Радник

---

Наука й освіта в Україні на межі XIX —XX ст.

Кінець XIX —початок XX ст. відзначився інтенсивним розвитком науки, пов’язаним з її диференціацією, формуванням нових наукових напрямів, новими відкриттями, що спричинилося до наукових рево­люцій — зміни парадигм, а отже, до трансформації основ наукового мислення, до заміни класичної науки і побудови нової картини світу. Особливо бурхливо розвивалися такі провідні галузі природознавства, як фізика, хімія, біологія, що й визначило якісно новий поступ науко­вого пізнання.

В науці дедалі більше почали переважати новий спосіб організації наукових досліджень і колективний характер праці, пов’язані зі ство­ренням науково-дослідних лабораторій та інститутів з відповідною технічною базою для виконання виключно наукових робіт, відбувало­ся подальше зближення науки з виробництвом, стрімко прогресували технічні науки. Дещо повільніше розвивалися науки гуманітарні, що було пов’язано з більшою їх залежністю від верховної влади країн, зок­рема з існуванням у багатьох із них цензури. Створювалися переду­мови для виникнення й розвитку наукових шкіл. Першими можна вва­жати в хімії — школу Ю. Лібіха, в біології — Е. Фішера, у фізиці — А. Кундта (Німеччина) і Дж. Томсона (Англія)

Все це зумовлювало перетворення “малої” науки XIX ст. у “велику” і відбувалося в контексті загального культурного процесу, в якому наука як складова частина духовної культури вносила певний внесок у форму­вання стилю мислення епохи, культурного клімату суспільства-

Проте розвиток науки в Україні, як і в Росії, у другій половині XIX ст. був пов’язаний виключно з її вищою школою, передусім уні­верситетами (перші спеціалізовані наук

ові інститути в Росії і на Україні створено лише на початку XX ст.). Тому наукові дослідження відігравали другорядну роль, підпорядковуючись навчальному проце­су, і мали в основному несистематичний і фрагментарний характер. Наука розвивалася завдяки зусиллям окремих учених- одинаків, які, проте, внесли істотний вклад до світової скарбниці знань.

Основними центрами освіти, наукової думки й проведення на­укових досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоро­сійський, Львівський та Чернівецький університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. Харківські ветеринарний і техноло­гічний інститути. Львівський і Київський політехнічні інститути, Новоолсксандрійський інститут сільського господарства і лісівництва, Катеринославське вище гірниче училище та ряд інших навчальних за­кладів. Тут у різні роки викладали і проводили плідну наукову роботу такі видатні вчені, як математики і механіки О. Ляпунов, В. Стеклов, В. Єрмаков, В. Кирпичов, Я. Грдина, фізики М. Авснаріус, М. Умов, М. Пильчиков, М. Смолуховський, Ф. Шведов, хіміки М. Бєкетов, О. Ельтсков, П. Алсксєєв, С. Реформатський, Л. Писаржевський, біо­логи Л. Ценковський, І. Мечников, О. Ковалсвський, І. Сєчснов, ґрун­тознавець В. Докучаєв, помолог Л. Симирснко, учені в галузі техніки М. Бенардос, С. Тимошенко, М. Делонс, І. Сікорськийташші [13 —16]. Гуманітарні науки репрезентували такі видатні діячі культури, як В. Антонович, М. Драгоманов, О. Потсбня, Леся Українка, І. Нечуй-Лсвицький, І. Франко, М. Грушевський, Д. Багалій, А. Кримський та ін.

Неабияку роль у науці та культурі відігравали наукові товариства — один з найцікавіших і водночас найменш досліджених феноменів науки і культури. В першій половині XIX ст. вони являли собою окремі угруповання діячів науки й освіти, що прагнули взаємного спілкуван­ня, обговорення наукових питань, наукових дискусій. Одними з перших на Україні були Філо-тсхнічнс товариство у Харкові (заснова­не 1810 р.) і Товариство наук при Харківському університеті з двома відділеннями — природничим і словесним (1812). Пізніше почали створюватись товариства з точніше визначеною спеціалізацією, наприклад Товариство сільського господарства Південної Росії в Одесі (1828). Першим науковим медичним товариством в Україні стало Товариство київських лікарів (1840), згодом виникли Одеське товариство лікарів (1849) і Харківське медичне товариство (1861). Першим науково-технічним товариством було Одеське товариство ін­женерів і техніків (1864).

Новою формою організації науки в другій половині ХIХ ст. стали з’їзди природознавців і лікарів. На першому з’їзді (1868) у Петербурзі було вирішено створити товариства природознавців при уні­верситетах, чому сприяв новий університетський статут 1863 р., що надав певну самостійність вищим учбовим закладам. Одними з перших були такі товариства у Харкові (1869), Києві (1869) й Одесі (1870). У 1879 р. засновано Харківське математичне товариство, в 1889 р. — Київське фізико-матсматичне тощо. У порсформений період створено також кілька товариств гуманітарного профілю. Цс Історичне товариство Нестора-літописця у Києві (1873) та Півдснно-західний відділ Російського географічного товариства (Київ, 1873), продовжува­ло працювати Товариство історії та старожитностей в Одесі. У 1873 р. у Львові засновано Товариство імені Т. Шевчснка, головним чином лі­тературознавчого напряму. Але, спираючись на досвід західних країн і Росії, що вже мали свої академії або товариства, які, виконуючи роль академій, об’єднували гуманітарні й природничі напрями, у 1892 р. це товариство трансформувалось у Наукове товариство у складі трьох сек­цій — філологічної, історично-філософічної та математично-природописно-лікарської.

Пробудження на початку XX ст. демократичних тенденцій у різних верствах суспільства і підвищення інтересу до наукових знань зумовили появу значної кількості нових добровільних асоціацій, в тому числі наукових товариств. Саме в цей час виникли Медичне товариство при Новоросійському університеті (1904), Київське хірур­гічне товариство (1908), Хімічне товариство при Київському уні­верситеті (1910). З’явилися товариства любителів природи у Миколаєві (1907), Києві (1907), Харкові (1911), серед яких, крім професорів уні­верситетів та інших навчальних закладів, були також учителі гімназій і взагалі всі бажаючі. У 1907 р. засновано Українське наукове товариство в Києві з структурою, схожою на структуру Наукового товариства ім. Т. Шевченка До її складу ввійшли історична, філологічна і природничо-медична секції. Ці два товариства М. Грушсвський називав академіями в мініатюрі.

