Радник

---

Перемога більшовиків

Наприкінці весни 1919 р. позиція більшовиків в Україні стала дуже хиткою. Вже протягом 1918 р. у Радянській Росії лютував голод, який почав набирати небачених раніше масштабів в кінці року. Біль­шовицький уряд, запровадивши режим "військового комунізму" та "червоного терору", вдався до практики "продрозкладки" — насильницької реквізиції продовольчих продуктів у селах. Але це вже протягом одного 1918 р. призвело до виснаження харчових ресурсів Центральної Росії і відбило бажання у селян займатися господарством наступного року, бо держава всеодно врожай відбере. До того ж, біль­шовики розпочали масову мобілізацію до Червоної армії, що відривало від сільськогосподарських робіт найпрацездатнішу частину селянсько­го населення.

Плануючи наступ на Україну, більшовики, крім усього іншого, ставили за мсту захопити її продовольчі ресурси. Але нічого, крім байок про "світле майбутнє", за український хліб вони запропонувати не могли. Червоні просто переносили сюди, згідно зі своєю програмою військового комунізму, продрозкладку та червоний терор з метою вивезення харчів до Центральної Росії. Зрозуміло, це викликало обурeння селян, які майже повсюди були озброєні, і вело до масових пов­стань, які з Лівобережжя, зайнятого більшовиками ще в січні, швидко перекинулися на окуповані червоними частинами протягом лютого — квітня райони Правобережжя, Поділля і Волині. Протест викликав не лише відкритий грабунок харчів, в порівнянні з яким німецькі рек­візиції минулого року здавалися дитячою грою, а й заходи щодо фактичного (а не декларативного, як за часів Центральної ради та Директорії) скасування селянської приватної власності на землю шля­хом примусового впровадження колективних господарств.

Як згадував п

ро події весняних місяців 1919 р. П.Феденко, "з-над Дніпра приходили звістки про грізний зріст невдоволення в українських масах на більшовицьку владу. По Україні вибухали пов­стання проти більшовицьких окупантів. Більшовицька влада виявила себе на Україні насамперед грабіжництвом по містах і селах. Прикриваючись голосними "визвольними" фразами, російський більшовизм ішов на Україну, щоб використати в інтере­сах Московщини ті матеріальні засоби, що їх приробили своїми руками українські робітники і селяни. Про цс відкрито в той час говорили більшовицькі комісари, які одержали від Леніна рішучий наказ на 8 з'їзді компартії в Москві (березень 1919 р.) привезти з України на Московщину 50 мільйонів пудів хліба до 1 травня або найдальше до 1 червня: "Як не привезете, —писав Ленін тоді Шліх-терові, то ми всі дамо дуба" ("околєєем")... Забираючи з України ха­рчові продукти та збільшуючи дорожнечу, окупаційна влада не менший апетит мала на індустріальні продукти України" і далі йде перелік кількості металевих виробів, паперу, механічних приладів, мила, махорки, сірників, сукна тощо, які більшовики якнайшвидше намагалися вивезти до тих центральних губерній Росії, де їх влада була міцною [96, с.87].

У березні ВЛенін проголосив: "Перший соціалістичний обов'язок кожного громадянина України —допомогти півночі" [106, с.34]. І ко­місари, що звідти понаїхали, разом з чекістами кинулися забезпечу­вати виконання цієї вказівки. Всього за офіційними радянськими даними до травня 1919р. з України до Радянської Росії було відправ­лено близько 4 млн.пудів продовольчих товарів, а протягом червня 1919 р. ще 3 244 вагонів з харчами.

Це пограбування відбувалося водночас з навіть формальною від­мовою проголошеної більшовиками "Радянської України" від видимості її самостійності. 19 травня 1919 р. ЦВК УСРР звернувся до всіх радянських республік з пропозицією об'єднати всі свої сили і 1 червня справжній натхненник цієї акції ЦВК.РСФР, за участю предс­тавників більшовицької влади України, Білорусії та радянських дер­жавних утворень Прибалтики прийняв декрет "Про об'єднання Ра­дянських Соціалістичних Республік: Росії, України, Латвії, Литви, Білорусії для боротьби з світовим імперіалізмом" [107, с.185 — 187]. Об'єднувалися військві сили й військове командування, ради наро­дного господарства та саме господарство, фінанси, комісаріати праці, залізничні управління тощо. Фактично це лише юридичне оформляло те, що відбулося на території цих захоплених більшовиками країн після утвердження там силами червоних дивізій радянської влади.

