальот навколишніх партизанських груп з села на містечко, зігнання на євреях злості проти німців та геть­манської влади, погромний терор протягом тижнів, інколи місяців, часті випадки жорстоких вбивств, полювання на євреїв, що рятувалися по навколишніх дорогах, ограбування та здирство контрибуції під за­грозою смерті. Останній прийом використовувався з особливою на­полегливістю і планомірністю, і фактично складається враження, що повстанський селянських рух цих районів підгодовується забраними у євреїв грошима" [6, с.271 — 272]. Ось що, крім пограбування держав­ного майна та решток ще не до кінця спустошених поміщицьких садиб, стояло за невинною фразою одного з учасників тих подій: "різні відділи харчуються самі".

Підкреслимо, посилаючись на А.Марголіна, що ніякої погромної ідеології у лідерів Директорії не було ( так само як і в анархістському русі Н.Махна). Більше того, вони, мабуть не без підстав, побоюючись поширення анархії і погромів, зверталися до населення з закликами не допустити цього. Незабаром, коли, за словами М.Могилянського по Україні прокотилися "грандіозні єврейські погроми, що затьмарили собою все, що ставилося в провину царському уряду Росії" [б, с.135], С.Петлюра в спеціальній відозві до військ "Проти погромів" писав:

"Уникайте провокацій, а з провокаторами, хто сам чинить погроми та підбиває слабіших від нас, будьте безпощадними. Кара на смерть мусить упасти на голову погромників і провокаторів" [101, с.185].

Але весь революційний рух, ініційований Директорією, який С.Пст-люра дуже швидко очолив майже одноосібне, з самого початку не був чітко керованим процесом. Врешті-решт цс і стало однією з основних причин його поразки, коли так швидко залишили його самі отамани, які, як, скажімо, М.Григор'єв на півді, зрадивши гетьмана і перейшовши на бік Директорії, так само легко при перших її поразках перекинулися від неї до більшовиків. Як цілком слушно зазначав А-Дснікин, "з самого початку весь рух Винничснка — Петлюри мав на собі печать анархії, яка не залишала його до остаточного краху" [6, с.170].

Варто також зазначити, що на стан справ у самій Директорії з початку її створення дуже негативно впливала взаємна неприязнь В.Винниченка та С.Петлюри, що поступово переходила у неприховану ворожість. Непорозуміння між цими двома лідерами української соці­ал-демократії мало старе, очевидно ще дореволюційне, походження і виявилося в перші ж дні повстання, фактично з того моменту, коли 15 листопада 1918 р. у Києві почала поширюватися антигстьманська ві­дозва за підписом голови Директорії В.Винниченка та її членів, а в Білій Церкві за підписом С. Петлюри був проголошений від його влас­ного імені Універсал із закликом до повстання.

Не без гіркоти про це розповідає В.Винничснко: Коли члени Директорії прибули до центру повстання, "петлюрівський Універсал уже розходився по руках, розвозився по селах, розносився по всій околиці в чутках і оповіданнях... І, таким чином, уся акція, весь рух зразу... було поставлено під марку однієї, окремої особи, офарблено персональним характером, звужено, збіднено й затуманено. Всі повс­танці... стали називатися "петлюрівцями". "Петлюра йде на Гетьма­на", "Петлюра кличе проти німців". Часто серед селянства, яке до сього не чуло імені Петлюри, чулись такі поголоски: "Ага, ось іде Пет­люра на Гетьмана, вона йому покаже; слава Богу, не буде вже більше отої України". Словом, зразу було внесено цим якраз усе тс, чого хотіли уникнути партії: персональний характер справи, неясність цілей, безпрограмність, відсутність колективності, навіть відсутність республіканського характеру руху" [71, с.124 — 125]. І тс, що все повс­тання асоціювалося саме з особою С.Петлюри, несло на собі відбиток його особистості (що, безумовно, суперечило намірам інших членів Директорії і особисто її голови), виразно засвідчується численними матеріалами тих часів самого найрізноманітнішого походження [57].

Те саме (але з протилежними оцінками) зустрічаємо у спогадах прихильників С.Петлюри, зокрема у В.Проходи: "В цей бурхливий період військово-повстанські частини росли, як гриби по дощі, але залишені без належного керівництва й певного напрямку також і скоро зникали. Про Директорію, про її національно-дсржавну працю та напрям її на майбутнє вояки не знали. Кожний висвітлював тс чи інше явище національно-державної політики по-своєму... Ім'я Симона Петлюри було тим вогником, наякий орієнтувались полишені на хвилях розбурханого моря кращі військові частини" [96, с.132 — 133], "З перших же днів повстання голосно почало лунати ім'я Голов­ного отамана Петлюри. Інакше й бути не могло, бо Петлюра разом з безвусими юнаками був творцем традиції збройної боротьби з воро­гами незалежності України" [96, с.131].

