144

---

§ 3. Основні напрями державного регулювання у сфері економіки

Говорячи про основні напрямки державного регулювання еко­номіки, слід зазначити, що це - фактично узагальнена картина процесів, здійснюваних державою щодо впливу на економічні явища та економіку України в цілому. Враховуючи вказане, можна вирізнити такі основні напрями державного регулювання економі­ки (рис. 10.2).

Рис. 10.2. Основні напрями державного регулювання у сфері економіки

1. Забезпечення легітимності підприємницької діяльності

Враховуючи соціально-економічні та політичні зміни в нашій країні за останні 10-15 років, коли держава вже не управляє (у класичному розумінні) економікою країни, а разом з іншими чинниками регулює її, як об'єктивний процес можна назвати появу класу людей, які самостійно, на власний ризик, здійснюють діяль­ність, спрямовану на отримання прибутку. У разі відповідності чинному законодавству така діяльність має назву підприємницької, а громадяни, які її провадять,- підприємці. Держава зацікавлена в появі та становленні класу підприємців із багатьох причин. Тут можна назвати деякі, а саме:

поява нових робочих місць;

сплата податків із підприємницької діяльності;

розширення спектра товарів і послуг, що надаються населен­ню тощо.

Для того щоби державне регулювання підприємницької діяль­ності відбувалось ефективно, щоби воно стимулювало появу нових підприємців і, водночас, приносило користь і державі, і громадя­нам (не задіяним у цьому виді діяльності), втручання держави в усі процеси підприємництва має бути мінімальним та ефективним. Мінімальність забезпечить свободу дій для підприємців, а ефектив­ність допоможе забезпечити права і свободи інших громадян та сприятиме виконанню державою свої

х функцій і завдань. Загалом же під легітимацією підприємницької діяльності слід розуміти дії з боку компетентних державних органів і посадових осіб із надання дозволу на підприємництво.

Забезпечення легітимності підприємницької діяльності досяга­ється у спосіб:

а) Державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.

Господарський кодекс України 2003 р. у ст. 58 визначає, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридич­на особа чи фізична особа - підприємець.

Державна реєстрація юридичних осіб і фізичних осіб - підпри­ємців - це засвідчення факту створення або припинення юридич­ної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу під­приємця фізичною особою, а також учинення інших реєстраційних дій, передбачених законодавством, через внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб - підприємців означає:

перевірку комплектності документів, що подаються державному реєстраторові, та повноти відомостей, вказаних у реєстра­ційній картці,

перевірку документів, що подаються державному реєстрато­рові, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації,

внесення відомостей про юридичну особу або фізичну особу підприємця до Єдиного державного реєстру,

оформлення і видання свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру

Державна реєстрація проводиться державним реєстратором тільки у виконавчому комітеті міської ради міста обласного зна­чення або у районній, районній у містах Києві та Севастополі дер­жавній адміністрації за місцезнаходженням юридичної особи або за місцем проживання фізичної особи - підприємця (Закон України від 15 травня 2003 р № 755-IV «Про державну реєстрацію юри-\ дачних осіб та фізичних осіб — підприємців»)

У цілому слід говорити про досить ліберальний підхід щодо державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності Йдеться про необхідність надання певних (чітко встановлених у законодав­стві) документів до виконавчого комітету органу місцевого само­врядування та отримання відповідного свідоцтва Водночас дер­жава зацікавлена у наявності такого механізму, що дозволяє мати відомості про суб'єктів, зайнятих підприємництвом, оскільки це дозволяє чітко усвідомлювати і певною мірою контролювати за­йнятість населення, справляння податків тощо

б) Ліцензування

Ліцензія - це документ державного зразка, який засвідчує пра­во ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господар­ської діяльності протягом визначеного строку з зобов'язанням виконання ліцензійних умов Сам термін «ліцензія» вперше почав використовуватись у Франції XVII ст. за часів Людовика XIV, і тоді під ліцензією розуміли документ дозвільного характеру, що його держава видавала зацікавленій особі

На сьогодні заходи державного регулювання економіки в ракурсі ліцензування підприємницької діяльності реалізуються на основі принципів державної політики у сфері ліцензування, якими є

забезпечення рівності прав, законних інтересів усіх суб'єктів господарювання,

захист прав, законних інтересів, життя і здоров'я громадян, захист навколишнього природного середовища та забезпечення безпеки держави;

встановлення єдиного порядку ліцензування видів господар­ської діяльності на території України;

встановлення єдиного переліку видів господарської діяльнос­ті, що підлягають ліцензуванню.

