Радник

---

Перший уряд гетьманської України та його соціально-економічна політика. Київ за часів Гетьманату

У дні підготовки до перевороту 29 квітня, за умов конспірації й секретності, П.Скоропадський не мав можливості підбирати до свого майбутнього уряду людей з широкого загалу фахівців. Можна було робити призначення лише з осіб, шо були членами Української гро­мади, та найближчих до неї людей. На посаду голови Ради Міністрів був призначений М.Устимович (Сахно-Устимович), інжснср-тсхно-лог, який мав сформувати уряд. Визначено були також кандидатів на пости міністра охорони здоров'я — доктор Любинський (ініціали якого різні джерела називають різні: В., П.І. та Ю.В. [6, с.38, 125; 71, с.39]) та міністра шляхів Бутенка (чиї ініціали визначають як Б.А., В. таА.І. [6, с.125; 60, с.91; 71, с.39]).

Перші офіційні документи після П.Скоропадського підписував М.Устимович як голова ("отаман") Ради Міністрів, але скласти уря­довий кабінет йому не довелося. Вже наступного дня після приходу до влади гетьман на цю посаду тимчасово, для термінового утворен­ня уряду, призначив М.Василенка, який мав широкі зв'язки у поміркованих колах української інтелігенції. Водночас П.Скоро­падський послав за відомим полтавським земським діячем помірко­ваних поглядів Ф.Лизогубом, якому був запропонований пост прем'єра.

Перший кабінет, за задумом П.Скоропадського, мав бути ліво-центристським, а в основу його діяльності було поставлене завдання від­родження України, але без тих "країностсй", які могли викликати нсдо-брозичлсвс ставлення до українства з боку інших національностей. Гетьман наказав М.Василснкові, відомому вчсному-історику і правнику та громадському діячеві, до 1 травня, тобто за добу, сформувати Кабінет Міністрів.

Спроба М.Василенка залучити до співпраці соціалістів-феде­ралістів закінчилася невдачею. С.Єфрсмов та Л.Старицька-Черняхівська підтримали його, але більшість побоялася забруднити свою соціалістичну чистоту і разом з А-Ніковським перейшла в опозицію до нової влади. З соціалістив-фсдералістів лише Д.Дорошенко вступив до Кабінету і прийняв портфель міністра закордонних справ.

Зовсім іншу позицію зайняли центристи, що орієнтувалися на со­ціально-політичні цінності лібералізму. Після деяких сумнівів, київський комітет "партії народної свободи" висловився за участь ка­детів у новому уряді. Обласний з'їзд кадетської партії підтвердив таке рішення, і до складу Ради Міністрів від цієї партії, крім М.Василенка, увійшли також А.Ржспсцький та С.Гутник. Вже 2 травня 1918 р. до Києва прибув ФЛизогуб, який погодився виконувати обов'язки голови Ради Міністрів і фактично сформований М.Василенком кабі­нет. В ньому "бракувало націоналістів, проте він включав ряд тала­новитих адміністраторів" (9, с.312]. У ньому "не було соціалістів, але були солідні українські діячі з цілої України,... що брали участь в українському житті як земські діячі, професори, правники, громадські працівники" [8, с.493].

Серед них, крім вже згаданих лібералів, таких як прем'єр ФЛизогуб, М.Василенко, який став міністром народної освіти, Д.До-рошснко, Любинський і Бутснко, були й інші відомі діячі, як, наприклад, В.Зіньгівський, міністр віросповідань, історик української та російської філософії або міністр юстиції, професор М.Чубинський, до речі, син знаменитого етнографа й автора українського національ­ного гімну П.Чубинського. Поряд з українцями в цьому кабінеті були й представники інших народів краю: поляк А.Ржепецький — міністр фінансів; єврей С.Гутник —міністр торгівлі; росіяни Ю.Вагнер —мі­ністр праці, професор Київського політехнічного інституту, та Г.Афа-нас'єв —державний контролер, колишній приват-доцент Одеського університету звільнений за царських часів "за нсблагонадійність". Особливу роль в уряді швидко почав відігравати І.Кістяківський, відомий юрист, який спочатку змінив М.Гіжицького на посаді держав­ного секретаря, а згодом очолив Міністерство внутрішніх справ.

