Глава 1.7. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВНІСТЬ У ПЕРІОД ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ 1917-1920 років

1.7.1. Українська республіка в часи Центральної Ради

Перша світова війна значно загострила політичні, соціально-еконо­мічні суперечності в Росії, радикалізувала настрої народних мас. Все це та ще й військові невдачі на фронті прискорили вибух революції у лютому 1917 року. Соціально-політичні обставини докорінно змінилися, самодер­жавний режим був знищений, влада в російській державі перейшла до Тимчасового уряду.

Питання державного самовизначення України з перших днів Лютневої революції привело до започаткування національним конгресом, що відбувся 6-8 квітня 1917 р., загальноукраїнського громадсько-політичного центру Центральної Ради. До неї ввійшли представники всіх українських партій, а провідну роль у ній відігравали помірковані ліберали з Товарист­ва українських прогресистів та соціал-демократи. Головою Центральної Ради було обрано Михайла Грушевського - видатного історика та авто­ритетного вченого, котрий повернувся із заслання. Центральна Рада іні­ціювала переговорний процес з Тимчасовим урядом стосовно автономії України. Однак останній відмовився визнавати автономний статус України та вносити будь-які суттєві зміни в її адміністративно-територіальний ста­тус. Більше того, було поставлено під сумнів саму правочинність Центра­льної Ради як виразниці волі українців, оскільки вона не була обрана все­народним голосуванням.

Така позиція російського уряду значною мірою спонукала українських державників до більш рішучих дій. В умовах загальнонаціонального під­несення і безпорадності Тимчасового уряду 23 червня Центральна Рада видала І Універсал, в якому проголосила прагнення України до націо­нально-територіальної автономії у складі Росії. Універсал репрезентував Центральну Раду як вищий представницький орган українського народу. Незважаючи на обережність самостійницьких устремлінь тогочасного ре­волюційного руху України, проголошення І Універсалу можна вважати ва­жливим етапом у творенні української автономії.

Реалізацію висунутих у І Універсалі положень було покладено на пе­рший уряд автономної України - Генеральний Секретаріат, утворений 29 червня 1917 року. Його очолив Володимир Винниченко, який одно­часно виконував обов'язки генерального секретаря внутрішніх справ. До Генерального Секретаріату входили такі генеральні секретарі: генераль­ний писар П. Христюк, секретар військових справ С Петлюра, міжнаціо­нальних справ С. Єфремов, фінансових справ X. Барановський, земель­них справ Б. Мартос, судових справ В. Садовський, харчових справ М. Стасюк, освітніх справ І. Стешенко, пошт і телеграфів М. Шаповал. Крім безпартійного Барановського, всі інші секретарі належали до соціа­лістичної орієнтації.

Зрозумівши, що кроки України до набуття державності є серйозними, Тимчасовий уряд почав шукати порозуміння з Центральною Радою. У ре­зультаті тривалих переговорів було досягнуто певних поступок з боку Ро­сії - Тимчасовий уряд погоджувався визнати найвищим органом виконав­чої влади України Генеральний Секретаріат, влада якого поширювалася на п'ять із дев'яти губерній краю - Київську, Полтавську, Волинську, По­дільську та Чернігівську. Як передбачалося, уряд мав, з одного боку, зві­тувати перед Центральною Радою, а з другого - затверджуватися Тимча­совим урядом. Центральній Раді також було дозволено розробити авто­номний статус України, який згодом мали затвердити Всеросійські установчі збори. Тобто йшлося лише про досить примарну автономію України, яка не розглядалася російським урядом як самостійна держава.