Суб'єкт господарювання, який має намір провадити певний вид господарської діяльності, що ліцензується, особисто або через уповноважений ним орган чи особу звертається до відповідного органу ліцензування із заявою встановленого зразка про видачу ліцензії.

У заяві про видачу ліцензії повинні міститися такі дані:

1) відомості про суб'єкта господарювання - заявника: найменування, місцезнаходження, банківські реквізити, іден­тифікаційний код - для юридичної особи; прізвище, ім'я, по батькові, паспортні дані, ідентифікаційний номер фізичної особи - платника податків та інших обов'язкових платежів - для фізичної особи;

2) вид господарської діяльності, на провадження якого заявник має намір одержати ліцензію.

До заяви про видачу ліцензії додається копія свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності або копія довідки про внесення до Єдиного державного реєстру під­приємств та організацій України, засвідчена нотаріально або орга­ном, який видав оригінал документа (Закон України від 1 червня 2000 р. № 1775-Ш «Про ліцензування певних видів господарської діяльності»).

Важливий фактор, який свідчить про неприпустимість втру­чання держави у певні аспекти діяльності підприємців: органові ліцензування забороняється вимагати від суб'єктів господарюван­ня інші документи, крім перелічених.

Орган ліцензування приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову від її видачі у строк не пізніше ніж десять робочих днів з дати надходження заяви про видачу ліцензії та документів, що додаються до заяви. Повідомлення про прийняття рішення про видачу ліцензії або про відмову у видачі ліцензії надсилається (видасться) заявникові в письмовій формі протягом трьох робо­чих днів від дати прийняття відповідного рішення.

Підставами для прийняття рішення про відмову у видачі лі­цензії є

недостовірність даних у документах, поданих заявником, для отримання ліцензії,

невідповідність заявника згідно з поданими документами лі­цензійним умовам, установленим для виду господарської діяльно­сті, зазначеного в заяві про видачу ліцензії

2. Захист економічної конкуренції (антимонопольна діяль­ність)

Одним із важливих чинників якісного розвитку ринкових від­носин у сучасній Україні є створення рівних можливостей для суб'єктів підприємницької діяльності та конкуренція між ними Конкуренція є однією з найголовніших складових ринкової еконо­міки, коли відомий принцип «попит породжує пропозицію» втілю­ється в життя Утім, практика показує, що так виходить не завжди В основі порушень правил економічної конкуренції лежить багато факторів Найбільш демонстративно негативні наслідки такого становища характеризуються проявами монополізації того чи ін­шого сегменту ринку.

Монополізація - це досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, під­тримання або посилення цього становища.

Законодавство визначає, що суб'єкт господарювання посідає монопольне (домінуюче) становище на ринку товару, якщо

а) на цьому ринку у нього немає жодного конкурента,

б) не зазнає значної конкуренції внаслідок обмеженості мож­ливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів і збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин,

в) його частка на ринку товару перевищує 35 відсотків, якщо він не доведе, що зазнає значної конкуренції

Для недопущення такого положення держава вживає заходів як законодавчого, так і виконавчо-розпорядчого характеру

Серед законів України, положення яких присвячені регулюванню питань захисту економічної конкуренції, необхідно назвати такі

від 26 листопада 1993 р № 3659-ХІІ «Про Антимонопольний комітет України»,

від 7 червня 1996 р № 236/96-ВР «Про захист від недобро­совісної конкуренції»,

від 20 квітня 2000 p. № 1682-Ш «Про природні монополії»;

від 1 ] січня 2001 р. № 2210-Ш «Про захист економічної кон­куренції».

