Радник

---

С. К. ГРЕЧАНЮК

ВЗАЄМОДІЯ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ ЗІ СПЕЦІАЛЬНИМИ

ДЕРЖАВНИМИ ІНСТИТУЦІЯМИ ПО ВЛАШТУВАННЮ

ЗВІЛЬНЕНИХ ОСІБ (ОРГАНІЗАЦІЙНО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ)

Стаття присвячена актуальній проблемі - комплексному дослідженню ор­ганізаційно-правових правових засад взаємодії кримінально-виконавчих установ з дер­жавними органами з питань постпенітенціарного влаштування засуджених. Автор характеризує організаційні та нормативні основи діяльності виправних установ та відповідних державних служб з питань постпенітенціарного влаштування засудже­них.

Ключові слова: взаємодія кримінально-виконавчих установ з державними органа­ми, організація постпенітенціарної адаптації

e="margin-top: 10.3pt; margin-right: 1.45pt; margin-bottom: .0001pt; margin-left: 1.2pt; text-align: justify; text-indent: 1.0cm; mso-pagination: none; background: white; mso-layout-grid-align: none; text-autospace: none;">Системне реформування усіх аспектів складного процесу організації виконан­ня кримінального покарання у виді позбавлення волі вимагає перегляду багатьох його процедур. Такий перегляд повинен грунтуватися на засадах науковості та чіткому слідуванню міжнародним стандартам пенітенціарної сфери.

Належна організація процесу підготовки до звільнення - одна із складових адміністративної діяльності кримінально-виконавчих установ. Означеним процес дуже складний і відповідальний як для персоналу виправних установ, так і для за­суджених. На жаль, дослідження практичної діяльності персоналу виправних ус­танов в цій сфері змушує зауважити, що існують суттєві прорахунки в організації діяльності щодо підготовки засуджених до звільнення. Вони зумовлені, на нашу думку, як об'єктивними так і суб'єктивними причинами.

До суб'єктивних причин відносимо: неналежне виконання персоналом ви­правних установ покладених на них обов'язків; низьку професійну підготовку персоналу виправних установ щодо організації процесу підготовки засуджених до звільнення; відхилення новітніх педагогічних та організаційних форм підготовки засуджених до звільнення; слабку ефективність взаємодії персоналу ви­правних установ з відповідними службами постпенітенціарного сприяння засуд­женим.

До об'єктивних причин відносимо: неможливість держави задовольнити в по­вному обсязі потреби засуджених у постпенітенціарній допомозі; високий рівень безробіття та відповідно обмежений ринок праці де можуть бути влаштовані звільнені; недостатній контроль за виконанням відповідного законодавства в сфері постпенітенціарного впливу на засуджених; недостатній обмін інфор­мацією відповідних служб з виправними установами щодо особистостей засудже­них та іншими необхідними даними; недосконалість нормативного регулювання організації роботи із звільненими; слабке залучення різноманітних інституцій до процесу адаптації звільнених.

Вирішення питань соціальної адаптації звільнених можливе тільки за умови організації тісної співпраці кримінально-виконавчих установ з органами внутрішніх справ, адміністраціями підприємств, відповідними територіальними органами зайнятості. Адже на основі аналізу літератури з кримінально-виконав­чого права[1], можна зробити висновок, що соціальна адаптація вважається успішною, коли соціально корисні зв'язки звільненого від покарання в основних сферах життєдіяльності встановлені і не мають істотних відхилень (нормальні взаємини в родині, наявність житла, реєстрації, постійного місця роботи, частка в суспільній роботі, корисне проведення дозвілля, підвищення загальноосвітнього і культурного рівня і т.д.). Одночасно адаптований тип звільненого розриває зв'яз­ки із злочинним середовищем й іншими особами, чия поведінка характеризується як антигромадська, не зловживає алкоголем, не вчиняє правопорушень. Соціаль­на адаптація - не є автоматично триваючий процес. У деяких випадках вона мо­же протікати незадовільно, особливо, якщо навколишнє соціальне середовище звільненого від покарання не містить достатнього підкріплення та забезпечення позитивними поглядами, устремліннями й орієнтацією, які передаються йому при постійному безпосередньому спілкуванні з іншими людьми. Тому проблема дослідження соціальної адаптації звільнених від покарання перетворюється на проблему належного забезпечення нормального входження колишнього засудже­ного до життєдіяльності соціуму. Соціальна адаптація звільнених від відбування покарання неможлива без надання допомоги з боку державних та громадських інституцій.