Враховуючи зазначене вище, можемо повністю погодитися з думкою ліберальне настроєних киян того часу про те, що "склад цього першого гетьманського міністерства був зовсім не правий; навпаки, поряд з помір­кованими консерваторами до нього увійшли діячі певно прогресивного напрямку" [6, с.38]. Сучасники-соціалісти, а за ними ліва преса та деякі пізніші історики оголосили всіх міністрів гетьманського уряду "не-українцями". Зумовлено цс було передусім тим, що ніхто з тих міністрів не належив до соціалістичних партій (за винятком, хіба що Д.Дорошсн-ка —члена партії соціалістів-федералістів). Але в Україні, незважаючи на всі нещастя, які вже встигли принести ліві радикали, численні політичні сили все ще трималися гасла: "непотрібна нс-соціалістична Україна!". А під таким кутом зору міністри гетьманського уряду, як і сам гетьман, дій­сно, не були... українцями [8, с.493].

Зрозуміло, що національність визначається не політичними пере­конаннями чи соціальною приналежністю. Більше того, не може не дивувати надзвичайно високий відсоток у гетьманському уряді людей, своїми сімсйніми традиціями пов'язаними з українським національ­но-культурним рухом. Так, прем'єр ФЛизогуб був сином А.Лизогуба, товариша Т.Шевчснка, який не припинив з поетом дружніх стосунків і під час його заслання та допомагав йому матеріально. Батьком І.Кіс-тяківського був член "Старої Громади" О.Кістяківський, відомий професор з історії українського права. Це саме можна сказати і про М.Чубинського, Д-Дорошснка та самого П.Скоропадського. А такі поважні члени гетьманського кабінету, як М.Василснко та В.Наумсн-ко, являли собою живий зв'язок між традиціями "Старої Громади" та українським рухом революційної доби. Вважати названих вище предс­тавників авангарду національної інтелігенції меншими українцями ніж, скажімо, есерів або соціал-демократів не тільки нелогічно, а й просто смішно.

Як вже зазначалося, П.Скоропадський і його прихильники мали цілком конкретну програму розбудови Української держави. Най­важливішим її пунктом було найскоріше розв'язання соціально-ско-номічних проблем, надзвичайно заплутаних діяльністю попередньої влади. Тільки подолавши економічний спад і суспільно-політичну анархію, можна було справді братися за всебічну розбудову державнос­ті та національної культури.

З мстою відродження економічного життя новий уряд перш за все вживає рішучі заходи для відновлення фундаментальних засад цивілі­зованого господарювання — прав приватної власності та вільного підприємництва. Водночас гетьман та його оточення чудово розуміли, що соціально-економічна стабільність в українському суспільстві можлива лише за умов розв'язання аграрної проблеми. Тому заходи щодо забезпечення приватновласницьких прав мали здійснюватися паралельно й у взаємозв'язку з перерозподілом земель великих маєтків для забезпечення ними незаможних селянських родин, але лише на за­конній підставі, через державний викуп надлишкових земель за їх справжню вартість.

Відповідна робота у цьому напрямі почала проводитися з перших •днів існування Гетьманської держави. Менш ніж через півтора місяця після перевороту, 8 червня 1918 р. було розроблено і схвалено аг­рарний закон, за яким приватне землеволодіння обмежувалося 25 десятинами і Державному земельному банку надавалося необмежене право придбання земель з мстою їх продажу селянам у розмірах, нсоб-, хідних для збільшення їх ділянок не вище означеної законом межі. 'і Поступово, на жаль, значно повільніше, ніж того вимагали обставини, 'і протягом наступних місяців йшла робота по розробці в повному обсязі / нового аграрного законодавства. Передбачалося, що землскористу-/ вання протягом сезону господарчих робіт весни —літа 1918 р. має від­повідати виданому на початку квітня наказу фельдмаршала Ейхгорна, а після того, як урожай буде зібраний, в кінці року буде проведений перерозподіл землі, з тим щоб з початку нового, 1919 р., кожний хазяй­нував би на власній землі.