Також необхідно вказати, що положення глав 3 та 28 Госпо­дарського кодексу України від 16 січня 2003 р. також присвячені питанням обмеження монополізму та захисту суб'єктів господа­рювання і споживачів від недобросовісної конкуренції, проте "вони в переважній більшості дублюють положення вказаних ви­ще законів.

Стосовно ж дій виконавчо-розпорядчого характеру слід наго­лосити, що вони базуються на виконанні вимог законів у ході від­повідної підзаконної діяльності.

Державна політика у сфері розвитку економічної конкуренції та обмеження монополізму здійснюється уповноваженими орга­нами державної влади, органами місцевого самоврядування та ор­ганами адміністративно-господарського управління та контролю. Пріоритетна роль при цьому відводиться Антимонопольному ко­мітетові України.

З огляду на положення чинного законодавства, основним за­вданням Антимонопольного комітету України є участь у форму­ванні та реалізації конкурентної політики в частині:

здійснення державного контролю за дотриманням законо­давства про захист економічної конкуренції на засадах рівності суб'єктів господарювання перед законом і пріоритету прав спожи­вачів, запобігання, виявлення і припинення порушень законодав­ства про захист економічної конкуренції;

контролю за концентрацією, узгодженими діями суб'єк­тів господарювання та регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб'єктами природних моно­полій;

сприяння розвиткові добросовісної конкуренції;

методичного забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.

Недобросовісною конкуренцією є будь-які дії в конкуренції, ідо суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у під­приємницькій діяльності. Серед таких дій можна назвати:

неправомірне використання чужих позначень, рекламних ма­теріалів, лаковання;

копіювання зовнішнього вигляду виробу;

порівняльна реклама;

схилення господарюючого суб’єкта (підприємця) до розірван­ня договору з конкурентом,

підкуп працівника постачальника,

розголошення комерційної таємниці

Разом з тим необхідно знати, що вплив держави у сфері еко­номіки передбачає існування та підтримку з боку держави деяких монополій Йдеться про природні монополії Природна монополія стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на цьому рин­ку є ефективнішим за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (через істотне змен­шення витрат виробництва на одиницю товару зі збільшенням обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються су­б'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спо­живанні іншими товарами (послугами), через що попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (по­слуги), ніж попит на інші товари (послуги)

Відповідно до цього, законодавство України регулює діяль­ність суб'єктів природних монополій у таких сферах

транспортування нафти і нафтопродуктів трубопроводами,

транспортування природного і нафтового газу трубопроводами та його розподіл,

транспортування інших речовин трубопровідним транс­портом,

передання та розподілу електричної енергії,

користування залізничними коліями, диспетчерськими служ­бами, вокзалами та іншими об'єктами інфраструктури, що забезпечують рух залізничного транспорту загального користування,

управління повітряним рухом,

централізованого водопостачання та водовідведення,

централізованого постачання теплової енергії,

спеціалізованих послуг транспортних терміналів, порив, аеропортів за переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України

Перелік суб'єктів природних монополій складається та ведеться Антимонопольним комітетом України відповідно до його повно­важень Основне значення природних монополій - забезпечення насамперед соціальних зобов'язань держави щодо до громадян

Як видно, в окремих випадках державне регулювання у сфері економічної конкуренції більш доцільне шляхом формування та підтримки природних монополій Перелічені напрямки природних монополій свідчать про те, що саме такий спосіб існування засобів виробництва чи транспортування товарів, надання послуг най­більш ефективно забезпечує існуючі потреби населення

Водночас необхідно зазначити і про деякі особливості форму­вання природних монополій Цікавим є Рішення Конституційного Суду України від 31 березня 2004 р № 8-рп/2004 у справі щодо відповідності Конституції України Указу Президента України від 27 грудня 2002 р № 1234 «Про заходи щодо запровадження дер­жавної монополії у сфері контролю за виробництвом та обігом спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів» (справа про запровадження державної монополії у сфері контролю за вироб­ництвом окремих видів продукції) Конституційний Суд вирішив, що цей указ є конституційним, окрім положення щодо запро­вадження державної монополії, яке не відповідає Конституції України Тож видно, що втручання держави у певні сфери су­спільного життя, виробництва товарів чи надання послуг, із метою посісти монопольне (домінуюче) становище, має деякі межі, що відповідають законодавчому визначенню природної монополії

