47

---

РОЗДІЛ 10

Типологія історичного розвитку мистецтва

Ключові поняття і терміни: бароко, готика, імпресіонізм, класицизм, модернізм, реалізм, романтизм, сентименталізм, стиль у мистецтві, художній метод, художній напрямок, ху­дожня течія, художня творчість.

§ 1. Типологія художнього розвитку суспільства та характеристика загальних понять процесу художньої творчості

Зміни у суспільному житті спричиняють зміни у галузі мис­тецтва. Розвиток економіки впливає на художнє життя суспіль­ства. Він постає зовнішнім чинником розвитку мистецтва, сюди належать також соціально-політичні, філософські, релігійні та інші умови життя. Проте існують і внутрішні фактори: тра­диції, новаторські тенденції, суперечності мистецтва, художні взаємодії. На розвиток кожного виду мистецтва справляють вплив й інші його види, а також різні форми естетичної та культурної діяльності (дизайн, карнавал, похоронний обряд тощо).

Художній розвиток має складний, суперечливий, але водночас і вихідний характер. У мистецтві спостерігається прогрес, під яким слід розуміти не міру геніальності художника, але дещо інше: вдосконалення, підвищення рівня образного мислення. Ре­алізм, наприклад, викликав підвищення типу художнього мис­лення завдяки тому, що він відкрив психологічний аналіз, навчив­ся проникати в духовний світ людини, у багатство того, що її оточує. Прогрес у мистецтві — це і відображення нових, вищих форм життя людства, нових проблем та ідей, це і вдосконалення самого способу образного мислення від епохи до епохи. Проте у художній культурі існують неминущі цінності, які не зазнають змін, не зникають з плином часу. Твори мистецтва античності, Відродження, класицизму, у XIX та XX ст. не можуть бути повто­рені, вони породжені конкретною епохою, певними умовами буття.

-align: justify;">Звичайно, не всі твори мистецтва вічні, а лише ті, що мають естетичну цінність для людства, які залучають до предмета мис­тецтва характерні для епохи суспільні відносини, загальноцікаві для людини (мадонни Рафаеля, музика Бетховена, поезія Пушк­іна). У цьому неминуще значення художніх шедеврів.

Кожна епоха породжує своє мистецтво, свої художні твори. Вони відзначаються яскраво вираженими відмінними рисами. До них відноситься і тематика, і принципи сприйняття дійсності та її ідейно-естетична інтерпретація, і система художньо-виражальних засобів, за допомогою яких світ, що оточує людину, віддзерка­люється у творах мистецтва. Це видно при простому зіставленні, скажімо, поезії К.Д. Бальмонта, В.Я. Брюсова, В.С. Соловйова, Анд. Бєлого (символісти) з поезією І.О. Буніна, Скитальця (С.Г. Петро­ва), раннього М. Горького, Л. Андрєєва та ін. (критичний реалізм). Наприклад, порівняймо вірші К.Д. Бальмонта та І.О. Буніна.

В красоте музыкальности Как в недвижной зеркальности Я нашел очертания слов, До меня не рассказанных, Тосковавших й связанных, Как растенья под глыбою льдов.

(К.Д. Бальмонт. «Аккорды»)

Молчат гробницы, мумии и кости, —

Лишь слову жизнь дана:

Из древней тьми, на мировом погосте,

Звучат лишь Письмена.

И нет у нас иного достоянья.

Умейте же беречь

Хоть в меру сил, в дни злобы и страданья,

Наш дар бессмертный — речь.

(И.А. Бунин. «Слово»)

Один вірш написаний на основі символізму, а інший — реа­лізму. Ці письменники відрізняються своїми поглядами на світ, своїми художніми прийомами образного відображення дійсності у творах мистецтва, засобами, побудовою твору та ін.

Такі явища у розвитку мистецтва і прийнято називати ху­дожнім методом.

Художній метод — це певний спосіб пізнання дійсності, своє­рідний засіб оцінювання, метод «кодування» добутої художни­ком інформації, спосіб образного моделювання життя.

У художньому методі є можливість вирізнити і гносеологічні, і аксіологічні, і семіотичні аспекти, а також деякий засіб моде­лювання дійсності.

