Радник

---

"Федеративна грамота" гетьмана Скоропадського і обставини, що обумовили її проголошення

Події останніх днів жовтня — першої декади листопада 1918 р. виразно свідчили і про неминучу в найближчі дні поразку Німеччини, і про підготовку агресії з боку більшовицької Москви, і про дво­рушницьку політику щодо гетьмана Національного союзу та його ке­рівництва. П.Скоропадський і як військовий, і як політик не міг цього не розуміти. А нова ситуація, в якій опинилася Україна, що через протидію німецького командування фактично опинилася без до­статньої для самооборони армії, зумовлювала і необхідність зміни політичного курсу в напрямку зближення з країнами Антанти, а відтак і російськими правими колами.

Добре розуміючи становище П.Скоропадського, повірений у справах німецького посольства у Києві граф Бсрхем 31 жовт­ня доповідав своєму міністерству закордонних справ: "Зрозумі­ло, що гетьман з огляду на загальне політичне становище та послаблення Німеччини у зв'язку з втратою нею союзників має застрахувати себе на той випадок, якщо Антанта... почне бо­ротьбу проти Москви і тим самим остаточно заволює собі симпатії нсбільшовицьких великоросійських кіл, що знаходять­ся на Україні. Становище гетьмана щодо Антанти, яка розгля­дає його як німецького ставленика, може зміцнитися лише в тому разі, якщо він примирить із своєю політикою обгрунту­вання Української держави великоруські кола, що прагнуть бо­ротьби з більшовизмом... Зрозуміло, ця політика в певному від­ношенні суперечить переконанням українських націоналістів... Вони побоюються, що спільний виступ гетьмана з великоро­сійськими військовими організаціями спричинить небажаний вплив на збереження їх національної самостійності. Цілком враховуючи точку зору українських партій, я все ж вважаю правильним, що

гетьман вже зараз приймає можливі заходи охорони від небезпеки, що загрожує йому особисто з боку Антанти та великоросійських кіл. Він правильно вважає, що з цими двома силами, роль яких у східній політиці величезна, його може об'єднати спільна боротьба з більшовизмом. Разом з тим, він не бажає зв'язувати себе відносно своєї майбутньої позиції щодо Росії" [57, с.183 — 184].

І далі читаємо цікаві роздуми німецького дипломата стосовно самого П.Скоропадського: "Найважливішим фактором у всій нашій українській політиці, без сумніву, є особа гетьмана. Ми мусимо прийняти всі заходи, щоб зберегти його за собою. Але цс можливо лише у тому випадку, якщо ми не будемо вимагати від нього не­можливого. Тяжіючись обов'язком виключно німецької орієнтації, він раніше чи пізніше буде шукати зближення з іншою стороною, і у цьому випадку буде змушеним показати, що збереження ним своєї посади не суперечить інтересам Антанти та її планам щодо май­бутнього Росії. Навіть у тому випадку... якщо Антанта буде напол­ягати на евакуації наших військ і заміни їх своїми, ми назавжди збе­режем в особі Скоропадського чесного і відданого друга, який, безумовно, буде підтримувати зв'язок з Німеччиною, особливо в га­лузі економіки, оскільки цс буде дозволяти загальне становище" [57,с.184—185].

За цих умов дипломатія України різко активізувала свою діяль­ність. Д.Дорошенко попрямував до Берліна, але коли він прибув туди, то там вже перемогла революція і вести переговори не було з ким. Тоді він послав до Америки барона Розсна, а сам поїхав до Швейцарії на переговори з італійським прем'єром В.Орландо. В ці ж дні український посол у Болгарії О.Шульгін дістав від гетьмана завдання вступити у переговори з американцями, але отримав від них відповідь, що США не визнають самостійної України, а прагнуть бачити й" у федерації з Росією. Таку саму відповідь від представників Франції і Англії у Яссах отримав український посланник І.Коростовець. Останній передав від імені гетьмана, що у випадку, коли на шляху до визнання України як самостійної держави країнами Антанти стоїть його особа, то він може відійти від влади. Гетьманський посол доводив, що після того, як ні­мецька армія залишить Україну, її відразу ж почнуть скуповувати біль­шовики, але почув у відповідь, що проти останніх будуть використані сили Добровольчої армії. Зрозуміло, що представники Антанти не ус­відомлювали реальних масштабів більшовицької загрози для України і, перебуваючи під впливом представників російських великодер­жавницьких кіл, повністю орієнтувалися на відновлення Росії в її колишніх межах, а України не визнавали і визнавати не хочуть [10, с.159—160].