Отже, наведена досить розгалужена мережа державних учбових установ, а також самоврядних об’єднань стала базою для розвитку на­укових досліджень в Україні. Чимало професорів місцевих навчальних закладів збагатили тогочасну науку вагомими результатами.

Істотний внесок у математику і механіку зробили вчені Харківсь­кого університету [13,17,18]. Так, В. Імшeнeцький розробив (1881) метод знаходження раціональних розв’язків лінійного диференціаль­ного рівняння, К. Андрсєв став одним із засновників вітчизняної про­ективної геометрії, але особливо яскравими індивідуальностями були O. Ляпунов та його учень В. Стеклов. О. Ляпунов працював у Харківсь­кому університеті в 1885 — 1902 рр. Він створив тут сучасну строгу те­орію стійкості рівноваги й руху механічних систем із скінченним числом параметрів, розвинув загальний метод розв’язання задач про стійкість, вперше довів існування фігур рівноваги однорідної й слабко неоднорідної рідини, близьких до сфери, а також фігур рівноваги повільно обертової неоднорідної рідини при дуже загальних припущеннях щодо зміни густини з глибиною, довів нестійкість рівно­ваги грушовидних форм. У математичних працях О. Ляпунова (поряд з А. Пуанкарe) закладені основи математичного апарату, адекватного всьому циклові проблем нелінійних коливань, що було використано в 20 — 30-х роках XX ст. школою Л. Мандсльштама при побудові теорії нелінійних коливань.

Праці В. Стеклова стосувалися головним чином математичної фізики, зокрема, розв’язання основних задач теорії потенціалу, теорії теплопровідності, теорії пружності й гідродинаміки. Він дав повне обгрунтування розв’язків задачі про поширення тепла в неоднорідно­му стержні при заданих початкових умовах і граничних умовах на кін­цях стержнів, а також задачі про коливання неоднорідної струни або стержня при певних початкових і граничних умовах, вивів диференці­альні рівняння руху твердого тіла в рідині при досить загальних припущеннях, розв’язав низку задач теорії пружності, зокрема задачі про рівновагу нескінченного тонкого стержня, пружних циліндричних тіл тощо. В. Стеклов відомий також як організатор науки, який чимало зробив для її розвитку в Росії в 20-х роках.

Досить сильна група математиків і механіків була у Київському університеті — М. Ващенко-Захарчснко, В. Єрмаков, Г. Суслов, І. Рахманінов, Б. Букрсєв та ін. [15,17,18]. У 1880 р. М. Ващенко-Захарчснко переклав і видав “Початки” Евкліда, в 1883 р. опублікував монографію “Історія математики”, був одним з перших у Росії популяризаторів неевклідової геометрії, реформував викладання математики в уні­верситеті. В. Єрмаков відкрив (1870) нову ознаку збіжності нескін­ченних рядів, подав загальний метод інтегрування деякого диференціального рівняння в частинних похідних другого порядку, розробив теорію безпосереднього інтегрування системи канонічних рівнянь, розв’язав новим способом класичну задачу про брахістохро­ну. В галузі теорії функцій, геометрії, варіаційного числення плідно працював Б. Букреєв, зокрема, він вперше у Росії дослідив (1889) фуксові функції. Праці Г. Суслова стосувалися головним чином ана­літичної механіки. Він вивчав можливі переміщення для систем із зв’язками нейзагальнішого вигляду, поширив принцип Гамільтона-Остроградського на нсголономні системи. Свої дослідження уза­гальнив у двотомній праці “Основи аналітичної механіки” (1900 — 1902).

У галузі теоретичної й прикладної механіки фундаментальні результати одержав В. Лігін. У 1873 — 1895 рр. він викладав у Новоросійському університеті. Суттєвий внесок у механіку й організацію вищої технічної освіти зробив В.Кирпичов, який був першим ректором Харківського тех­нологічного (1885 — 1898) і Київського політехнічного (1898 — 1902) інститутів. Він створив учення про подібність, широко використовував теорему взаємності в опорі матеріалів, значно спростив метод розрахунку різних статично невизначених конструкцій [18].

Серед українських астрономів другої половини XIX ст. слід згадати професора Київського університету М. Хандрикова, що працював в галузі теоретичної астрономії, розробляючи теорію руху планет і комет [19].

Фізику в Київському університеті вікладали М. Авснаріус і М. Шіллер [15]. Саме від них почався новий етап в її розвитку в університеті — етап наукового дослідження. В 1873 р. тут створено фізичну лаборато­рію, в 1875 р. — кафедру експериментальної фізики. М. Авснаріус першим показав, що у критичній точці прихована теплота випарову­вання дорівнює нулеві, запропонував новий метод визначення критичної температури і встановив критичні температури для ряду рідин. М. Авенаріус зі своїми учнями одержав важливі результати у га­лузі критичного стану речовини. Протягом 1875 — 1889 рр. вони визначили багато критичних значень для великої кількості речовин, які ввійшли до основного фонду фізичних величин і надовго залишилися незмінними. Зокрема, в 1885 р. О. Надєждін уперше новим методом (згодом названим його іменем) виконав пряме визна­чення критичної температури води.

Після М. Авенаріуса кафедрою фізики протягом 1890 — 1903 рр. завідував М. Шіллер — фізик-теоретик широкого профілю. У 1874 р. він розробив метод визначення діелектричної проникності у змінних полях і перевірив справедливість максвсллівського співвідношення між діелектричною проникністю і показником заломлення речовини. М.Шіллер один з перших вітчизняних фізиків застосував (1879) закон термодинаміки до вивчення стану пружного тіла. Вивчаючи пружність насичених газів, М. Шіллер теоретично довів, що кривина поверхні рідини відіграє роль додаткової сили, і пружність насиченої рідини змінюється в той чи інший бік залежно від характеру дії, додатково прикладеної до поверхні рідини, над якою досліджується пружність насиченої пари (закон Томсона-Шіллера). Поряд з оригінальними до­слідженнями окремих наукових проблем М. Шіллер присвятив чимало праць аналізові основних понять і законів фізики, здебільшого тер­модинаміки.