Тс, що С.Петлюра швидко перебрав до своїх рук реальну владу, затуливши собою інших лідерів Директорії, сприяло посиленню особистих чвар і протирічь між керівниками руху. Але цс не повинно закривати від нас і того, цілком зрозумілого для сучасників тих подій, факту, що С.Пстлюра га'В.Винниченко, хоча тривалі роки і належали до проводу УСДРП, мали різні політичні погляди. В.Винничснко у своїх спогадах постійно звинувачує С.Пстлюру в "міщанській" і навіть "дрібноміщанській" обмеженості, "примітивізмі політики й методів", прихильності до силового вирішення питань [71, с.202 —203], навіть у тому, що той крізь пальці дивився на криваві бешкети своїх вояків, особливо стосовно єврейського населення, "даючи хлопцям погу­ляти", як говорилося тоді [71, с.202 —203].

Але ось що зазначають люди, більш стримані і нейтральні по від­ношенню до цих двох діячів. Так, начальник генерального штабу авст-ро-угорських військ за даними своєї агентури писав ще в квітні 1918 р.: "Петлюра — український соціал-демократ різко вираженого націо­нального напрямку. Прибічник сильної центральної влади" [57,с.117]. М.Могилянський, порівнюючи його з В.Винниченком, підкреслює: "Симон Петлюра —трагічний символ сучасної України, значно біль­ше національний..., людина з наполегливістю, характером та величезним честолюбством, отруєний отрутою випадково впавшої йому до рук влади. Не теоретик і не мислитель — він один вміє орга­нізовувати і діяти. Риси гайдамаччини живі в ньому... Петлюра майс­терно орієнтується у скрутних ситуаціях, вміє впливати на людей і організовувати їх". І далі: "Петлюра хоча і не був більшовиком, але робота його агентів по підготовці повстання проти гетьманської влади рівнозначна була відданню України у владу більшовикам, що й підт­вердили події найближчих місяців" [6, с.119, 131]. Так само і А. Мар-голін, протиставляючи С.Петлюрау В.Винниченку писав про нього: "він репрезентує собою праве крило партії і схиляється до згоди з бур­жуазією" [6, с.372]. Такої ж думки дотримувались і у французькому консульстві в Одесі, ставивши попередньою умовою визнання Дирек­торії фактичним урядом України виключення з її складу як найлівішо-го В.Винниченка, тоді як питання про С.Петлюру залишали відкритим [6,.с.384].

Водночас лівий радикалізм і навіть "більшовизм" В.Винниченка є часто згадуваним у свідченнях сучасників- Описуючи дні встановлення влади Директорії у Києві, А.Голденвейзер зазначає, що "Винниченко, який завжди, належав до' найлівішого флангу національно-українського руху, став тоді все більше і більше... "більшовизуватися" (6, с.49]. М.Могилянський характеризує В.Винниченка як справжнь­ого "більшовика-українця", який "не засмучуючися, йшов на згоду з більшовиками" [6, с.119, 131]. Про це згадує і А.Марголін: "Вин­ниченко йшов швидкими, нестримними кроками вліво" і його програ­ма майже нічим від більшовицької не відрізнялася, але "він хотів про­вести межу між московським більшовизмом і своєю програмою на грунті питання про самостійне і незалежне існування України... Він чекав, що український народ явить всьому людству диво і винесе на своїх плечах тягар влаштування своєї держави на соціалістичних заса­дах" [6, с.372 — 373].

Подібне знаходимо і у А.Дснікіна: "Винниченко проголошував декрети цілком більшовицького змісту про соціалізацію, націоналіза­цію, вилучення буржуазних цінностей... Дирск^о-^ія розпалювала соці­альну пожежу з мстою свого утвердження, безсильна потім локалізу­вати її в цілях власного існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв нікого і, природно, котився по інерції у бік більшовизму рад. Люди, які спостерігали життя України того часу, всі наші інфор­матори в один голос задовго до перевороту пророкували правлінню Директорії долю короткого та безславного етапу на шляху до біль­шовизму, і, за загальним визнанням, цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер з усіх дев'яти "режимів", що змінилися на Україні" [6, с.1б8 — 1б9]. Тому не дивно, що французький військовий представник полковник Фрсйдснберг на переговорах з делегацією від Директорії, за власними словами В.Винниченка, поставив вимогу: "Голову Директорії В.Винниченка й Голову ради народних міністрів В.Чсховського "вигнать як собак!.. ".бо вони —більшовики. С.Пстлюру усунути, бо він —бандит" [71, с.259].

