Підручники Адміністративне право Адміністративне право України ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ГРЕЧИШНИКОВА В.В.ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ ГРЕЧИШНИКОВА В.В.
| Адміністративне право - Адміністративне право України |
ГРЕЧИШНИКОВА В.В.
ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ АДМІНІСТРАТИВНО-ДЕЛІКТНОГО
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВСТАНОВЛЕНОГО ПОРЯДКУ
ЗДІЙСНЕННЯ ПРАВОСУДДЯ
Статтю присвячено дослідженню правовідносин щодо притягнення до адміністративної відповідальності за правопорушеня, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя. Сформульовані пропозиції щодо вдосконалення чинного законодавства про адміністративну відповідальність та практики його реалізації у сфері забезпечення встановленого порядку здійснення правосуддя судами України.
Ключові слова: адміністративна відповідальність, правосуддя, порядок.
Одним із найважливіших заходів на шляху до створення демократичної, правової держави, беззаперечно, є судова реформа. Мають бути визначені чіткі орієнтири створення в Україні судової системи, яка б відповідала існуючим соціально-економічним умовам українського суспільства, потребам людей та суб'єктів господарювання, була б економічно виправданою в умовах недостатності державних фінансових ресурсів, забезпечувала якісний розгляд судових справ [1, с. 4].
Як зазначає А. Осетинський, численні експертні дослідження та опитування громадської думки свідчать про відсутність довіри до суду, несприйняття громадськістю судової влади як незалежного гаранта справедливого вирішення правових спорів, неефективність механізму судової системи та процесуальних правил [2, с. 4-12].
Суди, здійснюючи правосуддя, повинні робити це об’єктивно й неупереджено та забезпечувати режим законності. Тому важливо, щоб законодавчо встановлений порядок роботи судів забезпечувався відповідними нормами адміністративного права.
В Україні за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя, передбачені кримінальна та адміністративна відповідальність. Важливо звернути увагу на недосконалість законодавства, яке регулює притягнення до адміністративної відповідальності за проступки, що порушують порядок здійснення правосуддя. Зміни законодавства, відсутність достатнього досвіду і невизначеність заходів протидії знижують ефективність адміністративного забезпечення діяльності судів та процес боротьби з правопорушеннями проти встановленого порядку здійснення правосуддя.
З розвитком судової системи виявляється неефективність та ненадійність захисту судової діяльності нормами адміністративного права. Адміністративно-деліктне забезпечення діяльності судів ще недостатньо відповідає вимогам часу, у зв’язку з чим виникає необхідність в його подальшому вдосконаленні.
Реформування інституту адміністративної відповідальності привертає увагу значної кількості вчених. Серед них В.К. Колпаков, А.Т. Комзюк, Ю.П. Битяк, О.В. Негодченко, С.В. Ківалов, Д.М. Лук'янець, О.Н. Стеценко, З.С. Гладун та ін. Але у вітчизняній юридичній літературі зазначені питання висвітлені недостатньо, вони досліджувались лише фрагментарно, в рамках ширшої правової проблематики. Тому дослідження проблем адміністративно-деліктного забезпечення встановленого порядку здійснення правосуддя в Україні набуває особливого змісту і актуальності.
Мета нашої роботи полягає у визначенні проблемних питань адміністративно-деліктного забезпечення встановленого порядку здійснення правосуддя. З урахуванням поставленої мети мають бути вирішені такі завдання:
- аналіз досліджень щодо забезпечення встановленого порядку здійснення правосуддя адміністративно-деліктними нормами;
- виявлення недоліків у законодавстві та проблемних питань щодо забезпечення незалежності суддів при здійсненні правосуддя, участі представників народу в здійсненні правосуддя;
- внесення пропозицій щодо доповнення адміністративно-деліктного законодавства, яке регулює притягнення до відповідальності за правопорушення, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя.
Відповідно до законодавства, судову владу в Україні представляють незалежні суди, які від імені держави, в порядку, встановленому законом, здійснюють правосуддя, наділені владними повноваженнями, їх завданням є забезпечення захисту гарантованих Конституцією України та законами прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави [3].