Але ситуація ускладнювалася щодня. Німецькі та, особливо, авст— ро-угорські війська розпадалися з вражаючою швидкістю. Так, на ЗО жовтня солдати одеського гарнізону, майже всі угорці, серед яких посилилася більшовицька агітація, фактично вийшли з-під команди своїх старшин і висунули вимоги негайного повернення на бать­ківщину. Австрійське командування Східної армії терміново перебра­лося до Вінниці, але через тиждень і у Жмеринці також повстали угорські солдати, які поскидали, а подекуди і повбивали своїх офіцерів та проголосили, що повертаються додому, щоб прийняти участь в організації у себе на батьківщині нового політичного устрою. 10 листо­пада, не витримавши видовища розкладених, повсталих, розбещених військ застрелився австро-угорський губернатор Одеси фельдмаршал фон Бсльц, а австрійський консул, зачинивши свою установу, рушив через Німеччину до Відня. Порядок у місті підтримували нечисленний німецький військовий контингент та створені українськими організа­ціями загони самооборотни, до яких записувалися майже виключно офіцери колишньої російської армії [57, с.187 — 189].

Все загрозливішою ставала ситуація і в Києві та навколо нього. В німецьких частинах дисципліна падала з кожним днем, а коли у Німеччині сталася революція, то відповідні настрої охопили і німецьку армію, внаслідок чого 9 листопада, в день, коли у Берліні владу взяв лівий кабінет Ебсрта, у Києві утворився "Солдатенрат" — рада сол­датських депутатів, діяльність якого спрямовувалася на одне — орга­нізацію якнайскорішого повернення солдат додому. В цей час активі­зувалося і більшовицьке підпілля. В перші дні листопада 1918 р. у зверненні Київського комітету КП(б)У на честь першої річниці захоп­лення влади більшовиками в Петрограді йшлося: "Ми повинні організуватися для збройного повстання... повстання за встановлення Ра­дянської влади на Україні і тим самим за укріплення Радянської Росії, за укріплення фронту Червоного Інтернаціоналу". Комуністи Києва закликали робітників міста до загального страйку на честь "річниці пролетарської революції" [97, с.103 — 104, 109]. Цс більшовицьке звернення поширювалося на багатьох підприємствах міста, і, незважа­ючи на вжиті гетьманським урядом упсрсджувальні заходи, 7 листопа­да певна кількість робітників на роботу не вийшла [98].

Це було певним попередженням, яке нагадувало, що більшовики безпосередньо готуються до реваншу в Україні. В ті самі дні, Л.Троцький офіційно заявив: "Питання про південний фронт стало тепер для нас дуже різким. Німецький мілітаризм, безумовно, впаде;

він буде змушений покинути Україну, а англо-французький мілі­таризм поспішить його заступити. Нам треба зайняти Дон, Північний Кавказ і Каспій та підтримати робітників і селян України. Необхідна мобілізація всіх сил батьківщини, бо вони потрібні в першу чергу пів­денному фронту". І за цими словами стояли конкретні справи. Проти України було сформовано окрему VIII армію зі штабом у Воронежі під командуванням генерала Чернявіна, яка налічувала близько 75 тис.багнетів, 1400 кінноти, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків і 6 бронепоїздів. Вся ця маса людей і озброєння чекала виходу німців з України, щоб почати новий напад і знищити її самостійність [10, с.161 —162].

В один і той самий день, 13 листопада, коли на таємному зібран­ні було обрано Директорію і остаточно вирішено негайно підіймати проти гетьмана січових стрільців, а в Москві більшовицькі ке­рівники офіційно заявили про розрив Брестської угоди, у Києві від­булося перше засідання Ради солдатських депутатів німецьких військ, розташованих у місті. На ньому було прийнято рішення про невтручання "у внутрішні справи українського населення" [99, с.521 — 522]. А цс за умов, коли німецьке командування фактично не могло проводити в дію накази, які розходилися б з рішеннями солдатських рад, означало, що гетьманська Українська держава залишається без будь-якої зовнішньої підтримки перед загрозою більшовицької інтервенції.

