120

---

§ 2. Виникнення та еволюція банківської справи

Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. На жаль, немає достовірних відомостей про виникнення перших кредит­них установ та характер здійснюваних ними позичкових опе­рацій. Однак історичні дані свідчать, що перші банківські опе­рації з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н.е.), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н.е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Певний інтерес становить етимологія слова “банк”. Термін “банк” походить від італійського “banco” й означає “контор­ка”, “лава”, “стіл”, за яким дійснювався обмін грошей. Фран­цузьке слово “bangue” означає “скриня”, тобто вказує на функцію збереження чогось цінного.

Багатьма мовами світу слово “банк” завдяки його єдиним кореням має аналогічне значення: bank (англ., нім.), banco (італ., ісп.), bangue (фр.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

За свідченням істориків, перші кредитні операції здійсню­валися у Стародавньому Вавилоні, де не тільки обмінювались, гроші однієї держави на гроші іншої, а й практикувалося при­йняття вкладів та видання по них певних відсотків. Зародила­ся і подальшого розвитку банківська справа набула в Стародавній Греції (Елладі), де організацію банківської справи було закладено понад дві з половиною тисячі років тому у давньо­грецьких містах на узбережжях Середземного, Егейського і Чорного морів. Починаючи з VI ст. до н.е., кілька сотень грецьких міст та їхніх колоній карбували власні монети, вели жваву торгівлю, розвивали грошово-кредитні відносини. Однак інтенсивна торгівля, що велася з використанням різних монет, які карбувалися як державами, так і містами, зумовила виникнення таких учасників торгови

х операцій, які б розбира­лися у монетах, що були в обігу. За цих умов виникла така професія, як міняйли, які розкладали монети на спеціальному столі (від грец. “trapeza” — трапедза) і перевіряли їх якість. Звідси грецька назва — міняйли-трапедзити. Спочатку трапедзити займалися обміном грошей однієї монетно-вагової систе­ми на іншу й перевіряли їх якість, а пізніше здійснювали інші грошові операції. До трапедзи можна було внести коротко-або довгостроковий вклад. Трапедзит здійснював грошові пе­рекази в інші міста, позичав гроші під відсотки, за певну плат­ню зберігав цінності й документи, укладав різноманітні угоди від імені свого клієнта. На кінець V ст. до н.е. трапедза — лавка міняйли, де працювали кілька осіб, перетворилася на прототип сучасного банку.

Як свідчать деякі джерела, винахідцями перших банківських операцій були не тільки окремі особи (трапедзи-ти), а й деякі церковні установи, де нагромаджувалися значні кошти. Надійним місцем для зберігання цінностей були храми. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не грабували їх. Завдя­ки вкладам, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, грецькі храми (Дельфійський, Делось-кий, Самоський і Ефеський) перетворилися в своєрідні банківські установи.

Грошовий обіг античного світу, торговельні угоди між полісами Греції та Босфору, діяльність трапедз і трапедзитів поширилась і на південні землі сучасної України завдяки жвавій торгівлі Афін із Босфорським царством, яке розташу­валося на Керченському та Таманському півостровах (Північне Причорномор’я).

Історія розвитку банківської справи Нового часу пов’язана з розвитком виробничих і торговельних відносин і започатко­вана у Середземноморській Європі, особливо на півночі Італії. Зародження діяльності банкірів і відповідно банківської діяль­ності почалося у XII ст. Розвиток в Італії банківської діяльності і поява перших банкірів пояснюється тим, що ця тери­торія була на перехресті торговельних шляхів, через які євро­пейські держави мали можливість підтримувати зв’язок з різними частинами світу, а це сприяло розвиткові торгівлі грошового обігу. На той час відродилася професія міняйли, які займалися під час купівлі-продажу обміном різних монет і здійснювали інші грошові операції.

Пізніше банківська справа поширилась на Північну Європу. В XIII ст. кілька італійських міняйл (із Ломбардії) влаштувалися в Лондоні і почали пропонувати свої послуги комерсантам.

В Європі виникнення банківської справи і поява перших лихварів пов’язано з князівськими дворами і торговими домами пізнього середньовіччя. Утримання князівських дворів у розкоші, марнотратство, необхідність мати регулярну армію зумовлювало дедалі зростаючу потребу у фінансах. Князі були готові для цього залізти в борги, проте щодо християн діяла “канонічна заборона на стягнення відсотка”. Гроші вважали “неурожайними”, а нарахування відсотка — лихварством і за це накладались великі штрафи. Цю нішу заповнили євреї, для яких у багатьох країнах існували обмеження щодо зайняття ремеслами. Євреї ставали посередниками при дворах, добува­ли для князів необхідні гроші. Звідси поява перших приватних банкірських домів, які часто перебували у власності євреїв.

