99

---

4.1.2. Класифікація методів управління

Методи державного управління - складна система способів і прийо­мів, які якісно розрізняються між собою. При їх класифікації необхідно ви­ходити з того, що таке складне явище не може базуватися лише на яко­мусь одному критерії. Тільки сукупність класифікаційних засад дасть змо­гу всебічно, на науковій основі скласти уявлення про методи як наукову категорію та інструмент практичного управління. Як зазначається у літе­ратурі, та чи інша класифікація методів державного управління може мати наукову і практичну цінність, якщо вироблені не тільки чіткі критерії їх роз­поділу, але й даний чіткий аналіз змісту, структури і форми вираження кожної групи методів управління і на цій основі вироблено теоретико-методологічне, сутнісне розуміння характеру управлінського впливу, до­статньо точно визначені шляхи їх удосконалення [180, с 27].

У науці є різні погляди щодо видів і конкретних методів державного управління, так само як і в світовій практиці ще й досі відсутня єдина за­гальноприйнята класифікація методів управління. В радянському суспі­льстві всезагальними методами впливу на поведінку людей були два: пе­реконання та примус [180, с. 29; 167, с 325]. Перший з них - основний, притаманний всім, без винятку, аспектам організаційної діяльності органів управління. Разом з тим, в необхідних випадках управлінські органи за­стосовують і метод примусу.

Окрім цих двох методів, учені називають ще цілий ряд інших. Так, Ю. Козлов і М. Онищук поділяють методи управління на дві групи: а) по­заекономічного або адміністративного (прямого) та б) економічного (опо­середкованого) впливу, А. Луньов - методи управління поділяє на три групи: адміністративні, моральні, економічні; Г. Атаманчук - на чотири: адміністративні, морально-ідеологічні, соціально-політичні, економічні; О. Козлова, І. Кузнецов розрізняють еконо

мічні, організаційно-розпорядчі і соціально-психологічні методи. Г. Щокін поділяє методи на дві групи: ос­новні та комплексні. Є й інші підходи, за якими виділяють методи: одно­осібні, колегіальні, колективні, комбіновані.

Усі перелічені класифікації мають на меті розмежувати й згрупувати засоби, прийоми, способи впливу на свідомість і поведінку людей в про­цесі державного управління. В. Колпаков, виходячи з критерію потреби процесу управління (переконувати, заохочувати, примушувати), виділяє три «найзагальніші, найуніверсальніші, а в теоретичному розумінні най­краще визначені й детерміновані методи державного управління: переко­нання, заохочення і примус» [99, с 187].

Д. Овсянко класифікує методи державного управління за функціями суб'єк­тів управління. Він виділяє серед них загальні, що застосовуються при вико­нанні всіх або основних функцій державного управління на важливих стадіях управлінського процесу, та спеціальні, які використовують при здійсненні окремих функцій або на певних стадіях управлінського процесу [178, с. 65].

Найчастіше користуються поширеною позицією про розмежування та­ких загальних груп методів, як методи переконання і методи примусу, а також прямого і непрямого (опосередкованого) впливу. При цьому останні групи можуть бути певним чином прирівняні до так званих адміністратив­них і економічних методів управління [69, с 150]. Такого підходу дотри­муються Ю. Козлов, Л. Коваль, які дедалі частіше звертаються до класи­фікації методів на адміністративні (позаекономічні, прямого керівного впливу) й економічні (непрямого керівного впливу). Як критерій в цьому випадку використовується вид конкретних засобів, які застосовуються при розв'язанні управлінських завдань.

Адміністративні методи (інша назва організаційно-розпорядчі) зорієн­товані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов'язку, відповідальності, прагнення людини працювати у певній організації, розуміння можливості адміністративного покарання тощо. Цим методам притаманний прямий характер впливу: будь-який регламентуючий чи адміністративний акт підлягає обов'язковому вико­нанню. Адміністративні методи повинні відповідати правовим нормам, що діють на певному рівні управління, а також актам вищестоящих орга­нів управління.