Для підготовки матеріалів до нового земельного закону й улагод­жування конфліктів між великими землевласниками та селянами ство­рено земельні комісії — губернські та повітові. 8 червня схвалено аг­рарний закон, що обмежував земельну власність у 25 десятин. В жовтні 1918 р. було засновано Вищу Земельну Комісію, яку очолив сам геть­ман. На початку листопада затверджено проект аграрної реформи, за яким передбачався примусовий викуп державою, через Державний зе­мельний банк, надлишкових земель панських маєтків з подальшим їх розподілом між селянами. Тільки господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, плекали елітну худобу тощо, могли мати до 200 десятин, але вони підлягали акціонуванню [7, с. 283 —286; 8, с.499 —500].

г/   Варто підкреслити, що гетьманський план аграрної реформи мав на мсті вирішення не тільки економічної проблеми (наділення малозе­мельних селян достатніми для гідного існування ділянками), а й ширше —формування соціальноої бази справжнього громадянського суспільства через утворення міцного середнього класу забезпечених селян-власників. Світова політична думка ще з часів Арістотсля, а особливо з доби Просвіти, виходить з того, що громадянське суспіль­ство можливо лише за умов наявності чисельно переважаючого про­шарку самостійних в економічному, соціальному та правовому відно­шенні громадян. На утворення такої верстви в царській Росії, в основному, і спрямовувалась діяльність П.Столипіна після революції 1905 — 1907 рр. Він чудово розумів, що для того, щоб утворилось гро­мадянське суспільство, необхідно спочатку забезпечити наявність самих громадян-власників.

Є всі підстави вважати, що саме так міркував і П.Скоропадський. Але, виходячи саме з самобутності традиційної української соціальної системи, національної історичної свідомості тощо, було обрано курс на утворення численного прошарку не просто селян-фермерів (як для Росії планував П.Столипін), а саме козаків-фермерів — озброєних і військове кваліфікованих середніх та заможних селян, які б у разі пот­реби, маючи відповідну військово-політичну самоорганізацію, могли швидко зібратись і виступити як народне військо. На початку XX ст., коли кіннота ще становила ударну військову силу, а середній селянин, при поміркованій податковій політиці, міг мати не тільки верхового коня, а ще й зброю та амуніцію (як донські, кубанські чи уральські козаки) така ідея була цілком реальною. Перебіг подій 1917 р. переко­нував, що ідея козацтва в українському народі існувала ще за умов фактичного паралічу державної адміністрації, принаймні з літа цього року, селяни самі, з мстою підтримання порядку в своїх селах та пові­тах, почали утворювати виборні козачі структури самоврядування — Вільне козацтво. Восени 1917 р., коли П.Скоропадського було обрано отаманом цієї організації, козачий рух охопив майже всі українські гу­бернії. Тому було цілком логічно сподіватися, що за умов проведення на власницьких засадах аграрної реформи саме козацтво-фермерство стане основою суспільно-політичної системи на селі.

Проте стан справ на селі навесні 1918 р. був жахливий. Як зазначав В.Винничснко, з приходом німців та відновленням української влади до своїх маєтків "то тут, то там почали повертатися пани й господарю­вати як до революції" [4, с.321]. Розвалений під час революції й прав­ління Центральної ради та остаточно зруйнований більшовиками адміністративний та судовий апарат був абсолютно нездатний контро­лювати ситуацію, і влада на місцях фактично переходила до окупа­ційних сил, які й влаштовували порядки на власний розсуд, їх поведін­ка, особливо менш дисциплінованих австро-угорців, м'яко кажучи, не завжди була коректною і неодноразово провокувала вибухи селянсько­го протесту, а після розвалу фронту і пограбування військових складів значна частина чоловіків була озброєна і мала бойовий досвід.

Есерівський уряд В.Голубовича в березні — квітні 1918 р. офіцій­но заявляв, що війська Центральних держав прийшли допомогти Україні і після встановлення порядку підуть звідси, що вся влада \ належить українському керівництву тощо. Але в газеті прем'єра "Бо­ротьба" вже друкувались статті, де зазначалося, що по селах іноземні війська ведуть себе як загарбники і жорстоко розправляються з селя­нами [6, с.Ю9]. Голову Ради Міністрів запитували, на якій підставі в ~\ Україні хозяйнують німецькі та австро-угорські війська, але відповіді \ на цс ніхто дати не міг. По обох боках Дніпра військові підрозділи армій Центральних країн допомагали панам, що поверталися, віднов­лювати втрачену власність і визискувати з селян компенсацію за вчинені грабунки. Оскільки уряд Центральної ради був неспроможний організувати, згідно з Брестським договором, постачання іноземних військ харчами, останні робили цс самочинно, що призводило лише до конфліктів з місцевим населенням. З іншого боку, ще до проголошен­ня Гетьманату пани-офіцери почали формувати добровольчі каральні загони, які з часом діяли все активніше.