Протягом 1871 —1893 рр. у Новоросійському університеті (Одеса) працював М. Умов. У 1873 — 1874 рр. він запровадив поняття про швидкість і напрям руху енергії, про потік енергії та її густину, подав диференціальні рівняння руху енергії в пружному твердому тілі й рідині, сформулював теорему, що пов’язує потік механічної енергії мерез площадку, тиск, якого вона зазнає, і швидкість її руху (теорема Умова). Він перший застосував закон збереження енергії до хвильових процесів, довівши, що поширення хвиль пов’язано з перенесенням енергії, і подав його нове формулювання. Ці ідеї М. Умова виперед­жали рівень тогочасної науки і здавалися його сучасникам не тільки новими, але й спірними і навіть фантастичними; минуло чимало часу, поки вони стали загальновизнаними.

На кафедрі фізики Харківського університету в 1880 — 1894 рр. працював відомий вітчизняний фізик М. Пильчиков — учении-дослідник в найвищому розумінні цього слова. Він підтвердив (1883 р.) існування магнітних аномалій в районі Курська, відкритих у 1874 р., і висловив правильні думки щодо їх природи. В 1892 р. М. Пильчиков експериментальне підтвердив теорію розсіяння світла Релея. Перей­шовши до Новоросійського університету, він висунув там ряд ідей у га­лузі бездротової телеграфії і радіозв’язку, зокрема розробляв (1898) ке­ровані по радіо механізми. Ці дослідження він продовжив у Харківському технологічному інституті.

Ф. Шведов (Новоросійський університет) перший спостерігав (1889) пружність форми й аномалію в’язкості колоїдних розчинів, вивчив процес релаксації напруг у колоїдах, вивів рівняння в’язкопластичної течії речовини (рівняння Швсдова). Він є за­сновником нового наукового напряму — реології дисперсних систем та фізичного інституту при університеті.

Ще в 1861 р. професор Львівського університету Планер фактично одержав рідкі кристали, однак не зрозумів явища, яке спостерігав, і подальших досліджень не проводив. Псрсвідкрив рідкі кристали в 1888 р. австрійський ботанік Ф. Рейніцер. Слід сказати і про наукові роз­робки І. Пулюя, вихідця з України, який працюючи у Відні та Празі, підгримував тісний зв’язок з Україною. Незалежно від В. Рeнтгена він відкрив Х-промені (рентгенівські промені) і дослідив їх властивості [20].

Значний внесок у розвиток хімії зробили вчені Харківського університету. Протягом 30 років (1855 — 1886) тут працював видатний  учений і талановитий педагог М. Бєкетов, який істотно змінив поста­новку хімічної освіти, зокрема ініціював організацію в 1865 р. фізико-хімічного відділення та спеціалізацію з фізичної хімії, розпочавши в 1860 р. вперше викладання цієї дисципліни читанням курсу “Відно­шення фізичних і хімічних явищ між собою”, що становив першу систематизацію фактів і законів фізичної хімії. Він видав у 1886 р. перший підручник з фізичної хімії і був одним із засновників її як науки [21]. У праці “Дослідження над явищами витиснення одних еле­ментів іншими” (1865) М. Бєкетов розв’язав чимало питань, важливих для формування уявлень про хімічну спорідненість. Відкривши здат­ність алюмінію відновлювати метали з окислів, він тим самим започат­кував алюмотсрмію — один з важливих методів одержання хімічно активних і високочистих металів. Останні дослідження близько під­вели його до формулювання закону діючих мас. М. Бєкетову належить ідея про зв’язок будови речовини з її властивостями, а також ідея (1873) про єдність матеріального світу. Важливе значення мали його термохімічні дослідження.

Він виховав чимало талановитих хіміків, його учнями були О. Ельтеков, Ф. Флавицький, І. Осипов, В. Тимофєєв, Д. Турбаба та інші. Діяльність М. Бєкстова стимулювала розвиток хімії в Україні [21, 22]. У Харкові О. Ельтеков встановив (1877) правило, за яким, спирти, що мають гідроксильну групу у вуглецю з подвійним зв’язком, необоротно перетворюються на ізомерні граничні альдегіди і кетони (правило Ельтекова), відкрив (1878) реакцію одержання альдегідів і кетонів [24].

Відомим ученим у галузі органічної хімії був професор Київського університету П. Алексєєв. Основні його праці стосувалися хімії азосполук і сприяли виділенню останніх в окремий клас речовин. Він розробив (1867) метод відновлення нітросполук цинковим пилом у слабколужному спиртовому розчині, який широко використовується для одержання гідроазосполук. Експериментальні дослідження П. Алексєєва сприяли розвитку теорії хімічної будови органічних сполук Бутлерова. П. Алексєєв був одним із засновників Російського фізико-хімічного товариства (1868).

Значний вклад у розвиток органічної хімії вніс також професор кафедри хімічної технології цього ж університету М. Бунге. Він започат­кував (1868) дослідження нітрозосполук, запропонувавши для них на-йраціональнішу формулу й визначивши їх місце в ряді хімічних сполук, його монографія “Про нітрозосполуки” мала велике значення для хімії азотвмісних сполук. М. Бунге перший довів тотожність елект­рохімічної поведінки при електролізі органічних і неорганічних аніо­нів (1870). При лабораторії технічної хімії університету він у 1873 р. за­снував першу в Росії контрольну станцію для випробування світильного газу, а в 1885 р. —лабораторію для випробування води [24].

Помітну роль у геологічній науці в цей період відіграли вчені Київського університету К. Феофілакгов — один із засновників вітчизняної стратиграфії та його учень П. Тутковський, який застосу­вав новий мікропалеонтологічний метод дослідження осадочних порід. Новий етап у розвитку стратиграфії розпочався роботами М. Андрусова [15]. Важливе теоретичне і практичне значення мали до­слідження геологів Харківського університету. Н. Борисяк перший обгрунтував можли-вість поширення кам’яного вугілля за межами До­нбасу, І. Леваківський вивчав пермські відклади Донбасу і кристалічні породи вздовж Дніпра [ІЗ].