Економічні методи мають непрямий характер управлінського впливу: не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів, досить важко визначити їхній вплив на кінцевий результат. Деякі дослідники додають до названих груп ще соціальні чи соціально-психологічні методи управління [268, с. 94]. Ці методи, в свою чергу, ґрунтуються на використанні соці­ального механізму, що діє в колективі (соціальні потреби, система взаємо­відносин у колективі, неформальні групи тощо).

Подібної позиції дотримується і М. Онищук, який наголошує, що ме­тоди управління можуть бути розчленовані на відповідні групи залежно від засад, на яких ґрунтуються класифікаційні підходи, наприклад, за ознакою функціонального змісту, характеру управлінського впливу, міс­ця, рівня об'єкта управління тощо. Кожна з цих засад дає відповідний зріз технології державного управління, що представлена певним набо­ром його методів, об'єднаних єдністю їх змісту і форми [180, с 28]. Тому, залежно від цих та інших складових, обґрунтованими класифікаційними критеріями сучасних методів державного управління вважаються адміні­стративно-управлінські дії в основних сферах управлінської діяльності, котрі здійснюються за допомогою відповідних механізмів активізації. Во­ни включають різноманітні за функціональним змістом, спрямованістю, організаційними формами, характером впливу методи і прийоми (про­цедури).

Виходячи із запропонованого підходу, управлінські методи можна систематизувати таким чином:

а) за функціональним змістом методи управління розглядають з по­зицій відображення вимог законів управління, специфіки державно-управлінських відносин, принципів управління, об'єктивних закономірностей, у розкритті яких реалізується метод. За цим підходом можна визначити такі групи методів: адміністративні (організаційно-розпорядчі), економічні, правові, соціально-психологічні (рис. 4.1).

б) за спрямованістю впливу методи управління розглядаються за­лежно від джерела (чи рівня) керівного впливу та за об'єктом управління. Відповідно розрізняють три групи методів: орієнтовані на загальнодер­жавний рівень; різноманітні структури (галузі, регіони, установи, орга­нізації тощо); окремих працівників.

в) за організаційними формами методи управління реалізуються у різних видах: тип впливу (акт, норма); спосіб здійснення впливу (одноособовий,

Рис. 4.1. Методи державного управління

колективний, колегіальний); часова характеристика впливу (разові та періодичні, тактичні та стратегічні, довготермінові та короткотер­мінові); особливості впливу (виправляти результати або запобігати їм, активно втручатися чи вичікувати).

г) за характером управлінського впливу методи бувають прямої чи непрямої дії. До першої групи належать методи правового регулювання, публічного адміністрування, що передбачають досягнення конкретного результату. Непрямий вплив (демократизація, оптимізація управління, оподаткування тощо) передбачає створення сукупності умов для досяг­нення кінцевих результатів.

Крім того, у державному управлінні за критерієм «механізм впливу на людину, її свідомість і поведінку» виокремлюють такі методи: позитивні (стимулювання) та негативні (примус). При цьому слід зазначити, що сучасна філософія державного управління в основу впливу на людей по­кладає не примус, а позитивні регулятори, побудовані на врахуванні пси­хологічних особливостей людини. Застосування стимулюючої методики вимагає неабиякого вміння, наполегливості, розуміння людської природи та розвинутих здібностей спонукати виконавців до вищого рівня напру­ження сил, досягнення оптимальних результатів праці.

Зазначимо, що такий класифікаційний підхід не виключає використан­ня систематизації методів державного управління за іншими ознаками.

При класифікації методів управління велика увага приділяється їх правовим аспектам - усі методи повинні відповідати чинному законодав­ству. Управлінські методи, що виділяються за їх змістом, спрямованістю, організаційними формами та характером впливу (з урахуванням правових аспектів) на практиці ізольовано не використовуються. Вони становлять систему методів, що реалізуються в процесі формування і розвитку управ­лінських відносин з урахуванням законів та принципів управління.

Наголошуємо, що йдеться про єдину систему методів державного управління, які розглядаються з різних точок зору. Вони тісно пов'язані зі стадіями управлінського процесу, кожній з яких притаманний специфічний набір методів, зумовлений своєрідністю поставлених завдань. При цьому кожен метод у кінцевому рахунку має організаційну суть, бо виступає за­собом реалізації цілей.