Такі самочинні розправи, як зазначав Д.Дорошснко, поширю-[ валися і на початку існування гетьманського уряду, який не мав фактичної сили, щоб припинити їх. Минуло кілька тижнів, поки нова ) адміністрація спромоглася покласти краї анархії. Але весь одіюм "ка­ральних експедицій" упав на гетьманський уряд [7, с.283 —290].

Пожежа анархії й братовбивчої війни, розпалена самочинними експропріаціями й екзекуціями з боку іноземних військ, спалахнула значно раніше, ніж П.Скоропадський прийшов до влади, але за весь час його правління загасити її так і не змоглиКОдним з першочергових завдань гетьманської влади була відбудова іїбрмально діючого адмініс­тративного і судового апарату, без яких відновити контроль цснт-ральнихдсржавних інституцій над територією і населенням було не-можлив@?Поюіикані Центральною радою до такої роботи представники народницько-соціалістичної інтелігенції (точніше напівінтелігснції) продемонстрували свою повну нездатність. Зрозуміло, що геть­манський уряд намагався спертися на кваліфіковані несоціалістичні кадри, а такими, по суті, були лише старі фахівці, які вміли працювати лише старими методами, не враховуючи достатньою мірою зміни, що відбулися в суспільстві та суспільній свідомості, зумовлені першим роком революції.

Цс усвідомлював і сам П.Скоропадський. "Вся моя увага, —писав він, — була звернена на організацію елементів, яких революція поз­бавила була всякого впливу в державі і без участі яких державне діло не могло нормально розвиватися" [60, с.85]. Всі ці елементи, були, зрозу­ міло, власницькими, які звикли до старої системи, що їх випестувала. Багато з них сподівалося, що можна повернути собі все втрачене під час революції, і майже всі мали в душі більш-менш приховане відчуття класової образи і бажання помститися. Тобто на місцях гетьманський уряд змушений був спиратися переважно на елементи, здебільшого здатні лише реанімувати дореволюційні структури і не свідомі нових завдань, у тому числі і в аграрній сфері, без виконання яких не­можливо було забезпечити соціальний мир і утвердити підвалини української державності. До того ж, як зазначав П.Скоропадський, "події розвивалися занадто швидко і тому не було досить часу, аби від­повідною організацією державно-думаючої частини суспільства пд-вести готові підвалини під гетьманську владу" [60, с.91].

Про тс, як сприймалася на місцях така ситуація людьми помірко­ваних поглядів писав В.Королснко: "Безумовно, було в гетьманському уряді чимало людей доброзичливих і гарних. Вони намагалися влашту­вати справедливий порядок, говорили в центрі порядні промови, викладали більш або менш задовільні програми, серед них і земельну. Але цей уряд не мав сил. З одного боку, розпоряджалися усім німецькі офіцери, з іншого — клекотали та кипіли почуття класової помсти. З власницької молоді утворювалися загони, що здійснювали каральні експедиції. Згори йшли накази одного змісту, місцеві ж влади робили своє в розумінні не державної роботи, а тільки безоглядної класової помсти". З місць направлялися протести проти свавілля, яке колишні пани чинили селянам за криваві розправи над родичами та спустошен­ня маєтків в минулі місяці революції. Одне насильство викликало такс ж саме насильство з протилежного боку, "і в багатьох умах виникало передчуття, що буде, коли маятник знов хитнеться в інший бік" [70, с.126 — 127]. Аналогічні приклади стосовно стану справ на Правобе­режжі наводить і М.Могилянський (6, с.128 — 129].