Маючи надійну інформацію про підготовку військових виступів проти гетьманської влади з боку як більшовицьких структур, так і радикального крила Національного союзу на чолі з В.Винниченком та С.Петлюрою, гетьман П.Скоропадський не мав іншого виходу, як піти на відкритий союз з російськими військовими правими та право-центристськими колами в самій Україні та за її межами. Надія на спів­працю з національно-соціалістичними українськими силами була вже похована двурушницькою політикою лідерів Національного союзу. І навіть у випадку, якби українські власницькі, прогстьманські і соціа­лістичні, національно-союзівські структури справді об'єдналися б заради збереження Української держави, перед загрозою з боку біль­шовицької Росії та за умов паралічу військ розгромленої Німеччини, будь-який уряд у Києві, хоч трохи свідомий у реаліях військово-політичної ситуації, що склалася, був би змушений шукати підтримки з боку Антанти та йти на зближення з Добровольчою армією, а відтак і виконувати їхні певні політичні вимоги. В іншому випадку Україну чекало саме те, що й сталося на початку 1919 р.: більшовицьке заво­ювання, червоний терор і тотальне пограбування.

П.Скоропадський все це чудово розумів і, щоб Україна і її насе­лення не дісталися на пограбування, катування й знищення біль­шовикам, а нічого іншого від них він не чекав, було здійснено рішу­чі кроки для залучення на бік Гетьманату російських офіцерів правої орієнтації в самій Україні та створення союзу з військами А.Дснікіна.

Кроки в цьому напрямку він робив і раніше. З початку свого прав­ління П.Скоропадський не заважав всім бажаючим поповнювати лави Добровольчої армії. У Києві відкрито функціонували бюро по запису до цього війська і офіцери без будь-яких перешкод від'їзджали на Дон до Добровольчої армії. Німці стали побоюватися, що остання (ке­рівництво якої не приховувало своєї антинімсцької позиції) може роз­почати ворожі дії і проти них. З російських офіцерів, які не бажали служити в українській армії, почав формуватися особливий корпус, підпорядкований безпосередньо гетьману і розміщений в районі Путивля —Сум. Водночас при сприянні німців біля Воронежа форму­валася так звана Південна армія, частини якої після поразки Ні­меччини влилися до збройних сил А-Денікіна. Але, незважаючи на протидію німців, гетьман і надалі продовжував допомагати зброєю армії АДенікіна [б].

Розуміючи загрозу для України з боку більшовиків, яка швидко наростала внаслідок поразок і знесилення німецького війська, П.Ско­ропадський намагався знайти надійних союзників у російському антибільшовицькому таборі. З одного боку, як зазначає І.Нагаєвський, уже з половини жовтня він інтенсивно працював над формуванням власних добровольчих загонів та особисто призначав їх командирів, а з іншого —зміцнював зв'язки з козачими урядами Дону і Кубані [10, с.1б2]. Тоді ж він робить певні кроки і у напрямку до порозуміння з А-Дснікіним як через представника добровольчого руху в Києві пол­ковника Неймирка, так і через донського отамана П.Краснова, який писав після побачення з гетьманом, що той "передбачає на цих днях звернутися до Добровольчої армії, Дону і Кубані, якщо можливо, —до Терска, Грузії і Криму..., вислати депутатів на загальний з'їзд. Мета...—розробка загального плану боротьби з більшовиками і біль­шовизмом в Росії" [6, с.165].

За свідченнями самого АДенікіна, позиція гетьмана, сформуль­ована у словах: "у всіх взаєминах як з нашими найближчими сусідами, так і з усіма іншими світовими державами, ми стоїмо і будемо стояти непохитно на грунті самостійної і незалежної Української держави", виключала можливість порозуміння з керівництвом Добровольчої армії, а відтак і з країнами Антанти. Тим часом ситуація загострювала­ся. Німеччина капітулювала і 11 листопада в Києві з'явився наказ ні­мецького командування, де йшлося про те, що німці невдовзі залишать Україну і що десь у найближчі дні, за не дуже певними відо­мостями, з боку українських націонал-радикалів навіть готувалася спроба арешту П.Скоропадського, яку йому вдалося упередити (6, с.1б4 — 165]. Тому на початку другої де кади листопада в самому Києві він змушений був все більше рахуватися з настроєм і вимогами офі­церських дружин та інших проросійських кіл, орієнтованих на Антанту та білий добровольчий рух.