Такі відгуки можна було б продовжувати, але й наведеного досить, щоб відчути різницю в ставленні до цих двох діячів сторонніх людей. В.Винничснко, як то безсумнівно випливає і з його власних праць, особливо "Відродження нації", теоретично стояв майже на біль­шовицьких позиціях, принаймні в питаннях соціально-скономічної політики, і тому так широ прагнув до співпраці з більшовиками. Ідейна різниця між ними проходила лише в ставленні до національного питання і письменник бажав, щоб соціалізм в Україні мав національне обличчя і був пов'язаний з національною українською самостійністю. До того ж, як інтелігентна людина, вія був проти кривавих методів на­саджування влади російськими більшовиками, так само як і проти самочинних, часом не менш жорстоких, заходів власної "ота­манщини".

На відміну від нього, С.Пстлюра за своїм світоглядом був, як скла­дається враження, ближчим до есерівсько-народницької ідеології, ніж до марксистської соціал-демократичної. Принаймні остання не дуже хвилювала його і тому, коли в лютому 1919 р. на вимогу Антанти ЦК УСДРП приймає рішення про відкликання своїх членів з Директорії та уряду, С.Петлюра, не вагаючись, подає заяву про свій вихід з партії. Він перш за все організатор повстання у військах та серед селянства, для якого питання національно-державної самостійності України значить незрівнянно більше, ніж утвердження соціалістичного ладу. Хоч до представників колишніх панівних верств населення він ставиться з не меншою "класовою ненавистю", ніж будь-який біль­шовик чи лівий есер. Все цс сприяло тому, що саме він підносився та, на відміну від В.Винничснка, тривалий час утримувався на хвилі на-півстихійного народного руху, проте, у свою чергу, не стільки керував ним і чітко організовував його, скільки сам керувався прагненнями й закликами недалекоглядної маси. Його сила відчувалася тоді, коли се­лянство підіймалося, щоб позбутися тієї чи іншої — гетьманської, більшовицької, дсніюнської —влади. Але дуже швидко, після перших успіхів або невдач, відчувалося, що лідеру бракує і ясного усвідомлен­ня програми дій, і вміння контролювати розбуркану народну стихію, спрямовуючи її сили на досягнення головної мсти. В цьому він ближче стоїть до таких діячів того часу, як М.Григор'єв чи навіть Н.Махно, ніж до таких, як Ю.Пілсудський або, навіть, К.Маннергсйм, яким вдалося започаткувати незалежне національне-державне життя у своїх краї­нах — Польщі та Фінляндії.

Що ж до повстання, піднятого Директорією проти Гетьманату, не слід забувати той факт, що воно, не маючи чітко визначених організа­ційних меж та програмних цілей, поширюючись в Україні, поєднува­лося з іншими напівстихійними рухами, які виникали всюди, де тільки відчувалося, що німецькі та австро-угорські війська, вже не здатні кон­тролювати ситуацію або не бажають втручатися у справи України, прагнучи лише найскорішого повернення додому.

Один з прихильників С.Петлюри, свідок подій кінця 1918 р. писав: "Вся Україна запалала повстаннями. Дві сили: національно-дсмократична й соціалістично-радянська... повстали разом... Витворилась маса повстанських відділів, загонів, окремих сотень, куренів, полків і т.п. Грізні народні хвилі застали наших політичних провідників непідготовлсними. Вони не знали, на яку ступити і ба­лансували між совітами й Антантою. Політична дезорієнтація пере­давалася й до повстанських частин. Кожний отаман такої частини, особливо коли мав когось у "центрі", діяв за його вказівками, а ті вказівки були надто різноманітні й суперечні... Вносилось недовір'я як до вищого командування, так і до інших отаманів, що зна­ходились під впливом інших діячів. Були й такі отамани, що, попскшись на гарячому, студили на холодне, цебто нікого не визна­вали. З'явились, як то буває в таких випадках, і дуже активні люди легкої наживи, що під прапором соціальної революції зайнялися присвоюванням чужого майна. Особливо зловживали боротьбою з "буржуями" різні "курені смерті", яких було декілька. З них на­йбільше відомі — "червоний курінь смерті" отамана Ангела на Чер­нігівщині й "чорний курінь смерті" отамана Гуцола на Волині. Перший був спантеличений на соціальній революції, а другий просто ловко й зручно використовував моменти... Дуже подібний по своєму поступуванню до чорного куреня смерті був полк ім.Винниченка, яким командував отаман Гришко" [96, с.132].