Неспокій на селі врешті-решт і дав змогу антигетьманським силам наприкінці 1918 р. повалити політичну систему Гетьманату. П.Скоро­падський так і не зумів через відсутність кадрів, які б поєднували адмі­ністративний досвід з усвідомленням нових суспільно-політичних за­вдань, взяти під державний контроль всю територію Української держави. Констатуючи цей факт, варто зазначити, що по-перше, кон­флікти між селянами, з одного боку, та колишніми панами і іно­земними військовими частинами, з іншого, почалися задовго до приходу до влади гетьмана. Тому не він і не його політика їх спричинили. Все цс дісталося в спадок від попереднього національно-соціалістичного уряду. По-друге, небажані ексцеси, які, на жаль, справді мали місце в Україні у 1918 р. і вражали сучасників, зовсім не були характерними для життя більшості ссл, де люди були зайняті власними повсякденними турботами.

З оглядом на загальний стан справ ситуація на селі залежала пере­дусім від місцевих обставин і не в останню чергу від поведінки особо­вого складу німецьких військ. Так, за М.Могилянським, він сам бачив німців, розквартированих у Канівському повіті Київської губернії, які не чіпали населення, не викликали обурення проти себе і не залишили по собі поганих вражень. За всі харчі, які вони брали у селян, вони справно сплачували і людей не ображали. Але в іншіх місцях відбував­ся справжній безсоромний грабіж, що разом із свавіллям каральних за­гонів панів-офіцерів провокував селянські повстання. А гетьманська влада не мала достатньої сили, щоб боротися з такими ганебними явищами [6, с.127 — 129].

Значно більших успіхів досягнуто гетьманским урядом у промисловій, торговельній і фінансовій сферах. 15 —18 травня 1918 р. у Києві відбувся з'їзд представників промисловості, торгівлі, фінансів та сільського господарства ("Протофісу"), на який прибуло близько тисячі делегатів. З'їзд висловився за всіляку підтримку гетьманського уряду і заявив про свою готовність всіми силами сприяти утворенню нового державного, громадського та економічного ладу в Україні. Цей з'їзд, як зазначала Н.Полонська-Василснко, показав, що гетьманську Україну, крім хліборобів-власників і більшості несоціалістичної інте­лігенції, підтримують також підприємці і промисловці [8, с.495].

Це і не дивно, оскільки гетьманский уряд відразу ж розпочав про­водити активну політику, спрямовану на підтримку промислово-тор­говельних кіл, що швидко принесло відчутні наслідки. Так, А.Гольден-вейзср підкреслює, що доба Гетьманату "дійсно характеризується певним економічним піднесенням. Вона була у нас часом "високої кон'юнктури". "Промислові та торговельні кола, з одного боку, були близькими до владних інституцій і впливали на останні у вигідному для економічного зростання напрямі. З іншого боку, забезпечений збуток товарів у Німеччину та Австро-Угорщину створював і в суто економічному відношення для України сприятливі передумови подальшого зростання. Скрізь засновувалися нові акціонерні компа­нії, відроджувалися промислові підприємства, банки, біржі тощо" [6, с.38—39].

Влітку та восени 1918 р., продовжує А.Гольдснвсйзер, економічне життя в Києві буяло. Самі німці, що забезпечили "порядок", позитивно ніяк не могли сприяти добробуту окупованої України, бо саме в цей час Німеччина переживала часи свого найбільшого еконо­мічного виснаження. Тому вони виступали, в основному, як експор­тери, при цьому до Німеччини вивозилися не тільки харчові продукти та сировина, а й промислові товари. Останні в обмеженій кількості надходили і з Німеччини, але основною для німців в економічному житті тогочасної України була роль покупців. А "покупцями вони були великими і щедрими, платили акуратно в німецьких марках" за кур­сом, який з задоволенням сприймався населенням. Тому торговельно-промисловий світ охоче співпрацював з ними [6, с.43 —44].

Про економічне піднесення України гетьманської доби свідчать й інші автори, навіть ті з російського генералітету, які заздалегідь упередже­но ставились до спроб П.Скоропадського створити справді високо-розвинену і незалежну державу. Так, В.Гурко, колишній начальник штабу верховного головнокомандування, а після Лютневої революції ко­мандуючий військами Західного фронту, пише, що "Протофіс" розвинув найактивнішу діяльність, особливо в промисловій сфері, що цілком від­ повідало тогочасним швидким темпам економічного відродження краю. Народжувалися нові галузі виробництва та розширювалися вже існуючі підприємства- Розроблялись і грандіозні та далекоглядні про­екти, наприклад, використання енергії дніпровських порогів (6, с.215 — 217].