Розвиток біологічних наук в кінці XIX ст. пов’язано з всесвітньовідомими вченими, що працювали на Україні [26]. У Харківському університеті викладав ОДанилсвський, який сформулював тут оригіналь­ну теорію будови білка і був одним з тих, хто закладав основи вітчизняної біохімії. Роботи В. Палладіна, проведені у цей період, лягли в основу створеної ним теорії дихання рослин як сукупності ферментативних процесів. Л. Ценковський організував першу в Росії мікробіологічну лабораторію і винайшов оригінальний метод виготов­лення вакцини сибірки.

У Київському університеті проводилися також фундаментальні дослідження в галузі мікробіології. Г. Мінх і В. Високович розробляли методи боротьби з холерою й чумою, А. Павловський винайшов оригі­нальну протидифтерійну сироватку, В. Підвисоцький вивчав шляхи поширення інфекційних хвороб. У галузі ембріології рослин відкриття світового значення зробив С. Навашин, який вперше описав (1898) явище подвійного запліднення у покритонасінних рослин. У Новоро­сійському університеті І. Мечніков виконав дослідження внутрішньо­клітинного травлення, що стали основою для створення теорії імуніте­ту. Він і О. Ковалсвський довели єдність плану розвитку різних груп тваринного світу і стали засновниками еволюційної ембріології. У Но­воросійському університеті також працював І. Сєченов. Ф. Камснський відкрив явище мікоризи, яке має велике значення в житті рослин.

Плідно розвивалася на Україні в цей період сільськогосподарська наука. У Новоолександрійському інституті сільського господарства і лісівництва В.Докучаєв, який був протягом 1892 — 1895 рр. його директором, відкрив першу в світі кафедру генетичного ґрунтознавст­ва, де розроблялося вчення про грунт як особливе природноісторичнс тіло. Значний внесок у розвиток вітчизняного садівництва вніс Л. Симирснко, який у Млієві на Київщині у 1887 р. заклав перший в Європі помологічний розплідник і маточний сад.

Багато наукових біологічних розробок проводилось у товариствах, де наукова діяльність поєднувалась з науково-організаційною. За­вдяки їх зусиллям відкрито Севастопольську біостанцію, пастерівські станції в Одесі, Харкові та Києві для проведення щеплень проти сказу, аналітичні лабораторії для перевірки якості харчових продуктів.

Розвиток промисловості в Україні у XIX ст. посилив вимоги до технічних наук. І. Рахманінов (Київський університет) досліджував питання теорії відносного руху, важливі для розрахунків гідравлічних машин, В. Лігін (Новоросійський університет) займався теоретичною та прикладною кінематикою механізмів [18], М. Бєкетов (Харківський університет) започаткував металургію спеціальних сплавів [27].

Після відкриття в кінці XIX ст. вищих технічних навчальних закла­дів стали активно розроблятися теоретичні основи технічних дисциплін. В. Кирпичов, який відіграв важливу роль в організації Київського політехнічного і Харківського технологічного інститутів, плідно працював також у галузі будівельної механіки, опору матеріа­лів, теорії механізмів [18].

Прискорення розвитку промисловості в Росії стримувалося гострим дефіцитом металу, значна кількість якого ввозилася з-за кор­дону. В кінці 60-х років у Донецькому басейні знайдено значні пок­лади залізної руди, що сприяло виникненню у цьому регіоні низки ме­талургійних підприємств. Наукові розробки в галузі чорної металургії почали проводитись в лабораторіях Харківського технологічного і Київського політехнічного інститутів. У Харківському технологічному інституті А. Мевіус розпочав систематичні дослідження в галузі ливар­ного виробництва, що мало значення для розвитку гірничо-металур­гійної промисловості Донбасу. В цьому ж інституті К. Зворикін закла­дав основи науки про різання металів, а П. Мухачов розробляв проблеми паровозобудування, техніки і технології ковальської справи [27]. В кінці 90-х років М. Бенардос, який розробив метод зварювання вугільним електродом, почав впроваджувати його у залізничних майс­тернях під Києвом [28].

Центром розвитку науково-технічної думки в галузі цукрової промисловості стало Київське відділення Російського технічного товариства, відкрите у 1871 р. Воно створило спеціальну лабораторію для виконання досліджень за заявками заводів, відкрило перший вітчизняний середній технічний учбовий заклад для підготовки майст­рів цукрового виробництва [25].

На початку XX ст. чимало українських учених стояли на передових рубежах світової науки. В галузі математики значну роль почала відіг­равати алгебраїчна школа Д. Граве (Київський університет), з якої вийшли О. Шмідт, Б. Делонс, М. Чеботарьов та інші. Плідно працював у теорії алгебраїчних функцій і теорії інтегрування диференціальних рівнянь в частинних похідних професор Київського університету Г.Пфейффер. Він установив нову класифікацію простих точок алгебраїчних поверхонь, істотно розширив і удосконалив відомі методи інтегрування. У цьому ж університеті глибокі результати в га­лузі неголономної механіки й окремих проблем математики одержав П. Воронець, який запропонував новий метод побудови рівнянь руху неголономних систем, розробив методи безпосереднього інтегрування рівняння Лагранжа другого роду та інтегрування рівняння Гамільтона —Остроградського [15].

У Харківському університеті Д. Синцов розвинув теорію коннексів, а С. Бернштейн започаткував конструктивну теорію функцій і роз­горнув широкі дослідження в галузі теорії ймовірностей, зокрема, за­провадив (1911) нерівність, що дає можливість замінити степеневу оцінку ймовірності значних відхилень скспонснційною спадною (не­рівність Бернштейна) і виконав (1917) першу аксіоматичну побудову теорії ймовірностей [17].

