179

---

§ 3. Організація і функціонування провідних банківських систем зарубіжних країн

Банківська система як складова частина фінансової систе­ми будь-якої держави відіграє вирішальну роль в еко­номічному розвитку країни, є головним механізмом фінансо­во-кредитних відносин у державі.

Для сучасної практики характерне використання різних моделей організації і функціонування банківських систем зарубіжних країн. Банківські системи різних країн, їх організаційна структура та правове регулювання залежать від багатьох факторів, до яких поряд з історичними, політични­ми та національними традиціями, слід також віднести рівень розвитку товарно-грошових відносин у країні, загальний еко­номічний розвиток, засоби регулювання грошового обігу тощо.

За сучасних умов практично у всіх країнах з ринковою еко­номікою створені й активно розвиваються дворівневі банківські системи, де на першому рівні функціонує централь­ний банк країни, який здійснює емісійну, нормотворчу, нагля­дову та інші види діяльності; на другому — діють комерційні банки, які займаються акумуляцією коштів компаній і під­приємств, здійснюють різноманітні банківські операції.У деяких країнах функціонують трирівневі банківські сис­теми, до яких входять також кредитні інститути небанківського типу (наприклад, страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії тощо). До таких банківських систем нале­жать системи Швейцарії, Японії. Слід зазначити, що до кре­дитно-банківської системи Німеччини, Франції, США, крім банків, входять також різні кредитні установи — Федеральне відомство нагляду за кредитною справою (Німеччина);

Комітети з банківської регламентації і кредитних установ, а також Банківська комісія (Франція), Рада Керуючих Феде­ральної Резервної системи. Федеральний комітет відкритого ринку, Управління Контролера грошового обігу і Федера

льна корпорація страхування депозитів (США).

Особливістю е й те, що в США переважають приватні кре­дитно-фінансові інститути (акціонерні), а в країнах Західної Європи та Японії поряд з приватними значне місце посідають напівдержавні, державні і кооперативні кредитно-фінансові установи.

У світовій банківській практиці банківські системи розрізняють також за характером здійснюваних послуг, сутністю банківських операцій, пов’язаних з широким впро­вадженням електронно-обчислювальної техніки й оргтехніки в банківську сферу. Так, європейські банки здійснюють іпотечні операції, широко використовуючи заставні. У США небанківські кредитні інститути мають такі самі юридичні права, що і банки. У Великій Британії кредитні інститути (небанківські установи) мають певні обмеження в банківській діяльності.

Специфіка побудови банківської системи виявляється і в тому, що в окремих країнах Європи (Німеччині, Франції, Австрії, Італії) не існує чіткого розмежування між ко­мерційними та інвестиційними банками, що визначається ста­новищем останніх на ринку цінних паперів. У Німеччині, на­приклад, банки поєднують короткострокові, депозитно-позич­кові і довгострокові інвестиційні операції. У США кредитні та інвестиційні банківські операції чітко розмежовані. Інвес­тиційні банки виконують операції з державними і корпоратив­ними цінними паперами, а комерційним банкам заборонено виконувати операції на фондовому ринку з корпоративними цінними паперами. У Великій Британії функції комерційних та інвестиційних банків також чітко розділені. Інвестиційні банки мають право звертатися до Банку Англії за. централізо­ваними кредитами і працюють із залученими коштами ко­мерційних банків.

Світова практика виробила два принципи побудови ко­мерційних банків:

— принцип сегментування, коли банківська діяльність об­межена певним видом операцій чи сектором грошового ринку;

— принцип універсальності, коли будь-які обмеження на діяльність банків на грошовому ринку знімаються.

Принцип сегментування чітко простежується в банківсько­му законодавстві США та Японії, де банкам, по суті, заборо­нено здійснювати операції з цінними паперами корпорацій, з нерухомістю, страхові операції тощо. В більшості країн Західної Європи такі обмеження знято і банки другого рівня можуть надавати будь-які фінансові послуги на грошовому ринку.

У світовій практиці існують різні підходи до організації банківського нагляду. Звідси виділяють три групи країн, які відрізняються місцем і роллю центрального банку в управлінні і способом побудови наглядових структур у державі.

Перша група — це країни, у яких контрольні функції здійснює центральний банк (Австралія, Ісландія, Італія, Іспанія, Португалія).

Друга група — це країни, у яких контрольні функції вико­нуються не центральним банком, а іншими органами (Австрія, Данія, Канада, Норвегія, Швеція, Фінляндія).

Третя група — це країни, у яких контрольні функції здійснюються центральним банком спільно з іншими органами:

Швейцарія — Центральний банк. Федеральна Банківська комісія та Швейцарська банківська асоціація; Франція — Банк де Франс спільно з Банківською, комісією;

Німеччина — Німецький Федеральний банк спільно з Федеральним відомст­вом нагляду за кредитною справою;

США — Федеральна Ре­зервна система спільно з Міністерством фінансів — Казначей­ством через Контролера грошового обігу із незалежним аген­тством — Федеральною корпорацією страхування депозитів.

У практиці зарубіжних країн центральні банки відрізня­ються не тільки правовим статусом та їх роллю в кредитній системі держави, а й дуже різноманітні за правовими форма­ми, власністю на їх капітал, ступенем незалежності від вико­навчої влади тощо.

Здебільшого центральні банки є державними, капітал яких належить державі (Велика Британія, Франція, Німеччина, Канада, Росія тощо); акціонерними (США, Італія); деякі цент­ральні банки мають змішану форму власності (Австрія, Бельгія, Японія), коли частина капіталу належить державі, а частина перебуває в руках юридичних і фізичних осіб. Так, 50% статутного капіталу Австрійського національного банку належить державі, а решта — комерційним банкам, страховим компаніям та іншим організаціям.

Велике значення для забезпечення стабільності еко­номічного розвитку держави має ступінь незалежності цент­рального банку від виконавчої влади, який у різних країнах різний. Найбільш незалежні від державних органів центральні банки Австрії, Німеччини та Швейцарії. В законодавстві цих країн відсутні норми, що дають змогу уряду втручатися в гро­шово-кредитну політику, здійснювану центральним банком. Певною самостійністю користуються банки, які за законом підзвітні законодавчим органам (Канада, США, Нідерланди, Японія). В законодавстві Японії чітко передбачено право дер­жавних органів скасувати рішення центрального банку. Найбільш залежним від виконавчих органів є центральний банк Італії, де в законодавстві закріплено право уряду на втру­чання в діяльність цього банку.

Відповідно до Маастрихтських угод європейські держа­ви — члени Європейського Союзу зобов’язані привести свої закони про центральні банки до єдиного знаменника, “тобто центральні банки повинні бути виведені з-під контролю вико­навчої влади”. Першою це завдання вирішила Франція, прийнявши 4 серпня 1993 р. Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким центральна банківська установа країни одержа­ла повну незалежність від уряду при виконанні своїх функцій у здійсненні монетарної політики.

Принципове значення має також чітке розмежування дер­жавою фінансової і банківської систем країни, тобто йдеться про обмеження можливостей уряду країн користуватися кош­тами центрального банку. В багатьох країнах пряме кредиту­вання держави, тобто надання банківської позики для покрит­тя бюджетного дефіциту практично відсутнє (США, Японія, Канада, Велика Британія, Швеція, Швейцарія) або законодав­че обмежене (Німеччина, Нідерланди, Франція). Основними кредиторами держави виступають не центральні, а комерційні банки та інші фінансово-кредитні установи, компанії, на­селення.

Отже, незважаючи на різноманітність і специфічність банківських систем зарубіжних країн, вони не функціонують ізольовано одна від одної, а навпаки перебувають у постійній взаємозалежності і взаємозв'язку. Розвиток світової економіки і міжнародних економічних відносин, формування трансграничного ринку банківських послуг зумовили потребу в міжна­родному співробітництві в галузі правового регулювання банківської діяльності і, зокрема, в регламентації функціону­вання банківських систем, враховуючи інтернаціоналізацію системи банківської діяльності, наявність у національних банківських системах “іноземного елемента”.