3. Створення спеціальних (вільних) економічних зон Одним з важливих напрямків державного регулювання еконо­міки України є створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (далі - СЕЗ) Нормативно-правовою основою такої діяльності є

Господарський кодекс України від 16 січня 2003 р ,

Закон України від 13 жовтня 1992 р № 2673-ХІІ «Про за­гальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон»,

Закон України від 16 липня 1999 р № 991-XIV «Про спе­ціальний режим інноваційної діяльності технологічних парків»,

постанова Кабінету Міністрів України від 30 листопада 2005 р № 1119 «Деякі питання ввезення (пересилання) товарів у спеціальні (вільні) економічні зони»,

наказ Міністерства економіки та з питань європейської ін­теграції України, Міністерства фінансів України, Міністерства аграрної політики України, Міністерства промислової політики України, Міністерства транспорту га зв'язку України, Державної митної служби України, Державної податкової адміністрації Ук­раїни від 19 січня 2005 р № 12/33/17/27/4/26/715 «Про затвер­дження критеріїв оцінки, основних параметрів та показників діяльності спеціальних (вільних) економічних зон і територій із спеціаль­ним режимом інвестиційної діяльності»,

наказ Державної митної служби України, Міністерства фінансів України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної податкової адміністрації України від 2 березня 2006 р № 163/242/159/100 «Про затвердження Вимог до технічного оснащення та облаштування території спеціальної (вільної) еконо­мічної зони й до контролю за переміщенням товарів через кордони

Даючи визначення, слід указати, що спеціальна (вільна) еконо­мічна зона - це частина території України, на якій установлю­ється і діє спеціальний правовий режим економічної діяльності, який проявляється у пільгових митних, валютно-фінансових, податкових та інших умовах для національних та іноземних юридичних і фізичних осіб

Основною метою створення СЕЗ в Україні є

стимулювання структурних перетворень в економіці через залучення іноземних інвестицій,

активізація спільної з іноземними інвесторами підприємни­цької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг,

збільшення поставок на внутрішній ринок високоякісної про­дукції та послуг,

активізація науково-технічного обміну, залучення і впрова­дження нових технологій,

запозичення передового організаційного та управлінського досвіду ринкових методів господарювання,

створення сучасної ринкової інфраструктури,

поліпшення використання природних і трудових ресурсів,

прискорення соціально-економічного розвитку окремих регіо­нів та України в цілому, підвищення життєвого рівня населення

Діапазон поглядів щодо необхідності й доцільності для держа­ви функціонування СЕЗ доходить до діаметральних починаючи від думки, що без СЕЗ держава не може якісно розвивати вітчиз­няну економіку, і до того, що спеціальні економічні зони - це «чо­рні дірки» державного бюджету, через які держава щороку втрачає значні кошти Представники першої сторони твердять про користь існування СЕЗ для України, про що свідчать цифри статистики Наприклад, всесвітньо відомий Інститут електрозварювання імені Є О Патона, який є технологічним парком (один із варіантів спе­ціальної економічної зони), у 2000-2004 роках, не отримавши з державного бюджету жодних коштів, випустив інноваційної про­дукції на 2,2 млрд гривень, перерахував до бюджету 179 млн гри­вень, створив понад 1 тисячу робочих місць1. Водночас опоненти доцільності існування СЕЗ наводять аргументи на користь відмови стосовно необхідності існування таких зон. Так, український полі­тичний діяч В. Пинзеник стверджує, що СЕЗ отримали пільг на 8,4 млрд гривень, а сплатили податків лише 4,5 млрд гривень.