Основна форма взаємодії персоналу кримінально-виконавчих установ та відповідних державних інституцій - інформаційний обмін. Такий обмін почи­нається ще в процесі підготовки засуджених до звільнення, коли відправляються документи та запити до відповідних служб за місцем його проживання. У даному випадку йдеться про обов'язкову взаємодію, яка передбачена відомчими норма­тивними актами.

Актуальною і суттєвою, на наш погляд, залишається проблема організації постійної, і, так нами названої, «необов'язкової» взаємодії означених суб'єктів. У даному випадку мова йде про спільні заходи відповідних соціальних державних служб (наприклад, служби зайнятості) і керівників пенітенціарних установ. На нашу думку, організація спільних нарад, зустрічей із засудженими надасть більш чітке реальне уявлення про існуючу ситуацію в цій сфері.

Взаємодія кримінально-виконавчих установ з відповідними службами ор­ганізовується з метою належного адаптування засуджених до умов суспільства.

Тож значна увага повинна надаватися правильному і ефективному виконанню положень нині існуючих нормативних актів у цій сфері. Для більш правильного розкриття даного питання необхідно проаналізувати нормативну базу, яка врегу­льовує порядок звільнення засуджених, а також визначає засади їхньої постпенітенціарної адаптації.

Аналіз норм Кримінально-виконавчого кодексу України дозволяє відзначити, що після того, як засуджений звільнився з місць позбавлення волі, робота відповідних служб спрямована на те, щоб забезпечити:

· допомогу цим особам;

· нагляд за цими особами.

Щодо першого аспекту, то необхідно відзначити наступне. Загальна робота з підготовки засуджених до звільнення в ідеалі повинна проводитись різними кате­горіями персоналу з перших днів перебування засуджених в кримінально-вико­навчій установі. Безпосередню діяльність щодо підготовки засуджених до звільнення проводить школа підготовки до звільнення засуджених. Програма «Підготовка до звільнення»[2], яка нині запроваджена в діяльність виправних уста­нов, передбачає 3 етапи та форми реалізації:

1. Початковий (з'ясовуються родинні стосунки, наявність соціальних зв'язків, у разі необхідності пропонується допомога адміністрації у їхньому відновленні; з'ясовуються рівень освіти, наявна професія, робоча спеціальність, пропонується набути повну загальну середню або професійно-технічну освіту, підвищити освітній рівень за дистанційними технологіями, вивчаються наміри щодо місця проживання після звільнення та працевлаштування тощо);

2. Основний (реалізуються вищезазначені побажання засудженого, у разі не­обхідності надається допомога в оформленні паспортів, інших документів, які ма­ють значення при вирішенні питань, які мають значення у процесі підготовки до звільнення; представниками державних та громадських та громадських ор­ганізацій проводяться консультації, лекції, бесіди з питань, що мають значення у процесі підготовки до звільнення, через бібліотеку установи, щотижневу газету Державного департаменту України з питань виконання покарань «Закон і обов'язок» та наочну інформацію надається можливість ознайомлюватися з нор­мативно-правовими актами, які регламентують вирішення питань трудового та побутового влаштування після звільнення);

3. Заключний (за 6 місяців до кінця строку покарання засуджений зарахо­вується на курси підготовки до звільнення, засуджений, який має реальну пер­спективу бути звільненим умовно-достроково або на заміну невідбутої частини покарання більш м'яким, зараховується на курси за 3 місяці до засідання комісії колонії, яка буде розглядати питання щодо можливості направлення до суду відповідного подання, заняття на курсах проводять представники адміністрації колонії, державних та громадських організацій у формі: лекцій; бесід; практичних занять з психологічної підготовки, зокрема, тренінгів; засудженим, які втратили соціальні зв'язки, надається інформація про регіональні центр соціальної адап­тації та інші).