Розглянемо докладніше структуру і функції банківських систем провідних зарубіжних країн:

Велика Британія. Банківська система Великої Британії Є однією з розвинених у світі. Вона характеризується високим ступенем концентрації та спеціалізації капіталу, добре розви­неною банківською інфраструктурою, тісним зв’язком з міжнародним ринком позикових капіталів.

Банківська система Великої Британії є дворівневою і включає:

— Банк Англії — центральний банк країни, який виступає головною ланкою банківської системи;

— депозитні, кредитні та торгові банки, кожний з яких має визначену спеціалізацію та специфічні ознаки;

фінансово-кредитні установи небанківського типу, до складу яких входять: страхові компанії, інвестиційні фонди, фінансові компанії, кредитні, будівельні кооперативи і това­риства, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, ощадні інститу­ти тощо.

Банківську систему Великої Британії очолює Банк Англії, який було засновано як акціонерну компанію в 1694 р. У 1946 р. його було націоналізовано.

На сьогодні Банк Англії виконує всі функції центрального банку і відіграє важливу роль у регулюванні грошово-кредит­ної та валютної сфери, в управлінні державним боргом.

Відповідно до законів про банківську діяльність (1979 р. і 1987 р.) Банк Англії володіє правом надання статусу банку різним фінансовим корпораціям, має право анулювати цей статус у діючих банків. Банк Англії є єдиним банком країни, який наділений правом емісії банкнот. Центральний банк Ве­ликої Британії має право надавати комерційним банкам реко­мендації та директиви, узгоджені з міністерством фінансів. Крім того, він може вимагати від комерційних банківських організацій надання необхідної інформації з метою перевірки діяльності їх.

Банк Англії керує рахунками казначейства, видає касові кредити і займається розміщенням державних цінних паперів. Відповідно до законодавства державне казначейство формально має право надавати розпорядження Банку Англії, однак фактично ніколи це право не використовує. На практиці Банк Англії працює в тісному контакті з казначейством. У 1998 р. законодавче закріплено незалежність Банку Англії, однак уряд має право контролювати його діяльність.

Банк Англії має вирішальний вплив на стабільність національної валюти, забезпечує надійність банківських установ, дієвість платіжно-розрахункового механізму, що загалом визначає ефективність функціонування економіки країни. Важливе місце в банківській системі Великої Британії посідають комерційні банки. Нині в країні виділяють такі види комерційних банків:

Депозитні банки, які приймають вклади і видають коротдострокові позики під заставу надійних цінних паперів. До цих банків належать також найбільші банківські монополії — клірингові банки, що домінують у депозитно-позикових опе­раціях у середині країни. Клірингові банки — це банки “вели­кої четвірки” — НЄШНЛ Вестмінстер бєнк, Ллойдс бєнк, Мідленд бєнк і Барклейз бєнк. Клірингові банки уклали між собою угоду про зарахування взаємних вимог і активно пра­цюють у системі зарахування платіжних документів та цінних паперів, що здійснюються через Лондонську розрахункову па­лату. Депозитні банки є основою банківської системи Великої Британії, вони мають близько 15 тис. відділень і належать до числа універсальних, що надають своїм клієнтам широкий вибір банківських операцій та послуг.

Торгові банки діють у сфері зовнішньої торгівлі і займа­ються міжнародними кредитно-фінансовими операціями, поєднують депозитно-позикові операції для обмеженої кількості клієнтів з емісійно-засновницькою діяльністю, а також консультаційними послугами корпораціям. Вони організують консорціуми, керують портфелями цінних паперів, виступають посередниками в операціях злиття і по­глинання компаній, відіграють важливу роль на валютному ринку і ринку золота. До торгових банків належать два найбільших та найстаріших банки — “Ротшильд” і “Самуель Монтегю”, які виступають активними учасниками ринку золота.

Іноземні банки — це найчисленніша група банківських ус­танов (приблизно 800), створених на території Великої Бри­танії, капітал яких належить іншим країнам. Іноземні банки спеціалізуються на операціях на євроринку, кредитують іно­земні та транснаціональні компанії, фінансують зовнішню торгівлю, консультують компанії з питань іноземних інвес­тицій тощо.

Банки Співдружності — офіційна назва колишніх бри­танських колоніальних банків. Штаб-квартири їх знаходяться у Великій Британії, а діють у країнах Європейського Союзу. У складі провідних клірингових банків ці установи виконують функції спеціальних міжнародних підрозділів.

Національний ощадний банк заснований у 1861 р., акуму­лює заощадження населення через мережу поштових відділень. Банк проводить два види рахунків — звичайні та інвестиційні, всі кошти інвестує у державні цінні папери.

Особливим банківським статусом наділені два найбільших банки країни: Національний ощадний банк і Національний Жиробанк, що надають послуги, якими користуються тільки державні відомства і місцеві органи влади при розрахунках з населенням.

Національний ощадний банк виконує всі основні операції комерційних банків, а Національний Жиробанк є державним підприємством, створеним для розрахунків через поштові відділення і є конкурентом для комерційних банків.

До нижнього рівня банківської системи Великої Британії також належать спеціальні фінансово-кредитні установи, а саме: облікові (дисконтні) доми, які виконують операції з дис­контом векселів на грошовому ринку, займаються продажем і купівлею короткострокових державних облігацій, зобов’язань муніципалітетів, строкових депозитів і депозитних сертифікатів.

Фінансові доми спеціалізуються на кредитуванні, продажу в розстрочку споживчих товарів і деяких видів промислового обладнання. Ресурси фінансових домів формуються за раху­нок короткострокових депозитів. Ці установи акумулюють кошти промислових торгових фірм, банків, населення. Ос­таннім часом фінансові доми почали активно займатися лізин­говими операціями.

Будівельні товариства акумулюють найбільшу частину за­ощаджень населення. Ресурси будівельних товариств вклада­ються переважно в довгострокове кредитування будівництва або купівлю житлових будинків, у цінні папери. Нині серед будівельних товариств відбувається процес централізації, вони почали займатися багатьма банківськими операціями, торгівлею нерухомості.

Страхові компанії та пенсійні фонди, крім своєї про­фесійної спеціалізації — страхування і приватного пенсійного забезпечення, спрямовують акумульований позиковий капітал у довгострокові інвестиції. Зазначені установи створюються як державними корпораціями, так і приватними фірмами, акуму­люють досить великі кошти. На сьогодні страхові компанії становлять самостійну ланку кредитної системи, розвиток якої заохочує уряд.

Інвестиційні трасти займаються виключно операціями з цінними паперами. Їх капітал створюється внаслідок акуму­лювання коштів приватних інвесторів за допомогою емісії акцій і облігацій. Сформований капітал вкладається у цінні папери інших компаній.

Довірчі пайові фонди, як і інвестиційні трасти, акумулю­ють грошовий капітал і вкладають його в цінні папери. Однак на відміну від інвестиційних трастів пайовики в будь-який час можуть продавати свій пай провідній компанії, у зв’язку з чим Капітал пайових фондів може змінюватися

У банківській системі Великої Британії важлива роль нале­жить Фонду захисту депозитів, до якого всі кредитні установи зобов’язані здійснювати відрахування. У разі банкрутства кре­дитної установи Фонд захисту депозитів сплачує його вклад­никам певне страхове відшкодування. Наявність у банківській системі Великої Британії кредитних установ небанківського типу, функціонування клірингових і торгових банків, дисконт­них домів, а також ліцензійних організацій, що приймають де­позити, відсутність антимонопольного законодавства робить британську банківську систему унікальною.

