Радник

3.2.3. Соціальні функції

Демократична соціальна правова держава є за своєю сутністю уніка­льним інструментом соціалізації всіх ланок суспільного розвитку, реаліза­ції принципу справедливості, надійного захисту свободи та вільного роз­витку особистості [121]. Тому становлення в Україні нової суспільно-економічної системи, заснованої на ринкових відносинах, безпосередньо пов'язано з реформуванням існуючої соціальної політики, соціального управління та формування нової системи соціальних цінностей.

Аналіз показує, що за останні десятиліття в більшості країн світу спо­стерігається неухильне зростання частки асигнувань держави на соціальні заходи. Йдеться передусім про пенсії зі старості та інвалідності пенсії ветеранам війни, допомогу на випадок безробіття тощо. Збільшення цих видатків, на думку С. Дзюбика, зумовлене такими причинами:

- підвищення людського чинника як основної продуктивної сили еко­номічного зростання й нагромадження національного багатства;

- збільшення чисельності населення, яке потребує підтримки з боку держави, що викликано зміною вікової структури, середньої тривалості життя;

- поглиблення нерівності у доходах між різними соціальними групами населення, особливо в країнах з перехідною економікою [71

Посилення уваги до людини з боку держави зумовило відповідне зро­стання державних видатків на соціальну сферу. Адже формування еконо­міки нового типу неможливе без значного інвестування у людський капі­тал - головний чинник економічного зростання.

Серед усього розмаїття послуг у соціальній сфері Г. Холліс та К. Плоккер виділяють таку їх типологію:

- послуги, які мають сильні характеристики суспільних благ, гаранто­вані урядом як права людини (базова освіта, перша медична допомога);

- стратегічні послуги - суспільні блага, які стосуються до розвитку на місцевому та регіональному рівнях, включаючи економічний розвиток, міське планування, планування інфраструктури та економічне плануван­ня, а також розвиток житлового будівництва;

- послуги, які створюють особисті зручності, включаючи особисті су­спільні послуги, що приносять безпосередню (приватну) користь тільки тим, хто обирає користування ними, наприклад, сфери відпочинку, музеї та картинні галереї [162].

Перед Україною сьогодні постає масштабне і складне завдання ре­формування універсальної за своїм характером і патерналістської за змістом соціальної сфери, успадкованої від колишнього СРСР, та пере­творення її в ефективно діючий сектор ринкової економіки, стимул при­скорення економічного прогресу, а також розробки, утвердження та при­йняття більшістю населення нової парадигми соціальних цінностей.

Як складова частина колишнього Радянського Союзу, Україна була членом соціалістичного суспільства, котре намагалося гарантувати всім його членам мінімальний життєвий рівень. На момент проголошення не­залежності України близько 40 відсотків населення отримували матеріа­льну (фінансову) допомогу в тій чи іншій формі (пенсії, допомоги, субсидії та соціальні послуги), що становило понад 40 відсотків від ВНП, або двох третин загальних державних витрат [261, с 5, 29]. Фактично жоден уряд світу не ніс такого фінансового тягаря. У зв'язку зі значним спадом вироб­ництва перед країною стоїть непросте завдання щодо задоволення всіх соціальних потреб населення при гострому дефіциті ресурсів (коштів). Зрозуміло, що в таких умовах соціально-економічні проблеми вимагають якісно нових підходів та рішучих неординарних дій. Держава не тільки по­винна, а й зобов'язана активно впливати на поглиблення соціально-економічних реформ. Ураховуючи особливості розвитку України, менталь­ність і традиції народу, слід пам'ятати, що захист соціальних гарантій людини в умовах трансформаційного періоду не тільки не повинен бути зведений до мінімуму, але має постійно розширюватися на основі рефор­мування соціальної політики, поглиблення ринкових реформ та демокра­тичних перетворень [239].

Виходячи з того, що Україна проголошена демократичною, соціаль­ною, правовою державою, необхідно переглянути зміст соціальної функ­ції, що має суттєво відрізнятися від патерналістської опіки влади над лю­диною часів соціалізму. Найбільш складним елементом такого реформу­вання є розробка ефективної соціальної політики, яка має виходити з нової системи соціальних цінностей.

Головним завданням на сучасному етапі державного розвитку є реальне втілення в життя конституційних принципів соціальної дер­жави: вдосконалення ринку праці, створення адресної системи ма­теріальної допомоги, реформування медичного обслуговування.

Вирішення гострих соціальних проблем можна досягти лише спільни­ми зусиллями через активне партнерство між урядом і громадянським суспільством. В Україні слід створити суспільство, головним принципом якого було б надійне соціальне партнерство між державою, ринком і лю­диною [261, с 3]. Останніми роками через неузгодженість у діях органів влади, конфронтацію між законодавчою та виконавчою гілками влади, тяжку економічну ситуацію, недосконалість законодавчої бази, духовну кризу суспільства реалізація зазначених соціальних завдань зволікалася. Через наявні в українському суспільстві економічні, політичні та соціальні проблеми держава фактично була неспроможною забезпечити і гаранту­вати всім громадянам більшість проголошених у Конституції соціальних та економічних прав і свобод [47]. За словами глави держави, «у своїй прак­тичній діяльності наші органи виконавчої влади, включаючи Кабінет Мініст­рів, поки що досить далекі від таких підходів у здійсненні нагальних за­вдань соціальної політики. Багато ще належить зробити для їх освоєння Верховній Раді» [121].