Масове невдоволення селян більшовицьким пануванням відразу дало знати про себе поведінкою отаманів, які тримались при владі за­вдяки особистій популярності і не могли дозволити скомпрометувати себе службою у більшовиків, коли села повставали проти останніх. Уже в квітні 1919 р. окремі отамани, які до того зрадили Директорії, почали один за одним виходити з підпорядкування червоному коман­дуванню. В опозицію до більшовиків стали сссри-"боротьбісти", які перед тим кинулися їм в обійми, та "незалежні" українські соціал-де­мократи, що також пішли на співпрацю з ними напередодні. Для керу­вання стихійним повстанським рухом навіть було створено "Всеукраїнський революційний комітет" на чолі з А.Драгомирецьким, що стояв на радянській платформі, але намагався розгорнути боротьбу з більшовиками, спираючись, в основному, на повстанців отамана Зе­леного у Трипіллі, півдснншіс Києва.

Повстанські загони діяли і на північ від Києва і 10 квітня навіть здійснили спробу через Курснівку і Поділ заволодіти столицею, але частина нестійких елементів після перших успіхів у боротьбі з чсрво-ноармійцями відразу ж кинулася грабувати єврейські квартали, чим скористалися більшовики і до кінця дня вибили їх з міста. Про ці події згадує і К.Паустовський: "отамани "Зелений і Струх нишпорили на­вколо Києва і то тут, то там нападали на околиці міста. Якось Струк захопив навіть весь Поділ, і його не без труднощів вдалося звідти вибити" [77, с.640].

Але найнебсзпечнішимдля більшовиків на Україні виявилося пов­стання отамана М.Григор'єва у травні 1919 р. Перш за все, воно ставило хрест на їх планах щодо завоювання Центральної Європи та поширення "світової революції" на береги Дунаю і Рейну- В перші мі­сяці 1919 р. не тільки комуністам, але й багатьом іншим людям, зокре­ма в середовищі українських соціалістів, здавалося, що радянсько-більшовицька система ось-ось переможе на терсні колишніх Австро-Угорської та Німецької імперій. У березні 1919 р. над Дунаєм вже повстали Баварська та Угорська прокомуністичні республіки і, до речі, В.Винничснко подався до лідера останньої (Бели Куна) для пере­говорів про формування загально-європейського "єдиного антиімпе­ріалістичного фронту". Для з'єднання з Радянською Угорщиною пла­нувався удар червоної групи військ з району Одеси — Миколаєва через Румуніїо. 1 травня вже було висунуто ультиматум щодо "очищення Бсссарабії" та віддання більшовикам захопленого російського військо­вого майна. Проте цей наступ не розпочався.

7 травня М.Григор'єв підняв повстання і протягом кількох днш встановив свій контроль над причорноморськими містами, з яких мі­сяць тому він вигнав французів і греків. Радіючи з цього, українські со­ціалісти з "Всеукраїнського революційного комітету" навіть спробу­вали давати йому директиви, але дістали від нього самовпевнену відповідь: "У мене двадцять три тисячі багнетів, п'ятдесят дві гармати, дванадцять панцирних потягів, мільйони набоїв. За мене маси, замною Херсон, Миколаїв, Одеса. Скажіть, що маєте ви й що стоїть за вами? Нічого! А раз нічого, то я дозволяю вам прийти до мене й одер­жати в мене ту роботу, яку я вам дам" [96, с.89].