Німеччина. Кредитно-банківська система Німеччини має дворівневу будову, верхній рівень — Німецький Федеральний банк; нижній рівень — система комерційних банків та спеціалізованих кредитних установ, кількість яких становить 4,5 тис., а кількість їх відділень у країні — майже 49 тис. Німецький Федеральний банк (Доиче Бундесбанк) має центральне правління у Франкфурті-на-Майні, дев’ять земельних центральних банків як головних управлінь і майже 200 голов­них відділень і філій. Центральний банк виступає безпосе­редньо як федеральна юридична особа публічного права і на 100% належить федерації. Компетенція і завдання центрально­го банку країни визначаються Законом про Німецький Феде­ральний банк у редакції від 16 липня 1994 р. Відповідно до зазначеного Закону завданням Німецького Федерального банкуй є регулювання за допомогою валютно-грошових інструментів грошового обігу і кредитного забезпечення господарства зЯ метою збереження стабільності валюти, а також турбота про банківське виконання системи розрахунків у країні та з іншими державами.

Грошово-кредитна політика Німецького Федерального банку розробляється Центральною Радою банку, до складу якої входять члени правління федерального банку і президен­ти земельних центральних банків. Члени правління признача­ються Президентом країни згідно з пропозицією федерального уряду, а президенти земельних центральних банків — Президентом країни за пропозицією Бундесрата. Головою Ради Центрального банку і правління (виконавчого органу) є пре­зидент і віце-президент Німецького Федерального банку.

Німецький Федеральний банк належить до найнеза-лежніших центральних банків у світі, він не підпорядковується ні уряду, ні законодавчому органу. Виконуючи головне за­вдання, Федеральний банк підтримує загальну економічну політику федерального уряду, будучи незалежним при вико­нанні своїх повноважень від розпоряджень уряду. Одночасно чинний закон зобов’язує Німецький Федеральний банк кон­сультувати уряд з важливих валютно-політичних питань і за його вимогою надавати необхідну йому інформацію.

Повноваження Федерального банку й уряду чітко розме­жовані, Федеральний банк відповідає за монетарну політику, а уряд — за фіскальну.

Для забезпечення тісного співробітництва між Радою цент­рального банку і федеральним урядом уряд зобов’язаний при обговоренні заходів, що мають велике значення для грошової політики, залучати до цієї роботи Президента Федерального банку. Крім того, федеральний уряд має право брати участь у всіх засіданнях Ради банку. Однак уряд не має права голосу, але може подавати заяву або навіть вимагати, щоб будь-яке рішення Ради центрального банку не мало чинності протягом двох тижнів. Німецька модель центрального банку є базовою для країн Європейського Союзу.

До нижнього рівня банківської системи Німеччини нале­жать:

— комерційні (універсальні) банки, в тому числі гроссбанки, провінційні банки;

— ощадні банки;

— кооперативні центральні банки;

— кредитні товариства;

— банки спеціального призначення (державні і приватні іпотечні банки);

— поштові та комунальні банки;

— жироцентралі.

Комерційні (універсальні) банки виконують операції з при­йому коштів у депозити, надають коротко-, середньо- та до­вгострокові позики малому і середньому бізнесу, великим кор­пораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові і трастові операції, операції з дорожніми чеками, ро­зрахунково-касове обслуговування клієнтів, надають елект­ронні та брокерські послуги. Комерційні банки також виступають власниками капіталу корпорацій, здійснюють емісію і розміщення цінних паперів, створюють і володіють інвестиційними фондами тощо Провідна роль у банківській системі Німеччини належить комерційним універсальним банкам (гроссбанкам) — Дойче Банку, Дрезднер Банку і Комерцбанку, які здійснюють практично всі види банківських операцій, за винятком емісії банкнот і надання іпотечного кредиту.

Загалом для комерційних банків Німеччини характерним є посилення процесів універсалізації діяльності їх (90% всіх банків належать до категорії універсальних, на які припадає понад 3/4 усіх банківських депозитів).

Нині зростає роль комерційних банків у наданні клієнтам економічної інформації: з розширенням діяльності клієнтів на міжнародному ринку збільшився обсяг послуг консультатив­ного характеру, включаючи складання фінансово-економічних звітів про стан справ у зацікавленій клієнта країні, пошук по­тенційних партнерів, надання інформації юридичного харак­теру тощо. Заслуговує на увагу досвід Німеччини, яка створи­ла поза мережею звичайних кореспондентських відносин філії та представництва банків (понад 60) — так зване “комплексне обслуговування” за кордоном.

До системи комерційних банків належать також:

— близько 350 приватних банків (кредитні банки), до яких входять три великих, регіональні та інші приватні банки, філії іноземних банків;

— приблизно 3 тис. кооперативних банків: народні банки, сільськогосподарські каси та їх центри;

понад 70 публічно-ощадних кас і земельних банків (жи­роцентралі);

спеціалізовані банки: іпотечні, споживчого кредиту, будівельні ощадні каси тощо.

Особливе місце в банківській системі Німеччини посідають спеціалізовані банки: іпотечні банки та інші кредитні установи надають позики під заставу нерухомості, банки спеціального призначення — позики з розстрочкою платежу, а кредитні кооперативи — позики для індивідуального житлового будівництва.

Належне функціонування кредитно-банківської системи Німеччини неможливе без чіткого регулювання і нагляду. Цю функцію виконують Німецький Федеральний банк і Федераль­не відомство нагляду за кредитною справою, яке здійснює дер­жавний нагляд за всіма кредитними установами. Федеральне відомство є самостійним федеральним верховним органом, який керує системою кредитних інститутів, видає ліцензії на банківську діяльність, встановлює обов’язкові вимоги для банківських установ, здійснює нагляд за додержанням банківського законодавства і має право вимагати від банків будь-яку інформацію, провадити ревізії, втручатися в опера­тивну діяльність та видавати розпорядження щодо негайного припинення операцій. У свою чергу, банки зобов’язані інфор­мувати Федеральне відомство про всі зміни щодо їх юридич­ного статусу, надавати місячні та річні баланси. Федеральне відомство підпорядковується вказівкам і службовому нагляду федерального міністра фінансів. Президент відомства призна­чається федеральним Президентом за пропозицією федераль­ного уряду.

Побудова німецької банківської системи та її функціону­вання забезпечують високу стабільність на підставі ефектив­ності диверсифікації і пов’язану з цим високу надійність вкладів у банках.

Франція. Для кредитно-банківської системи Франції харак­терна система державного регулювання банківської справи. Основні ланки включають:

— на верхньому рівні: Центральний банк Франції — Банк де Франс, Центральна кредитна рада. Комітет з банківської регламентації. Комітет з кредитних установ та Банківська комісія;

— на нижньому рівні: комерційні банки різних видів, у тому числі універсальні, народні банки, фінансові компанії, кооперативні кредитні установи, ощадні і страхові каси, това­риства взаємного кредиту, каси муніципального кредиту асоціації та союзи тощо (рис. 1).

 

 

До того ж французьке законодавство передбачає створення комерційних банків у таких формах: повне товариство; просте або акціонерне командитне товариство; акціонерне товарист­во з постійним капіталом.

Керівна роль у структурі органів управління кредитно-банківською системою Франції належить Центральному емісійному банку Франції — Банк де Франс. Відповідно до За­кону Франції “Про Статут Банку Франції” у редакції від 4 сер­пня 1993р. Банк де Франс є державним банком, який зобов’язаний визначати кредитно-грошову політику державні володіє винятковим правом кредитної та готівково-грошової емісії. До компетенції Банк де Франс належать: розробка і реалізація основних напрямів грошово-кредитної політики країни; емісія банкнот; забезпечення чіткої і надійної роботи платіжної системи, її безпеки, турбота про розвиток кредитно-банківської системи в цілому; забезпечення органів управління кредитної системи країни всім необхідним для виконання по­кладених на неї функцій. Аналіз компетенції Банк де Франс свідчить, що йому відведена роль виконавчого органу в сис­темі органів управління кредитними установами і по суті він опікує всю кредитно-банківську систему Франції.

Статус і організація Банк де Фране суттєво змінилися після налагодження європейського співробітництва в банківській сфері, створення Європейського центрального банку і гар­монізації французького банківського законодавства до норм Європейського Союзу. Центральна банківська установа Франції стала незалежною, а взаємовідносини з гілками влади чітко розмежовані. Банк де Франс (як і центральні банки провідних зарубіжних країн) посідає вузлове місце в організації фінансової системи, створює сприятливі умови для її функціонування, визначає грошово-кредитну політику в дер­жаві, забезпечує надійність банківського сектора.