Говорячи про порядок створення спеціальних (вільних) еконо­мічних зон, слід зазначити, що це - прерогатива Верховної Ради України, тобто нормативним документом про створення на тій чи іншій території ВЕЗ є закон України. Ініціювати процедуру ство­рення ВЕЗ можуть:

а) Президент України;

б) Кабінет Міністрів України;

в) органи місцевого самоврядування;

г) місцеві державні адміністрації.

Як приклад можна навести спеціальну економічну зону «Закар­паття», створену на території Закарпатської області на строк 30 років площею 737,9 гектара. Підставою для її створення став Закон України від 22 березня 2001 р. № 2322-ІЇІ «Про спеціальну зону «Закарпаття».

На початку 2005 р. СЕЗ на певний період часу втратили подат­кові, митні та інші пільги. Це мало певні наслідки, думки щодо позитивності чи негативності яких також були нерідко полярни­ми. У 2006 р. на державному рівні знову було висловлено ідею, в подальшому підкріплену низкою нормативно-правових актів, сто­совно доцільності створення та функціонування спеціальних (віль­них) економічних зон. Не вдаючись до політичних характеристик, зазначмо лише основні підходи державного регулювання діяльно­сті СЕЗ в Україні. Вони зводяться до таких положень: 1) СЕЗ не­обхідно формувати з метою залучення іноземних і вітчизняних ін­вестицій, створення нових робочих місць; 2) повинні бути чітко виражені державні гарантії інвесторам, зокрема в разі змін законо­давства (влади); 3) можливе створення СЕЗ для відпрацювання певних механізмів, які за позитивними результати можуть бути розповсюджені по всій державі, 4) варто ініціювати створення СЕЗ в економічно депресивних, дотаційних регіонах, 5) недоцільно змінювати пільгові митні, податкові та інші правила стосовно СЕЗ, які уже функціонують

Документи про створення спеціальної (вільної) економічної зони повинні містити

а) рішення місцевої ради та місцевої державної адміністрації з клопотанням про створення спеціальної (вільної) економічної зони (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони з їхньої ініціативи) або письмову згоду відповідних місцевих рад народних депутатів і місцевих державних адміністрацій, на території яких має бути розташована спеціальна (вільна) економічна зона (у разі створення спеціальної (вільної) економічної зони з ініціативи Пре­зидента України або Кабінету Міністрів України),

б) проект положення про п статус та систему управління, офіційну назву спеціальної (вільної) економічної зони,

в) точний опис кордонів спеціальної (вільної) економічної зони та карту її території,

г) техніко-економічне обґрунтування доцільності створення і функціонування спеціальної (вільної) економічної зони,

д) проект закону про створення конкретної спеціальної (віль­ної) економічної зони

Основні види спеціальних (вільних) економічних зон

Зовнішньогоріовельш зони - частина території держави, де товари іноземного походження можуть зберігатися, купуватися та продаватися без сплати мита і митних зборів або з їх відстрочен­ням

Комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий податковий, валютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємництва, залучення інвестицій у пріо­ритетні галузі господарства, розширення зовнішньоекономічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення

Науково-технічні зони - СЕЗ, спеціальний правовий режим яких орієнтований на розвиток науковою і виробничого потенціа­лу, досягнення нової якості економіки через стимулювання фун­даментальних і прикладних досліджень з подальшим впрова­дженням результатів наукових розробок \ виробництво

Туристсько-рекреаційні зони - вільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреацій­ний та історико-культурний потенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності.

Банківсько-страхові (офшорні) зони - це зони, в яких за­проваджується особливо сприятливий режим здійснення банківсь­ких та страхових операцій в іноземній валюті для обслуговування нерезидентів. Офшорний статус надається банківським і страхо­вим установам, що були створені за участі лише нерезидентів і обслуговують лише ту їхню підприємницьку діяльність, що здійс­нюється за межами України.

Зони прикордонної торгівлі - частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок перети­ну кордону і торгівлі.