За ініціативою "Протофісу", партії хліборобів-демократів та Київської міської думи, при активній участі професора-юриста А.Пі-лснка, графа Д.Гайдена та інших впливових і близьких до гетьмана осіб міністр внутрішніх справ прийняв раніше відкинуту пропозицію: ук­ласти угоду з офіцерськими товариствами самодопомоги, що існували в Києві, і надати їм кошти і повноваження для формування "дружин", в обов'язки яких входила 6 охорона спокою та порядку в столиці. Так виникли дружини полковника Святополк-Мирського, генерала Кирпичова, Рубанова, Голсмбіовського та інші —частково офіцерсь­кі, частково мішаного типу, з добровольцями з учнівської молоді. Але повної одностайності в цих верствах київського населення не було: одні пішли в офіцерські дружини, інші шукали "більш демократичних формувань", а треті (і таких було чимало) заявили, що віддають пере­вагу радянській владі перед українським самостійництвом, і очікували розв'язки подій. Тому чисельність офіцерських дружин була досить не­значною, на думку А.Дснікіна, не перебільшувала 3 —4 тис. осіб, але їх настрої були виразно продобровольчеські і проантантівські [6, с.162—163].

Напередодні найтяжчих випробувань, які випали на долю України в першій чверті XX ст., перед жахливою реальністю більшовицької навали на початку 1919 р., нсбільшовицькі сили в Україні і на найближчих до неї землях не тільки не змогли знайти взаєморозумін­ня, а навпаки, дійшли до крайніх форм конфронтації і вступили у збройну боротьбу між собою. І треба віддати належне П.Скоропадсь­кому, який був одним із небагатьох, хто усвідомлював тоді масштаби більшовицької загрози і робив все для примирення, для знаходження компромісу між найрізноманітнішими українськими і російськими силами. За тих умов, коли у Києві, за його словами, все різко поділилося на два протилежні угруповання: "українське, різко шові­ністичне... зо всіма крайностями та утопіями соціалізму", і великодер­жавне, що "рішуче не хотіло знати ніякого українства" і не мало нія­кого "політичного чуття необхідності далеких соціальних реформ", П.Скоропадський намагався проводити гнучку політику примирення і "за добу Гетьманства, українська національна ідея стала захоплювати чимраз ширші кола людей, які поважно трактували національний рух, готові були працювати для нього без галасу і тієї шовіністично-злобної піни, що тільки збільшувала кількість ворогів українства серед свого ж українського населення. Але до кінця Гетьманства ні українські наці­оналісти, ні місцеві общероси до моєї тактики в масі не прилучилися" [60, с.97]. А це й зумовило поразку й одних і других, утвердження біль­шовицького панування і, над Росією, і над Україною.

За умов, коли українські радикальні національно-соціалістичні сили, спираючись на галицьких січовиків, відверто йшли на війсь­ковий заколот, німецькі солдати заявили про свій нейтралітет і намір якомога скоріше повернутися додому, нещодавно набрані до сердюць-кої дивізії полтавські хлопці розбігалися по своїх домівках, а біль­шовики, розраховуючи на повстання в промислових центрах України, з дня на день готували вторгнення своїх військ з північного сходу. "Обставини, — зазначив П.Скоропадський, — склалися так, що я побачив себе приневоленим проголосити Грамотою з дня 14 падолиста федерацію з Росією" [60, с.60]. Останнім поштовхом для такого рішен­ня, на думку А.Дснікіна, була заява гетьману київських керівників офі­церських військових формувань від того ж нещасливого дня України 13 листопада про тс, що їх загони виходять з його підпорядкування, оскільки вважають себе прихильниками загальноросійських інтересів [6, с.1б4].

Існує достатньо найрізноманітніших свідчень про тс, що П.Скоро­падський не ставив понад усе збереження власної влади в Україні і заради інтересів держави був готовий залишити свій високий пост. На останній крок, як зазначалося, він був готовий піти навіть для того, щоб країни Антанти визнали Україну як незалежну державу і надали їй допомогу в разі більшовицької агресії. Тому крок в бік проголошення федерації з майбутньою, нсбільшовицькою Росією, яку ще треба було утворити, що забезпечував вірність гетьману офіцерських формувань Києва, союз з Добровольчою армією та підтримку, хоча б моральну, Україні у боротьбі з майбутньою більшовицькою агресією, аж ніяк не був зумовлений примітивним бажанням утриматись на горі влади. Скоріше маємо визнати, що П.Скоропадський свідомо йшов на її, принаймні формальне, декларативне обмеження заради того, щоб вря­тувати Україну і її народ від нового більшовицького завоювання.