Слід відзначити також успішну роботу міністерства фінансів, якому під керівництвом А-Ржспецького вдалося налагодити грошовий обіг й створити державний бюджет. Як зазначав ДДорошснко, українська валюта, забезпечена природними багатствами України, й головним чином, цукром, стала тривкою. Велику працю виконало мі­ністерство шляхів (міністр В.Бутенко), що спромоглося, незважаючи на великі руйнування та нестачу паровозів і вагонів (величезна їх кіль­кість була відправлена більшовиками до Росії в березні 1918 р.), інспі­ровані і матеріально підтримувані більшовиками страйки тощо, вже влітку налагодити в країні нормальний залізничний рух. Знову стало можливим їздити та перевозити вантажі по залізницях. Зв'язок з Польщею та Німеччиною був цілком задовільний — з Києва до Берлі­на потяги йшли близько двох діб [6, с.44].

Порядок, підтримуваний німецькими патрулями, поміркована економічна політика уряду, що сприяла бурхливому відродженню підприємництва, та відновлення контактів і зв'язків з іншими країнами (перш за все — Центральної Європи, а після підписання угоди про перемир'я з більшовиками в кінці травня — і з Центральною Росією) сприяли тому, що життя в містах, зокрема в Києві, почало входити в нормальне русло. Особливо відчутними виглядають успіхи гетьманського уряду в економічній сфері, якщо порівняти становище влітку — восени 1918 р. у містах України та у підпорядкованій біль­шовикам Росії. Після відновлення залізничного руху та відкриття дипломатичних представництв (українського у Москві й біль­шовицького у Києві) з півночі на південь, в основному до Києва, рятуючись від свавілля, репресій та голоду, попрямувала лава людей самого різного соціального стану, майнової приналежності, освіти, фаху і переконань.

Київ приймав всіх утікачів. "Відносний добробут Києва за геть­манських часів різко контрастував з швидким озлидснінням Петрогра­да та Москви,—згадував Гольдснвсйзср. —На півночі вже починався голод, який був нам ще незнайомий. А починаючи з осені, після замаху на Леніна, почався й червоний терор, з розстрілом заложників, надзвичайками та ревтрибуналами". Всі, хто міг, тікали до Києва. На вулицях було надзвичайно жваво, відкривалися десятки нових кав'ярень, кабаре, ігорних клубів. Після "московського пекла" Україна здавалася людям своєрідним ельдорадо. Протягом кількох мі­сяців, продовжує А.Гольдснвсйзер, з серпня до грудня 1918 р. "У нас, можна сказати, перебував "весь Петроград" і "вся Москва". Були за­сновані газети з петроградськими редакторами і співробітниками, в те­атрах гастролювали столичні артисти, в місцевих банківських філіалах притулилися центральні правління банків. Місто було переповнено, знайти кімнату ставало майже неможливо" [6, с.44].

Красномовний опис того, як Київ заполонили втікачі з півночі, знаходимо у М.Булгакова. Почалось цс з весни, після обрання гстьмат' на. Відчинялися нові ресторани і театри, де виступали най видатніші актори колишньої імперії, зокрема знамениті театри "Липовий негр" та клуб "Прах" ("пости — режисери — артисти — художники") на Миколаївській вулиці. Починали виходити нові газети, з якими спів­працювали кращі автори Росії. У квартирах спали на диванах та стіль­цях; місто, дома, квартири не могли вмістити усіх втікачів з півночі, але все літо насувались і насувались нові... " [72, с.57 — 59]. Спогади біженців з Росії (серед яких було багато людей і київського походжен­ня — сам М.Булгаков, який повернувся до рідного міста ще в березні 1918 р., О.Вертинський, К-Паустовський та інші) досить красномовні. З червоного, більшовицького світу жахів, безправ'я, крові і злиднів люди опинялись в місті, де можна було досита наїстися за помірними цінами і не турбуватися за власне життя.

