126

---

§ 2. Особливості відображення дійсності в мистецтві

Про художній образ йдеться тільки у реалістичному мис­тецтві. У сучасному світовому мистецтві ця категорія майже не існує. Так, в абстрактному мистецтві важко говорити про нього. Але в мистецтві залишаються митці, які працюють на засадах реалізму, тому слід познайомитися з даною категорією.

Художній образ має свої специфічні особливості, серед яких більшість дослідників називає метафоричність, асоціативність, парадоксальність.

Так у стародавніх творах метафорична природа художнього мислення визначалася досить виразно (наприклад, у Стародавньому Єгипті — сфінкси, у Греції — кентаври, грифони, у слов’ян — мавки, упирі, водяні та ін.). В художньому творі одне явище розкривається за допомогою іншого В сучасному мистецтві не відбуваються такі наочні зміни; характери героїв розкривають­ся у їх діях, в зв’язках з навколишнім світом, у ставленні до природи, людей, до себе тощо.

Мислення художника є асоціативним. Він розкриває одне явище, але намагається викликати у нас за асоціацією інше (на­приклад твори А. Тарковського, О. Довженка та ін.). Крім того, художній образ може будуватися на парадоксальних принци­пах мислення.

Саморух — характерна риса художнього образу, вважає дос­лідник Ю. Борєв і з цим не можна не погодитися. Життєвий матеріал, покладений в основу твору, може вести за собою ху­дожника, і останній інколи робить зовсім інший висновок, який відрізняється від початкового (наприклад, романи Л. Толстого «Анна Кареніна», І. Тургенєва «Батьки і діти», О. Пушкіна «Євгеній Онєгін», Г. Флобера «Мадам Боварі» та ін.).

Художній твір з багатим змістом може розумітися по-різно­му за кожної епохи, наприклад, п’єси В. Шекспіра йшли на сценах театрів з кінця XVI ст. І сьогодн

і безліч театральних колективів продовжують грати їх, але трактують відповідно до свого часу, свого розуміння. Е. Хемінгуей порівнював художній твір з айсбергом, коли невелика частка його видніється на по­верхні, а суттєве, головне ховається під водою. Це робить читача активним суб’єктом художнього процесу, він сам повинен з’ясу­вати сутність твору, стати його співтворцем.

Художній образ — багатозначний, він має глибокий зміст. Кож­на епоха знаходить свої риси у художньому образі. Йому власти­ва і недоговореність. Глибокий художній твір завжди має цю рису. Художній образ — це ціла система думок. І автор не завжди повністю та всебічно розкриває їх. Якби художній образ був пов­ністю розкритий, він перестав би цікавити людину. Коли художній образ не повністю розкритий митцем, він сприяє розвитку публі­ки, її фантазії, уявлення, процесу мислення, він перетворює її у творця мистецтва. Художній образ відповідає багатоплановості, багатогранності дійсності. Осягнення художнього образу — це нескінченний процес наближення і поглиблення.

Важливою особливістю художнього образу є індивідуальна певність. Художній образ виступає або як деяке зображення тих чи інших явищ дійсності, або як вираження дій духовного життя людини, або як зв’язок між першим і другим.

Але художній образ не тільки виявляє індивідуальні риси явища або групи явищ, він розкриває загальні особливості і за­кономірності, притаманні даним явищам. Ці суттєві риси дійсності в образі розкриваються інакше, ніж у логічному по­нятті. Наука відображає життя, вона відкриває і формує закони. Мистецтво показує не самі закони життя, а ті процеси й явища, які відбуваються в ньому. Якщо художник бажає показати, у чому сутність героїзму, він не постулює поняття «героїзму», обґрунтовуючи його логічними засобами, а знайомить нас з Ахіл-лом або Прометеєм, з їх вчинками, які оцінюються людьми як героїчні. Так створювали своїх героїв і О. Гончар, і Б. Васильєв, і В. Биков та ін.

Порівняймо зображення квітів у різних видах мистецтва, на­приклад, в поезії, з певним поняттям «квітка» у науковій літе­ратурі. У підручниках з ботаніки квітка визначається як орган покритонасінної рослини, у якої є чашечка і віночок з пелюст­ками, маточка з тичинками. Щодо запаху, то із підручника можна дізнатися, що він притягує комах. З цього визначення не можна відчути запаху, наприклад троянди, відчути красу квітки. Зга­даймо поетичні рядки:

Опівночі айстри в саду розцвіли, Умились росою, вінки одягли, І стали рожевого ранку чекать І в райдугу барвів життя убирать...