Що містилося в цій горезвісній Грамоті, оголошення якої стало останнім аргументом для збройного виступу Директорії? Повний її текст подано у нещодавно виданій книзі І.Нагаєвського і обмежимося її стислим викладом. Констатуючи закінчення світової війни та той факт, що "при дружній допомозі Центральних держав" Україні вдало­ся утримувати відносний порядок і спокій, підкреслюється: "Став­лячись із співчуттям до всіх страждань Великороси", Україна всіма силами старалась допомогти своїм братам, виявляючи їм велику гостинність і підтримуючи їх всіма можливими засобами в боротьбі за відновлення в Росії міцного державного порядку". За нових умов, після перемоги країн Антанти, які підтримують концепцію єдності Російської держави, остання має бути відновленою на "федеративних принципах". "У цій федерації Україні належить одне з чільних місць, бо від неї пішов порядок і законність в краї, і в її межах перший раз сві­домо відродилися всі принижені і гноблені більшовицьким дес­потизмом громадяни колишньої Росії. Від неї пішла дружба і єднання із славним великим Доном і славними Кубанськими і Терськими коза­ками. На цих принципах... має формуватися майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в справі створення Всеросійської федерації... У досягненні цієї мети лежить запорука добробуту як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку всього українського народу на міцних засадах національно-дсржавної самобутності" [10, с.163 — 164].

В той день було проголошено про розпуск Кабінету Міністрів, Антанта вимагала, щоб в новому уряді не було міністрів, заангажо-ваних У Дружніх зв'язках з німецьким урядом, і тому формування но­вого кабінету було доручено прихильнику англо-французької орієнта­ції С.Гсрбелеві, який відповідав за продовольчу справу у попередньому кабінеті- За умов загострення більшовицької загрози та розриву з наці­онально-соціалістичними партіями, які частково підтримали виступ Директорії, а частково зайняли нейтральну, очікувальну позицію, нова Рада Міністрів не могла не бути правішою за всі попередні. І.Кістя-ківський, який ще раніше доводив безсумнівними фактами, що "робо­та більшовиків велася сумісно з українським національним комітетом" [б, с.145], тепер знов очолив міністерство внутрішніх справ.

15 листопада новий уряд проголосив свою найближчу програму: 1) праця для відбудови Росії на федеративних засадах, так, що самос­тійна Україна одержить всі свої права на державне життя і розвиток; 2) збереження і зміцнення державного ладу в Україні, щоб вберегти її від більшовицької анархії; 3) негайне проголошення закону про Дер­жавний Сойм України і вибори до нього за демократичними принципами; 4) проведення земельної реформи на основі гетьмансь­кого закону від 22 жовтня, що передбачав створення державного фонду з державних, церковних і поміщицьких земель та розподіл землі незаможним селянам; 5) поліпшення умов праці; 6) підтвердження скасування всякого обмеження свободи торгівлі; 7) вживання всіх за­ходів ДЛЯ відновлення нормальної роботи залізничного транспорту і покращення життя робітників [10, с.164]. Останні пункти свідчать про те, що за умов, викликаних поразкою Німеччини та більшовицькою і національно-соціалістичною агітацією, при зростанні цін, дестабіліза­ції у першій половині листопада 1918 р. у робітничому та селянському середовищі зростало незадоволення.

Декларація про федеративний зв'язок України з оновленою, не-більшовицькою Росією була сприйнята українськими національно-со­ціалістичними колами як доказ того, що гетьман "зрадив націо­нальним інтересам України". У складеній В.Винниченком відразу ж після появи гетьманської Грамоти відозві від імені Директорії писало­ся: "Останнім зрадницьким актом генерала гетьмана П.Скоропадсько­го про скасування самостійності Української Держави український народ віддається остаточно на поталу поміїцицько-бюрократичній реакції та на цілковите поневолення" [71, с.111].