Один з безлічі подібних прикладів отаманського свавілля наводить В.Винниченко: "один із "національних героїв" отаман Ангел зупиняв поїзд, витягав з нього всіх євреїв, жінок, дітей, старших людей, розк­ладав їх усіх в ряд на пероні й поров різками" [71, с.187]. І це ще були м'які форми отаманського самосуду.

Слід зазначити, що не всі з повсталих загонів ставали під прапори Директорії чи, навпаки, схилялися до ідеї встановлення влади біль­шовицьких рад. Саме в цей час у Гуляй-Полі утверджується влада "батька Махна", який заявив: "Української Директорії ми визнавати не будемо. І якщо перед очима більш небезпечних контрреволюційних сил в Україні ми не будемо зараз із зброєю боротися проти Директорії, то ми будемо дні і ночі не спати, будемо найсерйозніше готуватися до цієї боротьби проти неї". Тоді ж він випустив "листівку проти Української Директорії, як влади взагалі, і як влади зрадників інтересів революції, зокрема" [82, с.157 — 159]. Отак на півдні України почала формуватися окрема сила, якій у 1919 р. судилося стати по своєму зна­ченню четвертою після більшовиків, Директорії та білих.

Безладдя, яке поширювалося по Україні у другій половині листопада 1918 р., ставало небезпечним і для дезорганізованих та деморалізованих німецьких частин. На Київщині під час нападів на них вони здебільшого відкупалися зброєю та амуніцією, але в інших місцях, особливо на окупо­ваному австро-угорцями півдні, селяни захоплювали цілі ешелони, гра­буючи і обеззброюючи солдатів, які подекуди з боями проривалися на захід, додому. Ось як розмовляв з ними отаман М.Григор'єв, який перей­шов на бік Директорії і від її імені діяв на Херсонщині: "Проголошую ім'ям робітничих військ, якими я командую, а також ім'ям народу, що повстав проти буржуазії, що ви — не демократи, а зрадники Росії(?!). Якщо протягом чотирьох днів ви не залишите Миколаїв та Долинськ, то жоден з вас не побачить своєї батьківщини: при першому кроці ви будете знищені, як мухи" [6, с.1б9].

Бажаючи виїхати додому і забезпечити собі вільне просування, німці, за ініціативою своїх місцевих комітетів чи військових на­чальників, які ще зберегли авторитет, допомагали й озброювали то одну, то другу сторону. Так, у Харкові вони спочатку дали можливість оволодіти містом П.Болбочану, а потім змусили його загони залишити цю столицю Слобожанщини і озброїли організацію добровольчого центру; у Бердичеві вони надали зброю повстанцям; у Полтаві — не дозволили гетьманським частинам зупинити повстанців, що просу­валися з Харкова, але через кілька днів, коли ці пропстлюрівські загони почали погрожувати їх власній безпеці, роззброїли їх. "Со­лдатські комітети продавали зброю і петлюрівцям, і більшовикам, і гетьманцям, і добровольцям... Поведінка німецьких військ обумовлю­валася, крім політики, розвалом і стихійним потягом на батьківщину" [б.с.169].

