97

---

Соціальна природа державної служби

Державна служба в Україні визнається одним із важливіших інститутів у справі формування і розвитку державності, від якого залежать функціонування всієї суспільно-політичної системи, вирі­шення різноманітних завдань і здійснення функцій сучасної держави.

Державна служба являє собою складне соціальне явище. Вона вбирає в себе ряд аспектів, включаючи економічний, політичний, правовий, соціальний, організаційний, кадровий. Усі вони віддзеркалюють багатогранність державної служби як сфери професійної діяльності державних службовців із забезпечення виконання повноважень державних органів.

Упродовж еволюції людства служба як взаємопов’язаний із ним інститут відбивала всі якісні зміни організації людської життєдіяльності, розвиваючись у рамках суспільства і заради суспільства.

На ранньому етапі розвитку цивілізації внаслідок розвитку виробничих сил відбувся поділ праці, що дало поштовх до виникнення пев­них соціальних груп, кожна з яких знайшла певну нішу. У результаті цієї соціальної стратифікації виокремилися люди, що займалися безпосередньо певною службою ще задовго до появи держави. Раніше за трьох великих поділів праці відбувся ще один — поділ людської діяльності на розумову (зокрема служба) і фізичну (виробництво).

Служба, функціонуючи як невід’ємна частина суспільного життя, існувала поряд з виробництвом і забезпечувала його в інтелектуальному аспекті. Поряд із цим, службова діяльність забезпечувала і інші форми соціального життя суспільства: організацію захисту держави, охорону безпеки і порядку, налагодження зовнішніх відносин тощо.

Державна служба як спеціалізована сфера діяльності державних службовців виникає разом з державою як властива для неї складова. Як відомо, держава з’яв

ляється на такій стадії розвитку суспільства, коли виникає об’єктивна необхідність політичного регулювання суспільного життя. Причини, що викликали до життя державу, лежать і в основі виникнення державної служби.

Передусім державна служба виникла внаслідок об’єктивної необхідності для політичної влади мати спеціальний апарат управління, здатний здійснювати державні функції. Для цього належало із загаль­ної маси населення виділити спеціальну групу осіб, підготувати їх до професійної діяльності, поставити в особливо привілейоване становище і зробити надійним знаряддям здійснення державної політики.

Слід також мати на увазі, що більш-менш розвинена державна служба виникає на такій стадії розвитку державності, коли відбувається істотний поділ праці між владою і апаратом управління, між особами, що обіймають політичні посади, і тими, хто виконує свої обов’язки в системі державної служби на професійній основі. Влада, що представлена політичною елітою, бере на себе функцію вироблення внутрішньої і зовнішньої політики, апарат управління, чиновники — функцію реалізації цієї політики. Отже, державна служба виступає як особливий вид праці, що є результатом її поділу.

Внаслідок цих обставин і виникла державна служба як спеціалізована сфера діяльності державних службовців. З появою держави сутність державної служби стала зводитися до адміністрування, тоб­то держава здійснювала управлінську діяльність через органи державної влади і державних службовців.

У міру історичного розвитку державна служба ускладнюється, удосконалюється, перетворюючись поступово в цивілізовану про­фесійну форму здійснення функцій держави. Як показує історичний досвід, створення професійної державної служби становить відносно тривалий процес.

Історія розвитку державної служби свідчить про залежність її соціальної природи від характеру держави як політичної надбудови над економічним базисом суспільства.

Давно встановлено, що держави бувають різного типу . За класовою природою вони поділяться на рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні; за формою правління — на монархічні, республіканські, президентські, парламентські; за устроєм політичної організації — на унітарні, федеративні, конфедеративні; за характером політичного режиму — на демократичні, авторитарні, тоталітарні, диктаторські, деспотичні, ліберальні тощо.

Державна служба є копією, точним зліпком існуючих типів держав з притаманними ним різного роду властивостями. Залежність державної служби від природи держави, від властивого їй політичного режиму показав у своїх працях М. Вебер. Він виокремив три типи легітимного панування: раціональний, патріархальний і харизматичний — кожен з яких є виразом специфіки країн з різним суспільно-політичним ладом.

Раціональний тип політичного панування був властивий в його час найбільш розвинутим країнам буржуазної демократії, таким як США, Англія, Франція. Управління державними справами в цих країнах здійснювалося професійно підготовленим апаратом чиновників. За патріархального типу політичного панування, характерного переважно для феодальних країн, пріоритетом є визнання своєрідної «свя­тості», незмінності «з давніх часів існуючих порядків». Служба управління за такого панування має чітку ієрархію за схемою: начальник, штаб управління, підлеглі-підда­ні. Апарат управління формується не за принципом ділової компетенції, а на основі особистої відданості. Вірність керівнику, пану є основою і для просування службовими сходами. За такого типу держави відсутнє по суті формальне право, воно підміняється свавіллям правителя. Чим більший страх відчувають слуги перед існуючою системою покарання, тим більш ревно виконують вони свої обов’язки. Пан має право їх милувати й карати.

До третього типу М. Вебер відносив харизматичне панування. Воно властиве країнам з авторитарним типом правління.

Соціальна природа державної служби визначається також соціально-класовим складом державних службовців. Будь-яка держава прагне створити державну службу як надійний інструмент здійснення своєї політики. Надійність державної служби в класовому суспільстві визначається соціальним складом чиновників, їх належністю до владного класу або тих соціальних шарів суспільства, які цей клас підтримують, поділяють з ним відповідальність за загальний стан справ. Звичайно в цьому випадку використовується становий принцип комплектування апарату управління, державних структур.

Соціальний характер інституту державної служби офіційно визнаний шляхом закріплення основ організації і здійснення державної служби в конституціях сучасних демократичних держав. Цьому сприяла та обставина, що право на державну службу було віднесене Загальною декларацією прав людини 1948 р. до природних і невід’ємних прав людини. Стаття 21 Загальної декларації проголошує: кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні.

Тільки на демократичному етапі розвитку суспільства держава забезпечує загальнодоступність державної служби. Нині принцип рівного доступу громадян до державної служби закріплений у ст. 38 Конституції України, Законі України «Про державну службу». Державна служба формується в нашій країні, як і в інших країнах, за рахунок громадян суспільства незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної на­лежності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою. Для того щоб отримати посаду, громадянин повинен бути не молодшим 18 років, володіти державною мовою і мати відповідні соціально-етичні та професійні якос­ті. Це дасть йому змогу успішно вирішувати службові завдання і виконувати обов’язки, що покладаються державною посадою.

Таким чином, витоками державної служби є соціальні умови її формування і розвитку. Її соціальна природа повністю визначається характером політичного устрою суспільства, особливостями держави, складом державних службовців як найбільш послідовних виразників і провідників державної волі.

Державна служба є видом суспільно-корисної діяльності. Соціальний характер державної служби правової, демократичної держави визначається її природою, метою, функціями і принципами організації. Тобто державна служба в сучасному вузькому розумінні розглядається не як служіння державі, а як професійна діяльність щодо забезпечення виконання функцій і повноважень держави.

 

< Попередня   Наступна >