Крім того, поширювачами банківської справи в Європі стали великі та іноземні комерсанти, які як торгові банкіри до додатку до своїх торгових угод здійснювали також операції з обміну грошей та укладали банківські угоди. Згодом банківські операції комерсантів стали їх основною справою.

У XVI ст. З’явилися перші банкірські доми — Медичі в Італії, купецькі гільдії Амстердама, Венеції, Генуї, Мілана, які створили навіть спеціалізовані банки — “жиро-банки”, що здійснювали безготівкові розрахункові операції між купцями.

Банківська справа в сучасному вигляді зародилася в період мануфактурної стадії капіталізму, коли виникли банкірські доми, які надавали кредит промисловим і торговим капіталістам під помірний відсоток. Досить відомими на той час банкірськими домами були: Чайльда в Англії, Ротшильдів у Франції, Фуггерів у Німеччині. Спочатку банки перебували у приватному володінні. У 1694 р. створено перший центральний акціонерний банк Банк Англії, який надавав комерційні кредити, а також мав право випуску банк­нот та цінних паперів для оплати урядового боргу.

Першу спробу створення банків у Росії було зроблено у XVII ст. в 1665 р. у Пскові воєвода Афанасій Ордин-Нащокіи вирішив створити комерційний банк, однак ця ідея не була схвалена центральним урядом і банк так і не розпочав свою діяльність. Поява першого російського банку відносить­ся до 1733 р., коли указом було створено державний позичко­вий банк, який значною мірою відіграв роль казенного лом­барду.

У 1754 р. було засновано два банки — Державний займо-вий банк для дворянства у Москві і Санкт-Петербурзі — для кредитування купецтва, однак ці банки швидко припинили свою діяльність, зіткнувшись з проблемою повернення креди­ту. В 1772 р. поряд з банками з’являються спеціалізовані кредитні установи, які приймали внески до запитання і видавали позики або під заставу іпотеки (охоронні каси), або під заставу коштовних металів (позичкові каси). У 1769 р. у Санкт-Петер­бурзі та Москві було засновано Асигнаційний банк, а в 1786 р.—Державний земельний банк, почали також з’являтися інститути довгострокового іпотечного кредитування. Отже, в цей період у Росії розпочинається формування банківської системи.

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася разом зі становленням банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась в основному за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичаль­никами були уряд і землевласники, а в ролі кредиторів висту­пали одноосібні підприємці-лихварі. За умов натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно підвищувати відсоток за кредит. Крім того, впродовж 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперо­вих грошей-асигнацій на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р. — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновується місцева контора державного ко­мерційного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, який займався емісією кредитних білетів і здійснював низку комерційних операцій, а в Україні діяли його контори (в Києві, Харкові та Одесі). Крім того, в цей період в Україні почали функціонувати великі комерційні банки (Дворянський, Селянський), налагоджувалась мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено низку місце­вих банків: 20 травня 1864 р. — Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р. — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях. У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.

Трохи пізніше засновується Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів. Така ситуація сприяла розвиткові товарно-грошових відносин та виникненню промислового капіталу в Україні.

Стрімкий розвиток економіки і нагромадження капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банків­ської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули то­вариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім того, функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість суто банківських операцій.

Розвиток банківської системи в Україні під час Першої світової війни переживає серйозну кризу. Внаслідок падіння виробництва і загальної економічної розрухи господарський обіг знизився, банківські операції різко скорочуються, а гро­шовий обіг був украй розладжений. Незважаючи на це, напе­редодні Жовтневої революції в Росії на території України було створено розгалужену мережу банківських установ за багато­ярусною структурою, пристосованою для обслуговуванню ринкових відносин, яка забезпечувала нормальний рух товарів, грошей і кредитних ресурсів.

За незначний час існування незалежної держави України здійснювалися певні заходи щодо формування національної кредитної системи створенням відповідної банківської мережі.

Становить певний інтерес досвід побудови банківської сис­теми України в період державності (1917-1919 рр.). Після про­голошення 20 листопада 1917 р. Третім Універсалом утворення Української Народної Республіки важливим завданням Центральної Ради було реорганізація банківської системи та формування національної грошової системи. 22 грудня 1917 р. Центральна Рада ухвалила закон про утворення Українського державного банку. Цим самим законом на території України було припинено діяльність відділень російського Державного дворянського земельного банку і Селянського поземельного банку. 10 серпня 1918р. Рада Міністрів ухвалила статут Українського державного банку, в якому було визначено його призначення: “Український державний банк має на меті полегшення грошового обігу, допомогу шляхом короткострокового кредиту державному торгу, промисловості і сільському госпо­дарству в Україні, а також забезпечення грошової системи”. Для задоволення потреб землевласників у наданні позик 23 серпня 1918 р. засновано Державний земельний банк, метою якого було сприяння зміцненню дрібного землево­лодіння та поліпшення справ у сільському господарстві. Завдя­ки вжитим УНР заходам певною мірою вдалося в цей період стабілізувати фінансову і грошову систему України, добитися задовільного обслуговування державних і господарських пот­реб країни.