У Новоросійському університеті І. Слешинський обгрунтував метод найменших квадратів і розпочав систематичне дослідження з порівняно нової тоді дисципліни —математичної логіки. Він виховав чимало математиків (В. Каган, В. Ціммерман, С. Шатуновський та інші), які невдовзі стали відомими вченими [17].

Питання механіки в цей період почали активно опрацьовуватися у вищих технічних вузах. Вагомі результати з опору матеріалів і теорії пружності одержав професор Київського політехнічного інституту С. Тимошенко, який працював тут у 1907 — 1911 та 1918 — 1920 рр. і розробив загальний метод визначення критичних стискуючих сил для тонких пластин з різними граничними умовами, що широко використовувався при проектуванні великих російських лінійних ко­раблів. У 1907 —1910 р. він опублікував праці, присвячені застосуван­ню енергетичного методу в дослідженнях пружних деформацій одно­рідних і ґраткових стержнів, пластин і циліндричних оболонок, та для широкого кола задач стійкості стержнів і пластин. Значний цикл його праць присвячено проблемам коливань і удару деформованих стерж­нів. У теорію коливань увійшло поняття “балка Тимошенка”, яке роз­роблялося ним, зокрема, в 1920 р. у Києві. Науковий авторитет С. Тимошенка у будівельній механіці був надзвичайно високий, а його результати широко використовувались при проектуванні різних інженерних споруд і в промислових розробках [29]. Ще один професор Київського політехнічного інституту, К. Симінський, був відомий своїми працями в галузі теорії міцності, стійкості і втомленості мета­левих і дерев’яних конструкцій, а молодий викладач цього інституту О. Динник вперше визначив (1909) контактні напруження зсуву [18, ЗО].

Професор Катеринославського вищого гірничого училища Я. Грдина сформулював (1910 — 1912) основні теореми динаміки живих організмів, ставши засновником цього розділу теоретичної ме­ханіки, і перший звернув увагу на аналогію між технічними і біоло­гічними системами [18].

Фізичну науку представляли як вчені, про яких йшлося вище (М. Шіллер, М. Пильчиков, Ф. Швeдов та інші), так і нова генерація (М. Смолуховський, Д. Рожанський, Л. Кордиш, Й. Косоногов, Ч. Бялобжеський, Г. Де-Метц таін.) [20]. У 1898 — 1913 рр. у Львівському університеті М.Смолуховський виконав свої основоположні класичні праці з статистичної фізики. Його дослідження з броунівського руху та з питань межі застосування другого начала термодинаміки обґрунтову­вали й розвивали ідеї Л. Больцмана. Виходячи з кінетичного закону розподілу енергії, М. Смолуховський створив у 1905 — 1906 рр. (неза­лежно від А. Ейнштейна) теорію броунівського руху, яка доводила справедливість кінетичної теорії теплоти та її висновків і сприяла її остаточному утвердженню. Він встановив закони флуктуацій рівно­важних станів у молекулярних системах, які використав для обгрунту­вання обмеженості тлумачення Р. Клазіусом другого начала термодинаміки. Його теорія дала можливість визначити час, через який настає новий аномальний стан системи, а отже, завдала серйозного удару гіпотезі “теплової смерті” Всесвіту. В 1908 р. на основі теорії флуктуацій побудував теорію критичної опалесценції. Ще в 1898 р. теоретично обгрунтував явище температурного стрибка на межі “газ —тверде тіло”, що було досить сильним аргументом на користь моле­кулярної кінетики.

Ч. Бялобжеський, який закінчив Київський університет і працював у ньому до 1919р., вивчаючи роль тиску випромінювання у внутрішній рівновазі зір, вперше висловив (1913) ідею про променисте перенесен­ня енергії в зорях.

Д. Рожанський у Харківському університеті започаткував роботи з радіофізики і виховав перші кадри українських учених у цій галузі. У 1910 р. він розробив методи осцилографування швидкоплинних електричних процесів. У Харкові Д. Рожанський висунув ідею магнет­ронного генератора, реалізовану згодом його учнями А. Слуцкіним і Д. Штейнбергом.

Серед українських астрономів початку XX ст. слід згадати О. Орлова (Одеська обсерваторія), який започаткував на Україні роботи, пов’язані з організацією спостережень за припливними деформаціями Землі, і заклав традиції класичних астрономічних досліджень, а також В.Фесснкова (Харківський університет), який вперше (1914) виконав фотометричне дослідження зодіакального світла, одержавши дані щодо розподілу міжпланетного пилу [19].

Значним внеском у хімію стали роботи П. Мелікішвілі та його учня Л. Писаржсвського (Новоросійський університет) у галузі перекисів і надкислот. Зокрема, вони довели, що перскисні неорганічні сполуки і надкислоти містять групу атомів кисню, характерну для перекису водню (1889), і встановили будову перекисів металів (1897) (22—24]. Там же, в Одесі, Є. Бурксер створив (1910) першу в Росії радіологічну лабораторію і розпочав дослідження радіактивності мінеральних вод і гірських порід. Винятково важливу роль в утвердженні й розвитку електронних уявлень в хімії відіграли дослідження Л.Писаржевським електропровідності водних і неводних розчинів, розпочаті ним у 1914 р. у Катеринославському вищому гірничому училищі. Тут він заклав основи електронної теорії окисно-відновних реакцій, побудував тео­рію гальванічного елементу, що враховувала термодинамічну рівнова­гу між іонами й електронами в металі та їх сольватами в розчині й пояснювала походження електродних потенціалів і природу електро­літичної пружності розчинення металів [21]. Електрохімією неводних розчинів займався В. Плотников у Київському політехнічному інституті, який пояснив (1908) іонізацію розчину електролітичною від­повідністю між розчиненою речовиною і розчинником, висунув (1913) оригінальну гіпотезу електрохімічного резонансу, довів (1916) існуван­ня комплексів у неводних розчинах [21]. А. Думанський організував (1904) у Київському політехнічному інституті першу в Україні лабора­торію колоїдної хімії, де провів важливі дослідження в галузі неорга­нічних колоїдів, вперше застосував (1907) ультрацентрифугування для визначення розмірів колоїдних частинок. Пізніше він став за­сновником вітчизняної колоїдної хімії [22]. У цьому ж інституті В. Шапошников досліджував (1904) кольоровість, будову і таутометрію барвників.