Дана угода знайшла своє втілення у двох документах - Заяві Тимча­сового уряду і II Універсалі Центральної Ради, проголошеному 16 липня 1917 року. 29 липня Генеральним Секретаріатом був підготовлений Ста­тут Вищого Управління України, що мав унормувати стосунки між двома урядами, а також стати правовою основою діяльності українських органів влади. На думку М. Грушевського, Статут мав стати першою Конституцією України. Проте цей державно-правовий документ був відхилений Тимча­совим урядом, натомість 17 серпня з'явилася видана Петроградом «Тим­часова інструкція Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні». Вже сама назва цього документа підкреслює, а подальші статті стверджують, що Генеральний Секретаріат є органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради - вищого органу народного представництва Украї­ни. Відповідно остання фактично перетворювалася на якийсь дорадчий, приватний орган при Генеральному Секретаріатові, позбавлений законо­давчих прав. Тимчасовий уряд також «визначив» територіальні межі української автономії, яка позбавлялася своїх споконвічних територій Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини, Таврії і Бессарабії.

Згідно з Інструкцією майже вдвічі скорочувалася чисельність генераль­них секретарів, новий уряд позбавлявся найважливіших сфер державної діяльності - військової, продовольчої, судової, транспортної, поштової. Як видно, російський уряд на чолі з О. Керенським не збирався визнавати автономію України, а продовжував вважати її звичним царським генерал-губернаторством, адже параграфи Інструкції фактично скасовували укра­їнську автономію [59]. Проте, незважаючи на такий дискримінаційний ха­рактер зазначеного документа, Центральна Рада все ж ухвалює, за сло­вами Винниченка, «першу дійсну і дійову Конституцію України».

Досягнувши угоди з Тимчасовим урядом, Центральна Рада могла те­пер братися за управління країною. Однак дуже швидко виявилося, що українському уряду гостро бракує волі, вміння управляти державою. За­мість швидкого вирішення нагальних проблем, таких, як: відновлення правопорядку, створення дієздатної армії, забезпечення міст продуктами, організація роботи залізниць, ефективного розв'язання земельного пи­тання, київські урядовці гаяли час у безкінечних суперечках про межі своєї влади.

Захоплені власною революційною риторикою, молоді та недосвідчені українські політики намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношенні було їх ставлення до військових та чи­новників. Ідеологи Центральної Ради, відкинувши готовність прекрасно дисциплінованих і споряджених військових формувань заприсягти на вір­ність Центральній Раді, доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії. Аналогічним було їхнє ставлення до державних службов­ців, які були для них уособленням старої гнобительської буржуазної держави, а голова уряду Винниченко назвав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми». Проте вже незабаром стало зрозумілим, що управляти країною без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилась анархія й безладдя.

Більшовицьке збройне повстання 7 листопада 1917 р. у Петрограді змінило хід подій, які набули кардинально революційного характеру. Ро­сійський Тимчасовий уряд було повалено. Жовтневий переворот привів до влади більшовицьку партію на чолі з Володимиром Леніним, яка ста­вила собі за мету перебудову соціально-економічного життя країни на комуністичних засадах. Утвердження радянської влади в Україні почалося відразу після перевороту в Петрограді. Більшовики зосередилися, в основ­ному, в східних промислових районах (Донбас, Харків). У великих містах Донбасу та на короткий час ще майже в десяти містах України більшовики взяли владу без збройної боротьби. В інших регіонах країни соціальна база більшовиків була слабкою, авторитет незначним.

Позбавлена будь-яких зобов'язань щодо Росії та рятуючи край від анархії, Центральна Рада 22 листопада проголосила III Універсал, яким оголошувалося створення Української Народної Республіки (УНР) як автономно) державної одиниці, але в складі Російської республіки, яка «має стати демократичною федерацією». Вперте обстоювання федерації з Росією, у якій вже посилювалася влада більшовиків з їх негативним став­ленням до автономії України, стало черговою помилкою провідників Цент­ральної Ради.

Юрисдикція УНР поширювалася на дев'ять українських губерній: Київ­ську, Подільську, Волинську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Кате­ринославську, Херсонську, Таврійську (без Криму), а долю Курщини, Холмщини, Вороніжчини та інших територій з українською більшістю населення мала вирішити організована воля самого народу [7, с 109].

НЕ Універсал став насправді першим самостійним державно-правовим документом України у новітній історії, для якого характерна конституційна спрямованість. Він відзначався демократичними засадами, прагненням розв'язати національне питання. Універсал проголошував націоналізацію землі, що лише поглибило анархію та невдоволення селян, землевласни­ків та духовенства. Генеральний Секретаріат був перетворений на Раду Міністрів.