Вихідним (початковим) і визначальним у виникненні і роз­витку художнього методу є конкретно-історична дійсність, яка становить, так би мовити, його об’єктивну основу, на якій вини­кає той чи інший метод.

Але на розвиток певного методу мають найбільший вплив самі художники, їх світогляд, ідеали, погляди, їх талант і потреби. Вони, врешті-решт, також формуються під впливом суспільного сере­довища, в якому живуть і створюють свої шедеври. Ще німець­кий філософ Г. Гегель стверджував, що художник причетний до свого власного часу, він живе його мораллю та звичками.

Проте в середовищі сучасних мистецтвознавців, митців можна почути, що світогляд і творчий процес не взаємозв’язані, що вони незалежні один від одного (наприклад екзистенціалісти).

Матеріалістична естетика дотримується іншої думки: багат­ство творчості залежить від цілісності світогляду. Великими художниками-мислителями були Данте Аліг’єрі і В. Шекспір, Шота Руставелі і Нізамі, Андрій Рубльов і Олександр Іванов, Леонардо да Вінчі і Делакруа, Йоганн Гете і Оноре де Бальзак, О.С. Пушкін і Л.М. Толстой, Т.Г. Шевченко й І.Ю. Рєпін та ін. Жоден із художників-реалістів минулого і сучасності (Д. Гранін, В. Дудинцев, О. Приставкін, Б. Васильєв та ін.) ніколи не діяли і не діють абияк, наздогад. Підтвердженням цьому є не лише їх твори, а й активна життєва позиція.

У межах однієї суспільно-економічної формації існують різно­манітні методи художньої творчості, правда, доти, поки одні не вмирають, а інші не з’являються, стають більш прогресивними. Так було, наприклад, у XIX ст., коли співіснували класицизм, сентименталізм, романтизм, критичний реалізм, який з часом завоював панівні позиції у мистецтві.

Самостійність та історична конкретність художнього методу не виключає їх діалектичного взаємозв’язку, спадкоємності й су­перечності. Критичний реалізм був підготовлений не лише реаліз­мом Відродження і Просвітництва, але й художніми методами ХVІІ—ХVШ ст. Навряд чи можливою була б творчість О.С. Пушкіна, М.Ю. Лєрмонтова, коли б їм не передував творчий досвід В. Шекспіра, Ж.-Б. Мольєра, Ф. Шіллера і Й. Гете, М.В. Ломоносова і Г.Р. Державіна, О.М. Радіщева і М.М. Карамзіна.

Часові межі художніх методів не слід сприймати як визна­чення. Паростки нових методів найчастіше виникають у творах, які були створені ще на основі старих методів. Так, В. Гюго до кінця життя (1885 р.) залишався романтиком, незважаючи на те, що романтизм здав свої «командні позиції» у мистецтві вже у 20—30-і роки XIX ст.; художник Г.І. Семирадський — пред­ставник класицизму, хоча як панівний метод творчості класи­цизм ледве сягнув до середини XIX ст., а свої кращі полотна живописець створив до другої половини XIX ст.

Талановитий художник має творчо неповторну індивіду­альність (наприклад, В. Стус, В. Симоненко, Л. Костенко та ін.).

Разом з тим очевидно й інше: групи художників у межах одного і того ж художнього методу поєднуються між собою за деякими основними ознаками творчості та її практичним ре­зультатом. Інколи ці групи цілком невеликі, в інших випадках, навпаки, — досить чисельні. Буває, таку групу визначають за одним, найбільш великим і яскравим, художником, у твор­чості якого досить повно і виразно сконцентрувалися харак­терні ознаки мистецтва (у живописі, наприклад, О. Дейнека, Т. Яблонська). В інших випадках нарівні називаються одночасно декілька імен (наприклад, імпресіоністи Клод Моне, Едгар Дега, Огюст Ренуар та ін.). Таке явище у мистецтві дістало назву «стиль».

Художній стиль — це естетична категорія, що відображає відносно стійку спільність основних ідейно-художніх ознак твор­чості, яка зумовлена естетичними принципами художнього ме­тоду і властива певному колу діячів мистецтва.