Є цікавими і вартими уваги встановлені законодавством вимо­ги до технічного оснащення та облаштування території спеціальної (вільної) економічної зони. Йдеться перш за все про те, що:

а) територія спеціальної (вільної) економічної зони (СЕЗ) по­винна бути огороджена по периметру таким чином, щоб унемож­ливити несанкціоноване й неконтрольоване переміщення та про­никнення крізь її кордони товарів, транспортних засобів і фізичних осіб;

б) пункти пропуску крізь кордони СЕЗ повинні встановлюва­тися таким чином, щоб забезпечити можливість здійснення належ­ного митного контролю під час переміщення на територію (з те­риторії) СЕЗ товарів і транспортних засобів. Якщо кордони СЕЗ збігаються з державним кордоном України, то переміщення здійс­нюється в пунктах пропуску через державний кордон.

4. Інвестування економіки

Для того щоб економічні показники діяльності держави та доб­робуту громадян зростали, потрібні різні заходи, зокрема і вкла­дання коштів в ті чи інші сектори народного господарства або конкретні підприємства. Одним із способів такої діяльності є інве­стування.

Інвестиції - це всі види майнових та інтелектуальних цін­ностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток або досягається соціальний ефект. Інвестиційну політику держави, як один із напрямків регулювання економіки, спрямовано на створення суб'єктам господарювання необхідних умов для залу­чення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, а також забезпечення ефективно­го і відповідального використання цих коштів та здійснення кон­тролю за ними;

Нормативно-правову базу інвестиційної діяльності в Україні складають положення таких документів:

Закон України від 18 вересня 1991 р. № 1560-ХП «Про інвес­тиційну діяльність»;

Закон України від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР «Про режим іноземного інвестування»;

Указ Президента України від ЗО грудня 2005 р. № 1873/2005 «Про утворення Державного агентства України з інвестицій та інновацій»;

Указ Президента України від 10 квітня 2006 р. № 300/2006 «Про план першочергових заходів у сфері інвестиційної діяль­ності»;

постанова Кабінету Міністрів України від 28 грудня 2001 р. № 1801 «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяль­ності на 2002-2010 роки;

постанова Кабінету Міністрів України від 7 серпня 1996 р. № 928 «Про затвердження Положення про порядок державної ре­єстрації іноземних інвестицій»;

наказ Міністерства промислової політики України від 11 ве­ресня 2006 р. № 329 «Про затвердження Порядку конкурсного відбору інвестиційних проектів, спрямованих на реалізацію інно­ваційного продукту і (або) інноваційної продукції у сфері промис­ловості, у тому числі вітчизняного машинобудування для агро­промислового комплексу»;

постанова Правління Національного банку України від 10 серп­ня 2005 р. № 280 «Про врегулювання питань іноземного інвесту­вання в Україну» тощо.

Окрім визначених раніше суб'єктів адміністративно-правового регулювання у сфері економіки, вплив держави на питання інвес­тицій, зокрема, є повноваженням Державного агентства України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій України). Цей суб'єкт адміністративного права - центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом, робота якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Держінвестицій України є участь у фор­муванні та забезпеченні реалізації державної інвестиційної та ін­новаційної політики, а також координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інвестиційної та інноваційної діяльності.

Загалом інвестиції можуть бути внутрішні (коли інвестування здійснюється державою чи українськими інвесторами) та зовнішні (при інвестуванні з боку закордонних інвесторів). З приводу зов­нішніх інвестицій, щоб Україна виглядала інвестиційно привабли­вішою, чинне законодавство містить норми, що показують, як дер­жава регулює процес інвестування та як вона забезпечує надання гарантій інвесторам.

Перш за все необхідно вказати, що іноземні інвестиції можуть здійснюватись у таких формах:

часткова участь у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

створення підприємств, що повністю належать іноземним ін­весторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна - будинків, квартир, приміщень, обладнання, транс­портних засобів та інших об'єктів власності;

придбання самостійно чи за участі українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею га використання природних ресурсів на території України;

придбання інших майнових прав.

Держава над ас такі види гарантій захисту іноземним інвес­торам:

Чітко визначений правовий режим інвестиційної діяльності.