Найчастіше шлях цих біженців починався у Москві. Якщо вони збиралися податися на Україну легальне, то мали отримати дозвіл на це в українському консульстві, яке розміщувалося у великому будинку на Тверській вулиці. Але, як згадував К.Паустовський, коли він прийшов туди, то "з'ясувалося, що навіть підійти до дверей консульст­ва було неможливо. Сотні людей сиділи і лежали прямо на запороше­ній землі, чекаючи черги. Деякі чекали вже більше місяця... [77, с.585]. Тому зрозуміло, що далеко не всі бажаючі потрапити в Україну діяли законно, як, до речі, і сам згаданий вище автор, який, доїхавши до російсько-українського кордону, перебрався через нього за відпо­відний хабар.

Тим, хто їхав у поїзді доводилося перед кордоном витримувати принизливий обшук. "Все, що було контрреволюційне, відбирали: мило фабрики Ралле, цигарки фабрики Лаферм, царські сторубльовки з портретом Катерини... Комісарські очі буравили, наган теліпався, громадяни плуталися у відповідях і тремтіли. По щучому велінню добру половину з поїзда висаджували й заганяли невідомо куди", а решта "перебралася на інший бікдобра і зла, де браво гарцьовав осавул Коновалець, а перевіряв документи літній прусський офіцер, вбивчо-вічливий" [78, с.218].

І ось більшовицька Росія вже позаду. Як пише вже інший автор, "чим ближче до Києва, тим жвавіші станції. На вокзалах буфети. По платформах ходять люди, які жують, з масляними губами та лисніючими щоками... На стінках афшіі, що свідчать про потреби на­селення в культурних розвагах. Читаю: "Грандіозний атракціон собак. За системою славнозвісного Дурова", "Трупа ліліпутів", "Артистка Олександринського театру з повним місцевим репертуаром" [79, с.325]. І ось, продовжує далі Н.Теффі, "Київ! Вокзал переповнений на­родом і наскрізь пропах борщем. Цс новоприбулі у буфеті залучаються до культури вільної країни... Розум говорить, що ти тут у повній безпе­ці, що борщ твій — невід'ємна твоя власність і права твої на нього охо­роняються залізною німецькою силою... Пожвавлені вулиці, люди, що снують із магазину до магазину... І раптом дивна, небачена картина, немовби сон про забуте життя, — така неймовірна, радісна і навіть страшна: у дверях кондитерської стояв офіцер у погонах і їв тістечко! Офіцер, з по-го-на-ми на плечах! Тіс-теч-ко!.. Не де-небудь у підвалі, затравлсний, як звір, закутаний у бумазейне ганчір'я, голодний, саме існування якого —трепет і смертельна загроза для близьких". "Перше враження — свято... Метушня на Хрещатику, ділова і весела. [79, с.328 — 330]. І далі ще сторінки, і все в такому ж плані.

Так само сприймав Київ і Дон-Амінадо (А.Шполянський): "Київ було неможливо впізнати. Від часів половців та печенігів не згадає давнє місто такого набігу, нашестя, багатолюдства. На вулицях натовпи народу. У кав'ярнях, на терасах не проштовх­нутися. Зголоднілі москвичі та схудлі петербуржці накинулися на білий хліб і ковтають його стоячи і сидячи. Всі один з одним розк­ланюються та, попиваючи каву, розповідають, як вони вирвалися, як утікали, що у них відібрали. Настрій ідіотсько-святковий. На клумбах у Купецькому саду розквітають серпневі троянди" [78, с.219]. Всі, хто міг, тікали на Україну, "де все ще було порівняно де­шево і все ще можна було щось придбати" [6, с.223]. І всім приїжджим влітку 1918 р., наприклад, О.Всртинському, в очі перш за все кидалося такс: "Білий хліб продавався запросто. Всього було вдосталь, і після голодної Москви люди сп'яніли від щастя, будуючи різномантні плани" [80, с.110 — 111].

Однак, зрозуміло, що і за часів гетьмана П.Скоропадського життя в Україні і в місті, і на селі, не було безхмарним. Не було воно без­хмарним у 1918 р. і в інших країнах Європи — Німеччині, Австро-Угорщині, Франції, Італії тощо, чиї солдати гинули на фронтах Першої світової війни. Проте, порівняно з тим, що коїлося в біль­шовицькій Росії, місцеві труднощі не сприймалися занадто страшними.

< Попередня   Наступна >