Важливу роль в управлінні кредитною системою Франції відіграє Комітет з банківської регламентації, основним завдан­ням якого є розробка і прийняття нормативних актів з різних питань правового регулювання діяльності кредитних установ. Згадио із законодавством до завдань цього Комітету належать: визначення умов, за яких особа може стати акціонером банку; визначення процедури відкриття філії кредитних установ; встановлення мінімального розміру статутного капіталу; виз­начення умов участі банків у формуванні статутного капіталу інших підприємств; регламентація порядку здійснення банківських операцій, встановлення правил міжбанківської конкуренції, визначення умов організації банками спільних служб; розробка нормативних вимог, що мають на меті гаран­тування платоспроможності і ліквідності банків, належну структуру їх балансу; встановлення єдиних форм розрахунків, правил бухгалтерського обліку і звітності, а також правил нижнього рівня кредитно-банківської системи; розробка правил банківського кредитування.

Для виконання важливих функцій у сфері управління кредитно-банківською системою Франції створено Комітет з кре­дитних установ, до складу якого входять: міністр економіки і фінансів (або його представник), керуючий Банк де Франс, го­лова Банківської комісії (або його представник) і чотири члени, що призначаються міністром економіки і фінансів стро­ком на три роки із числа таких осіб: представника французької асоціації кредитних установ, представника профспілки служ­бовців кредитних установ і двох фахівців у сфері економіки і фінансів, відомих своєю компетентністю. Для виконання по­кладених на Комітет завдань за ним закріплюються такі повноважеяия: ліцензування банківської діяльності й окремих банківських операцій, реєстрація кредитних установ; ведення реєстру французьких кредитних установ; регулярна публікація даних про кредитні установи в “Журналі Оффісьєль”; право прийняття актів застосування права, адресованих окремим кредитним установам.

Особливу роль у банківській системі Франції відіграє Банківська комісія — незалежний орган адміністративного на­гляду. що виконує функцію “професійної поліції”, завданням якої е контроль і нагляд за додержанням кредитними устано­вами банківського законодавства і застосування відповідних санкцій щодо порушників. Для виконання своїх повноважень Банківська комісія має право вимагати від кредитних установ будь-які відомості, пояснення і документи, надання звітів про їх діяльність, здійснювати перевірку діяльності кредитних ус­танов на місцях.

Банківська комісія діє в складі шести членів: президент — керуючий Банк де Франс (або його представник), директор Казначейства (або його представник), чотири члени, які при­значаються міністром економіки і фінансів на шість років з числа таких осіб — члена Державної Ради, члена Касаційного суду і двох видатних фахівців у сфері банківської та фінансової діяльності.

З метою поліпшення функціонування банківської системи Франції в країні створено централізовані служби, які пропонують для користування інформаційні бази даних: Банківська Картотека підприємств, картотека банківських рахунків, цент­ралізована служба ризику. Остання займається збиранням інформації про платоспроможність клієнтів, а також нако­пичує відомості про отримані та непогашені кредити. Будь-який банк, який бажає отримати кредит, має право звернутий за послугами до цієї служби для отримання інформації про фінансовий стан потенційного позичальника.

Отже, організація кредитно-банківської системи Франції свідчить, що вона є досить вдосконаленою системою в механізмі управління кредитними установами в світовій прак­тиці, спрямована на проведення демонополізації процесом управління банківською системою і недопущення монополізму Центрального банку. На верхньому рівні системи діють чоти­ри суб’єкти, які тісно взаємодіють один з одним, функції яких розподілено так, що створено реальний механізм взаємного контролю, виключається концентрація управління цією систе­мою, передбачається можливість здійснення єдиної державної грошово-кредитної політики, усунення безконтрольної діяль­ності кредитних установ.

США. Сучасна кредитно-банківська система США е дворівневою і складається з таких основних елементів: на верхньому рівні банківської системи знаходиться Федеральна Резервна система (ФРС), яка включає: Раду Керуючих Феде­ральної резервної системи, 12 федеральних резервних банків, які є центральними для округів і розташовані у різних регіонах країни. Крім того, до цього рівня належать Управління Контролера грошового обігу і Федеральна корпорація страхування; депозитів (ФКСД). Нижній рівень банківської системи США становить 14,5 тис. комерційних банків, до числа яких входять: банки — члени ФРС (5,5 тис.); банки штатів, що не є членами ФРС (1100), однак застраховані в Федеральній корпорації, страхування депозитів і нарешті, банки, які не є членами ФРС і не застраховані в ФКСД (623). Сюди ж належать різні небанківські спеціалізовані кредитні інститути: поштові ощадні каси, фінансові і страхові компанії, кредитні кооперативи, пенсійні фонди, фонди соціального страхування, товариства взаємного кредиту, федеральні кредитні установи тощо.

У побудові та організації банківської системи США є низка особливостей і вона не має єдиної державної політики регулювання банківської діяльності. Крім того, спостері­гається тенденція послаблення регулювання і контролю з боку держави і федеральних банків за діяльністю комерційних банків. Функції Центрального банку США виконує Федераль­на Резервна система, створена Конгресом у 1913р. з метою за­безпечення ефективності функціонування економічної системи в країні і посилення нагляду за банківською системою. Феде­ральна Резервна система є робочим органом Конгресу США не підпорядковується виконавчій владі. Конгрес США не має безпосереднього впливу на ФРС і не може давати їй конкрет­них вказівок. Однак Рада Керуючих ФРС повинна координу­вати свої дії з політикою президентської адміністрації та Кон­гресу США.

За організаційною структурою Федеральна Резервна систе­ма США є складним структурним утворенням, до якого вхо­дять: Рада Керуючих ФРС; 12 федеральних резервних банків і понад 5,5 тис. банків — членів ФРС, які становлять приблизно 40 відсотків усіх комерційних банків США, контролюючи при цьому 78 відсотків банківського капіталу (рис. 2).

Рада Керуючих ФРС складається із 7 членів, які признача­ються Президентом США на 14 років і затверджуються сена­том. Голова і віце-голова Ради Керуючих призначаються Пре­зидентом США з числа членів Ради Керуючих строком на 4 роки. Рада Керуючих призначає президентів і перших віце-президентів у федеральних резервних банках.

Рада Керуючих ФРС здійснює регулюючі і контролюючі функції щодо банків — членів Федеральної Резервної системи, а також щодо банківських холдингових компаній. Крім того, Рада Керуючих регулює і контролює банківські об’єднання і міжнародні банківські утворення в США, закордонну діяльність банків — членів ФРС, а також діяльність філій і представництв іноземних кредитних організацій у США.

Рада Керуючих ФРС і федеральні резервні банки викону­ють практично всі основні функції, які традиційно властиві центральним банкам з розвиненою ринковою економікою. Го­ловним завданням Ради Керуючих ФРС є визначення карди­нальних напрямів кредитно-грошової політики на забезпечен­ня стабільності платіжної системи. ФРС США фінансове не­залежна від держави, має власний бюджет і фінансує свою діяльність за рахунок доходу від операцій і прибутку від емісії грошей. Президегіт США не має права давати ФРС будь-які розпорядження або усувати її Керуючих.

 

 

 

Важливе місце в структурі федеральних розпорядчих органів з банківської діяльності посідають Управління Контролера гро­шового обігу і Федеральна корпорація страхування депозитів. Управління Контролера грошового обігу створено відповідно до Закону про національну валюту 1863 р. і є найстарішим феде­ральним розпорядчим органом з нагляду за банківською діяльністю. Федеральна корпорація страхування депозитів, як незалежне федеральне агентство, була створена відповідно до За­кону про банківську діяльність 1933 р. з метою захисту капіталу, зміцнення довіри вкладників до банків і посилення контролю за діяльністю банківських установ. Нині ця інституція забезпечує відшкодування власникам 99,8 відсотка суми всіх вкладів застра­хованих банків, які збанкрутіли.

