42

---

ВСТУП

На нинішньому етапі політичного й соціально-економічного роз-витку України необхідно підвищувати рівень державно-право­вої свідомості як частини самосвідомості народу. Без глибокого осмислення минулого, яким би складним і суперечливим воно не було, неможливо творити нову державу. А серцевиною її має стати право.

Всесвітня історія свідчить про тісний взаємозв’язок держави і права. Право— основа держави, частина духовної культури народу. Яскравим прикладом тому — могутній Рим, де високо-розвинене право надавало неабиякої снаги особистості, наро­дові й державі. І навпаки: держави, де панував правовий хаос, були приречені. їх не змогли врятувати навіть “великі ідеї”, що вивищувалися над законом.

Мета курсу “Історія держави і права України” — зорієнту­вати майбутніх юристів у витоках українського державо- і правотворення, на грунті узагальнення й аналізу досвіду минулого допомогти збагнути сутність нової системи права в державі, де має утвердитися верховенство закону. Сучасна історико-правова наука намагається подолати однобокість в оцінках і висвіт­ленні минулого. Лише за таких умов вона буде наукою, а не “політикою, спрямованою в минуле”. Відхилення від історичної правди небезпечне тим, що воно мимоволі слугує соціальному протистоянню.

Предметом історії держави і права України є пізнання за­гальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм дер­жави і права, вивчення особливостей функціонування держав­них установ та інститутів права в конкретних історичних умовах України. Дослідження державно-правових явищ ґрунтується на їх науковій систематизації та періодизації у хронологічній по­слідовності.

Розглядаючи в рамках одного предмета два соціальні фено­мени — державу й право, історія держави і права України вихо­дить з того, що у своєму історичн

ому розвитку політичні й пра­вові явища тісно взаємопов’язані. Досвід минулого переконливо свідчить: політичні відносини як складова відносин соціальних стимулюють вдосконалення правових норм суспільства. І навпа­ки: норми права регулюють, упорядковують усі сфери людських взаємин, і політичні також.

Історія держави і права України посідає важливе місце в си­стемі соціально-гуманітарних, українознавчих дисциплін, які вивчають усе розмаїття взаємин людей (виробничих, соціаль­них, духовних та ін.). Водночас як самостійний об'єкт вона має досліджувати державно-правові явища в історичному розрізі. Зокрема:

організацію й діяльність органів державної влади, цент­рального та місцевого управління, судочинства;

джерела національного права, кодифікації, еволюцію га­лузей права, зміст найважливіших юридичних норм (пра­во власності, злочин, кара та ін.);

• взаємозв’язки державних органів та правових інститутів.

Історія держави і права України — одна з фундаментальних

державно-правових дисциплін, яка вивчає правові аспекти сус­пільного життя; вона тісно пов’язана з теорією держави і права, використовує розроблені нею узагальнення й понятійний апарат, а також дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень. Але принципова відмінність між ними полягає в тому, що теорія держави і права досліджує загальні закономірності розвитку певних типів держави й правових технологій, а історія держави і права України — виникнення й розвиток державно-правових систем, їхні особливості, а також характерні риси в тих чи інших історичних умовах. Зауважимо, що існує тісний зв’язок історії держави і права з конституційним правом, бо вона досліджує історію конституційного процесу і державного право­вого розвитку в Україні. Крім того, ця наука, вивчаючи дер­жавні й правові інститути практично аж до сьогодення, стикуєть­ся з чинним правом, зокрема, адміністративним, цивільним, кримінальним, земельним, процесуальним та ін., допомагаючи зро­зуміти його сутність, позитивні й негативні риси.

Як і кожна наука, історія держави і права України виконує певні завдання. Серед них:

пізнання й пояснення історії державно-правового розвитку в Україні;

визначення стійких тенденцій, закономірностей розвитку історико-правових явищ;

формування національної свідомості, високих моральних і правових цінностей, поваги до минулого українського на­роду та віри в його майбутнє.

Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу на­лежно діяти у майбутньому. Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, допомагає уникати повторення помилок.

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предметом історії держави і права України. В сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу “Історія держави і права Укра­їни” за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіта­лістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко в навчальному посібнику “Історія держави і права України” (К., 2000 р.) здійснив спробу взяти за основу періодизації цивілізаційну теорію. Згідно з нею певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктив­но-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням кла­сових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами, пов’язаними з уявленнями про світ, соціальними цінно­стями, стереотипами поведінки.

Автори навчального посібника “Історія українського права” за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001 р.) вважають, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало й застосовувалося за відсутності української держави. Отож, за ос­нову періодизації вони взяли співвідношення джерел права.

І виходять із того, що українське право мало два основні дже­рела — звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає основним джере­лом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, такі чесноти, як миролюбство, працьовитість, гідність, виражаючи високу свідомість народу. Якщо звичаєве право — досить консервативне, то загальне динамічно розви­вається. Тому й законодавство національної української держа­ви від середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., взаємозбагачуючись і взаємодоповнюючись. Подальші періоди харак-терні домінуванням закону як джерела права й пануванням за­кону влади.

Періодизація курсу, запропонована нами, враховує попередній досвід на основі принципів історизму, системності й розвитку.

Початок державно-правового розвитку на теренах Укра­їни зумовлений появою найдавніших рабовласницьких держав­ницьких утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. Там жили не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян (середина І тис. до н. є. — V ст. н. е.).

Доба давньоруської державності й права пов’язана пере­важно з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, побачила світ видатна пам’ятка українського права — Руська Правда. Продов­женням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство (VII — друга пол. XIV ст.).

Литовсько-польський період в історії українських земель. Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, де жило 90 від­сотків українців та білорусів. Відбувся подальший розвій украї­нського права, видатними пам’ятками якого, а також литовсь­кого й білоруського права є Литовські статути. Проте подальша колонізація українських земель призвела до втрати після Люблінської унії 1569 р. литовсько-руської форми української держав­ності. Центром боротьби за волю українства стає Запорізька Січ — військово-демократична форма української державності (середи­на XIV — друга половина XVII ст.).

Внаслідок національно-визвольної війни 1648-1654 pp. виникла українська козацька держава — Гетьманщина. Березневі угоди 1654 p. прирікали Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Співіснування демократичної у своїй основі української козацької держави й абсолютистсько-монархічної Росії було можливе лише як тимчасове об’єднання, як реакція на зов­нішньополітичні фактори (друга половина XVII — 1764 p.).

Суспільно-політичний устрій і правове становище україн­ських земель визначалося їх належністю до Російської й Австро-Угорської імперій та поширенням на них дії російського й австрійського права (кінець XVIII — початок XX ст.).

Доба відродження української національної державності. Воєнно-політична боротьба спричинила багатодержавність розвит­ку України. Тоді ж виникає національне українське законодав­ство (1917-1920 pp.).

Період становлення й розвитку України як радянської рес­публіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР. Виникає й діє радянське право, де домінує загальносоюз­не законодавство. В межах періоду можна виокремити певні ета­пи із власними закономірностями державно-правового розвитку (1917-1991 pp.).

Розбудова сучасної Української держави і права розпоча­лася з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності Укра­їни 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-право­вого характеру стали Всенародний референдум 1 грудня 1991 р. і прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

Історіографія курсу. Знання про історію цивілізації, що скла­лася на теренах сучасної України, сягають сивої давнини. Відо­мості про нашу країну та її людність містять твори античних і візантійських авторів, ранньосередньовічні європейські й арабські хроніки. Значне місце серед них належить Геродоту, який у V ст. до н. є. присвятив дослідженню Скіфії одну з книг своєї багато­томної “Історії”.