Під гаслами "Геть комісарів та жидів! Хай живуть справжні ради!" М.Григор'єв захопив Кременчук, де його люди вчинили єврейський погром та винищення комісарів. Після цього його війська 11 травня розбили червоні загони під станцією Сухачовка і наступного дня захопили більшу частину Катеринослава. Далі М.Григор'єв обрав прямий шлях на Київ, розпочинаючи наступ своїми основними силами від Олександрії — Знаменки — Єлисаветграда на північ. На його бік вже перейшов Черкаський гарнізон та численні червоні й пов­станські загони південної Київщини, а це вже не просто зривало біль­шовицькі плани по захопленню Румунії й виходу в Радянську Угорщину, а взагалі загрожувало скасуванню їх панування в усій Україні. Тому для придушення виступу М.Григор'єва більшовики тер­міново відтягли всі свої сили з Придністров'я та Поділля на схід. З Хар­кова на Катеринослав вдарили найнадійніші червоні частини — латиські стрільці, які 15 травня і заволоділи цим містом. Внаслідок цих операцій війська М.Григор'єва опинилися під загрозою оточення. 19 — 20 травня вони були розбиті 1-ю Задніпровською дивізією ПДибенка і, втративши через два дні свій основний опорний пункт — Олександрію, змушені були відступити в степи Херсонщини.

Можна вважати, що саме ці події, зокрема поспішний вивід основних більшовицьких сил з Поділля для боротьби з М.Григор'євим у Подніпров'ї, дали можливість С.Петлюрі з-за Збруча розгорнути на­ступ на схід. Реорганізовані після весняних поразок сили УНР — ЗУНР 5 червня оволоділи Кам'янцсм-Подільським, 7 —Проскуровом та Старокостянтиновим, а ще через тиждень —Деражнсю і Баром, за­грожуючи більшовицьким силам у Жмеринці та Вінниці. Цс підняло бойовий дух війська, яке невдовзі перейшло в наступ і на заході. Вибивши поляків з Галича — Рогатина — Золочіва до кінця червня 1919 р., воно наблизилося до Львова.

Не меншу загрозу для більшовицької влади в Україні становило і повстання на чолі з Н.Махно, яке розпочалося у степовому Лівобереж­жі. Місцевий селянський з'їзд, скликаний 10 квітня у "батьківській столиці" Гуляй-Полі висловився проти продрозкладки та встановлен­ня влади більшовиків. Але Н.Махно, зважуючи на розгорнутий із сходу на Донбас і Приазов'я наступ білих частин і донських козаків генерала А.Шкуро, не поспішав відкрито рвати з комуністичною владою і, ледве утримуючи фронт, не відгукнувся на заклик М.Григор'єва про спільні дії у травні. Водночас обурення більшовицькими грабіжами все сильніше оволодівало селянами Катеринославщини. 4 червня через півтора тижні після поразки М.Григор'єва під Олександрією, Н.Махно посварившись з Л.Троцьким, який вимагав від нього неможливого з огляду на його сили, вийшов із своїми військами з підпорядкування Червоної армії. Але вже 5 — 7 червня його сили зазнали тяжкої поразки від корпусу А.Шкуро і відійшли до Дніпра, розташувавшися в районі Олександрійська —Нікополя.

Таким чином, запроваджена більшовиками політика "військового комунізму" враз відштовхнула від них українське селянство та його во­жаків-отаманів, дезорганізувавши всю тільки встановлену на більшій території України комуністично-радянську владу. А цс також відкривало шлях до її скасування завдяки зустрічному наступу Білої армії з Дону та військ Директорії від Дністра-

Більшовицькс панування викликало хвилю обурення не лише на селі, айв містах, що страждали від небачених раніше голоду та чекістського терору. Ось запис у щоденнику київського лікаря А.Єрмоленка: "8 квітня. Ну й життя ж почалося! А головне —в го-лодівці. Чорний хліб 12 —13 к[арбованців] ф[унт]. А кінця цьому не видно" [105, с.107]. А ось записи київської студентки. 6 лютого вона писала: "Сьогодні вступили в місто більшовики... Слава Богу, що обійшлося без минулорічних боїв... вже краще один біс, але щоб сидів міцно. Більшовики —так більшовики". Але вже наступного дня вона записує: "Нова влада завзято взялася за справи. Кращі квартири відводять для постою". Розповідають "страхіття про Липки", заможний район міста, де "всіх викидають з особняків, ні­чого не дозволяючи взяти з собою. Приватні будинки займають під казарми та установи. 12 лютого... почалася серія арештів" [105, с.109]. "16 травня. Який цс був страшний тиждень. Страшніше обстрілу 18-го року... На Київ йшов Григор'єв... Відбулися масові арешти... Розстріляли декілька десятків чоловік". А в червні ця ж дівчина записала, що у Київ приїздив Грецький, промовляв за­грозливі щодо інтелігенції речі, зокрема і такс, що Україна схожа на редиску: зсередини біла, а ззовні червона. І після цього: "У місті знову серія обшуків" [105, с.110].