Враховуючи складність і багатовимірність способів і прийомів управ­ління при їх теоретичній розробці та впровадженні в практику, необхідно використовувати загальні та спеціальні методи наукового пізнання. Як уже зазначалося, управлінська наука використовує і певною мірою інтегрує притаманні іншим наукам методи: аналіз і синтез, прогнозування, порів­няльний аналіз, планування, моделювання, статистичне та економіко-математичне програмування тощо.

Поряд з ними існують спеціальні (специфічні) методи, прийоми дослі­дження, що розробляються і застосовуються управлінською наукою. Знач­на їх частина використовується в інших наукових дисциплінах. До спеціальних методів, які, однак, мають широке розповсюдження, належать: аналіз систем, організаційне регламентування, організаційне нормування, організаційне проектування, лінійне, квадратичне та динамічне програму­вання, аналіз входів та виходів, статистика та теорія ймовірностей та інші.

Виникає логічне запитання: якими є принципи, на яких базується від­бір методів у конкретній управлінській діяльності? Застосування методів державного управління залежить від ситуації, місця і часу, компетентності керівника, його психологічної чутливості, педагогічного такту та інтуїції. Разом з тим, застосування тих чи інших методів має ґрунтуватися на загальних принципах державного управління. Багатогранність методів управлінської діяльності спонукає до виділення певних специфічних принципів їх використання в державному управлінні. Вони можуть бути розподілені на дві групи: загальні принципи застосування методів для всього управлінського процесу; спеціальні принципи застосування методів на певних стадіях управлінського процесу.

Загальні принципи використання методів: принцип поєднання ме­тодів різної змістовної природи (наприклад, економічних, соціально-психо­логічних, адміністративних та ін.); принцип адекватності, тобто відповідно­сті методу управлінським завданням; принцип своєчасності та оператив­ності; принцип ефективності у використанні методів (вимагає вирішення проблеми з мінімально можливими організаційними ресурсами).

Спеціальні принципи використання методів. Щодо методів впливу (етап реалізації управлінського рішення) це можуть бути: принцип перева­ги організації та переконання над примусом; принцип збалансування пе­реконання і примусу (дозволів і заборон); принцип персоналізації відпові­дальності та персоніфікації покарання тощо.

Для систематизації методів за стадіями управлінської діяльності пра­вомірно розрізняти такі етапи: 1) збір і обробка управлінської інформації; 2) вироблення управлінського рішення; 3) виконання управлінського рі­шення; 4) контроль (нагляд), перевірка виконання рішення.

Перша, інформаційна стадія реалізується, в основному, за допомогою сучасної комп'ютерної техніки, що забезпечує економічно ефективне ви­конання вичислювальних робіт у широкому спектрі потреб. Під час здійс­нення цієї стадії застосовуються спеціальні (специфічні) методи збору і обробки управлінської інформації.

Центральна стадія управлінського процесу - вироблення управлінсь­кого рішення. Процес ухвалення рішення має на меті розв'язання про­блеми, тому двома умовами ухвалення рішень є визначення проблеми та вибір рішення. Для цього застосовується різноманітний арсенал добре розроблених методів та моделей. Головні з них: індивідуальний, груповий чи командний підходи до розв'язання проблеми і виконання рішення. Вони, у свою чергу, мають свої специфічні методи (детальніше розгляну­то у главі 3.3 книги). У цьому зв'язку необхідно відзначити важливу роль різних форм колективного пошуку оптимальних рішень з тих чи інших проблем. Тому для державних службовців важливо оволодіти мистецт­вом організації колективної діяльності - методами «мозкового штурму», публічного захисту проектів, технології організації, колективного творчого пошуку в японських «гуртках якості» тощо.