Досліджуючи багатогранність процесу становлення і функціонування судової системи України за останні роки, можна переконливо стверджувати, що судово-правова реформа на даному історичному етапі реалізована ще далеко не повною мірою [1; 4, с. 5; 5, с. 5]. Подальше підвищення ролі суду, суддів та усієї системи українського правосуддя в державному устрої об'єктивно потребує синхронізованого законодавчого, організаційного і матеріально-технічного зміцнення суміжних державно-правових структур й інститутів суспільства. А тому велике значення має не лише те, як працюватимуть суди і судді, а й наскільки уся правозастосовча і правоохоронна система в державі володіє сьогодні необхідним й достатнім внутрішнім потенціалом для повноцінного самостійного функціонування, наскільки позитивною є діяльність не тільки судових, а й усіх правоохоронних органів, покликаних забезпечити системне реформування державно-правової структури, в тому числі удосконалення судової системи.
Велику увагу в Україні приділено аспектам реформування судово-правової системи, передбачено першочергові заходи з вдосконалення судочинства, що сприятимуть створенню умов для утвердження верховенства права і забезпечення кожному права на швидкий та справедливий судовий розгляд справ у незалежному та неупередженому суді. Концептуальна спрямованість запропонованих заходів узгоджується з метою інтенсифікації процесу наближення до європейських стандартів правосуддя на основі спільних цінностей, що поділяються Україною та ЄС, підвищення прозорості у діяльності судової системи та зміцнення її дієздатності [2, с. 4-12].
Реформа судової влади потребує подальшого поглиблення, наповнення якісним змістом, удосконалення чинних правових інститутів і пошуку нових форм забезпечення реального, незалежного правосуддя.
Як зазначає С. Ківалов, важливо серйозно розглядати перспективи цієї реформи в найближчому майбутньому. Потрібна така законодавча база судової влади, яка б забезпечила незалежність судді під час розгляду справи, але водночас повагу цього судді до закону [5, с. 5].
Пленум Верховного Суду України вказує на те, що незалежність суддів є основною передумовою їхньої об'єктивності та неупередженості. Суддя під час здійснення правосуддя та прийняття рішень у судовій справі, підкоряючись лише законові, має керуватися тільки законом, виходити з власного його розуміння й переконань, які ґрунтуються на всебічному, повному й об'єктивному дослідженні всіх обставин справи, бути незалежним як від правової позиції прокурорів, захисників, інших учасників судового процесу, так і від представників влади, юридичних та фізичних осіб [6, с. 24].
У наш час характерно те, що оцінка діяльності судової системи часто залежить від результату розгляду окремих резонансних справ, у яких зацікавлені певні політичні сили. При вирішенні такої справи не на їх користь вони, замість того, щоб проаналізувати правові причини поразки та використати всі матеріальні і процесуальні правові можливості у відповідних апеляційних та касаційних судових інстанціях, інколи вдаються до примітивного тиску на судову систему шляхом обвинувачень її у засобах масової інформації, образ та принижень суддів [7, с. 9-10].
Засади незалежності суддів мають кілька значень:
- по-перше, незалежність їх від впливу різних органів державної влади й управління, службових осіб, громадських організацій, засобів масової інформації, окремих громадян, тобто незалежність від впливу так званого правосуддя на замовлення;
- по-друге, незалежність від висновків органів попереднього розслідування й прокуратури, а також від висновків і думки учасників судового засідання;
- по-третє, незалежність у складі самого суду, зокрема членів суду від голови суду. Ці параметри незалежності визначають професійність і стабільність суду як надійної державної інституції [8].
Так, В. Онопенко в своєму виступі на чергових парламентських слуханнях Верховної Ради України «Про стан правосуддя в Україні» вказав, що вітчизняний суд у своїй основі все ще зберігає незалежність. Хоча ситуація в сфері правосуддя є надзвичайно тривожною, що обумовлено багатьма чинниками. Передусім це нерозуміння, що суд – найвищий правовий арбітр, а не засіб задоволення чиїхось політичних, бізнесових та інших інтересів [4, с. 5].