Ненависть більшовики викликали не тільки в російськомовному середовищі інтелігенції та колишніх власників, а, можливо, ще більше серед національної, навіть серед крайнє лівої української громадськос­ті. Сподівання "боротьбістів" на тс, що "Соціалістична Радянська Рес­публіка" може бути "незалежною" та "українською", виявилися марними. Комуністична влада в Україні діяла відверто за вказівками з Кремля, вивозила до Росії награбовані харчі та інші товари, використовувала російську мову як офіційну та встановлювала конт­роль над захопленими нею територіями переважно силами великої армії чиновників та комісарів, що прийшли разом з нею; відразу ж роз­почали криваві репресії проти як україномовних, так і російсько­мовних громадських і культурних діячів.

. Для боротьби з "контрреволюцією" на початку 1919 р. в Україні було засновано "Всеукраїнську Надзвичайну Комісію" (ВУЧК) від ке­рівництвом О.Лациса, що мала розгалужену систему на губернському та повітовому рівнях, свої відділи при військах, на залізницях тощо. Вся Україна опинилася під терором політичної поліції, яка робила труси, арештовувала, розстрілювала без суду й слідства за наклепами та підозрою у "контрреволюції", за приналежність до "буржуїв", офіцер­ства, інтелігенції. У Полтаві, наприклад, чекіст Шутов пишався тим, що "кінчає четверту тисячу хохлів" [8, с.525]. Що діялося тоді й наступного року на Полтавщині можна дізнатися з листів В.Королснка до А-Луначарського.

Про надзвичайний розмах "червоного терору" в Україні у 1919р. свідчать і численні матеріали, зібрані С.Мсльгуновим. Він пише, що там, "де лютував особисто Лацис, розстріляні були тисячі". У надруко­ваному в Англії звіті російського Червоно Хреста міжнародному Чер­воному Хресту зазначалося, що тільки в Києві під час більшовицької окупації 1919 р. було розстріляно три тисячі чоловік. Жахливі масш­таби київських розстрілів вражали сучасників. Комісією генерала Рьоберга, що восени 1919 р. розслідувала більшовицькі злочини в цьому місті, вдалося з'ясувати імена 4800 закатованих чекістами людей, тоді як загальна кількість забитих більшовиками в Києві з лю­того по серпень 1919 р., за даними Нілостонського, становила не менше 12000 [108, с.47 — 48]. Такі ж злочини коїлись і в інших містах, скрізь, куди дотягувалися руки більшовицьких "надзвичайок".

Ось яку картину серпневих подій 1919 р. у Києві малює у своїх спога­дах Н.Мандельштам — вдова великого поета, киянка за походженням:

"Під самий кінець, коли більшовики перед відходом розстрілювали за­ложників, ми бачили у вікно... підводу, повну роздягнених трупів. Вони були неохайно вкриті рогожею, з усіх боків стирчали частини мертвих тіл. Чека розміщувалося в нашому районі, і трупи через центр вивозилися, ймовірно, за місто. Мені сказали, що там було зроблено жолоб, щоб сті­кала кров, —техніка була ще наївною" (109, с.24].

Зрозуміло, що після такого, люди чекали вже будь-яку владу, аби тільки не більшовицьку. Широкий антибільшовицький повстанський рух, що охопив всю Україну, прокладав шлях швидкому просуванню дснікінських військ, для боротьби з якими червоне командування стя­гувало війська на схід. А це полегшувало просування в бік Києва вірних С.Петлюрі сил.