Гарантії у разі зміни законодавства (протягом десяти ро­ків від дня зміни законодавства про іноземні інвестиції на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені на момент інвестиційної діяльності. Щоправда, зазначені гарантії не поширюються на зміни законо­давства, що стосуються питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля).

Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їхніх посадових осіб (іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації, а державні органи не ма­ють права реквізувати іноземні інвестиції, крім випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій

Гарантії в області компенсації та відшкодування збитків (іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, зокре­ма упущеної вигоди і моральної шкоди, завданих їм унаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їхніми посадовими особами передбачених законодав­ством обов'язків)

Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності (в та­кому випадку іноземний інвестор має право на повернення не піз­ніше шести місяців від дня припинення цієї діяльності своїх інвес­тицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактич­ного внеску (з урахуванням можливого зменшення статутного фонду) без сплати мита, а також доходів із цих інвестицій у гро­шовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на мо­мент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встанов­лено законодавством або міжнародними договорами України

Гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одер­жаних унаслідок здійснення іноземних інвестицій (іноземним інвес­торам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їхніх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах унаслідок здійснення іноземних інвестицій)

Держава за допомоги адміністративно-правових механізмів здійснює регулювання процесів інвестування з боку іноземних компаній (громадян) Йдеться, насамперед, про необхідність для іноземного інвестора пройти державну реєстрацію, яка належить до викладених у підручнику в рамках адміністративного процесу адміністративних процедур Державна реєстрація іноземних інвес­тицій здійснюється Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державни­ми адміністраціями протягом трьох робочих днів після їх фактич­ного внесення

Дія державної реєстрації іноземних інвестицій іноземний ін­вестор або уповноважена ним у встановленому порядку особа по­дає органові державної реєстрації такі документи

інформаційне повідомлення про внесення іноземної інвести­ції у трьох примірниках, із позначкою державної податкової інспек­ції за місцем здійснення інвестиції про й фактичне внесення,

документи, що підтверджують форму здійснення іноземної інвестиції (установчі документи, договори (контракти) про вироб­ничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інве­стиційної діяльності, концесійні договори тощо);

документи, що підтверджують вартість іноземної інвестиції;

документ, що свідчить про внесення заявником плати за ре­єстрацію.

Загалом, держава зацікавлена у збільшенні обсягів інвестуван­ня української економіки. Керуючись цим, у Програмі розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки, зокрема, зазначається, що для активізації інвестиційної діяльності слід:

знизити рівень державного регулювання підприємницької діяльності та забезпечити стабільність відповідного законодавства;

усунути неоднозначність трактування нормативно-правових актів і завершити судову реформу;

удосконалити нормативну базу з питань реалізації прав влас­ності;

завершити адміністративну реформу, забезпечити публіч­ність і прозорість у прийнятті рішень органами влади та в резуль­таті подолати бюрократизм і прояви корупції;

запровадити ефективні методи корпоративного управління;

сприяти розвиненості ринків капіталу, передовсім банків­ського сектора, фондового та страхового ринків;

знизити податкове навантаження;

забезпечити стабільність політичного середовища;

активізувати діяльність зі створення позитивного іміджу дер­жави.

На реалізацію державних завдань щодо залучення іноземних ін­вестицій спрямовано також і ратифікацію Рамкової угоди між Україною та Північним інвестиційним банком, яка робить відноси­ни між сторонами значною мірою більш врегульованими (Закон України від 14 вересня 2006p. № 134-V «Про ратифікацію Рамкової угоди між Україною та Північним інвестиційним банком»).

Отже, необхідно вказати, що держава повинна бути обов'яз­ково присутньою у процесі регулювання економіки. При цьому адміністративно-правові аспекти її впливу мають спрямовуватись на досягнення таких завдань:

Створення умов для вільного економічного розвитку.

Захист економічної конкуренції (антимонопольна діяль­ність).

Здійснення цінової політики, контроль процесів грошового обігу

Державна підтримка невиробничих і соціально важливих сфер

Забезпечення контролю і нагляду за раціональним користу­ванням природними ресурсами

Сприяння покращенню добробуту громадян

 

< Попередня   Наступна >