46

---

РОЗДІЛ 3

Становлення і розвиток естетичної думки в культурі і духовному житті Росії і України

Ключові поняття і терміни: алегорія, деїзм, діалогізм, есха­тологія, єресь, пантеїзм, поліфонізм, реформація, семіотика, символізм, слов’янофільство, структуралізм, текст, хронотоп.

§ 1. Елементи естетичного знання у світогляді Київської Русі

Витоки естетичної думки в Росії і Україні відносяться до періоду Київської Русі. У період раннього феодалізму естетич­на думка Давньої Русі, як це було й в інших країнах, ще не відмежувалася від інших галузей знання і від релігії. У Київській Русі естетичне мислення розвивається на підгрунті язичниць­кого світогляду — давньослов’янської релігії і міфології. Основ­ний елемент язичництва — наївний пантеїзм. Перші пробле­ми, що їх розглядає давньоруська філософія й естетика, — з’я­совування понять про душу, про взаємовідносини душі і тіла. З проникненням у Київську Русь християнства встановлюються зв’язки з культурою Візантії, південних слов’ян і інших народів Європи. Давньоруські мислителі знайомляться з естетичною думкою античності, працями Арістотеля, Демокріта, Платона. Значна роль у поширенні естетичних понять у Давній Русі належить перекладеним працям Іоанна Дамаскіна (675—753) («Діалектика»), Іоанна Екзарха Болгарського («Шестоднев»), Пилипа Пустинника («Діоптра») та ін. Завдяки ж їм на Русі стають відомими античні вчення про чотири стихії як першоелементи світобудови, про різноманітні трактування взаємовідносин душі і тіла та ін.

Найважливіші оригінальні твори давньоруської філософсь­ко-етичної і естетичної думки — «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона (XI ст.), «Послання» до Володимира Мо­номаха» Ничипора (XI—XII ст.), «Повість временних літ» Не­стора (поч. XII ст.), «Послання» митрополита Климента См

о-лятича (XII ст.), «Послання» і «Слова» Кирила Туровського (1130-ті—1182) «Слово про Ігорів похід» (XII ст.), «Моління Даниїла Заточника» (XIII ст.) та ін.

У цих творах вирішуються питання про зв’язок людини й історії, історії і природи, що шанується утвором Бога — джере­ла краси — і втіленням прекрасного, про джерела пізнання, про співвідношення почуттів, розуму і волі, душі і тіла.

В епоху феодальної роздробленості в землях Давньої Русі домінує релігійна ідеологія, із якою у ХV—ХVI ст. дискутують численні єресі. В них, зокрема, обговорюються проблеми співвідношення образу і першообразу, актуальні для практики іконопису. Різноманітні точки зору з цього питання висловлю­вали стригольники, нестяжателі, іосифляни. На Україні до них у результаті впливу процесів реформації, що відбувалися в Польсько-Литовській державі, додалися прихильники кальвініз­му і соцініанства (антитринітаризму). Погляди українсь­ких антитринітаріїв і російських єретиків характеризує за­перечення триєдності бога, іконоборство, проповідь віротер­пимості, критика духівництва і церковної ієрархії. Нестяжателі сприяли розвитку критичних і раціоналістичних тенденцій у середньовічному мисленні Русі. В єретичних вченнях Ф. Курицина (?—1500), М. Башкіна (XVI ст.), Феодосія Косого (XVI ст.) проявилося заперечення есхатологічних уявлень, елементи вільнодумства і раціоналістичного тлумачення священних текстів.

Зі спростуванням єретиків виступив чернець Зіновій Отеньський (?—1568). Його полемічні твори «Істини показання запи­тавшим про нове вчення» і «Послання багатослівне чорноризця до запитавших про ізвєстіє благочестя на зломудріє Косого і іже з ним» являють собою енциклопедію релігійно-ідеалістичних по­глядів російських книгарів XVI ст.

У ХVI—ХVII ст. на Україні з’являється плеяда письменників-полемістів, що присвятили свою творчість боротьбі проти католицизму і Унії православ’я з католицизмом під верховен­ством папи римського, що нав’язується папством. Естетичний бік богослужіння складає важливий елемент їхньої полеміки. Серед найбільш цікавих полемічних творів цієї епохи: «Казанье святого Кирила» Стефана Зизанія (1570—1621), «Апокрисис» Христофора Філалета (XVI—XVII ст.), «Пересторога» анонімного автора, «Тренос» Мелетія Смотрицького (1572— 1633), «Полінодія» Захарія Копистенського (?—1672), «Пи­сание до всех обще в Лядской земли живущих», «Писание к утекшим от православной вери єпіскопом», «Загадка філосо­фом латинським», «Зачапка мудрого латынника з глупым ру­сином» Івана Вишенського (1550—1620), «Протестація» Іова Борецького (?—1631), «Нова міра старої віри», «Знаків п’ять», «Мечь Духовний», «Лютня Аполлонова» Лазаря Барановича (1620—1693) і багато інших.

Найпомітніший внесок у розвиток естетичної думки в XVII ст. зробив Симеон Полоцький (1629—1680), що відстоював право людського розуму на пізнання і обговорював роль чуттєвості в пізнанні. С. Полоцький, який добре знав сучасну йому західно­європейську філософію, розглядав її як науку наук, розвивав своє­рідну концепцію виховання і досвідченого знання, заперечив вчення про уроджені ідеї.

Особливістю розвитку естетичних ідей у другій половині XVII ст. була гостра боротьба, що розгорнулася навколо реформи церк­ви, розпочатої патріархом Никоном. Серед мислителів XVII ст., що сприяли відокремленню філософії й естетики від богослов’я, були Ю. Крижанич (1618—1683), Епіфаній Славинецький (?— 1675), Мелетій Смотрицький (1572—1633), який написав ко­ментар «Велика і предивная наука» до твору давньоримського автора Луллія «Велике мистецтво».

Значне піднесення української естетичної думки пов’язане із відкриттям у 1632 р. Києво-Могилянської академії. Серед найбільш відомих професорів філософії в академії були Йосип Кононович-Горбатський (?—1653), Інокентій Гізель (1600— 1683), Іоасаф Кроковський (?—1718), Лазар Баранович (1620— 1693), Феофан Прокопович (1681—1736), Стефан Яворський (1658—1722). У філософських курсах академії відбувалося але­горичне тлумачення Біблії, розглядалися проблеми деїзму і пан­теїзму. Ф. Прокопович виступив пропагандистом ідей європейсь­ких мислителів Бекона і Декарта.

 

< Попередня   Наступна >