Особливий статус має Федеральний комітет відкритого ринку, який був заснований у 1936 р. при Раді Керуючих ФРС США. Федеральний комітет ухвалює рішення щодо операцій на відкритому ринку, має право “карбувати монету”, регулю­вати й вартість та визначати політику Федерального уряду США щодо купівлі-продажу цінних паперів резервними банками.

На діяльність банківської системи США певний вплив мають також рішення інших органів влади: Міністерства юстиції США (що стосуються питань злиття банків та ство­рення банківських холдингів). Комісії з цінних паперів і бірж (з питань емісії акцій, надання права працювати на біржах), Федеральної торговельної комісії (з питань обслуговування споживачів). Крім того, важлива роль у справі впливу на ефек­тивність національної банківської системи відводиться неуря­довим організаціям щодо захисту інтересів та контролю за діяльністю кредитних установ (Національна асоціація банкірів Америки, Асоціація незалежних банків. Асоціація інвес­тиційних банків, регіональні асоціації банків тощо), які займа­ються наданням на комерційній основі банківських послуг, розробляють стандарти обслуговування клієнтів, готують фахівців банківської справи, підтримують стосунки з Конгре­сом США та пресою.

До банківської системи США входить розгалужена мережа комерційних банків.

Для американського законодавства характерним є чітке розмежування кредитних установ на банки і підприємства, суміжні з банками.

Відповідно до Закону про банківську діяльність 1933 р. розрізняють також комерційні та інвестиційні банки. Ко­мерційні банки США виконують широкий спектр операцій та послуг, у тому числі приймають кошти в депозити, надають коротко-, середньо- і довгострокову позики малому і серед­ньому бізнесу, великим корпораціям, федеральним і місцевим органам влади, виконують фінансові та трастові послуги. Особливістю комерційних банків США є те, що їм заборонено виконувати операції з корпоративними цінними паперами та виступати їх власниками, крім випадків відшкодування не­погашеного кредиту.

У середині XX ст. банківська справа США характери­зується гігантською концентрацією та централізацією банків­ського капіталу, виникненням і збільшенням банківських мо­нополій, виходом банків за рамки кредитних операцій та зро­щенням монополістичного банківського капіталу з промисло­вим капіталом.

Централізація банківського капіталу США, зрощення ве­ликих американських банків призвело до створення могутніх монополістичних установ у банківській сфері, до яких нале­жать “Сіті Бенк”, “Чейз Менхеттен Бенк” і “Бенк оф Америка” тощо, і скорочення загальної кількості формально са­мостійних банків

Останнім часом у США значного поширення набуває Такий вид банківської централізації, як створення банківських холдингів, за допомогою яких забезпечується контроль над групою банків завдяки скуповуванню пакетів акцій як на біржі, так і поза нею. Хоча формально банки зберегли свою юридичну самостійність, мають власне правління, баланс тощо, однак уся політика їх у сфері акумуляції заощаджень, за­лучення депозитів, інвестицій та кредиту, розподілу прибутку та іншої діяльності повністю контролюється холдингами, Провідні комерційні банки стають холдинговими компаніями, які є новим явищем у розвитку як кредитної системи, так і фінансового капіталу. Збільшення такої форми організації ко­мерційних банків пояснюються тим, що холдингові компанії здатні швидше вирішувати питання щодо розширення мережі філій, кореспондентських зв’язків, забезпечення фінансових послуг для своїх клієнтів, концентрації капіталу, а також кон­курувати з іншими банківськими монополіями.

Через холдингові компанії банки надають своїм клієнтам інвестиційні послуги (безпосередньо комерційним банкам за­боронено виконувати операції з корпоративними цінними па перами); електронні послуги; виконують операції з дорожніми чеками, здійснюють брокерські послуги; займаються розміщенням і купівлею-продажем казначейських, муніципальних та інших офіційних боргових інструментів; надають послуги щодо інвестиційного консультування тощо.

До банківської системи США належать також спеціа­лізовані кредитні інститути: взаємоощадні банки (близько 500), ощадно-позичкові асоціації (понад 4,5 тис.), кредитні союзи (близько 22 тис.) — це кредитні кооперативи, які ство­рені для надання взаємодопомоги членам різних виробничих та громадських формувань і які спеціалізуються на акумулю­ванні заощаджень та наданні позик на споживчі цілі. Важливе місце займають також страхові фінансові компанії, пенсійні фонди, довірчі пайові фонди тощо.

На відміну від комерційних банків спеціалізовані кредитні інститути займаються кредитуванням визначених сфер і галу­зей господарської діяльності. Ці інститути домінують у вузь­ких секторах ринку позикових капіталів та мають специфічну клієнтуру.

Важливим напрямом у спеціалізації банків є інвестиційна діяльність. Інвестиційні банки США концентруються на довгострокових вкладеннях у розвиток промисловості та емісійних операціях. Вони мобілізують довгостроковий пози­ковий капітал його позичальникам (компаніям, державі, ок­ремим капіталістам) завдяки випуску і розміщенню облігацій та інших видів позикових зобов’язань. Інвестиційні банки за­ймаються з’ясуванням характеру і розмірів фінансових запитів позичальників, узгодженням умов позик, вибором виду цінних паперів, визначають строки їх випуску з ураху­ванням стану ринку, здійснюють їх емісію та подальше розміщення серед інвесторів. Найбільшими інвестиційними банками США є “Мерилл Линч”, “Шеарсон Леман бразерс”, “Морган Стенлі”, “Пірс” та інші, які здійснюють посеред­ницьку діяльність на світовому ринку цінних паперів і ста­новлять класичний зразок існуючих інвестиційних банків. Нині в Асоціацію інвестиційних банкірів входить близько 700 інвестиційних банків.

Важливу роль за розміром позикового капіталу у фі­нансовій системі США відіграють страхові компанії. Чільне місце страхових компаній на ринку капіталів забезпечується тим, що, продаючи страхові поліси, вони акумулюють вели­чезні суми на тривалі строки. Приплив додаткових коштів дає змогу компаніям щороку збільшувати інвестиції у високопри­буткові, довгострокові цінні папери з фіксованими строками погашення, насамперед в облігації промислових корпорацій, державні облігації та закладені під нерухомість.

Різновидом кредитно-фінансових установ США е фі­нансові компанії, які спеціалізуються на кредитуванні окремих галузей або наданні певних видів кредитів (споживчого, інвес­тиційного тощо).

Особливе місце серед спеціальних інститутів, що мають, відношення до банківської діяльності США, посідають кре­дитні, будівельні кооперативи — будівельні товариства, які формують капітал з ощадних вкладів своїх членів та видають останнім іпотечний кредит. Ці інститути функціонують разоМ з кредитними товариствами і фінансують таким чином' будівництво приватних будинків.

Безліч інших кредитних установ (у тому числі пенсійні фонди, довірчі пайові фонди, спеціалізовані фінансові інститу­ти тощо) виконують окремі банківські операції, однак при цьому не мають права називатися банками і змушені з ними конкурувати.

До спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів на­лежать також установи, що займаються ощадними опе­раціями — ощадно-позичкові асоціації та взаємоощадні банки. Ощадно-позичкові асоціації набули широкого розповсюдження в США, однак мають суворо обмежені функції і за­ймаються мобілізацією коштів шляхом залучення заощаджень населення за допомогою продажу власних акцій. Взаємощадні банки займаються такою самою діяльністю, вони при­ймають від населення невеликі заощадження та інвестують їх у деякі види цінних паперів. Вкладники як ощадно-позичкових асоціацій, так і цих банків, отримують прибуток у формі відсотків.

Спеціалізовані фінансово-кредитні інститути відіграють важливу роль в економіці держави і сприяють інтенсифікації процесів фінансових інновацій. Отже, досвід побудови та функціонування кредитно-банківської системи США відобра­жує специфіку федерального устрою США, враховуючи вели­чезні розміри її території, масштаби розвитку господарства, існування соціально-економічних, національних, демо­графічних та інших факторів. Все це зумовило потребу в ство­ренні унікальної системи подвійного підпорядкування кредит­но-банківських установ та паралельно на рівні Федерації і штатів розгалуженої структури фінансово-банківських уста­нов та посилення державного втручання в банківську сферу .у такій федеративній державі, як США.