У 1899—1906 рр. професором хімії Київського політехнічного інституту і в 1902—1904 рр. його ректором був М. Коновалов, що згур­тував тут велику групу учнів і разом з ними встановив основні законо­мірності реакції нітрування. Він одержав численні нітросполуки й продукти їх відновлення в хімічно чистому вигляді і вивчив їх фізичні й хімічні властивості, зокрема, запропонував метод відновлення ніт­росполук і синтезував понад 50 амінів, одержав оксини, розробив умови перетворення нітросполук в альдегіди й кетони, здобувши понад 200 нових солей і вивчивши фізико-хімічні властивості усіх нових сполук. Встановлені ним закономірності при нітруванні різних граничних вуглеводнів дали можливість розв’язати чимало проблем органічної хімії [24].

Чималий внесок в органічну хімію зробили професор (з 1891 р.) Київського університету С. Реформатський. Він запропонував метод синтезу Роксикислот із застосуванням цинкорганічних сполук (реак­ція Реформатського), який значно розширив можливості синтезу складних природних сполук. С. Реформатський виховав багато вітчизняних учених, а його підручник “Початковий курс органічної хімії” витримав 17 перевидань [24]. О. Спсранський (Київський уні­верситет) встановив, що закони, властиві поведінці рідких розчинів, поширюються і на тверді розчини. Роботи В. Тимофєєва (Харківський університет) вивчення природи неводних розчинів сприяли підтверд­женню хімічної теорії розчинів [21].

У галузі геології вагомі дослідження провів МАндрусов (Київський університет). Він розробив стратиграфічну схему неоге­нових морських відкладів, заклав основи вітчизняної палеоекології, встановив наявність сірково вого зараження глибинних водних зон Чорного моря [15]. Важливою рисою геології XX ст. стало розуміння необхідності її взаємодії з суміжними науками — фізикою, хімією, бі­ологією. Перші кроки у досягненні такої інтеграції зробив В. Вернадський. У 1916 р., живучи на Україні, під Полтавою, він почав систе­матизувати свої роздуми про роль живої речовини у геохімічних процесах і у 1917 р. остаточно сформулював концепції живої речовини та біосфери, започаткувавши тим самим нову дисципліну — біогеохі­мію.

Цей період на Україні широкого розповсюдження дістали щеї ево­люціонізму [18]. В Київському університеті О. Сєверцов створив вчен­ня про співвідношення онто- і філогенезу (1910), І. Шмальгаузен роз­робив оригінальні положення про шляхи і фактори еволюції. М. Холодний — автор гормональної теорії тропізмів — підтвердив висновок Ч. Дарвіна про локалізацію геотропічної чутливості у кінчику корня. Продовжуючи роботу, розпочату в Київському університеті, на кафедрі ботаніки Новоолександрійського інституту сільського госпо­дарства і лісівництва, М. Цингер провів перші вітчизняні дослідження з біосистематики, підтвердивши тезу Ч. Дарвіна щодо кореляції корисних і нейтральних ознак. У Харківському університеті В. улевич, вивчаючи склад м’язової тканини, відкрив невідомі раніше екстрактивні речовини і встановив їх хімічний склад. У харківський період своєї діяльності О. Краснов заклав основи вітчизняної геобота­ніки. На агрономічному факультеті Київського політехнічного інституту Є. Вотчал організував ботанічну лабораторію, де з учнями одержав ряд вагомих результатів у галузі фізіології й анатомії рослин [26].

Песний внесок у розвиток біологічних наук зробили наукові товариства. Завдяки зусиллям Київського товариства любителів природи відкрито (1908) Дніпровську біологічну станцію, а силами Товариства природознавців при Харківському університеті організова­но (1914) Донецьку біологічну станцію. Ахтивну природо-охоронну ді­яльність розгорнув В. Талієв у заснованому ним Харківському товаристві любителів природи. Експедиції для вивчення рослинності різних районів України, організовані І. Пачоським, фінансувало Київське товариство природознавців.

Дослідження в галузі технічних наук продовжували в цей період активно розвиватися в технічних вузах. У Київському політехнічному інституті працював В. Іжевський, розробки якого стосувалися домен­ного виробництва, електрометалургії, термічної обробки металів [27]. У цьому ж інституті широко розгорнулися роботи в галузі опору мате­ріалів (С. Тимошенко, К. Симінський). Праці Є. Патона в цей період були присвячені розв’язанню проблем мостобудування [30]. У Катеринославському вищому гірничому училищі працювали такі відо­мі спеціалісти, як М. Павлов, що розробляв теорію доменного процесу, і П. Рубін, який досліджував металургію чавуну і технологію твердого палива. На Юзівському заводі розвивав доменну справу М. Курако [27].

У дореволюційній Росії існувало кілька авіаційних центрів, зокре­ма в Києві й Одесі. Для розвитку авіаційної справи чимало зробив М. Делоне, який очолював повітроплавну секцію при механічному гур­тку в Київському політехнічному інституті. Один з його учнів — зго­дом видатний авіаконструктор І. Сікорський — побудував (1913) перші багатомоторні літаки “Руський витязь” та “Ілля Муромець”. Також у Києві свій моноплан побудував Ф.Тсрещенко. В Полтаві (1914 — 1915), а потім у Києві (1918 — 1919) почав розробляти теорію косміч­ного польоту Ю. Кондратюк (Шаргей) — один з піонерів космо­навтики [31].

На відміну від природничих наук розвиток суспільствознавства і гуманітарного знання в Україні гальмувався як царською цензурою, так і забороною українського друкованого слова Емським указом 1876 р. Центрами проведення досліджень в галузі гуманітарних наук були університети. Навколо їх провідних учених-викладачів утворю­валися різноманітні культурно-дослідницькі товариства, головним чином історико-етнографічного і краєзнавчого спрямування. Навіть за умов царату їх члени зробили чимало у справі вивчення народного життя й минулого українського народу, хоч друкувати свої розвідки могли лише російською мовою.