Перші спроби дослідити виникнення власне української дер­жави і права знаходимо в літописах на початку II тисячоліття. Так, автор “Повісті минулих літ” (бл. 1113 р.) чернець Печерського монастиря Нестор надає українській державі центральне місце, пов’язує історію Київської Русі зі світовою. Призначення влади князя він убачає в тому, щоб “володіти по праву”. Цілком імовірно, що й раніше були намагання відповісти на питання, “откуда есть пошла земля Руська”. Недаремно серед джерел “Повісті”, окрім грецьких хронік та місцевих переказів, за твер­дженням академіка О. Шахматова, були давньоруський літопис­ний звід 1037-1039 pp. та два київських 1073 і 1095 pp., які не збереглися.

Для з’ясування державно-правового розвитку України важ-лива також мемуарно-історична література XVI — XVII ст. (ме­муари М. Литвина, “Щоденник” Е. Лясоти, “Опис України” Г. Боплана та ін.).

1647 р. у друкарні Києво-Печерської лаври вийшов “Синопсис”, де здійснена спроба систематичного викладу історії Ук­раїни.

Видатними працями з історії держави і права України, які з’явилися наприкінці XVII — на початку XVIII ст., є козацькі літописи Р. Ракушки-Романовського, С Величка, Г. Граб’янки. Тут зображено побут, устрій, військову організацію козацтва, причини повстань і визвольної війни проти іноземного панування.

Науковий погляд на розвиток історіографії української держа­ви і права припадає на завершення XVIII ст. Тоді з’явилися патріотичні праці “История о Малой России” М. Антоновського, “За­писки о Малороссии” Я. Марковича, “Історія Русів” невідомого автора. У цих творах йдеться про те, зокрема, що козаки — прямі нащадки русів, обґрунтовується, відтак, право українського на­роду на самостійний державно-політичний розвиток.

Перші кодифікації українського права припадають на другу половину XVIII — першу чверть XIX ст. Велике значення для потреб практики мали збірники Ф. Чуйкевича “Суд і розправа в правах малоросійських” (1758 р.), В. Кондратьева “Книга Статут и прочие права малоросийские”, (1764 р.), Ф. Давидовича “Зібрання малоросійських прав” 1807 р. та ін.

У 1879 р. професор Київського університету О. Кістяківський систематизував і опублікував “Права, за якими судиться ма­лоросійський народ”.

Видатний учений-енциклопедист, перший ректор Київсько­го університету М. Максимович виступив проти норманської те­орії походження державності на Русі, спростував теорію російсь­кого історика М. Погодіна про, те, що перед навалою татар на Київщині мешкало великоросійське населення. Чимало цінного в розвиток наукових поглядів на історію держави й права Укра­їни вніс професор Київського університету В. Антонович. Ство­рена ним “Київська школа істориків” відзначалася ґрунтовним документалізмом.

Серед перших досліджень у галузі історії українського права фундаментальні праці професора Київського університета М. Владимирського-Буданова “Огляд історії руського права” та “Хре­стоматія з історії руського права”.

Центральне місце серед істориків України кінця XIX — пер­шої третини XX ст. належить М. Грушевському, який обгрунту-вав історичну закономірність здобуття Україною державності. Серед його численних праць — десятитомна “Історія України-Руси”, де подана перша систематична історія України.

У радянський період процес вивчення історії української дер­жави і права має свої особливості. Подальшому його розвиткові сприяло повернення 1924 р. М. Грушевського в Україну. Під його керівництвом в Академії наук досліджувалася не тільки історія української держави, а й історія українського права. Прислу­жилася розвиткові української історико-правової науки й спеці­ально створена для цього комісія. Вона здійснювала також по­шук і видання джерел права, складання бібліографії тощо. До складу комісії входили відомі вчені: М. Василенко, М. Максимей-ко, Л. Окіншевич, Ю. Черкаський та ін. Репресії проти українсь­кої інтелігенції 30-х pp. і диктат більшовистської ідеології пере­рвали плідну працю українських дослідників.

В еміграції працювали авторитетні фахівці Д. Дорошенко, О. Оглоблін, Н. Полонська-Василенко, Р. Лащенко, А. Яковлів та ін. Панівна ідея їхніх праць — безперервність історичного процесу України й окремішність його щодо російського.