У середині квітня 1919р. добровольці разом із козачими частинами розпочали загальний наступ на Донбасі і 4 травня зайняли Луганськ, а ще через два тижні прорвали більшовицький фрон 'іля Юзівки. На початок липня в руках Білої армії були вже Феодосія, Катеринослав і Харків, а на сході її частини оволоділи Бєлгородом — Балашовим — Царициним, міцно спираючись, за словами А.Денікіна, своїми флан­гами на Волгу та Дніпро. 31 липня її загони ввійшли у Полтаву, внас­лідок чого під контролем А.Денікіна опинилося майже все Лівобереж­жя, за винятком Чернігівщини. Для подальшого наступу у київському напрямку в кінці липня від Добровольчої армії відокремилася група всього в 6000 вояків, тоді як 3-й армійський корпус кількістю близько 4000 вояків, поповнюючися на шляху добровольцями, розпочав рух вздовж чорноморського узбережжя, зайнявши 18 серпня Херсон та Миколаїв, а ще через 5 днів — Одесу.

Повстання військ М.Григор'єва та Н.Махна проти більшовиків та суцільний розгром Червоної армії дивізіями А.Денікіна протягом чер­вня — липня східніше Дніпра відкрили реальну можливість українським формуванням, очолюваним С.Петлюрою, перейти в кон­трнаступ на Правобережжі. Тоді ж після жорстокої й тривалої бо­ротьби галицькі війська змушені були залишити західні області України, окуповані польською армією. 16 — 18 липня 1919 р., перей­шовши на східний берег р.Збруч, вони остаточно об'єдналися з війсь­ками УНР.

На початку серпня армії УНР і ЗУНР почали спільний похід проти більшовиків у двох різних напрямках — на Київ та Одесу, що було стратегічною помилкою. 10 серпня українські війська вибили червоні загони з Жмеринки та Вінниці й заволоділи залізничними шляхами до обох визначених цілей. Але радянська влада на Правобережжі мала ще досить значні сили, і боротьба з ними в межах Східного Поділля затримувала подальше просування. Тим часом дснікінські війська швидко займали приморську смугу України і 23 серпня встановили контроль над Одесою.

Протягом останніх днів серпня 1919 р. українські, переважно галицькі, війська здобули вирішальні перемоги над силами 12-ої біль­шовицької армії біля Фастова і 30 серпня зайняла околиці вже майже залишеного противником Києва, плануючи урочистий вступ до столиці наступного дня. У призначений час парад на Хрещатику справді розпочався, але в ті самі години частини Добровольчої армії ввійшли в місто зі сходу, через Ланцюговий міст, тоді як її кінні підроз­діли пройшли до центру Печерськом та Липками. Після сутичок і переговорів у кінці дня дснікінці зайняли основні райони Києва і за домовленістю з ними галицькі бригади відійшли до Василькова.

Галичан як колишніх піданних Австро-Угорщини лідери Білої армії не вважали супротивниками, але Директорії УНР не визнавали і до її збройних сил ставилися як до ворогів. В свою чергу, галичани, розбиті поляками на власних землях, розуміючи потенційно ворожі взаємини між дснікінцями і відродженою Польщею, сподівались на допомогу перших. Тому вони, щоб не зіпсувати взаємини з білими ге­нералами, так легко поступилися їм Києвом, яким С.Петлюрі важливо було заволодіти з політичної точки зору, для відновлення влади УНР у Придніпров'ї. ^ т

Дснікінське панування у Києві всупереч сподіванням багатьох меш­канців міста не принесло їм жаданого порядку й спокою. Політика добро­вольців була виразно і антиукраїнська, і анти єврейська. Як писав з цього приводу А.Гольденвейзер, "з перших днів добровольчої влади фанатики і сліпці намагалися використати загальне відчуття трауру та скорботи на людинонснависнсцькі, пагубні цілі. Збудження народу, як того і слщ було чекати, спрямувалося... проти євреїв. У саме цей бік його спрямовували якщо не самі добровольці, то досить значна частина їх політичних друзів. Шульгін у першому ж номері відновленого "Киевлянина" вважав за доцільне нагадати слова свого батька про те, що "Півдснно-західний край —російський, російський, російський" і обіцяв більше не відда­вати його "ні українським зрадникам, ні єврейським катам". У своєму націоналістичному осліпленні Шульгін вважав, що сила добровольчого руху — у національних російських гаслах... І саме згубною помилкою всього грандіозного руху виявилося те, що він не зумів перемогти в собі національну зарозумілість і відштовхнув від себе всі ненаціона-лістично-російські   елементи   населення.   Відносно   українства помилковий крок був зроблений самим Денікіним. По відношенню до єврейства йому зробили ведмежу послугу його праві прибічники на чолі з В.Шульгіним" [6, с.53].