Дійсно, цей відомчий нормативний акт достатньо грунтовно розкриває засади проведення підготовки засуджених до звільнення, проте, на нашу думку з деяки­ми положеннями можна не погодитись, а деякі моменти означеного документу не відповідають реаліям сучасного процесу виконання покарань. Зокрема, необхідно відмітити: даний нормативний акт все ж таки частково має декларативний характер. Це проявляється в тому, що як і більшість нормативних актів соціально-ви­ховного спрямування, його зміст достатньо розпливчатий. У даному випадку, ми пропонуємо даний акт переробити у вигляді програми, в якій передбачається чітко окреслене коло всіх відповідальних учасників цього процесу. Така форма надала конкретнішої форми означеному нормативному акту. І, зокрема, визначи­ла би порядок та суб'єктів взаємодії, їхні безпосередні функції.

Організація взаємодії виправних установ та інших відомств організовується відповідно до спільного міжвідомчого наказу Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністер­ства праці та соціальної політики України[3]. Аналіз цього нормативного акту дає підстави говорити про наявність достатньо чіткого порядку організації спільної діяльності підрозділів означених відомств щодо постпенітенціарного влаштуван­ня засуджених. Необхідно звернути увагу на інше. Відповідно до статті 156 Кримінально-виконавчого кодексу України, не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку покарання адміністрація установи виконання покарань через територіальні органи внутрішніх справ і центри зайнятості населення вживає за­ходів до трудового і побутового влаштування засудженого за обраним ним місцем проживання[4]. У даному випадку зазначена норма закону - відсилочна, адже ре­алізація цих положень передбачається при використанні норм Закону України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк»[5]. Відповідно до норм якого, соціальний патронаж - комплекс заходів державної підтримки та допомоги звільненим осо­бам, які здійснюються з метою сприяння цим особам у працевлаштуванні, про­фесійній переорієнтації та перепідготовці, створення належних житлово-побуто­вих умов, запобігання впливу на них криміногенних факторів.

Заходи соціального патронажу здійснюють місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, центри соціальної адаптації, служби у справах неповнолітніх, центри соціальних служб для молоді, спостережні комісії, органи соціального захисту населення, охорони здоров'я, внутрішніх справ, центри зай­нятості населення, будинки-інтернати, кризові центри, служби психологічної до­помоги, притулки, в тому числі для неповнолітніх, установи соціального патрона­жу, будинки нічного або тимчасового перебування звільнених осіб, громадські ор­ганізації та інші уповноважені на це органи, організації та установи.

Особам, які звільнилися з установ виконання покарань і не мають житлової площі, по прибутті до обраного місця проживання, на період до її отримання, місцевими органами виконавчої влади надається місце для тимчасового прожи­вання в спеціальних гуртожитках або центрах соціальної адаптації, створених місцевими органами виконавчої влади.

Як бачимо, даним законом передбачено значна кількість учасників процесу повернення засуджених до нормальної життєдіяльності після звільнення. У дано­му випадку постає питання про можливість дублювання або перебирання повно­важень тих чи інших структур. На нашу думку, розмежування компетенції тих чи інших служб, які забезпечують постпенітенціарну допомогу звільненим, може помітно вплинути на ефективність усієї реабілітаційної роботи. Саме з означени­ми установами повинні організовувати спільну діяльність кримінально-виконавчі установи, але зважаючи на невизначеність багатьох понять цього закону, ор­ганізувати будь-яку діяльність фактично не можливо.

Щодо забезпечення звільнених працею, то тут діють норми Закону України «Про зайнятість населення»[6], відповідно до яких для працевлаштування звільнених з місць позбавлення волі місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних рад за поданням центрів зайнятості бронюють на підприємствах, в установах і організаціях, незалежно від форм власності, з чисельністю понад 20 чоловік до 5 процентів загальної кількості робочих місць за робітничими про­фесіями, у тому числі з гнучкими формами зайнятості. Необхідно зазначити: в разі відмови у прийомі звільнених з місць позбавлення волі на роботу, в межах ус­тановленої броні з підприємств, установ і організацій державна служба зайня­тості стягує штраф за кожну відмову в п'ятдесятикратному розмірі неоподаткову­ваного мінімуму доходів громадян. Проте, як зауважує В.Руднік, ще й зараз домінує суспільна пасивність і навіть агресивність до засуджених злочинців, ад­же вони грабують, вбивають, ґвалтують; їх місце у в'язниці. З першого погляду це справедливо, злочинці повинні мати те, що заслуговують. Але, як свідчать нега­тивні наслідки позбавлення волі, за кожним засудженим стоять соціальні відноси­ни, яким наноситься шкода[7]. Адміністрація підприємства відмовляє в прийнятті на роботу раніше засудженого, вважаючи його неповноцінним працівником. Таким чином, відмова у прийнятті на роботу колишніх засуджених - достатньо поширена практика в діяльності підприємств. А головною причиною такої поведінки керівників підприємств є стереотипність мислення та суспільна думка стосовно колишніх засуджених. Такий стан потребує додаткової уваги з боку держави.