Швейцарія. Найбільш надійною для іноземних компаній є швейцарська банківська система. Розвинена ринкова еко­номіка, висока банківська культура, фінансова стабільність та стабільна валюта, розвинута юридична система зробили Швейцарію дуже привабливою для іноземних інвесторів. Швейцарська банківська система очолюється Національним банком, який має статус акціонерного товариства. Банківська система об'єднує понад 500 банківських організацій, з яких понад 140 відділень великих іноземних банків. Усі швей­царські банки традиційно поділяють на три основні групи.

До першої групи належать три найбільших акціонерних банки — ЮНІОН бенк оф Свитцеленд, Суисс бенк корпо-рейшн і Суисс кредит бенк. Ці гігантські банківські установи мають широку міжнародну мережу. Завдяки їх універсальності вони виконують широкий спектр банківських операцій та фінансових послуг, включаючи прийом депозитів, видачу кре­дитів, роботу з іноземними валютами, цінними паперами, уп­равління портфелем інвестицій, операції з цінними паперами, трастову діяльність.

Друга група банків — це кантональні, місцеві та ощадні банки, які в основному працюють з місцевими вкладниками в своїх регіонах, спеціалізуються на кредитуванні (зокрема, під заставу нерухомості) та здійснюють розрахунково-касові опе­рації.

У країні діють 29 кантональних банків (так звані “домашні банки” кантонів), які працюють насамперед в кантоні. Ці банки є державними: держава відповідає за їх зобов’язаннями, а управління здійснюється за участю місцевих органів уп­равління. Кантональні банки за видами здійснюваних опе­рацій відносять до універсальних банків.

До третьої групи належать приватні банки, основний вид їх діяльності — це управління інвестиційними портфелями. Швейцарські банки надають величезну кількість різно­манітних послуг великим корпораціям, компаніям, фірмам, населенню. Поряд з традиційними послугами вони допомага­ють малому бізнесу: здійснюють переведення (трансфер) пла­тежу в межах Швейцарії і на міжнародному фінансовому ринку, займаються купівлею і продажем банкнот різних країн, організовують переговори про угоди на фондових біржах Швейцарії та в інших країнах.

Комерційні банки надають широкий спектр кредитів. Однак надання кредиту залежить від репутації фірми — іно­земний клієнт, щоб отримати кредит, повинен мати бездоган­ну репутацію. Клієнтам з юридичною адресою в Швейцарії надаються, зокрема, такі послуги: короткостроковий кредит (забезпечений або незабезпечений), по конкретному рахунку або у формі фіксованого авансу, в швейцарських франках або у валюті інших країн; позики під нерухомість; лізинг і факто­ринг; рефінансування лізингових операцій; відкриття акреди­тивів тощо.

Більшість швейцарських банків мають стовідсоткову або близьку до цього ліквідність — показник, не досяжний для банків інших країн. Крім того, кожний банк Швейцарії дотри­мується такого правила: чиста вартість його капіталу, за ви­нятком фінансових зобов’язань, становить 7-9 відсотків вар­тості цих зобов’язань; за світовими стандартами цей відсоток досить високий.

Швейцарські банки регулярно проходять ретельні ауди­торські перевірки. При цьому аудиторські фірми виступають більш суворими ревізорами, ніж уряди інших країн, які кон­тролюють діяльність банків. Найбільші швейцарські банки мають свої представництва у всіх світових фінансових центрах і за вмілого ведення справ забезпечують вихід клієнтам на міжнародну арену бізнесу.

Окрім власне банків, до банківської системи Швейцарії органічно входить велика кількість фінансових компаній, за допомогою яких відкриваються широкі можливості застосу­вання капіталу в цій країні. Їх поділяють на: компанії, які. публічно рекламують себе для прийому депозитів і відповідно зобов’язані відповідати всім вимогам федерального банківського законодавства, і компанії, що не приймають де­позити, але виконують інші банківські операції. Останні ком­панії підпадають під регулювання тільки деяких статей банківського законодавства.

Характерною рисою швейцарської банківської системи е надзвичайно високий ступінь контролю за діяльністю банків та інвестиційних компаній. На цьому ґрунтується загально­прийняте в світовій практиці ставлення до швейцарських банків як еталона надійності. Контроль за банками має триступінчасту структуру і здійснюється Федеральною банківською комісією. Національним банком і Швейцарською банківською асоціацією.

Діяльність банків, їх регулювання і контроль за ними рег­ламентуються Федеральним банківським законом про банки і ощадні каси від 8 листопада 1934 р. У функціонуванні швей­царської банківської системи важливу роль відіграє Банківський комітет. Це незалежний орган, який не підпоряд­ковується ні уряду, ані Національному банку. Банківський комітет контролює додержання банками Закону про банківську діяльність, зведених правил і встановлених норма­тивів. Важливим завданням Банківського комітету є захист інтересів акціонерів і клієнтів. У своїй діяльності комітет спирається на незалежні аудиторські служби, які знаходяться поза банком. Банківському комітету надано право при при­значенні на керівні посади висловлювати свою думку, а рішення його обов’язкові для виконання.

Японія. На сьогодні кредитно-банківська система Японії е однією з найбільш могутніх і розвинених у всьому світі. Збільшується кількість японських банків, які входять до групи провідних банківських установ світу, спостерігається розши­рення масштабів діяльності фінансово-кредитних інститутів, посилюються тенденції до інтернаціоналізації японського банківського бізнесу.

Кредитно-банківська система Японії є найбільш могутньою і розвиненою і характеризується надійністю, що є ре­зультатом політики держави у сфері банківського контролю і нагляду, а також тих заходів, що здійснюються з метою підтримки комерційних фінансово-кредитних організацій.

Кредитна система Японії охоплює приватні, державні і ко­оперативні кредитно-фінансові установи, яких налічується близько 6,2 тис. (рис. 3).

Важливу роль у кредитно-банківській системі відіграє Банк Японії, який було засновано ще в 1882 р. як центральний банк. Банк Японії є державною установою, центром кредитної сис­теми, основним його акціонером є держава.

Статутний капітал Банку Японії становить: 55 відсотків (приблизно 1 млн дол.) належить державі, а 45 відсотків — приватним компаніям. Банк Японії має 50 філій та відділень в Японії та представництва у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Франкфурті-на-Майні та в Гонконгу. Функції Банку Японії визначаються спеціальним законом (1998 р.), згідно з яким за­гальне й оперативне керівництво центральним банком покла­дено на правління банку, що складається з 9 осіб. Голова та два його заступники призначаються Кабінетом Міністрів за згодою обох палат парламенту, а 6 інших членів правління Призначаються Кабінетом Міністрів з числа осіб, що мають певний досвід і знання в сфері економіки та фінансів на строк 5 років.

Банк Японії підзвітний парламенту і двічі на рік звітує перед ним про грошово-кредитну політику, але діє як незалеж­на інституція.

Головним завданням Банку Японії є сприяння збалансова­ному розвитку національної економіки підтриманням цінової стабільності. Банк Японії володіє емісійним правом, тобто не­обмеженою монополією на випуск банкнот. Відповідно до за­конодавства обсяг банкнотної емісії встановлюється міністерством фінансів за згодою уряду. До важливих завдань Банку Японії також належать формування грошової політики та здійснення контролю за діяльністю кредитних інститутів, вста­новлення офіційної облікової відсоткової ставки та забезпе­чення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Банк Японії не тільки керує банківською системою країни, а й мережею дер­жавних кредитно-фінансових установ, таких як Банк розвитку, Експортно-імпортний банк, фінансові корпорації.

Згідно з законом 1998 р. визначено такі овковякяіаарями діяльності Банку Японії:

— облік комерційних та інших векселів і боргових зобов'язань;

— надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов'язань, державних облігацій та цінних паперів;

— купівля-продаж комерційних та інших векселів, борго­вих зобов'язань та цінних паперів, а також інших облігацій;

— виписка векселів на отримання;

— приймання вкладів;

— операції у національній валюті;

— приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках тощо.