Іншим важливим завданням соціально-економічних перетворень є збалансування свободи ринкової економіки із забезпеченням соціальної захищеності людини, захистом і гарантуванням її соціально-економіч­них прав. Виходячи з ідеї самодостатньої цінності людської особистості, що відповідно до Конституції України визначається найвищою соціальною цінністю суспільства, слід здійснити поступове перетворення існуючої владно-розподільчої діяльності державної влади на діяльність щодо реалі­зації й захисту прав і свобод громадян, надання їм широкого кола послуг з боку держави. Тобто, держава повинна створити сприятливі умови для повноцінної самореалізації кожної людини як особистості.

Саме під таким кутом зору Концепція адміністративної реформи в Україні передбачає здійснити законодавче визначення основоположного напряму діяльності уряду - спрямування й координацію діяльності органів виконавчої влади та її орієнтацію переважно на забезпечення прав і свобод громадян та надання їм державних (управлінських) послуг; а також «пере­хід до нового розуміння функцій публічної влади, які за своїм змістом спря­мовуються на надання державних та громадських послуг, перерозподіл функцій і повноважень між місцевими органами виконавчої влади та орга­нами місцевого самоврядування на основі: встановлення переліку держав­них і громадських послуг, їх класифікації; визначення переліку послуг, що надаються за рахунок бюджетних коштів і на платній основі» [106, с. 11, 40].

З метою створення умов для формування і реалізації соціальної полі­тики на основі визначеної стратегії економічного розвитку та фінансової стабілізації, забезпечення прав кожного громадянина на достатній життє­вий рівень Указом Президента України схвалені Основні напрями соціа­льної політики на період до 2004 року. Пріоритетами соціальної політики є створення умов для забезпечення життєвого рівня населення, розвитку трудового потенціалу, народонаселення, формування середнього класу, недопущення надмірної диференціації населення за рівнем доходів, про­ведення пенсійної реформи, надання адресної підтримки незахищеним верствам населення, всебічного розвитку освіти, культури, поліпшення охорони здоров'я населення.

Виходячи з того, що основними завданнями держави є забезпечення фізичної, юридичної та соціальної захищеності громадян, важливим на­прямом діяльності органів виконавчої влади слід вважати надання послуг у соціальній сфері, тобто в межах складної системи міжособистісних вза­ємодій та зв'язків різноманітних людських спільнот, сфері життєдіяльності суспільства та реалізації інтересів соціальних суб'єктів. Соціальні послуги у цьому випадку слід розглядати як відносини між соціальними інституція­ми, що виступають постачальниками цих послуг, та суб'єктами соціально­го життя - споживачами, з метою створення такого стану життєдіяльності людини та суспільства, який забезпечує створення соціальних умов дія­льності індивідууму, його соціальної захищеності, стійкості щодо впливу чинників, які впливають та підвищують соціальний ризик.

Зважаючи на те, що постачальником соціальних послуг може бути як державний, приватний, так і «третій сектор» - неурядові громадські та доб­родійні організації, сьогодні актуальною є проблема чіткого розмежування сфер їх діяльності. Разом з тим слід зазначити, що, виходячи з нашої спад­щини, саме держава залишається основним надавачем соціальних послуг. Хоча не обов'язково саме держава виробляє і надає ці послуги: вона може фінансувати інших надавачів послуг, створити законодавчу та регулюючу базу, яка б стимулювала зростання послуг і благ. Дедалі більшого розпо­всюдження набувають різноманітні об'єднання громадян, які створюються з метою надання послуг, на основі спільних інтересів та власності.

Першочергове завдання уряду - розробка державних соціальних ста­ндартів та гарантій на послуги. У їх розробці, як правило, враховують два аспекти:

1. Стандартизація соціальних прав, відповідно до нової редакції Єв­ропейської соціальної хартії, підписаної 19-та країнами. Стандартизація соціальних прав передбачає право на працю, професійну підготовку, на справедливі умови праці, свободу професійних об'єднань, право на укла­дення професійного договору, право працівників на інформацію, на участь в управлінні підприємством, права дітей та підлітків, працюючих жінок, права матері й сім'ї, права інвалідів та людей похилого віку, а також права робітників-емігрантів і їх сімей на захист, право на безоплатну медичну допомогу й соціальне забезпечення.

2. Система соціальних стандартів рівня життя, яка мала б складатися з таких головних підсистем: стандарти споживання матеріальних благ і послуг; стандарти забезпечення житлом; стандарти умов і охорони праці, зайнятості; стандарти стану здоров'я працівників, організації медичного обслуговування й умов праці; стандарти системи освіти; стандарти куль­тури; стандарти навколишнього середовища [87].