У радянський період правове становище банків неоднора­зово змінювалось. Декретами ВЦВК від 14 грудня 1917 р. та Тимчасового робітничого селянського уряду України від 22 січня 1919 р. всі банки та приватні кредитні установи було націоналізовано, а банківську справу проголошено держав­ною монополією. У 1920 р. Україна залишилася без власної грошової одиниці і без банківської системи. Однак у зв’язку з переходом до непу і пожвавленням товарно-грошових відно­син виникла потреба у відновленні банківської системи для організації торгового обігу та фінансування народного госпо­дарства.

Після заснування в Харкові Всеукраїнської контори Держ­банку (жовтень 1921 р.) в Україні було створено контори й філії інших банків (кооперативного, торгово-промислового, сільськогосподарського, комунального).

У 1927 р. відкрито Київську філію Всеросійського ко­мерційного банку зовнішньої торгівлі та Київський місцевий комунальний банк.

У період непу в країні відбувається деяке пожвавлення ринку, економіка починає набувати ринкового характеру, функціонує порівняно розгалужена кредитна система, випус­каються державні облігації та акції в системі дозволеного при­ватного сектора, використовується іноземний капітал, однак такий період тривав недовго.

Серйозні зміни у правовому становищі банків відбулися внаслідок кредитної реформи 1930-1932 рр. Було ліквідовано банки, засновані на недержавній формі власності. Банківська система була перебудована за функціональною ознакою і складалась із Державного банку СРСР, який став єдиним роз­рахунковим центром і займався концентрацією короткостро­кового кредитування і платіжного обігу, та чотирьох спеціалізованих банків (Промбанк, Сільгоспбанк, Торгбанк, Цекомбанк). Крім того, функціонував Зовнішньоторговель­ний банк, який мав широку мережу кореспондентських відно­син з іноземними банками та систему ощадних кас, що стано­вили собою єдину загальнодержавну кредиту установу, яка обслуговувала широкі верстви населення залученням вільних коштів, оплатою послуг, розміщенням облігацій державних позик.

У роки Другої світової війни зберігалося централізоване державне управління кредитною системою та всіма її ланками і аж до другої половини 60-х років Україна не мала автоном­ної кредитно-банківської системи. Тут діяли філії Держбанку, Будбанку, відділення Зовнішньоекономічного банку, державні ощадні каси, кредитні кооперативи та державні ломбарди. Отже, тривалий час у колишньому СРСР банківська система підпорядковувалася адміністративній системі, була надто об­меженою і неефективною. Діяла державна монополія на банківські грошові операції, був відсутній фінансово-ко­мерційний бізнес, не існувало ринку цінних паперів, що позна­чилось на існуванні банківської системи, яка була нездатна сплачувати і мобілізовувати великі грошові кошти. Існування в соціалістичній державі монобанківської системи призвело до створення високого рівня монопольного становища Держбан­ку країни. Крім того, Держбанк СРСР, функціонуючи як орган уряду, був залежний від нього, що призвело до створен­ня безконтрольної фінансово-банківської олігархії, яка трима­ла в таємниці дані про золотий запас країни, стан випуску гро­шей в обігу, розподіл та використання коштів державного боргу тощо.

У 1987 р. у СРСР з метою реорганізації банківської системи було проведено банківську реформу: новоутворені шість банків (Держбанк СРСР; спеціалізовані банки Агропром-банк СРСР, Промбудбанк СРСР, Житлосоцбанк СРСР, Ощад­ний банк СРСР, Зовнішньоекономічний банк СРСР) підпоряд­ковувались Раді Міністрів СРСР і одночасно виступали як ор­гани державного управління та юридичні особи, займались господарською діяльністю.

Після проведення банківської реформи правове становище банків істотно не змінилося, реорганізація не торкнулася еко­номічних відносин, у банківській системі збереглася державна монополія. Банки продовжували здійснювати адміністратив­но-контрольні повноваження. Однак завдяки реорганізації банківської системи підвищилась роль банків у механізмі кре­дитування розвитку різних галузей економіки.

В Україні в цей період існувала широка мережа установ Держбанку і Будбанку, трудових ощадних кас.

