74

---

§ 4. Трагічне та комічне

У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчу­ваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму — це перспектива власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змири­тися з неминучістю залишення земного життя:

Уж сколько их упало в эту бездну, Разверстую вдали. Настанет день, когда и я исчезну С поверхности Земли ...1

Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзис­тенціальне протиріччя між бажанням жити вічно та немину­чістю смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні. Але як його розв’язати? Чи має людина шанс перебороти смерть? За всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді, віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутніс­тю людської істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості життя, на її сенсові, цінностях, перевагах. Хоча людина поки­дає життя без вороття, вона. залишається жити в живих: куль­тура зберігає все, що пройшло, вона — позагенетична пам’ять людства. Усвідомлюючи загибель неповторної індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінце­вою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве — з нескінченним.

У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбе­реження. Трагічний герой — носій чогось, що виходи

ть за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприрод­ної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та не­обхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та прак­тичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).

Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно оби­рає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різно­му розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:

— за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнен­ня неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мис­тецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;

за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали бо­жеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, робля­чи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бува­ють страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);

починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінно­стей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як ство­рені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особис­того життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.

Головний пафос трагічного — подолання меж людської не­свободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствер­дження прекрасного.

У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформу­льована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почут­тям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому ви­являється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відрод­жує у відповідь високі почуття.

Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страж­дання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуаль­ності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.

Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.

Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потвор­ного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пусто­ти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У коміч­ному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.

Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприй­має протиріччя як комічне.

Комічне незвичайною мірою пов’язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.

Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб’єкт зроби­ла себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істот­ний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю2.

Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыль­ца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сто­ронам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его дела­лись чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались од­ними словами»3.

М.В. Гоголь з цього приводу писав про те, що сміх супровод­жує розвінчання нікчемного, яке претендує на багатозначність, утверджує реальну гідність людини.

Комічне, таким чином, пов’язано з свободою людини та сус­пільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є стверд­женням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.

Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).

Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:

гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється не­злобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки лю­дей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засно­вується на використанні засобів дотепності та гри слів;

сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів дося­гається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;

іронія — форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;

сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.

Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне став­лення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гар­монійне суб’єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відок­ремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прек­расне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна ес­тетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Підне­сене пов’язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низь­кого. Трагічне та комічне пов’язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншо­го — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.

 

1 Цветаева М. Царицы муз. — М., 1989. — C. 387.

2 Гегель Г. Эстетика // Собр. соч. в 4 т. — М., 1971. — Т. 37 — C. 579.

3 Гоголь Н.В. Мертвые души // Собр. соч. в 6 т. — М., 1959. — Т. 5. — C. 26.

< Попередня   Наступна >