Для порівняння з тим, що відбувалося в Києві в кінці листопада 1918р. наведемо інформацію про події, що сталися тоді у Катеринос­лаві. 27 листопада місцевий губернський староста повідомляв геть­манський уряд: "Частина губернії охоплена повстанським рухом петлюрівських, більшовицьких і анархістських банд: пограбування мають стихійний характер. У Катеринославі вокзал і частина міста, що прилягає до нього, міст на Дніпрі й Амур-Нижньодніпровськ — пере­бував в руках залізничної охорони, яка складається з петлюрівців і чер-воногвардійців. У ніч на 25 листопада були перерізані всі телеграфні дроти... Більшовики і анархісти захопили Брянський район, Новомос­ковськ, Олександрівськ, Павлоград, частина Катеринославського повіту в руках повстанців; варта і адміністрація частково заарештова­на, частково розбіглася. Повідомлення з повітів не надходять" [102, с.49 — 50]. Склалася ситуація, коли місто опинилося поділеним на п'ять частин. У верхній закріпилися добровольчі дружини; в районі міської думи —єврейська самооборона; далі кільцем розташовувалися німці, а добровольців, самооборону і німців оточують петлюрівці, і, нарешті, все місто у кільці більшовиків та махновців [6, с.170]. Діз­навшись з офіційних повідомлень про прибуття французьких військ до Одеси, міська громадськість Катеринослава, як і відповідні кола киян, у ті ж дні з дня на день чекали союзницьких сил. Але їх не було. Більше того, вимога Антанти до німців, щоб ті залишалися на своїх місцях, була рішуче відхилена німецькими солдатськими радами. Німці енер­гійно готувалися повернутися на батьківщину і їх наступний відхід "відразу змінив на Україні всі перспективи" [6, с.187].

У такій обстановці чуток, страхів, невпевненості, анархії, грабі-жок, безладдя і безвладдя, що ширилися в Україні, середній непол-ітизований городянин більш за все бажав безпеки життя та майна, власного та своїх близьких. З наведених свідчень стає зрозумілим, що з приходом у Київ повстанських загонів Директорії середній клас нічо­го доброго для себе не чекав, а вищі верстви та офіцери взагалі не могли бути певними за свою безпеку.

Поразка під Мотовилівкою та низка грубих, нетактовних заяв і вчинків обумовили відставку з посади головнокомандуючого геть­манськими військами графа Келлсра, якого на цьому місці 25 листопа­да замінив генерал, князь П.Долгоруков. Він, у свою чергу, мав найгір­ші стосунки з вищим офіцерством проденікінської орієнтації. Чвари між генералами, як і погана організація постачання добровольчих за­гонів самооборони, що складалися з офіцерів та учнівської молоді, де­моралізували нечисленних захисників міста (103, с.76 — 96]. Так само негативно на дух добровольчих загонів починали діяти і телеграми від французького представника в Одесі Енно, який інформував, що війсь­ка Антанти ось-ось прибудуть до Києва. Складалося враження, що треба протриматися лише один-два дні, і палко очікувані французькі зуави прибудуть до міста, гарантуючи його мешканцям мир, спокій та безпеку. Але проходили тижні, випав сніг, навколо відрізаного від усь­ого світу міста (з Правобережжя — Петлюрою, Коновальцем і Зеленим; з Лівобережжя — Ангелом на Чернігівщині та Болбочаном на Полтавщині) гуркотіли гармати та стрекотали кулемети, ціни зрос­тали щодня, а з боку Одеси, крім телеграм від Енно (остання надійшла З грудня), ніякої допомоги не надходило. Гетьманський уряд не мав жодної підтримки ззовні, і його становище ставало безнадійним.

За цих умов німецькі частини, які ще залишалися в Києві, не мали ні бажання, ні сил втручатися в громадянську війну, що розпочалася навколо міста, і дотримувалися нейтралітету. Щоправда, суцільна бло­када залізниць у західному напрямі вкрай стурбувала Їх, і німецьке ко­мандування змогло вплинути на солдатський комітет та підняти війсь­ка. 27 листопада німці у складі трьох батальйонів з гарматами відкинули війська Директорії біля Білгородки на захід від Києва і дещо просунулися до Фастова, але наступного дня погодились на перемир'я.

2 грудня між обома сторонами було підписано угоду, за якою військове командування Директорії забов'язувалося надавати можливість ні­мецьким ешелонам без перешкод користуватися залізницями і до прибуття військ Антанти "припинити будь-які військові операції у місцевостях, ще не зайнятих ними до початку дії цього договору, го­ловним чином припинити подальше просування до Києва" [6, с.1б7]. Якоюсь мірою досягнутому сприяли і погрозливі телеграми Енно [57, с.190—191].

Майже на десять діб навколо міста встановилося відносне затишшя, але протягом їх французькі війська не просунулися ні на кі­лометр в напрямку Києва. "Між тим у Києві почалося розкладення серед військ, що обороняли місто. На околицях вночі вже небезпечно було з'являтися, особливо євреям. Почав нестримно виявлятися антисемітизм добровольчих частин, до захисту яких звернувся геть­манський уряд..." [6, с.371]. А сили Директорії збільшували тим часом радіус своїх дій і поступово залізничною гілкою через Казатин, Вінницю, Жмеринку та Бірзулу наближалися до Одеси, де, як з'ясувалося, жодних сил Антанти, крім кількох сот матросів з прибуло­го туди 26 листопада крейсера "Мірабо" та ешелону сербських військ, що прийшов до міста 1 грудня, не було.