Про значення Універсалу один з його творців В. Винниченко писав так: «Тепер ми мали засоби для того, щоб розпоряджатися всіма справа­ми власної держави. Всі державні апарати переходили до рук Генераль­ного Секретаріату, всі фінансові засоби були до його розпорядимості, вся військова сила підлягала його наказам» [11]. Водночас у ньому не йдеться про відокремлення від Російської республіки, а навпаки стверджується потреба у збереженні єдності, прагнення стати «федерацією рівних і віль­них народів». Сама Центральна Рада, хоча й проголошує себе вищим органом державної влади в Україні, все ж таки вважається тимчасовим органом - до скликання Установчих Зборів України.

Отже, державність України у той період виникла не як безпосередній наслідок широкого національного руху, а як природна реакція на розпад централізованої влади Російської імперії, як засіб запобігти внутрішньому занепаду і хаосу. В цьому суть і драматизм того історичного моменту, що багато в чому визначило подальший перебіг подій та їх трагічний фінал

Сподіваючись, що Центральна Рада стане стабілізуючим чинником в анархії, що поширювалась, владу українського уряду визнали й неукраїн­ські партії, більшість рад і навіть більшовики (хоча для останніх це був вимушений і тимчасовий крок). На той час Центральна Рада ще користу­валася підтримкою значної частини населення, що довели результати виборів до Всеросійських Установчих зборів, на яких українські партії одержали понад 70 відсотків голосів, тоді як більшовики лише десять. Ще відчутнішою була поразка останніх на Всеукраїнському з'їзді Рад, який вони самі скликали в грудні 1917 року. Оскільки більшість делегатів пред­ставляла українське село, більшовицьким представникам довелося поки­нути з'їзд та виїхати до Харкова. Там, на організованому ними Всеукра­їнському з'їзді Рад було оголошено Центральну Раду поза законом і про­голошено створення Радянської Української Республіки як федеративної частини Російської радянської республіки. Влада переходила до Цент­рального Виконавчого Комітету рад робітничих, солдатських та селянсь­ких депутатів. Створений на з'їзді більшовицький уряд оголосив себе у стані війни з Центральною Радою. Одночасно на Україну з Росії почався наступ більшовицьких військ. Подальший перебіг подій, зокрема загроза окупації та необхідність самостійницького статусу на мирних переговорах у Бресті, зумовили прийняття радикальнішого у незалежницькому аспекті документа.

З перспективи часу можна визнати, що Центральна Рада своєю впер­тою політикою федерації з Москвою втратила дорогоцінних вісім місяців та велике піднесення українського народу творити свою власну державу. З цих причин III Універсал не справив на людей більшого враження, ніж два попередні, хоча з політичного боку він був значнішим.

Навіть несміливі державницькі намагання Центральної Ради суперечи­ли політиці більшовицького Раднаркому в Росії, який після ультиматиму 17 грудня 1917 р. розпочав агресію проти УНР. Напередодні вирішальних боїв за Київ 22 січня 1918 року Центральна Рада ухвалила свій IV Універсал, яким проголошувалося, що УНР «стає самостійною, ні від кого не залеж­ною, вільною, суверенною Державою Українського Народу» [75, с. 76]. Дже­релом влади за IV Універсалом є народ України (принцип народного суве­ренітету). До виборів Українських Установчих Зборів найвищим представ­ницьким органом залишається Центральна Рада та її виконавчий орган Рада Народних Міністрів. Така організація державної влади, що покликана вирішувати проблеми становлення нової держави у вкрай складних умовах, мала перехідний характер. Замість постійної армії передбачалося створен­ня народної міліції. Важливим моментом цього документа є прагнення якнайшвидшого прийняття Конституції УНР.