(О. Олесь)

У цих рядках людина відчуває красу квітів, бачить колір і розуміє чарівність життя.

В індивідуальній певності художнього образа зібрано все різно­маніття життя, крім того, в ньому є схожість з явищами самого життя. Але індивідуальне у мистецтві та одиничне у житті — поняття однорідні, але не тотожні. Між фактами життя і факта­ми мистецтва існує якісна різниця.

Кожна подія, кожний факт життя — це завжди складне яви­ще, в якому є закономірне і випадкове, загальне і окреме, зовнішнє і внутрішнє тощо. Ці грані явища важко відокремити, аби розкрити його сутність. Так, щоб пізнати людину, слід дуже багато дізнатися про неї, перебути чимало часу разом з нею, «з’їсти пуд солі». У мистецтві художник виявляє головне, суттє­ве, відкидаючи випадкове. Тому йому доводиться звертатися до відбору, щоб показати необхідне, внутрішнє, головне. А якщо цього не буде, то читачі (глядачі, слухачі) не зрозуміють головно­го, суттєвого.

Художній образ — це індивідуалізоване узагальнення, яке роз­кривається в індивідуальному і через індивідуальне, яке подається у конкретно-чуттєвій формі. У мистецтві це узагальнення роз­кривається в індивідуальному. Майстер говорить не декларація­ми, а конкретно-чуттєвими образами. І це зближує мистецтво з формами життя.

У мистецтві кожне зображене обличчя — тип, але разом з тим і певна особа. Типізація — це художнє узагальнення, уза­гальнення через індивідуальне. Художник повинен показати сут­тєве, головне у явищах через окреме, часткове. Згадаймо старо­давню індійську притчу. Було троє сліпих. Вони ніколи не бачи­ли слона і вирішили з’ясувати, що це за тварина. Один обмацав ногу слона і сказав: «О, я вже знаю, що таке слон. Це великий стовп». Другий обмацав черево слона і сказав: «Ні, слон — це великий дзбан». Третій обмацав хвіст слона і заперечив їм: «Ні, ви обидва не зрозуміли, що таке слон. Слон схожий на кора­бельний канат». Так вони сперечалися і не зрозуміли, яким був слон, тому що за головне приймали випадкове, несуттєве.

Але у художньому творі буває і так, що якась маленька де­таль розкриває важливі риси характеру людини, її ставлення до життя. Згадаймо сцену з роману Л. Толстого «Анна Кареніна», коли головний герой, Каренін, прийшов до адвоката з прохан­ням розлучити його зі своєю дружиною. Адвокат добре його зустрів, уважно почав слухати, але потім з’явилася у кімнаті міль, і він одразу забув про Кареніна, його горе, свій обов’язок і став слідкувати за міллю і хвилювався, щоб вона не сіла на килим. У цьому епізоді через часткове показано суттєве явище, коли той, хто повинен дбати про людину згідно зі своєю професією, забу­ває про це, а дбає тільки про своє особисте, про себе. Якщо художник показує головне, відокремивши його від другорядно­го, він використовує таку особливість художнього образу, як типізація.

Таким чином, художній образ — це скорочена розповідь про життя, яке розкривається через одну ситуацію, але в ній вислов­лено багато схожого з іншими. Але типізація властива лише реалістичному мистецтву.

Художній образ — це єдність об’єктивного та суб’єктивного. Об’єктивне в образі — це все те, що взяте безпосередньо з дійсності, суб’єктивне — те, що привноситься до образу твор­чою думкою митця. Об’єктивне, що автор бере у дійсності, це і побачене у природі, і якісь сценки з життя, це люди з їх взаємо­відносинами та ін. Суб’єктивне у творі — це те, що гадає автор, що він хоче нам розповісти, його думки, оцінки, його бачення світу. Художній образ — не тільки відображення окремих явищ життя, а й своєрідний автопортрет митця. За образом завжди стоїть його творець. Суб’єктивність — показник самобутності та оригінальності художника.

Власне, сама особистість митця стає будівельним матеріалом образу.

Сьогодні, наприклад, комп’ютер може писати вірші, склада­ти музику, малювати. Але у творах, які пише машина, не відчу­вається особистісне, суб’єктивне, те, що притаманне тому чи іншому митцю.