Усе зазначене дає підстави зробити висновки. Дійсно, нині порядок надання звільненим допомоги нормативно врегульований. Проте, на фоні позитиву норма­тивного регулювання спостерігаються складнощі в можливості реалізації означе­них положень. Так, за офіційними даними Державного департаменту України з питань виконання покарань, у першому півріччі 2000 року до виправних установ надійшли повідомлення з територіальних органів внутрішніх справ про прибуття 71% звільнених засуджених, у 2004 році цей показник складав 67% [8].

Для того, щоб змінити ситуацію на краще, на наш погляд, необхідно: змінити формальне ставлення до процесу підготовки до звільнення засуджених, що може бути реально втілено після зміни стереотипів діяльності персоналу виправних ус­танов; посилити контроль за реалізацією законодавства в сфері надання соціаль­ної допомоги звільненим; постійно проводити спільні координаційні наради керівництва виправних установ, відповідних керівників територіальних уп­равлінь кримінально-виконавчої системи, представників відповідних підрозділів органів внутрішніх справ та працівників служб зайнятості; постійно обмінюва­тись інформацією про реальний стан щодо роботи зі звільненими; розмежувати повноваження різних інституцій щодо проведення заходів зі звільненими; розгля­нути можливість запровадження практики делегування певних функцій до визна­чених інституцій за допомогою адміністративного договору.

1. Смолъянинов А.А. Ответственность условно осужденных (условно освобожден­ных) за правонарушения. // Вопросы уголовной ответственности, исполнения наказания и перевоспитания осужденных: Сборник научных трудов адъюнктов и соискателей. -М.: ВНИИ МВД СССР, 1988. - С. 47-56; Курс кримінально-виконавчого права України: Загальна та Особлива частини: Навч. посіб. / О.М. Джужа, В.О. Корчинський, СЛ. Фа-ренюк, В.Б. Василець; за заг. ред. О.М. Джужи.-К.: Юрінком Інтер, 2000. - 304 с; Уго­ловно-исполнительное право России: теория, законодательство, международные стан­дарты, отечественная практика конца XIX - начала XXI века: Учебник для вузов / Под ред. ДЮН, проф. А.И.Зубкова.- 2-е изд., перераб. и доп.- М.: Изд. НОРМА, 2002.- 720 с. 2. Положення про порядок реалізації у виправних та виховних колоніях програм диференційованого виховного впливу на засуджених до позбавлення волі: затверджене наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 17.06.2004 року № 116. 3. Порядок взаємодії органів і установ виконання покарань, те­риторіальних органів внутрішніх справ, органів праці та соціального захисту населен­ня, центрів зайнятості щодо надання особам, які можуть бути звільнені від відбування покарання та відбули покарання, допомоги в трудовому і побутовому влаштуванні, соціальній адаптації: затверджено наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань, Міністерства внутрішніх справ України, Міністерства праці та соціальної політики України від 04.03.2009 № 38/86/89. 4. Кримінально-виконавчий ко­декс України. Офіційне видання.- К.: Атіка, 2003. - С. 86. 5. Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк: Закон України від 10 липня 2003 року № 1104-IV // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 6. - Ст. 39. 6. Про зайнятість населення: Закон України від 1 бе­резня 1991 року № 803-ХІІ. // Відомості Верховної Ради України. - 1991. - № 14. -Ст. 170. 7. Рудник В. Соціально-кримінологічні наслідки застосування кримінального покарання у вигляді позбавлення волі. // Актуальні проблеми пенітенціарної системи України в сучасних умовах: 36. наук, праць. - К.: РВВ КІВС при УАВС, 1996. - С.10-24. 8. Букалов А. Система исполнения наказаний Украины в 2004 году. // Аспект. Інфор­маційний бюлетень. - 2004. - № З (13). - С. 4.

< Попередня   Наступна >