В Універсалі передбачалося переобрання волосних, повітових та місь­ких дум, а до того часу уряд мав співпрацювати з органами місцевого самоврядування, «вибраних із місцевої людності». Проблема взаємовід­носин державного управління і місцевого самоврядування у той історич­ний період була надзвичайно актуальною, а тому її вирішення, на думку М. Грушевського, було важливою умовою успішного державницького по­ступу України.

Отже, ухвалення IV Універсалу ознаменувало відновлення державно­сті України. Були прийняті державні символи, закон про українське грома­дянство та про адміністративний поділ краю на землі, яких мало бути трид­цять, схвалений закон про грошову систему, за яким вводилася націо­нальна грошова одиниця гривня, була проведена календарна реформа, впроваджувався західноєвропейський час. Україна була визнана незалеж­ною державою, правоспроможною вступати у міжнародні відносини. Так, у лютому 1918 р. між УНР, з одного боку, та Німеччиною, Австро-Угорщи­ною, Болгарією і Туреччиною - з іншого, було підписано Брестську угоду.

До важливих державотворчих і правових документів Центральної Ра­ди слід віднести й схвалений 28 квітня 1918 року проект Конституції Української Народної Республіки, який, однак, не набрав правової чиннос­ті та не був реалізований, залишившись лише історико-правовим докумен­том доби Української держави 1917-1918 років. Його поява стала зако­номірним підсумком розвитку політичного процесу в Україні, започаткова­ного в березні 1917 року. Конституція юридично оформила відродження державності України і створила політико-правові основи становлення де­мократичного суспільства.

IV Універсал і Конституція УНР були останніми державно-правовими актами Центральної Ради. Підсумовуючи, можна зазначити, що протягом року Центральна Рада виступала основним політичним і державотворчим чинником в Україні, досягнувши окремих успіхів, але й зазнавши трагічних помилок. До найважливіших причин невдач можна віднести ігнорування провідниками УНР двох основ державності - боєздатної армії та апарату державного управління. Не маючи дієздатного управлінського апарату, Центральна Рада не могла налагодити і підтримувати дійові зв'язки з гу­берніями та сільською місцевістю, де зосереджувалося найбільше її при­хильників. Не меншої шкоди для становлення державності завдала й відсутність єдності щодо напрямів державного будівництва, яка з усією драматичністю виявилась у гострій ворожнечі двох провідних міністрів уряду - Винниченка і Петлюри. Якщо останній вважав, що основні зусил­ля слід спрямовувати на утвердження державних інститутів, то перший наполягав на проведенні негайних і радикальних соціальних перетворень з метою виправдання сподівань мас.

Однак головну причину поразки Центральної Ради слід шукати у нерозвиненості українського національного руху. За словами І. Мазепи, голови уряду УНР: «Особливість українського руху під час революції 1917 p. була в тому, що гасла українського національного самовизначен­ня, які революція висувала на порядок денний, фактично падали на ґрунт ще зовсім непідготовленого й неорганізованого українського життя» [52, с 56].

Центральна Рада змушена була розпочинати будівництво держави ще до завершення процесу формування нації, який в Україні проходив з помітним запізненням порівняно з іншими східноєвропейськими націями (поляками, чехами, фінами). Більш як двохсотлітній період бездержавнос­ті та панування царського режиму в Україні майже знищили вияви держав­ницьких устремлінь у ментальності народу, і, що особливо трагічно,- в його політичної еліти, яка виявилася неспроможною здійснити високу мі­сію утворення власної держави. Тому, коли випала сприятлива історична нагода для здобуття свободи, в Україні фактично не знайшлося харизматичних політичних лідерів, які б відповідали виклику доби, здатних до ор­ганізації державного життя. За справу державотворення взялися молоді та недосвідчені політики, для яких партійні інтереси подекуди переважали над державними. Це дало підстави згодом Винниченку визнати: «Воісти­ну, ми за тих часів були богами, які бралися з нічого творити цілий новий світ» [47, с 12], а В. Липинському зауважити: «українська інтелігенція, бу­дучи відірвана від управління, була позбавлена обов'язку мишлення про те, як реально здійснюється влада і хто її здійснює... До політичної праці ця інтелігенція показала себе абсолютно нездатною» [62].