Отже, мистецтво відтворює світ емоційно-чуттєво, в усьому багатстві краси дійсності, тоді як наука лише апелює чіткими, логічно вивіреними поняттями.

Роль індивідуальності митця особливо наочна у виконавсько­му мистецтві (музиці, театрі). Кожен актор, наприклад, інтер­претує образ за своїм розумінням, і тому перед глядачами роз­кривається різнобічність п’єси.

Індивідуальне, суб’єктивне виявляється в образі. Для науки також важливо, хто провадить експеримент, хто займається дос­лідженням — талановита людина чи ні, моральна вона, чи в неї відсутні такі якості. Але хто б не зробив першим відкриття, сутність його від цього не зміниться. Згадаймо, що закон збереження енергії вперше відкрив Михайло Ломоносов, але світ про цей закон почув після того, як його знову було відкрито фран­цузьким вченим Антуаном Лавуазьє. Сутність закону залишила­ся, тільки людство не знало, хто вперше його відкрив: російсь­кий чи французький вчений.

А тепер давайте замислимося над тим, що б було коли б О. Пуш­кін не підказав сюжет «Ревізора» М. Гоголю, а написав би твір сам? Це був би зовсім інший «Ревізор», мабуть, не такий сати­ричний, не такий гострий. Тема Дон Жуана хвилювала багатьох письменників: Ж.-Б. Мольєра, О.С. Пушкіна, Л.М. Толстого, Лесю Українку та ін. І у кожного з них свій герой: у О. Пушкіна — носій прекрасного, який шукає його у житті, у Ж.-Б. Мольєра — ловелас, чоловік, який залицяється до багатьох жінок, у Лесі Українки дана тема має трагедійне звучання.

Інший приклад: акторки М. Савіна та М. Єрмолова були обидві виконавицями ролі Катерини у п’єсі О. Островського «Гроза». Але у кожної був свій погляд, власна точка зору на події у п’єсі, на поведінку героїні. М. Савіна звинувачувала свою героїню, вона вважала, що Катерина повинна була коритися своїй долі; М. Єрмолова, навпаки, захищала героїню, виправдовувала її. Одна п’єса, одна роль, але дві різні позиції, два світогляди і, як резуль­тат, два художніх образи твору.

Балерини Г. Павлова і Г. Уланова танцювали «Лебедя» Сен-Санса. Г. Павлова танцювала дуже виразно, натхненно, і її Лебідь вмирає красиво, здається, що при цьому він каже: «Що ж роби­ти, така моя доля, я й вмираю». Г. Уланова інтерпретувала свій образ інакше. Її Лебідь не хоче вмирати, він прагне жити, бо­реться за життя, проте смерть сильніша за нього, і він вмирає, але він не скорився долі. У актрис був різний підхід до втілення образу і тому з’явилося два художні твори на одну музику.

Суб’єктивність пов’язана із світоглядом автора. На його бачення світу впливає довкілля, умови життя, соціальні відно­сини.

У мистецтві діє умовність, що виступає як засіб образного вираження художньої правди. Люди ніби домовляються сприй­мати образи дійсності за саму дійсність. Умовним був дорево­люційний, декадентський театр у Європі, умовні певні явища у мистецтві модернізму. Умовність існує й у реалістичному мис­тецтві. Так, глядачі немов погоджуються з тим, що у театрі за десять хвилин антракту пройшло десять років життя або осінь заступила зима. В усіх видах мистецтва, крім архітектури та прикладного мистецтва, проявляється умовність, в останніх має велике значення утилітарна основа. Але в них також можна знайти риси умовності. Коли ж умовність порушується, реалі­стичне мистецтво вже переходить до інших течій. Це може бути, наприклад, натуралізм, гіперреалізм.

Умовність потрібна у мистецтві, тобто там, де вона необхід­на для розкриття життя образу. Умовність неначе припиняє бути умовністю. Тоді події сприймаються глядачами, читачами як безумовні, як правдиві. Реалістичні образи не тільки відобра­жають життя, але й створюють його.

Таким чином, художній образ — це форма мислення у мис­тецтві, це засіб відображення дійсності у мистецтві. Кожен ав­тор використовує свої засоби, методи створення художнього твору, тому зустрічаються такі різноманітні особливості худож­нього образу. Але кожний твір має образну природу. І глядачі, і читачі намагаються точніше зрозуміти його сутність, щоб відчу­ти радість, задоволення від мистецтва, осягти дійсність.

 

< Попередня   Наступна >