Те, що останні твердження —наклеп і обман населення, яке мало що розуміло в псрипетіях політичної боротьби, добре видно з поперед­ніх матеріалів про земельний закон, демократичні вибори до Сойму тощо. Тому варто прислухатися до думки П.Скоропадського, що за умов, які тоді склалися, крок, зроблений ним, був єдиний, який на той час міг врятувати Україну. Д.Дорошенко пояснював, що "в тім держав­ нім союзі України з Росією... Україні силою фактів припадало грати першу ролю, бо вона вже існувала як держава, а Росію ще треба було відбудувати" [7, с.414 —415]. Тому прихильники гетьмана підкреслю­вали, що згадана Грамота була лише політичною тактикою, бо прого­лошувала федерацію з неіснуючою тоді російською небільшовицькою державою. Вона була видана, коли П.Скоропадський зробив все можливе, щоб поєднати визнання України й одержання для неї допо­моги від західних країн-переможниць, але держави Антанти поставили йому тверду умову: "Україна має бути у федерації з небільшовицькою Росією" [10, с.164].

Що реально могло принести Україні проголошення цієї Грамоти? Передусім необхідно визнати, що її прийняття, під тиском обставин і, особливо, позицій Англії, Франції та США, було істотним кроком назад у справі утвердження незалежної Української держави. Але яка була альтернатива? Більшовицьке завоювання, тобто саме те, що і здійснилося незабаром. Поставимо питання так: що було гіршим для України — віддати її на поталу більшовикам чи погодитись на майбут­ню федерацію з ще не існуючою небільшовицькою Росією? Відповідь може бути тільки одною: гетьман був безумовно правий у своєму рішенні, бо з двох бід він обирав найменшу. Власне кажучи, він приймав ті умови, які менш ніж як за рік до того висували соціалісти Центральної ради, зокрема М.Грушсвський, В.Винничснко і С.Пет­люра. Саме вони пропонували тоді федеративне об'єднання всіх не-більшовицьких урядів, що виникли на терсні Росії після захоплення влади більшовиками в Петрограді і Москві, перш за все козачому Дону, розраховуючи при цьому на підтримку з боку держав Антанти.

Варто звернути увагу на дипломатичний реверанс гетьмана щодо майбутніх "суб'єктів федерації". Хто мається на увазі? Зрозуміло, не штаб Добровольчої армії з його великодержавницькою ідеологією, а козачі уряди півдня: Дону, Кубані і Тереку, які самі активно відстою­вали свої традиційні вольності, були противниками імперського цент­ралізму і навіть (в особі донських делегатів) у вересні 1917 р. приймали участь у Київському з'їзді представників національностей Російської держави. Як свідчить наступний перебіг подій, згадані козачі уряди, особливо найближчий до українства. Кубанський, наполегливо і принципово боролися за свої права, самоврядування і самостійне життя, з чим А.Денікін та його сподвижники були змушені постійно рахуватися [100]. Більше того, як свідчить А.Марголін, на переговорах з країнами Антанти вже на початку 1919 р., коли він виступав вже від імені не Гетьманату, а Директорії, а більшовицькі війська наближалися до Києва, представники України, Білорусії, Дону і Куба­ні зверталися до західних країн із спільними заявами, в яких не запе­речували можливості в майбутнього встановлення між собою та іншими територіями колишньої імперії якихось федеративних зв'язків, але рішуче наполягали на допомозі в боротьбі з більшовизмом саме їм, а не тим російським генералам, які хочуть насадити "фсдера-ціїо згори" (6, с.379 — 382]. П.Скоропадський розраховував на можливість утворення майбутньої Російської "макродержави" саме як об'єднання таких, цілком визначених і самостійних в своєму устрою політичних утворень, жодне з яких не могло б домінувати над іншими.

Про тс, що гетьман мав саме такий план, свідчать і його конкретні кроки у другій половині листопада —напочатку грудня 1918 р. Зв'язки з Доном зміцнЮються і гетьманський уряд активізує діяльність по підго­товці з'їзду представників урядів України, Дону, Кубані, Тереку, Криму, Грузії та ін. у Києві з мстою вироблення "загального плану боротьби з більшовизмом" та спільної політики щодо іноземних держав, як Антанти, так і переможеної Німеччини [6, с.165 — 166]. На ньому мало бути пос­тавлено питання про майбутній державний устрій і владу в Росії, але ціл­ком зрозуміло, що майже всі представники від зазначених регіонів висловилися б за такий "федеративний зв'язок", який насправді означав би утворення конфедерації самоупорядкованих держав.