Банк Японії, виступаючи "банком банків", забезпечуй" ефективне функціонування системи платежів і розрахунків між кредитними організаціями, здійснює контроль за кредитною сферою, організує грошово-кредитне регулювання економіки.

Кредитно-банківська система Японії є трирівневою і складається з різноманітних видів банків.

Основою банківської системи Японії є загальнонаціональні -комерційні банки, які охоплюють міські банки, регіональні банки, трастові банки, банки довгострокового кредиту.

 

 

 

 

Міські банки — це 10 найбільших монополістичних банків. Японії і світу. Вони зосередили понад 1/4 загального, обсягу за­лучених депозитів. Близько 30% позик надаються цими банка­ми. Міські банки мають розгалужену мережу філій як у Японії, так і за кордоном. Ці фінансово-кредитні інститути є основни­ми учасниками валютного ринку. Вони тісно контактують із. промисловими і торговельними компаніями. Під контролем міських банків перебуває діяльність багатьох інших фінансо­во-кредитних інститутів, у тому числі— регіональні ко­мерційні банки. Міські банки є головними постачальниками, Коштів у ті галузі японської економіки, що розвиваються швидкими темпами, особливо — в експортні. Для них харак­терні високий рівень перекредитування і залежність від Банку. Японії, який здійснює урядову грошово-кредитну політику.

Регіональні банки — це переважно малі та середні за масш­табами здійснюваних операцій банки, які можуть відкривати відділення та філії тільки в тій префектурі, де розташована їхня головна контора.

Трастові банки виконують інвестиційні та довірчі операції, контролюють діяльність брокерських компаній, які здійсню­ють операції із цінними паперами. Більшість із них перебуває у тісному зв'язку з Міськими банками;

спільно володіють, акціями і створюють за кордоном філії, що функціонують як банківські установи.

Банки довгострокового кредиту розміщують на ринку дібенчери двох видів, відсоткові папери (на строк 5 років із виплатою відсотків двічі на рік) та дисконтні папери (з річним строком, що продаються за ціною, зменшеною на суму дисконту).

Поряд із загальнонаціональними комерційними банка­ми в Японії функціонує численна група іноземних банків (93 відділення). Іноземні банки в Японії істотно відрізняються один від одного за розміром своїх активів, видами основних операцій та статусом, яким вони наділені в банківській системі країни. Особливістю цих банківських установ є значні обсяги кредитування. Так, частка позик іноземних банків становить близько 3% загальної суми позик, виданих усіма японськими банками. Однак сфера діяльності іноземних банків у Японії більш обмежена на відміну від сфери діяльності іноземних банків у провідних країнах.

Важливою ланкою кредитно-банківської системи Японії є спеціальні фінансово-кредитні установи: кредитні кооперати­ви і корпорації (інвестиційні, лізингові та страхові компанії, фінансово-кредитні корпорації, поштові ощадкаси, брокерські фірми).

Кредитні корпорації поділяють на сільськогосподарські та міські. Членами цих корпорацій є відповідно селяни та власни­ки малих і середніх промислових та торговельних підприємств. Корпорації надають цільові пільгові позики для розвитку виробництва.

Лізингові компанії спеціалізуються на нетрадиційних сфе­рах фінансового обслуговування – оренді обладнання, майна. Одні з них є універсальними, вони пропонують в оренду різне обладнання, а інші спеціалізуються на оренді певного виду машин, обладнання, автомобілів, комп'ютерів тощо.

Фінансово-кредитні корпорації спеціалізуються на наданні пільгових кредитів підприємствам окремих галузей народного господарства (сільського господарства, лісової промисловості, рибальства, житлового будівництва тощо), економічно відста­лим регіонам, підприємствам, місцевим органам влади. Їх бюджети та щорічні плани затверджуються парламентом, а діяльність контролюється відповідними міністерствами.

Поштові ощадкаси функціонують при поштових відділен­нях; Залучені на депозити кошти надходять до Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів і становлять головну частину його коштів.

Страхові компанії акумулюють величезні фінансові кошти, що використовуються ними в основному для інвестицій в ціню папери, займаються різними видами страхування, які є голов­ною особливістю японської банківської системи.

Брокерські фірми посідають незначне місце серед фінансо­во-кредитних установ країни. Однак у кредитній системі вони відіграють значну роль не за розміром фінансових ресурсів, а як активні учасники децентралізованого ринку цінних паперів, які діють поряд з фондовими біржами.

Велике значення в кредитній системі Японії мають дер­жавні фінансово-кредитні інститути. Японський банк розвит­ку, Експортно-імпортний банк, 10 фінансово-кредитних кор­порацій, Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів, пошто­во-ощадні каси.

Японський банк розвитку заснований у квітні 1951 р., його діяльність зосереджена на пільговому кредитуванні галузей економіки. Він здійснює довгострокове кредитування промис­ловості, в основному тих галузей, які є ризиковими з точки зору приватних банків. Кредитні ресурси цього банку склада­ються з капіталу, наданого при створенні банку, бюджетних асигнувань, коштів інших урядових установ.

Експортно-імпортний банк Японії належить до спе­ціалізованих, заснований у 1950 р. Статутний капітал пов­ністю належить державі, власні кошти банку складаються з його капіталу та бюджетних асигнувань, залучені кошти — із позик, які урядові установи надають банку, та іноземних кре­дитів. Обсяг, структуру пасивів та зміст активних операцій щороку схвалює парламент, а контроль за діяльністю банку здійснює Міністерство фінансів. Експортно-імпортний банк надає позики підприємствам Японії для зовнішньоекономічної діяльності на строк від б місяців до 5 років, який в окремих ви­падках збільшується до 15-20 років. Спільно з комерційнїіми банками Експортно-імпортний банк надає також позики імпортерам японських товарів.

Бюро довірчих фондів Міністерства фінансів функціонує як державна установа. Його фінансові ресурси складаються з вкладів населення у державних поштово-ощадних касах та державних пенсійних фондах і використовуються як джерело фінансування державних підприємств і кредитних установ.

Державні фінансово-кредитні інститути фінансують лише ті сфери економіки, де з певних причин не працюють ко­мерційні банки. Кредит цих установ традиційно найбільш пільговий завдяки тому, що вони отримують кошти від Бюро довірчих фондів під офіційно встановлений низький відсоток і самі працюють як органи фінансування.

Законодавство Японії на відміну від законодавства інших країн чітко розподіляє повноваження між банками і фондови­ми компаніями, не дозволяючи їм втручатися в сферу операцій один одного.

Комерційні банки виконують широке коло операцій та послуг (понад 300 видів), які законодавче регламентовані: приймання коштів у депозити; коротко-, середньо- і довго­строкові позики малому і середньому бізнесу, великим корпо­раціям, федеральним і місцевим органам влади; фінансові та трастові послуги; електронні та брокерські послуги; операції з дорожніми чеками тощо. Комерційний банк не може розпоча­ти свою діяльність без спеціальної ліцензії Міністерства фінансів. Для отримання ліцензії засновники повинні забезпе­чити відповідність капіталу, активів та пасивів банку встанов­леним нормативам, мати необхідний досвід та знання, певний соціальний статус. Банк повинен бути організованим у формі акціонерного товариства і мати статутний капітал не менш як 1 млрд ієн. У його назві має бути слово “чінка” (банк). Дозвіл Міністерства фінансів необхідний також і для відкриття відділень банку.

Особливістю розвитку Японської кредитно-банківської системи є функціонування фінансово-промислових груп, на чояі кожної з яких стоїть великий приватний комерційний банк, пов’язаний з групою промислових компаній. Кожний учасник такої групи є власником звичайних акцій інших чяенів. Такі комерційні банки надають позики компаніям і володіють значною часткою боргових зобов’язань цих ком­паній.

Велике значення для підтримання стабільності банківської системи, запобігання можливим банківським банкрутствам і захисту інтересів вкладників має Корпорація з гарантій банківських вкладів, створена в 1971 р. Кожний японський банк щомісяця сплачує певні внески до фонду Корпорації, з якого забезпечується відшкодування втраченого капіталу.