За радянської доби історія української держави і права спе­ціально не досліджувалася. Однак у другій половині XX ст. над проблемами історії держави і права України працюють такі вчені, як А. Дубровіна, В. Дядиченко, М. Горбань, В. Кульчицький, В. Ме­сяц, П. Музиченко, М. Настюк, А. Пашук, А. Рогожин, Б. Тищик, А. Ткач, І. Усенко, В. Чехович, О. Шевченко, П. Щербина та ін. У 1987 р. за редакцією відомого історика держави і права ака­деміка НАН України Б. Бабія побачив світ двотомник, присвяче­ний історії держави і права України. Проте ця фундаментальна праця, на жаль, залишилася незавершеною: третій том, що охоп­лює період з 1917 по 1987 pp., не вийшов.

Зважаючи на гостру потребу в нових історико-правових дослі­дженнях, нині цю тематику активно вивчають вчені Інституту держави і права ім. В.Корецького НАН України, Національної юридичної академії ім. Я. Мудрого, Одеської національної юри­дичної академії, Національної академії внутрішніх справ України, Академії праці і соціальних відносин Федерації професійних спілок України, юридичних факультетів Київського національ­ного університету ім. Т.Шевченка, Львівського університету ім. І. Франка та ін. З’явилося чимало праць з історії держави і права України, де проаналізовано величезний фактичний і літе­ратурний матеріал, діалектично поєднано узагальнення з ретель­ним висвітленням особливостей розвитку української державності та права (Історія держави і права України / За ред. А. Й. Рого­жина: У 2-х ч. — Харків, 1993-1996. Перевидання в К., 1996; Історія держави і права України / За ред. В. Г. Гончаренка — К., 1996; Історія держави і права України: Навч. посібник / За ред. А. Чайковського. — К., 2000; Історія українського права / За ред. О. О. Шевченка. — К., 2001; Копиленко О., Копиленко М. Держа­ва і право України 1917-1920 pp.— К., 1997; Кульчицький В., Настюк М., Тишик Б. З історії української державності. — Львів, 1995; Музиченко П. Історія держави і права України. — К, 2000. та ін.).

Останніми роками видано ряд збірників документів (Права, за якими судиться малоросійський народ 1743 р. — К, 1997 та ін.), хрестоматій (Історія держави і права України: Хрестоматія. — К., 1996; Хрестоматія з історії держави і права України. У 2-х т. — К., 1997), перевидано раритетні видання (Лащенко Р. Лекції по історії українського права.— К., 1998; Чубатий М. Огляд історії українського права.— К., 1994 та ін.).

Результатом значної за обсягом наукової праці колективу ав­торів, істориків права з Харкова, Києва, Львова став двотомний академічний курс з історії держави і права України, допущений Міністерством освіти і науки України як підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих закладів освіти (Історія дер­жави і права України. Академічний курс: Підручник. В 2-х т. / За ред. В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. — К., 2000.). Його поява — значна подія у розвитку української історико-правової науки.

Цей навчальний посібник підготовлено відповідно до програ­ми, складеної на кафедрі державно-правових дисциплін Інституту права ім. кн. Володимира Великого Міжрегіональної ака­демії управління персоналом. В ньому здійснена спроба цілісного висвітлення історії суспільно-державного ладу та права укра­їнського народу. Розглядаються джерела українського права, розвиток державно-правових інституцій від найдавніших до на­ших часів. Навчальний посібник складається з двох частин. У пер­шій — історія державно-правового розвитку від часу появи в середині I тис. до н. є. рабовласницьких державних утворень у Пів-нічному Причорномор’ї та Приазов’ї до Лютневої демократичної революції 1917р.; у другій— історія держави і права України після лютого 1917 р.

Автор висловлює щиру подяку всім, хто причетний до підго­товки цього видання.

 

< Попередня   Наступна >