Місто опинилося в стані "полювання на відьм": повсюди шукали "чекістів" та "комісарів", "спізнаючи" їх у випадкових людях на вулиці чи доносячи на знайомих. Більше того, з санкції панів-офіцерів (а не від нетверезого деморалізованого натовпу, як за часів Директорії) по місту йшла хвиля погромів, але не по околицях, а саме в заможних кварталах, внаслідок чого з забезпечених квартир офіцери вимітали все, що їм подобалося. Траплялися випадки, як на Васильківській, що погром поширювався на всю вулицю. Під час нічних погромів голосили цілі багатоповерхові будинки, а чорносотенна преса виправдовувала цс як законну пом­сту за участь єврейства в більшовицькій революції. Так само пог­роми охопили і повітові містечка, мало відрізняючись за своїми мас­штабами від того, що було під час отаманської гайдамаччини за півроку до того.

Різниця, і досить суттєва, полягала, в основному, в тому, що лідери і міністри Директорії, безпосередньо сам головний отаман С.Петлюра, зверталися з закликами і загрозами, щоб хоч якось припинити погром­ні безчинства, тоді як у Добровольчій армії цс робилося майже офіцій­но, при "теоретичному обгрунтуванні" російської шовіністичної преси.

Відверто ворожим було ставлення білих генералів, зокрема, самого А.Денікіна до українства й українського руху У.Черчілль, тодішній військовий міністр Англії, радив йому "йти, скільки можливо, назуст­річ українським сепартиським прагненням", але командуючий Збройними силами Півдня Росії вважав, що "петлюрівці" повинні або скласти зброю і розійтися по домівках, або стати під прапори "єдиної і неподільної Росії", або їх слід розглядати як ворогів, подібних до біль­шовиків.

Як пише Н.Полонська-Василенко, "боротьба з українством стала головною мстою Денікіна, Драгомирова, Брсдова, Лукомського та інших білих генералів. Цс з найбільшою яскравістю виявилося в Києві:

на другий день по вступі "добровольці" почали здирати українські вивіски, у тому числі з Української академії наук. Далі — всі українські школи. Університет, Академію, всі українські установи зліквідовано, а замість них засновані російські. Назву "Україна" заборонено, її замінили "Юг России", "Малороссия". Ненависть до всього українського йшла поруч з антисемітизмом: шлях армії Денікіна поз­начений був єврейськими погромами. До цього треба додати рек­візиції, які перевищували більшовицькі. Слушно охарактеризував До­бровольчу армію один з її учасників, який вступив до її лав, щоб боротися з більшовиками: "Нас із захопленням зустрічали в кожному селі і з прокльонами проводжали... ". Звичайно, такі умови виключали можливість співпраці уряду УНР з Денікіним — і 24 вересня 1919 р. Директорія, президент Української Національної Ради Пструшевич і міністри підписали декларацію, в якій закликали український народ боротися з ворогом —армією Денікіна" [8, с.534].

Протягом вересня 1919 р. Добровольча армія розпочала гене­ральний наступ на Правобережжі і на кінець місяця відтиснула мах­новські загони далеко на захід від Дніпра — до Умані, впритул до пет­люрівських позицій. При всій неприхованій ворожості в ставленні один до одного, С.Петлюра та Н.Махно на нстравалий час досягай певного порозуміння і об'єдналися для спільних дій. Внаслідок цього махновці, реорганізувавши свої частини, 26 вересня блискавичним ударом пробили білий фронт в районі Умані і, не зупиняючись у міс­тах, через які вони прямували, повсюди зустрічаючи гарячі симпатії обуреного свавіллям "добровольців" селянства, вже через тиждень опинилися на схід від Дніпра.