Представник гетьмана в Одесі, генерал Біскупський, мав у своєму розпорядженні мало сил, щоб вживати якихось уперсджувальних захо­дів, а консул Енно, який приїхав до Одеси, щоб вирушити далі у Київ,

3 огляду на неприбуття обіцяних йому військ Антанти, обмежувався плутаними закликами до населення. В одних він казав про підтримку союзниками єдності Росії, в інших — про їх готовність надати підтримку гетьманській владі. Окремі нечисленні, сформовані з офіце­рів загони добровольців було висунуто назустріч петлюрівським частинам, але вони швидко повернулися до міста під захист гармат французького крейсера. Враховуючи все це, 12 грудня генерал Біс­купський уклав угоду про здачу міста силам Директорії, за винятком кількох вулиць, де тимчасово встановлювалася влада французького контингенту [6, с.236 — 237].

Не має сумніву, що в той самий день командування військ Дирек­торії у Фастові отримало інформацію, що всі попередні погрози Ен­но — блеф, і що практично ніяких сил Антанти, які могли б становити хоч якусь зафозу частинам повстанців або німців в Одесі, немає. І вже наступного дня між німецьким військовим командуванням та Дирек­торією було підписано нову угоду, за якою німці забов'язувалися не перешкоджати вступу до Києва військ відновленої Української Народної Республіки, а за цс їм було обіцяно якнайшвидшу технічну допо­могу для евакуації з України, зокрема десять транспортних поїздів у трьох напрямках —через Пінськ, Сарни та Казатін [6, с.176]. Зрозумі­ло, що представники Директорії на переговорах поспішили запевнити німецьку сторону, що ніяких військ Антанти поблизу немає і що вони, не гаючи часу, можуть виїхати додому ще до того, як ті висадяться в українських портах-

Ці події й вирішили долю Києва, і коли німецькі батальйони, що прикривали місто, пройшли крізь розташування добровольчих дружин, всі зрозуміли, що настав кінець. Того ж дня, 13 грудня, галицькі січовики Є.Коновальця розгорнули вирішальний наступ на місто з боку Святошина та Микільської Борщагівки і, перемігши опір добровольчих дружин, вийшли на Шулявку. Над містом з опівдня били гармати, ціни враз підскочили до нечуваного ще в місті рівня:

чорний хліб —до 5 крб. за фунт, сало —до 24 крб. Ввечері газети ін­формували про домовленість між німцями та Директорією, надруку­вавши офіційне повідомлення від головного німецького командуван­ня. Наступного дня орудійні залпи та кулементні черги відновилися з новою силою; гармати били з боку Пущі-Водиці, але позиції на Куре-нівці ще утримувалися; розпочалися бої на Печорську, але основний наступ розгортався на Брест-Литовському проспекті, від Шулявки в напрямку Євбазу (Галицька площа, тепер площа Перемоги). Цього дня крамниці вже майже не працювали.

14 грудня П.Скоропадський надрукував заяву про зречення: "Я, геть­ман усієї України, протягом семи з половиною місяців прикладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він пере­буває. Бог не дав мені сил справитися з цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склалися, керуючись виключно добром України, від­мовляюся від влади" [10, с.170]. Він передавав владу та державний скарб урядові, а сам, за допомогою німців виїхав за кордон [7, с.423 —424].

У цей час головнокомандуючий П.Долгоруков здав війська на ка­пітуляцію без усяких умов і відбув до Одеси. Дружинники, значна кіль­кість яких полягла на Євбазі, розсіялися по місту, але певна їх кіль­кість, за Р.Гулсм, учасником цих подій, більше двох тисяч, засіла в будинку Педагогічного музею [103, с.9б]. Всупереч деяким чуткам, ні­кого з них не розстріляли, а, завдяки заступництву міських організа­цій, іноземних консулів і, зокрема, телеграмам Енно, 30 грудня їм було дозволено залишити місто у напрямку до Німеччини. Ввечері 14 груд­ня війська Директорії вже повністю контролювали Київ, а через три дні французький десант зайняв Одесу.

< Попередня   Наступна >