В Україні правові засади формування та застосування державних соці­альних стандартів і нормативів, спрямованих на реалізацію закріплених Конституцією та законами основних соціальних гарантій, визначаються За­коном «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії». Метою встановлення державних соціальних стандартів і нормативів є:

- визначення механізму реалізації соціальних прав та державних со­ціальних гарантій громадян, визначених Конституцією;

- визначення пріоритетів державної соціальної політики щодо забез­печення потреб людини в матеріальних благах і послугах та фінансових ресурсах для їх реалізації;

- визначення та обґрунтування розмірів бюджетних видатків, соціаль­них фондів на соціальний захист і забезпечення населення та утримання соціальної сфери.

На основі соціальних стандартів визначаються розміри основних соці­альних гарантій: мінімальних розмірів заробітної плати та пенсій за ві­ком, інших видів соціальних виплат і допомог. Вони обов'язкові для всіх державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, уста­нов і організацій незалежно від форм власності.

Політичні та економічні перетворення, що відбуваються сьогодні в Україні, потребують удосконалення соціально-трудових відносин на всіх рівнях управління, запровадження нових підходів до підвищення ефектив­ності соціального партнерства, розвитку співробітництва та взаємодії представницьких органів, сторін соціально-трудових відносин. Налаго­дження дійової системи соціального партнерства передбачає функціону­вання ефективного механізму консолідації дій всіх державних інституцій, підприємств, у тому числі й приватного сектора та найманих працівників із метою вирішення складних завдань соціальної політики. Вони повинні проходити за простою і всім зрозумілою схемою: «Подальше поглиблення реформ і досягнення на цій основі зростання виробництва за повних га­рантій соціальної стабільності» [52, с 203]. Адже соціальна функція може повноцінно реалізовуватися лише за умови високого рівня економічного розвитку, що дозволить ефективно перерозподіляти кошти і ресурси, збе­рігаючи при цьому свободу ринкових відносин і підприємництва [47].

Складовою соціальних функцій є гарантування найважливіших прав особистості, зокрема: захист трудових прав громадян, захист прав споживачів, соціальний захист безробітних, охорона праці та безпечної життєдіяльності тощо. Для реалізації цих функцій держава має здійс­нювати адекватну до соціально-економічних реалій активну соціальну політику. Вона, на думку В. Скуратівського, «має бути спрямована на всі­ляку підтримку потенційно активних, підприємливих громадян, на ство­рення умов для їхньої творчої соціально-економічної самодіяльності, по­стійного розширення соціального простору і свободи саморегуляції і самореалізації їхнього потенціалу» [231].

В Україні ще не сформований надійний та оптимальний механізм здійснення соціальної політики. Суттєвою умовою підвищення його ефек­тивності є перехід від усеохоплюючої централізації до децентралізації соціальної політики [230, с 152]. Такий підхід означає, що держава як суб'єкт соціальної політики з метою забезпечення оптимального узго­дження загальнодержавних цілей та інтересів з особливостями розвитку окремих регіонів має розробляти лише загальнонаціональну філософію, основні принципи такої політики, стратегічні напрями діяльності регіонів щодо регулювання соціальних процесів, здійснювати координаційну дія­льність у цій сфері. На територіальному рівні основним суб'єктом здійс­нення соціальної політики повинен стати регіон, який реалізує цю політику на основі принципу субсидіарності [139].

Запорукою оптимізації соціальних функцій на загальнодержавному рівні має стати остаточне подолання командно-адміністративних методів їх реалізації, створення умов для повноцінного функціонування саморегуляційних процесів у соціальній сфері. Багатогранні управлінські функції, кон­кретні завдання щодо розв'язання проблем соціальної політики повинні бути передані регіональним та місцевим органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування. Це зумовлено тим, що надання соці­альних послуг має здійснюватися на максимально наближеному до насе­лення територіальному рівні, на якому повинні бути належні організаційні, матеріальні та фінансові засоби, що забезпечують їх обсяг і якість відпо­відно до загальнодержавних стандартів. Адже громадяни проживають у конкретних населених пунктах, де й виникає безліч питань соціальної сфери: житлово-комунальне господарство, будівництво, охорона здо­ров'я, охорона навколишнього середовища, соціальна інфраструктура тощо. Центральні органи виконавчої влади мають ураховувати особливо­сті регіонів, передбачати фактори, що впливають на їхній економічний та соціальний розвиток.

Отже, для оптимізації соціальних функцій необхідно поступово основ­ні регулятивні функції передавати з центру територіям шляхом законода­вчого встановлення оптимального їх розподілу. Це зумовлено тим, що на регіональному та місцевому рівнях повинна вирішуватися більшість соці­альних проблем - створення умов для соціального захисту людини, здійс­нення охорони здоров'я, реалізація житлової політики тощо. Разом з тим необхідно сформувати адекватну та ефективну структуру соціального управління, соціальну інфраструктуру на цих рівнях, забезпечити необ­хідні фінансові ресурси, посилити відповідальність регіонів за стан соціа­льного розвитку територій. Тільки так, на нашу думку, органи виконавчої влади зможуть ефективно здійснювати соціальні функції та надавати со­ціальні послуги населенню.