Стиль:

як категорія антропології мистецтва закріплює і виявляє в собі особистість автора;

як категорія антології мистецтва — носій художньої тра­диції — акцентує увагу на певних явищах художньої культури;

як категорія гносеології мистецтва орієнтує художника на освоєння світу на основі даної художньої традиції;

як естетична категорія визначає зміст і форму твору мис­тецтва.

Стильова єдність можлива лише на основі одного і того ж творчого методу. І не можна, враховуючи це, відносити твори мистецтва, в основі яких лежать різні творчі методи, до одного й того ж стилю, базуючись на близькості «окремих формальних ознак».

До джерел формування і розвитку стилю слід віднести, по-перше, різноманітність даної дійсності; по-друге, різноманітність естетичних прийомів відображення дійсності у творах мистецт­ва; по-третє, художні традиції (наприклад, творчість П. Коріна сформувалася під впливом О. Іванова, М. Нестерова, художніх народних промислів палешан та ін.).

Важливою естетичною категорією, що відображає художню практику, є художній напрям. Ця категорія практично не роз­роблена у літературі і часто ототожнюється з методом твор­чості, стилем. Отже, творчий метод — це спосіб пізнання дійсності та її художнє моделювання, але сам по собі він ще не є естетич­ною реальністю.

Реальністю є художній твір, який створений на основі того чи іншого творчого методу. Тому основною одиницею виміру історії мистецтва постає не творчий метод, а художній напрям, тобто сукупність творів, що стають близькими один до одного за ря­дом суттєвих ідейно-естетичних ознак, інакше кажучи, художній метод матеріалізується у художньому напрямові.

Існуючі різноманітні художні методи відбиваються у художніх напрямах.

Напрям, як поле напруги, народжується між двома полюса­ми: методом, що орієнтує художника на певний тип відношен­ня до світу, і стилем, що вказує на конкретне ставлення до ху­дожньої традиції.

Художній напрям — величезна і найбільш містка одиниця художнього процесу, який охоплює епохи і системи мистецтва. Він дає підстави щодо судження про цілий історичний період у художній культурі і про значну групу художників. У ньому відоб­ражаються художньо-ідеологічні та світоглядно-естетичні особ­ливості художнього розвитку.

Формування і розвиток художнього напряму, як свідчить історико-художня практика, відбуваються за різних соціальних умов: національно-своєрідних, провінціально-специфічних, історичних, а також за умов, що особливим чином знаходять своє місце в тому чи іншому культурному середовищі. Тому усередині на­пряму можливий поділ на художні течії та художні школи.

Поняття «художня школа» використовується найчастіше для позначення національних та провінціальних гілок художнього напряму (наприклад, Італійська школа за епохи Ренесансу, Нов­городська школа російського середньовіччя та ін.).

Художньою течією, як правило, називають такі художні рухи, які утворюються за певних національних та історичних умов і об’єд­нують гурти художників, що базуються на естетичних принципах одного художнього методу в межах одного виду мистецтва з ме­тою вирішення конкретних завдань (мистецтво передвижників; рух «нової хвилі» в кінематографі у Франції; діяльність письмен­ників, живописців, композиторів у 20-ті роки в Україні та ін.).

Розмежування усередині художнього напряму має відносний характер. Розуміння природи художнього напряму дозволяє більш глибоко і водночас пластично охопити всю складність розвитку мистецтва: його відносну самостійність, повну розбіжність худож­нього процесу з історичним. До основних художніх напрямів на­лежать: міфологічний реалізм античності; середньовічний сим­волізм; реалізм епохи Відродження; бароко, класицизм; про­світницький реалізм; сентименталізм, романтизм, критичний ре­алізм XIX ст.; реалізм XX ст., соціалістичний реалізм, експресіонізм, екзистенціалізм, абстракціонізм, поп-арт, гіперреалізм та ін.

Отже, історичний розвиток мистецтва є власне історичним процесом виникнення та зміни художніх методів, стилів, на­прямів. На цей процес поширюється дія об’єктивних законів розвитку мистецтва, на яке насамперед має вплив суспільне буття. В той же час мистецтво відносно самостійне, чим і зумовлює існування художніх напрямів, шкіл, методів та стилів, що безпо­середньо не збігаються з виникненням нових суспільних відно­син. Зміни в суспільному житті здебільшого несуть у собі зміни в художній галузі.

 

< Попередня   Наступна >