Водночас гетьман намагався зміцнити і закріпити українське дер­жавне самоврядування, зокрема прийняттям рішення про проведення демократичних виборів в Український державний Сойм, які легітимі­зували б факт існування Української держави. Про те, що гетьман аж ніяк не збирався "згортати" українську державність, яскраво свідчить . й історія його нетривалого зближення з генералом графом Ксллером. Останній користувався повагою серед правого російського офіцерства і напередодні більшовицького вторгнення гетьман призначив його 18 листопада "головнокомандуючим арміями фронту" (в той самий день, коли командуючий військами на Лівобережжі П.Болбочан захопив владу у Харкові). Але той відразу ж припустився дій і заяв виликодер-жавницького характеру, так що представникам гетьманського кабінету довелося офіційно роз'яснити йому, що "уряд прагне до створення Української федеративної держави і від цієї своєї програми заради від­творення єдиної та неподільної Росії відмовитися не може". Граф Ксл-лср у відповідь на це висловив ультимативні вимоги повноти влади і в той же день, 25 листопада, отримав від гетьмана наказ про відставку [6, с.171].

Все це виразно свідчить про тс, що і після підписання Грамоти 14 листопада П.Скоропадський продовжував дотримуватися свого старо­го курсу на зміцнення української державності. А мета оголошення декларації про майбутню федерацію була одна: домогтися встановлен­ня добрих взаємин з державами Антанти, їхньої підтримки та союзу з Добровольчою армією напередодні більшовицького наступу. Ці плани до певної міри були досягнуті вже найближчими днями.

По-перше, отримавши 16 листопада офіційну телеграму від нового українського міністра закордонних справ Г.Афанасьєва про визнання Україною ідеї створення Російської федеративної держави, А.Денікін негайно відповів, що вважає за необхідне укласти з гетьманом угоду про спільну боротьбу з більшовиками [6, с.165 — 166]. По-друге, через тиждень після проголошення федеративної Грамоти, до Києва надій­шла перша (а за нею й ще кілька) телеграм від французького консула Енно з Одеси, який там репрезентував держави Антанти, про те, що держави Згоди визнають гетьманський уряд як законний уряд України, бажають, щоб він залишався незмінним і рішуче засуджують будь-який підривний рух проти нього. Енно обіцяв найскоріше прибути до Києва і повідомляв, що розташовані у Румунії війська Антанти незаба­ром будуть відправлені в Україну, а військові кораблі прибудуть до її портів [б, с.167 — 168]. Водночас Енно послав телеграму до Німецької головної квартири у Києві та до місцевої німецької Ради солдатських депутатів з вимогою підтримувати існуючий у Києві уряд і забезпечу­вати порядок і спокій і отримав від них запевнення у телеграмі від ЗО листопада, що німецькі війська намагаються підтримувати порядок і спокій, як і досі, і що вони вже використали зброю проти прибічників Петлюри з метою відновлення і підтримання спокою у Києві та його околицях, і Директорія дала письмові гарантії безпеки подорожі фран­цузького консула до Києва [57, с.191 —192]. Але німецькі солдати все менше слухали своїх командирів, французькі війська, як і сам пан кон­сул, до Києва не вирушали, а сили Директорії поступово стискували кільце навколо Києва.

Усі наведені матеріали не тільки спростовують поширений міф про те, що Грамота про федерацію була причиною повстання Дирек­торії, а й, у свою чергу, переконливо свідчать, що за умов, що склалися, цс був єдино можливий корисний для України зовнішнь­ополітичний крок. Гетьман правильно розрахував, з якого боку треба було чекати головну небезпеку і зробив все від нього залежне, щоб за­побігти більшовицькій агресії та здобути визнання і підтримку з боку держав Антанти. Але виступ національно-соціалістичних радикалів, які утворили Директорію і підняли проти нього галицьких січовиків та селян Київщини, об'єктивно спричинив до падіння вже цілком сфор­мованої на той час Української держави та подальшого утвердження на її території більшовицького панування.

< Попередня   Наступна >