У відповідності зі ст. 14 Закону «Про судоустрій України» та ст. 11 Закону України «Про статус суддів» органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об'єднання, а також юридичні особи зобов'язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї, і тому суди мають спонукати всіх до виконання цього обов'язку [7, с. 9-10].
Наразі відсутня належна досконала законодавча база, яка б забезпечувала гарантію прав як суддів, так представників народу, що залучаються для здійснення правосуддя. Декларативні норми про те, що народні засідателі незалежні і при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, не достатньо підкріплені законодавчими механізмами стосовно їх реалізації. Враховуючи ці обставини, під час доопрацювання проектів законодавства, необхідно передбачити таку систему забезпечення гарантій суддів та народних засідателів, яка була б спроможною підвищити ефективність діяльності суддів та представницького елемента до належного рівня.
На нашу думку, важливим є забезпечення незалежності суддів при здійсненні правосуддя нормами адміністративного права, але щодо цього існують деякі проблемні питання.
Відповідно до Закону України «Про судоустрій Україні» (далі – Закон) «судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя…». Частина 1 ст. 5 Закону вказує, що «правосуддя в Україні здійснюється виключно судами», а ч. 3 цієї ж статті визначає, що «народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Участь народних засідателів у здійсненні правосуддя є їхнім громадянським обов’язком.» Згідно з ч. 5 ст. 14 Закону «втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в іншій спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність» [3].
Важливо, щоб проголошений ст. 129 Конституції України та ст. 14 Закону України «Про судоустрій України» принцип незалежності суддів був підкріплений реальними нормами як кримінального, так і адміністративного права.
Якщо порівняти статті розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» КК України, прийнятого у 2001 р., з відповідними статтями КК України 1960 р., то можна вказати на скасування кримінальної відповідальності за образу судді та наклеп на нього [9].
Багато суддів вважають це помилкою законодавця, адже робота юристів, а тим більше суддів при здійсненні правосуддя проходить у постійних конфліктних та стресових ситуаціях. Багато невдоволених рішеннями чи вироками суддів ображають їх, знаючи при цьому, що їх не зможуть притягнути до відповідальності, їхні протиправні дії залишаться безкарними. Такі дії неможливо кваліфікувати навіть як хуліганство, тому що за ст. 296 «Хуліганство» КК України, це «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства ….», за ст. 173 «Дрібне хуліганство» КУпАП це «нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян...», а тут мотиви інші – невдоволеність рішенням чи вироком суду. І якщо на засіданні при розгляді справи відсутня судова міліція, то суддям доводиться вислуховувати незаслужені образи, адже закон у цих випадках їх не захищає. Притягнути до юридичної відповідальності винних у наклепах на суддів також неможливо через відсутність будь-яких відповідних правових норм. А такі протиправні дії у наш час – не рідкість.
За визначенням А. Осетинського [10, с. 4-9], однією з важливих умов, які дозволяють суддям ефективно здійснювати свої повноваження, є усунення чинників зовнішнього (прихованого та неприхованого) тиску, що постають на шляху відправлення неупередженого правосуддя та підривають авторитет носія судової влади.
Проаналізувавши ч. 1 ст. 58 Закону, в якій зазначається, що правосуддя в Україні здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні, та ч. 2 ст. 72 Закону, яка вказує, що гарантії незалежності і недоторканності професійних суддів, передбачені законом, поширюються на народних засідателів і присяжних на час виконання ними обов’язків по здійсненню правосуддя [3], доцільно передбачити юридичну відповідальність за вказані вище правопорушення, які скоюються, відповідно, як щодо суддів, так і щодо народних засідателів та присяжних.
Отже, можна сформулювати таку рекомендацію.
Якщо кримінальну відповідальність за образу судді та наклеп на нього скасовано, а відповідні протиправні дії безкарно можуть вчинюватися не тільки щодо суддів, а й щодо народних засідателів та присяжних, доцільно прийняти юридичні норми, які б закріплювали застосування адміністративної відповідальності за образу судді, народного засідателя, присяжного, наклеп на них.