Ще через кілька днів, у перших числах жовтня, махновські загони заволоділи Мелітополем, Бердянськом та Маріуполем (в 100 кіломет­рах від денікінської Ставки — Таганрога!), захоплюючи та підриваючи величезні, нагромаджені для вирішального наступу Білої армії на Мос­кву, склади боєприпасів, військової техніки та амуніції.

Цим дивовижним, ніким не передбаченим рейдом, махновська повстанська армія, яка в жовтні 1919р. нараховувала не менш як 50000 бійців (що виразно засвідчує не тільки особисту популярність "батька Махна", а й вказує на масштаб селянського опору Добровольчій армії) повністю дезорганізувала весьденікінський тил, зокрема, залізничний рух на території від Південного Бугу до Сіверського Донця в ті дні, коли білі заволоділи Воронежем (6 жовтня), Черніговим (12 жовтня) та Орлом (13 жовтня). Це різко негативно вплинуло на постачання діючих військ і сприяло переходу Червоної армії в загальний наступ проти "добровольчих" і козачих військ.

У середині листопада більшовики заволоділи Орлом, Воронежем та Курськом, а 14 листопада Політбюро ЦК російських комуністів видало наказ про наступ на Харків та Донбас. Червоні війська знов за­йняли всю східну половину України: 12 грудня вони були у Харкові, 13 — у Полтаві, а 16 увійшли в Київ. ЗО грудня ними було зайнято Катеринослав, а ще через місяць —Миколаїв та Херсон.

Проте розгром більшовиками військ А.Денікіна не полегшав учас­ті українських військ УНР — ЗУНР. Як справедливо зазначає Н.По­лонська-Василенко, "київська катастрофа, по суті, завершила визвольну боротьбу. Почалася агонія. Українське військо опинилося між трьома вогнями: більшовиками. Добровольчою армією та Польщею, яка поступово окупувала Західну Волинь та Поділля. Українська армія не мала запілля. Антанта тримала Україну в стані блокади" [8, с.535]. Без набоїв, теплого одягу та цілого взуття, медика­ментів, нормального харчування українська армія довго протриматися не могла. До цього ж додалася епідемія тифу. На 12 —20 жовтня 1919 р. фронт скоротився до 60 км, а весь стрілецький склад становив лише близько 7 тисяч бійців, які мали по кілька набоїв на гвинтівку.

Але і стан деморалізованих, розбитих на всіх основних фронтах до­бровольців був не набагато кращим. І в ці осінні місяці 1919 р. обидві агонізуючі армії — петлюрівська українська та дснікінська російсь­ка — вели між собою хаотичні бої навколо Вінниці та Жмеринки, виснаджуючи останні свої сили і поступово звільнюючи території Пра­вобережжя, Поділля та Волині для наступного польсько-біль­шовицького протиборства.

За цих умов між політичними лідерами та воєначальниками под­ніпровців і галичан відбувся остаточний розкол. 6 листопада галицький генерал М.Тарнавський, для подальшої боротьби з Польщею, переводить своїх бійців під верховне командування Добро­вольчої армії, а 2 грудня С.Петлюра складає договір з польським уря­дом, за яким відмовляється від західноукраїнських областей і домов­ляється про спільні дії польських та українських військ. Виснажені боями та епідемією військові частини УНР у своїй більшості протягом листопада — грудня 1919 р. остаточно разклалися. Залишивши їх, С.Пстлюра подався до Варшави для організації спільних з поляками антибільшовицьких заходів.

Між тим, деякі з'єднання, зокрема, на чолі з генералом М.Оме­ляновичем-Павленком, ще зберігали боєздатність та завзяття до бо­ротьби з більшовицькими військами. Контролюючи певну частину Правобережжя, вони 29 січня 1920 р. навіть оволоділи Одесою, але через тиждень залишили її під тиском значно переважаючих сил Червоної армії. Протягом наступних трьох місяців цс українське з'єднання діяло на Правобережжі у більшовицьких тилах, тоді як на Лівобережжі радянським військам чинили опір невловимі загони Н.Махна.