При виконанні рішення в основному застосовуються адміністративні (організаційно-розпорядчі) методи у комплексі з іншими формами, засо­бами і методами роботи. Особливу роль на цьому етапі відіграє виконав­ська дисципліна, дотримання законності. Ось чому тут виділяється право­вий метод, який передбачає досить високий рівень правової культури державних службовців. Важливим засобом управління є також метод нор­мативно-правового регулювання, оскільки апарат державного управління покликаний реалізовувати виконавчу і розпорядчу діяльність відповідно до чинного законодавства.

Зберігають своє значення й традиційні методи, наприклад, такі, як ме­тод індивідуально-правового впливу. Йдеться про застосування певних санкцій до працівників: позитивних (стимулювання) та негативних (примус). Традиційне розуміння санкцій як заходів, що містять невигідні для порушни­ка наслідки, повинно бути розширене за рахунок додання тих позитивних (стимулюючих) засобів, що застосовуються для добросовісних працівників

Метод індивідуально-правового впливу забезпечується дисциплінар­ним правом - сукупністю норм, що регламентують повноваження керівни­ків стимулювати своїх підлеглих за успіхи чи карати їх за порушення служ­бових обов'язків. Дисциплінарне право як правовий інститут вирізняють такі характерні риси:

- внутрішня спрямованість (керівник виступає розпорядником прав щодо своїх підлеглих по службі);

- комплексність (інститут об'єднує заохочення і покарання);

- інтегрований міжгалузевий характер (норми, що регламентують, скажімо, заохочення, лежать на перетині різних галузей - цивільного, ад­міністративного, трудового права).

У використанні методів державного управління важливо дотримуватися системного підходу. Вдосконалюючи дисципліну і порядок, активно викорис­товуючи моральні та матеріальні стимули, важливо створити умови для ви­явлення ініціативи та здібностей службовців, спрямованих на реалізацію ана­літичних, соціально-консультативних, організаційно-управлінських контрольно-моніторингових функцій та постійне вдосконалення організації своєї роботи.

У процесі вирішення багатопланових завдань, що стоять перед дер­жавними службовцями, значна роль надається інтенсивній комунікації. Комунікація, як один із основних методів державного управління, здійсню­ється як по горизонталі (комунікація з колегами, службовцями інших під­розділів, установ, підприємств), так і по вертикалі (спілкування з керівни­ками і підлеглими); як у середині організації (внутрішня комунікація), так і за її межами (зовнішня комунікація); як у письмовій, так і в усній формах; як контактна (безпосередня міжособистісна комунікація), так і опосередкована (ділове листування, електронна пошта, повідомлення факсом, за допомогою комп'ютера тощо).

Слід зазначити, що функціональні зміни апарату державного управ­ління, які визначаються принципово новими підходами до державної ор­ганізації суспільства, в цілому, знаходять вираження у поступовій заміні чисто адміністративних методів управління механізмами координаційного, забезпечувального та контрольного впливу. Державне управління, а від­повідно й методи державного управління втрачають характер безпосеред­нього адміністративно-управлінського впливу, все більше трансформуючись у площину:

а) організації взаємодії відповідних суб'єктів господарської чи іншої суспільної діяльності;

б) створення умов для забезпечення реалізації нормативної моделі функціонування відповідних підсистем і об'єктів управління;

в) контролю та моніторинги нормативно встановлених параметрів та­кої діяльності.

На практиці дана тенденція проявляється у підвищенні ролі та розши­ренні повноважень таких функціональних центральних органів виконавчої влади, як Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції, Міні­стерство фінансів, Міністерство юстиції, Міністерство праці та соціальної політики та інших і у поступовому скороченні кількості галузевих центра­льних органів виконавчої влади (наприклад, Міністерство вугільної проми­словості, Державний комітет рибного господарства тощо) шляхом їх вхо­дження до міністерств з аналітичними та прогнозуючими функціями чи об'єднання в єдиний центральний орган виконавчої влади.

Ефективність застосування методів державного управління в основ­ному залежить від рівня кваліфікації керівних кадрів, що зумовлює потре­бу їх систематичної і цілеспрямованої підготовки, та повсякденного вико­ристання всіх зазначених напрямів впливу на об'єкт управління.

 

< Попередня   Наступна >