Проведена в 1998р. в Японії банківська реформа передба­чила певну лібералізацію банківської діяльності, а також поси­лення процесів інтернаціоналізації банківської сфери. Скасо­вано більшість обмежень на валютні операції, а також на банківські угоди, пов'язані з ввезенням і вивезенням капіталу знято заборони, що перешкоджали банкам вводити нові фіна­нсові продукти. Міським банкам дозволено відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії; а банки довгостроко­вого кредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними; трастові банки отримали право на відкриття філій для здійснення операцій із цінними паперами тощо.

Росія. В колишньому СРСР тривалий час діяла моно-банківська система, заснована на функціонуванні лише одного банку— Державного банку СРСР з широкими функціями — головний державний, кредитний, розрахунковий і касовий, інститут країни, її емісійний центр. Він виступав як орган державного управління і одночасно як орган державного контролю.

Сучасна банківська система Російської Федерації скла­лась внаслідок проведення різних перетворень, які почались з 1987р Законодавчу основу функціонування, банківської систе­ми Росії ринкового типу було створено у грудні 1990 р. з при­йняттям законів “Про Центральний банк РРФСР” і “Про банки і банківську діяльність”. Відповідно до них у Росії скла­лась дворівнева банківська система: перший рівень — Цент­ральний банк Російської Федерації; другий — кредитні устано­ви: комерційні банки та інші небанківські фінансово-кредитні установи.

Банківська система Росії є ключовою частиною фінансової системи країни, що концентрує основний спектр кредитних і фінансових операцій. З кожним роком банківська система Росії вдосконалюється, розширюються мережа філій, пред­ставництв як у середині країни, так і за кордоном, а також ме­режа небанківських кредитних установ. Однією з її особливос­тей є наявність регіональних банківських асоціацій, що зумов­лено федеральними принципами державного устрою Росії. У дворівневій банківській системі Росії унікальне становище займає ощадний банк, який має розгалужену мережу закладів та державні гарантії цілісності вкладів клієнтів.

У фінансовій системі Росії Центральний банк Російської Федерації є головним банком для держави, знаходиться в її власності, а для комерційних банків — банком банків. Відповідно до федерального Закону “Про Центральний Банк Російської Федерації (Банк Росії)” Центральний банк РФ очолює кредитну систему країни, має монопольне право емісії банкнот, здійснює кредитно-грошову політику в інтересах національної економіки.

Головною функцією Центрального Банку РФ є нагляд за комерційними банками і підтримання стабільності та надійності банківської системи в цілому. Правовик статус Банку Росії має такі особливості: з одного боку, Центральний банк Російської Федерації є органом державного управління спеціальної компетенції і здійснює управління грошово-кре­дитною системою держави, в рамках резервної системи виконує такі функції:

— здійснює емісію грошей і організовує їх обіг, провадить розрахунки між банками, концентрує кредитні ресурси і пере­дає їх комерційним банкам;

— обслуговує державний, борг країни, провадить операції на ринку цінних паперів;

— здійснює ліцензування банківської діяльності тощо.

Аз іншого боку, він є юридичною особою і може здійсню­вати цивільно-правові угоди з російськими та іноземними кре­дитними організаціями, з державою в особі Уряду Російської Федерації.

Центральний банк Росії є економічно самостійною устано­вою, здійснює витрати за рахунок власних прибутків. Статут­ний, капітал та інше майно Банку Росії є федеральною власністю.

Банк Росії підзвітний тільки Державній Думі Федеральних зборів РФ і не залежить від виконавчо-розпорядчих органів влади при вирішенні питань, що стосуються компетенції Банку Росії. Державна Дума за поданням Президента РФ при­значає строком на чотири роки та звільняє з посади Голову Центрального банку РФ і членів вищого органу Банку Росії — Ради директорів за поданням Голови Банку Росії, а також аудитора Банку Росії.

Центральний банк Росії утворює централізовану систему з вертикальною структурою управління. Національні банки рес­публік є територіальними установами Банку Росії, здійснюють частину його функцій на певній території, підпорядковані та підзвітні Банку Росії.

Вищим органом Банку Росії є Рада директорів, до якої вхо­дять Голова Правління Банку Росії та 12 членів Ради на постійній основі. Цей колективний орган розробляє у взаємодії з урядом основні напрями єдиної державної грошово-кредитної політики та забезпечує її виконання, приймає рішення про зміну відсоткових ставок, економічних норма­тивів, визначає ліміти операцій на відкритому ринку, умови допуску іноземного капіталу в банківську систему Росії, обся­ги випуску та вилучення готівки з обігу.

Поряд з Радою директорів поза Банком Росії функціонує Національна Банківська рада, до якої входять представники Президента РФ, вищих органів законодавчої та виконавчої влади, експерти. Національна Банківська рада регулярно роз­глядає концепцію розвитку банківської системи, питання основних напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики, політики валютного регулювання, здійснює експер­тизу проектів нормативних актів у галузі банківської справи. Рекомендації Банківської ради враховуються при розгляді Фе­деральними Зборами законодавчих актів з питань банківської діяльності та при підготовці рішень Радою директорів Банку Росії.

Другим рівнем кредитної системи Російської Федерації є комерційні банки різних форм власності, спеціалізації та сфери діяльності, а також спеціалізовані фінансово-кредитні установи: страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні та фінансові компанії, товариства з кредитування житлового будівництва тощо.

Комерційні банки можуть створювати спідки, асоціації та інші об'єднання для координації своєї діяльності, захисту інте­ресів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо це не суперечить вимогам антимонопольного законодавства Російської Федерації.

Банки Росії не залежать від органів державної влади й уп­равління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій, не відповідають за зобов’язаннями дер­жави, а держава не відповідає за зобовєязаннями банків.

Комерційні банки Росії функціонують як універсальні кре­дитні установи, виконуючи такі функції на фінансовому ринку:

— акумуляція тимчасово вільних .коштів, заощаджень і на­громаджень;

— здійснення та організація платіжного обігу я народному господарстві;

— кредитування окремих господарських суб'єктів, кредит-но-фінаисове обслуговування внутрішнього і зовнішнього гос­подарського обігу;

— облік векселів та операцій з ними;

— зберігання фінансових і матеріальних цінностей;

— довірче управління майном клієнтів.

Банки надалі активніше здійснюватимуть нетрадиційні операції: лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінансового обслуговування.

Банківська система Росії, як становий хребет усієї кредит­ної системи, має певні труднощі та суперечності в організації й функціонуванні і характеризується нестабільністю. Про це, зокрема, свідчить динаміка комерційних банків: у 1989р. й налічувалось 43, в 1990 р. — 205, в 1994 р. —2020, в 1996 р. — 2486, 1998 р. — 1675, а в 2002 р. — 1340. Фінансова криза, що сталась у серпні 1998 р., завдала потужного удару російській банківській системі і призвела до скорочення кількості ко­мерційних банків Росії. На сьогодні Банк Росії активно займається реструктуризацією банківської системи з метою п відновлення та подальшого розвитку для підвищення надійності та ефективного обслуговування економіки.

Характеризуючи банківську систему Росії, слід виходити з того, що при розрахунку на 100 тис. чол. загальна кількість банків у країні явно недостатня. Особливо мало їх у сільській місцевості та у віддалених регіонах країни. Крім того, іпотечні та муніципальні банки тільки зароджуються. Практично не існує інвестиційних, кооперативних та клірингових, банків. Мляві темпи розвитку ринкових відносин та самого ринку капіталу в Росії стримують створення належної системи спеціалізованих кредитно-фінансових установ.

Сучасна практика розвитку банківської системи Росії зу­мовлює потребу у подальшому вдосконаленні Ті побудови та функціонуванні, створенні наукової концепції стратегії роз­витку банківської системи з використанням світової практики та поліпшенні співробітництва Банку Росії з банківським співтовариством з метою інтеграції Росії в європейські структури.

 

< Попередня   Наступна >