Розвиток української гуманітарної науки з самого свого початку, ще від часів Кирило-Мефодіївського братства, був органічно пов'язаний з національним рухом, більше того, усвідомлювався як його невід'ємна частина. Тому не дивно, що на чолі останнього стояли такі видатні українські вчені-гуманітарії, як М. Костомаров, В. Анто­нович, М. Драгоманов, І. Франко і М. Грушевський. До того ж актуаль­ність боротьби за національно-культурну спадщину, рідну мову і влас­ну літературу стимулювала широкий громадський інтерес до українознавчих студій.

Розвиток українознавства в контексті боротьби за національно-культурне, а згодом і національно-державне самовизначення зумов­лював особливо сумлінне ставлення дослідників до корпусу історичних, етнографічних і лінгвістично-літсратурознавчих дис­циплін. Це випливало з необхідності обгрунтування окремішності українського народу в його попередній еволюції, своєрідності його господарських, культурних, побутових рис, самобутності й самостій­ного розвитку його мови та національної літератури. З цим, зрозуміло, пов’язувалисьдосліджсння втаких суміжних науках, якархеологія, ан­тропологія, історія права, всесвітня історія, історія культури тощо.

Особливо значними були здобутки в галузі національної історії. Традиції української історіографії започатковано ще з козацьких лі­тописів, узагальнених (разом з іншими історичними документами українського, російського, польського походження) у першій поло­вині XIX ст. у таких працях з історії України, як “Історія Русів” неві­домого автора, “Історія Малої Росії” Д. Бантиша-Каменського та п’ятитомної “Історії Малоросії” М. Маркевича [32]. Подальший розвиток української історіографії пов’язується перш за все з іменем М. Костомарова, який у своїх численних працях подав історію України переважно у життєписах її провідних діячів.

Новий її етап розпочинається діяльністю В. Антоновича, який завідував кафедрою історії Київського університету, та його численних учнів. Його заслугою було використання в дослідницькій праці найпередовіших на той час методів джерелознавства, що відкривало можливість всебічно використовувати різноманітні архівні документи минулих часів, збирання й публікації яких підняв на належний рівень ще М. Костомаров. У своїх численних працях з історії станів, міст, еко­номіки, церкви в Україні В. Антонович, як згодом і його учні, широко використовував комплексний метод, узагальнюючи дані писемних, ар­хеологічних, етнографічних та інших джерел [33]. Протягом останніх двох десятиліть ХІХ ст. учні В. Антоновича обіймали майже всі історичні кафедри в українських університетах: Д. Багалій, відомий до­слідник Слобожанщини — у Харківському, П. Голубовський та М. Довнар-Запольський — у Київському, І. Линничснко — в Новоросійсь­кому, М. Грушевський — у Львівському. Ученицею В. Антоновича вважала себе О. Єфименко, авторка “Історії українського народу” (1906), де українська історія подавалася в аспекті органічного само­розвитку народного життя [34]. З близьких методологічних позицій, враховуючи досягнення західно-європейського позитивістського еволюціонізму, написано і фундаментальну “Історію України-Руси” М. Груш енського, переважна більшість томів якої надруковано протя­гом 1898 — 1909 рр. [35]. Видатним досягненням української науки кінця XIX ст. була і тритомна “Історія запорозьких козаків” Д. Яворницького (1892 —1897) [36].

Крім, власне, історичних студій в Україні на межі XIX — XX ст. значного розвитку набувають й інші науки історичного циклу, насам­перед, археологія. Перш за все тут необхідно згадати узагальнююче до­слідження “Давні мешканці Середнього Придніпров’я і їх культура у доісторичні часи” (1913) видатного київського археолога В. Хвойка, який відкрив основні культури первісного населення Лісостепової України. У ній на засадах еволюціонізму зображена широка панорама господарського і культурного поступу давнього населення зазначених територій від пізнього палеоліту до часів, що безпосередньо переду­вали виникненню Київської Русі [37]. Ця праця, разом з досліджен­нями інших археологів, які вивчали культури найдавнішого населення території України (І. Забєлін, М. Вeсeловський, О. Спіцин, Б. Фармаковський, В. Городцов), дозволяла реконструювати давнє, дописемне минуле історичних предків українського народу та їх найближчих сусі­дів. Чималий внесок у цю справу робили й дослідження провідного українського антрополога Ф. Вовка.

Завдяки плідній діяльності українських істориків, археологів та антропологів на початку XX ст. не тільки у цілому, а значною мірою на­віть в деталях було відтворено історію українського народу, його куль­тури й соціально-політичних інституцій у органічному зв’язку як з історією сусідніх народів, передусім російського і польського, так і з безпосередніми його історичними предками — русичами Київської Русі. Водночас було ретельно вивчено, переважно заданими писемних джерел, історію південних та південне-західних земель Київської Русі та в основному на підставі археологічних досліджень намічено основні етапи розвитку давнього населення України від часів кам’яного віку.

В органічному зв’язку з блоком історичних дисциплін розвивалася й українська етнографія, започаткована ще в першій половині XIX ст. Так, надруковано, зокрема, такі праці, як “Опис весільних українських простонародних обрядів” Г. Калиновського та “Записки про Малоро­сію, її жителів та виробництва” Я. Марковича, “Українські народні пісні” М. Максимовича. У другій половині XIX ст., переважно вченими Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, в Україні проводяться широкі етнографічні дослідження й збирання пам’яток фольклору, в яких брали участь такі дослідники, як П. Чубинський, П. Житецький, Т. Рильський, а також В. Антонович, М. Драгоманов, Ф. Вовк, Д. Яворницький та інші. Їхні праці свідчили про самобутність життя українського народу, його мови й творчості, надто ж пісенної.