Адже останнім часом міжнародні правозахисні організації, аналізуючи стан реалізації в Україні ст. 3 Конституції України про утвердження та забезпечення прав і свобод людини як головного обов'язку держави, вказували на зростання в Україні рівня неповаги до судової влади. Зазначалися порушення принципу верховенства права на догоду політичній доцільності та нехтування незалежністю суду. Спостерігається й свідоме нав'язування суспільству негативних оцінок діяльності судової влади. Існують непоодинокі випадки бездоказових звинувачень та категоричних заяв представників інших гілок влади, адвокатів, учасників судового розгляду, які принижують авторитет суддів [10, с. 4-9].
Також особливу увагу хотілося б приділити адміністративно-деліктному забезпеченню виконання вимог ряду статей Закону, які присвячені регулюванню здійснення правосуддя народними засідателями і присяжними.
Останнім часом було висловлено багато пропозицій як щодо поширення одноособової форми правосуддя [11], так і участі в здійсненні правосуддя представників народу та розвитку інституту народних засідателів [12, с. 5; 13, с. 49].
В. Бринцев, В. Бойко, В. Маляренко вказують на відсутність протягом тривалого часу належної законодавчої бази, яка б забезпечувала гарантію прав представників народу, що залучаються для здійснення правосуддя. Декларативні норми про те, що народні засідателі незалежні і при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді, не були підкріплені законодавчими механізмами стосовно їх реалізації. Внаслідок цього нечисленні народні засідателі, які залишились в судах, почали відмовлятися від виконання відповідального громадського обов'язку. Враховуючи ці обставини, під час доопрацювання проектів законодавства про судоустрій необхідно було передбачити таку систему формування корпусу народних засідателів і забезпечення гарантій їх діяльності, яка була б спроможною підвищити ефективність діяльності представницького елемента до належного рівня [14, с. 28-31].
Незважаючи на важливість забезпечення розгляду справ за участю присяжних, на теперішній час є всі підстави стверджувати, що у нашій державі принцип участі народу у відправленні правосуддя більш ефективно реалізується завдяки участі в судочинстві народних засідателів [14, с. 28-31].
Законодавче врегулювання процедури формування корпусу народних засідателів, побудоване за міжнародними принципами, без врахування при цьому національних особливостей, створює передумови для існування ситуації, коли до суду з двох десятків викликаних представників народу, з тих або інших поважних та неповажних причин, з'являється дві-три особи.
Адже виконання цієї засади здійснення судочинства пов’язане з відповідними вимогами до народних засідателів та присяжних, а також їхніми обов'язками. Особа, яка включена до списку народних засідателів або списку присяжних, зобов’язана повідомити суд про обставини, що виключають можливість її участі у здійсненні правосуддя. А якщо відповідна особа свідомо не повідомила суд про такі обставини? Чи можливо це назвати проявом неповаги до суду? Адже фактично таке діяння є соціально шкідливим, але нормативної підстави для визнання його проступком та притягнення винних осіб до адміністративної відповідальності немає.
У ст. 1853 КУпАП “Прояв неповаги до суду” зазначено, що суб’єктами цього правопорушення можуть бути громадяни України, іноземці, посадові особи державних органів та недержавних організацій, які беруть участь у судовому розгляді цивільних, кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення в якості свідків, потерпілих, позивачів, відповідачів. Суб’єктами проступку можуть бути і треті особи, представники сторін, особи, які захищають права та законні інтереси інших осіб, заявники, представники громадських організацій та трудових колективів підприємств, установ, організацій. Суб’єктами правопорушення, передбаченого частиною другою цієї статті, можуть бути тільки експерти, перекладачі, які злісно ухиляються від явки до суду. Об'єктивна сторона характеризується відсутністю поваги до суду, яка проявляється в різних формах на словах, у поведінці, якому-небудь діянні або бездіянні осіб, що беруть участь у розгляді кримінальних, адміністративних та цивільних справ. У даній статті зазначені такі діяння: порушення порядку судового засідання; ухилення від явки до суду; непідпорядкування розпорядженню головуючого, що свідчить про відсутність поважного ставлення до суду та судових процедур, що регламентуються законодавством. Диспозиція цієї статті відмежовує неповагу, яку проявляють особи, беручи участь у розгляді судом справ, від дій, які свідчать про явну зневагу цих осіб до суду, до правил, встановлених у суді [15].