Фундамент нової банківської системи в Україні було закла­дено створенням перших кооперативних комерційних банків на підставі Закону СРСР “Про кооперацію” (1988 р.). Перший кооперативний банк “Таврія” зареєстровано в листопаді 1988 р., а перший комерційний банк — Український інно­ваційний банк заснований у січні 1989 р. в Києві.

Формування нової банківської системи України почалось із побудови незалежної суверенної-держави і прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990р.) та Закону України “Про економічну самостійність України” (3 серпня 1990 р.), у яких було зазначено, що Україна на своїй території самостійно організовує банківську справу і грошо­вий обіг та створює банківську систему.

Діюча в країні банківська система виникла на основі прийнятого Верховною Радою України 20 березня 1991 р. Закону , України “Про банки і банківську діяльність”.

Процес становлення банківської системи. України в новій гісторіїохоплює кілька періодів.

Перший період (1989-1991 рр.). У цей період українські (банки реєструвалися у Москві за таким принципом.

По-перше, були створені міністерські або галузеві банки (понад 15 банків): на основі Мінмонтажу УРСР — Монтаж-спецбанк; Держпостачу УРСР — Укрпостачбанк (право­наступник— банк “Ажіо”); Мінбудмату —Укрбудбанк (пра­вонаступник — банк “Відродження”); Мінлегпрому — Лег-банк; Мінлісгоспу —Лісбанк; Міншляхбуду—Шляхбанк (правонаступник “Трансбанк”) тощо.

По-друге, понад 20 банків були засновані за змішаною оз­накою; різні державні та кооперативні установи. Це — Укрінбанк, Градобанк, Перкомбанк, Народний банк, Українська фінансова група, Приватбанк тощо.

По-третє, реорганізовано філії московських банків з “мос­ковським капіталом” — Інкомбанк, Східінвестбанк тощо.

По-четверте, продовжували функціонувати банки з дер­жавним статусом: Пррмінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоибанк, Ощадбанк і Укрексімбанк.

Другий період (1991 1992 рр.). Починаючи з жовтня 1991 р. відбувається перереєстрація Національним банком ко­мерційних банків. У комерційних банках відбуваються зміни, у складі засновників (відповідно до постанови Кабінету Міністрів України “Про передачу міністерських пакетів акцій на управління до Міністерства фінансів України” з числа за­сновників виходять міністерства), а державні банки (Промінвестбанк, Агропромбанк “Україна”, Укрсоцбанк) акціонуються персоналом банків, а також окремими клієнтами цих банків. За окремими банками стоять великі промислові комплекси, доходи яких становили основу банківських капіталів.

Третій період (1992-1993 рр.) характеризується створенням банків “нової хвилі” із залученням значного приватного капіталу. В цей час спостерігаються подальший розвиток малих сільських підприємств, акціонерних товариств, залучен­ня коштів новостворюваних державних бюджетних та поза­бюджетних фондів, відбувається уніфікація пасивів у діючих банках. До них належать: “Аваль”, “Інко”, “Відродження”, “Трансбанк”. Під час гіперінфляції спостерігається масове утворення дрібних “кишенькових” банків (понад 100 банків­ських установ).

Четвертий період (1994-1996 рр.). Для цього етапу харак­терне призупинення інфляційних процесів, активізація діяль­ності НБУ з регулювання діяльності комерційних банків, зни­ження рівня банківського менеджменту, а все це призвело до банківської кризи та банкрутства окремих банків. У 1994 р. збанкрутувало 12 банків, у 1995 р. — 20, у 1996 р. — 45 банків, а ще 60 опинилися в стані прихованого банкрутства. В цей період банківська система України перебувала в стані стаг­нації: відбувається скорочення розміру активів деяких банків, спостерігається велика розбіжність у концентрації банківсько­го капіталу, третина зареєстрованих банків не мали необхідного сплаченого статутного фонду.

П’ятий період (1996-2000 рр.) характеризується активною діяльністю НБУ у подоланні інфляційних процесів, створен­ням сприятливих умов для здійснення грошової реформи і вве­дення в обіг національної грошової одиниці — гривні. В банківській системі спостерігаються позитивні тенденції, вона набуває ринкового типу, в державі реєструються іноземні банки та їхні представництва (всього було зареєстровано 14), відбувається зміна акціонерів продажем і перепродажем банків (70), а також здійснюється реєстрація нових банків (5).

На сьогодні банківська система України є ключовою час­тиною фінансової системи країни, важливим елементом госпо­дарського механізму, де реформування розпочалося раніше. ніж в інших секторах економіки. Саме банківська система по­винна відіграти важливу роль у створенні оптимального сере­довища для мобілізації й вільного переливання капіталів, на­громадження коштів для структурної перебудови економіки, приватизації й розвитку підприємництва.

 

< Попередня   Наступна >