Особливу увагу українські гуманітарії приділяли вивченню наро­дного фольклору й національної мови, яскравим прикладом цього є “Історичні пісні українського народу” В. Антоновичата М. Драгоманова [38,39]. Діапазон мовознавчих досліджень сягав від емпіричної історико-етнографічної фольклористики до справжньої філософії мови О. Потебні, лінгвістичні праці якого набагато випередили на­уковий рівень свого часу. Особливий інтерес становить його книга “Думка і мова” (1862), де він першим з вітчизняних дослідників дав аналіз зв’язку між мовою й мисленням [40]. Питання української мови висвітлювали в своїх працях також такі вчені, як П. Житецький, К. Михальчук, І. Франко, А. Кримський, В. Наумснко, Є. Тимчснко. На­слідком лексикографічних студій стала серія словників, зокрема, “Словарь російсько-український” М. Уманця й А. Спілки (1893 — 1898) та “Словарь української мови” за редакцією Б. Грінчснка (1907 — 1909).

Найтісніше з лінгвістикою було пов’язано українське літературоз­навство. Його проблемами, на рівні свого часу, цікавилися вже письменники першої половини XIX ст. — І. Котлярсвський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ’яненко та інші, а пізніше, вже на вищому науково-професійному рівні, такі діячі культури, як М. Шашкевич, Я. Головацький та І. Вагилсвич у Галичині, М. Максимович, М. Костомаров і І. Срсзнсвський у Подніпров’ї.

Починаючи від М. Драгоманова та І. Франка українське літерату­рознавство сягає загальноєвропейського рівня, набуваючи дальшого поглиблення у працях таких вчених, як А. Кримський, М. Грушевський, М. Дашкевич, О. Огоновський, В. Наумeнко та інші. Наслід­ками цих студій стали такі узагальнюючі праці, як “Нариси з історії української літератури XVII — XVIII ст.” М. Пeтрова [41], “Історія українського письментва” С. Єфремова [42] та шеститомна “Історія української літератури” М. Грушсвськоаго, роботу над якою вчений розпочав у 1914 р. [43].

На початку XX ст. українознавчі студії охопили практично всі сфери гуманітарного й суспільного знання. Почалися дослідження з українського мистецтва, архітектури, економічного потенціалу українських губерній тощо. У Києві працювали такі видатні еконо­місти й суспільствознавці, як М. Зібер і М. Туган-Барановський, історик українського права М. Василснко, вчені-юристи М. Владимирський-Буданов,  М. Іванишев,  О. Кістяківський та  інші. Відомими вченими-правознавцями були викладачі Харківського уні­верситету Д. Качснівський, Одеського — Є. Васьковський, Львівсько­го —П. Домбковський.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. було репрезентовано практично всі галузі гуманітарних і суспільних наук, а найкращі з їх діячів у цей час працювали на європейському рівні. Їхніми зусиллями було доведе­но не тільки існування українського народу як автохтона відповідної території, а й всебічно вивчено різні аспекти його культурного, соці­ального, політичного й економічного життя.

Водночас предметом вітчизняної суспільно-гуманітарної науки не були виключно українознавчі дисципліни, а також історія й культура інших, як європейських, так і східних народів, що дістало відображен­ня у працях М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, Д. Яворницького та інших учених. Особливо слід згадати фундаментальні орієнталістичні праці сходознавця світового рівня А. Кримського, зокрема такі, як тритомна “Історія арабів та арабської літератури, світської і духовної” (1914), тритомна “Історія Персії, її літератури та дервіської теософії” (1909 — 1917), двотомна “Історія Туреччини та її літератури” (1910) тощо [44].

Окремо слід сказати про розвиток філософської думки в Україні. Протягом першої половини — середини XIX ст. у Київській духовній академії, організованій на базі Києво-Могилянської академії, зберіга­лася традиція викладання філософії, яку за вказівкою Миколи І було вилучено з університетських програм майже на 20 років. Тому при від­новленні викладання філософії в російських університетах, зокрема у Московському, цілком природно, що провідну роль у становленні її професійного рівня відіграв саме вихованець Київської академії П. Юркевич, учитель В. Соловйова. Без перебільшення можна сказати, що його філософський ідеалізм християнсько-платонівського гатунку репрезентував найвищий рівень спіритуалістичної думки у межах всієї Російської імперії. Але, на жаль, на тсрсні самої України кінця XIX — початку XX ст. духовних мислителів такого плану вже не було, хоча філософські аспекти, скажімо, праць О. Потебні мають непересічне значення.

Водночас брак філософів-метафізиків до певної міри компенсу­вався, як і в переважній більшості європейських країн того часу, розвитком суспільно-філософської думки, яскраво відбитої в численних працях М. Драгоманова, М. Зібера, С. Подолинського, І. Франка та інших. Усі вони стояли на позиціях най передовішого на той  час  еволюційного  вчення,  репрезентуючи  здебільшого позитивістський ліберально-демократичний світогляд. На певній фазі свого інтелектуального розвитку не лишилися вони осторонь і захоп­лення соціалізмом, навіть марксизмом у його науковому, соціально-скономічному аспекті, але (як М. Драгоманов та І. Франко) врешті-решт поставилися до його революційно-політичної доктрини критично. В контексті загальноєвропейського філософського пошуку відбувалася творча еволюція таких мислителів, як В. Лесевич, А. Спір та К. Ганкевич, виходили на відповідний філософський рівень в окремих своїх працях і представники українського суспільствознавства — М.Туган-Барановський та Б. Кістяківський.

Наведений вище короткий і схематичний нарис розвитку на Україні гуманітарних, природничих і технічних наук свідчить, що тут існувала досить розгалужена система вищих навчальних закладів під­готовки національних кадрів для господарства, освіти, науки і куль­тури, де проводилась також певна наукова робота, і їх учені зробили помітний внесок у розвиток світової науки, а піонерські досягнення висунули окремих їх представників у передовий загін наукової еліти.

Отже, українська наука XIX ст., так само, як і українська літерату­ра чи мистецтво, відповідала потребам самоствердження українського народу як повноцінної європейської нації з усіма її ознаками. Най­важливішою серед останніх була державність, боротьба за яку і розгор­нулася під час Першої світової війни, особливо в березні 1917 р. Але і власний науковий рівень, що був досягнутий на початку XX ст., свідчив про досить високий творчий потенціал України, якому мали вщповідати і нові, досконаліші організаційні форми. Останнє й зумовило створення Української академії наук у листопаді 1918 р., про що докладніше йдеться далі.

Національно-демократичні об’єднання та < Попередня   Наступна >