У березні 1920 р. більшовики контролювали вже всі великі міста України, але село, що звикло до самооборони від будь-яких зовнішніх сил, фактично їм ще не підкорялося. Дії червоних загонів, як і рік — два до того, були спрямовані передусім на вилучення харчів, зустрі­чали міцний опір з боку селян. Тому наступ, розпочатий навесні 1920 р. польськими військами разом з деякими реорганізованими українськими частинами С.Петлюри, підтриманий на Правобережжі загонами М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника, швидко приніс значні результати. 26 квітня польско-українські війська увійшли до Житомира, через 4 дні були у Вінниці, а 6 (за іншими відо­мостями, 7 або 8) травня зайняли Київ, заздалегідь залишений біль­шовиками.

Але брутальність поведінки поляків до місцевого населення, реп­ресії й погроми, знущання над православними священиками враз викликало проти поляків загальне обурення. У свою чергу, червоні війська, зосередивши ударну групу в районі Умані, 8 червня завдали їм рішучого удару, внаслідок чого вже наступного дня вони заволоділи Білою Церквою та Житомиром. Опинившись під загрозою оточення, польські війська спішно евакуювалися залізницею на Коростень і 11 червня більшовики знов заволоділи Києвом.

Таким чином, протягом червня 1920 р. підсумки громадянської війни в Україні в цілому було визначено. Країна опинилася під владою більшовиків, які своєю столицею обрали Харків. Їх політика була пов­ністю підпорядкована вказівкам, які надходили з Москви, а ЗО грудня 1922 р. комуністи України підписали договір про створення СРСР.

На півдні та заході України бойові дй точилися майже до самого кінця 1920 р. У вересні після попереднього розгрому Червоної армії під Варшавою, польські війська та підпорядковані С.Петлюрі частини на­віть перейшли в контрнаступ, просунувшись до Жмеринки. Але неза­баром більшовики порозумілися з урядом Ю.Пілсудського щодо поді­лу України по річці Збруч. Протягом жовтня радянські війська з махновськими силами (які об'єдналися знову з ними на нстравалий час) розгромили армію генерала П.Врангсля у Північному Приазов'ї і 7 — 9 листопада взяли Перекоп. Протягом наступного тижня весь Крим опинився в руках червоних сил під командуванням М.Фрунзс.

У ці самі дні більшовицькі війська зайняли Кам'янсць-По-дільський та Проскурів, внаслідок чого рештки українських загонів перейшли за р.Збруч, де були інтерновані в польських таборах. А 18 бе­резня 1921 р. у Ризі підписано мирний договір між Польщею та Ра­дянською Росією, за яким перша визнавала Українську Соціалістичну Радянську Республіку і закріплювала за собою землі Галичини та За­хідної Волині. Опір більшовикам в Україні продовжував чинити лише Н.Махно, але оточений з усіх боків, і він був змушений продиратися на захід і 28 серпня 1921 р. з невеличким загоном перейшов Дністер, від­давшись румунській владі. На всій Україні східніше р.Збруч організо­ваного опору більшовикам ніхто вже чинити не міг.

Таким чином, наприкінці 1920 р. громадянська війна в Україні за­кінчилася повною поразкою національних і, ширше, антибіль­шовицьких сил. Не маючи ніякої підтримки ззовні і опинившися в оточенні ворогів, Друга Українська Народна Республіка (Директорія) не мала змоги вистояти у тій жорстокій боротьбі, тим більше, що і в са­мому її проводі не було єдності. Над всією Україною західніше р.Збруч утвердилася більшовицька влада. Але водночас процес стримкого зростання національної свідомості та факт наявності власної держав­ності протягом 1917 — 1919 рр. не міг бути проігнорованим біль­шовиками. Борючись з урядами Центральної ради. Гетьманату та Директорії, вони змушені були робити наголос на соціально-скономічному питанні, декларативно визнаючи права української нації на здобуття власної державності. Тому більшовики протиставили названим політичним структурам свій варіант української квазідер-жавності — УСРР.

< Попередня   Наступна >