Отже, можна зазначити, що серед суб’єктів такого адміністративного проступку, як неповага до суду, немає ні народного засідателя, ні присяжного. У цій адміністративній нормі неповідомлення суду про обставини, що виключають можливість участі народного засідателя або присяжного у здійсненні правосуддя, не зазначається як протиправне діяння.
У Законі «Про судоустрій України» вказано, що «народний засідатель або присяжний зобов'язані вчасно з'явитися на запрошення суду для участі в судовому засіданні. Неявка без поважних причин у судове засідання вважається неповагою до суду»[16]. Але притягнути за невиконання цього зобов'язання народного засідателя або присяжного до адміністративної відповідальності неможливо, адже вони не передбачені чинним Кодексом України про адміністративні правопорушення як суб'єкти цього проступку.
Також доцільно звернути увагу на ч. 4 ст. 71 Закону України “Про судоустрій в Україні”. Відповідно до неї “керівник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, зобов’язаний звільнити народного засідателя або присяжного від роботи на час виконання ним обов’язків у суді. Відмова у звільненні від роботи вважається неповагою до суду і тягне передбачену законом відповідальність винних посадових осіб”. Стаття 1853 “Прояв неповаги до суду” не може бути законодавчою підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за відповідний проступок. У ст. 1855 “Перешкоджання явці до суду народного засідателя” перешкоджання участі народного засідателя в здійсненні його повноважень розглядається як посягання на нормальну діяльність суду по відправленню правосуддя, а щодо перешкоджання участі присяжного в здійсненні його повноважень в суді адміністративним проступком статтею не передбачається. Відповідно, перепони щодо з’явлення до суду народного засідателя є адміністративним проступком, а перепони щодо з’явлення до суду присяжного – ні.
Говорячи про спосіб вчинення зазначеного проступку (перешкоджання явці до суду), необхідно наголосити на тому, що і стосовно інших учасників судового розгляду справ іноді застосовуються подібні дії. Наприклад, свідки, потерпілі, експерти, спеціалісти, перекладачі також позбавляються можливості бути присутніми під час судового засідання.
Відповідно до ч. 2 ст.185-3 КУпАП злісне ухилення експерта та перекладача від явки в суд вважається адміністративним проступком, але не може бути накладена адміністративна відповідальність за аналогічне суспільно шкідливе діяння, яке скоюється спеціалістом.
Узагальнюючи результати дослідження, пропонується змінити та доповнити статті 185-3, 185-5 Кодексу України про адміністративні правопорушення з урахуванням вищезазначених проблемних питань. Відповідно змінені норми адміністративного законодавства стали б підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за певні проступки, що посягають на встановлений порядок здійснення правосуддя в Україні. Це забезпечуватиме підвищення авторитету суддів, народних засідателів, присяжних та сприятиме їх нормальній роботі при здійсненні правосуддя. Адже деформація в забезпеченні незалежності правосуддя та значна кількість прогалин у системі чинного законодавства негативно відбивається на функціонуванні всієї сфери правозастосовчої і правозахисної системи у цілому.
Список використаної літератури:
1.Пелепчук П. Ми були й будемо проти псевдореформи // Юридичний Вісник України. – 2009. – № 12.
2.Осетинський А. Сучасні проблеми реформування системи правосуддя у контексті адаптації до європейських стандартів // Право України. – 2008. – № 4.
3.Законодавство України, що регулює діяльність судів та визначає статус суддів Украї-ни. – К., 1994.
4. Онопенко В. Нам пропонують судові джунглі // Юридичний Вісник України. – 2009. – № 12.
5. Ківалов С. Люди повинні самі обирати суддів // Юридичний Вісник України. – 2009. – № 12.
6.Про застосування законодавства, що забезпечує незалежність суддів: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 4 від 12 квітня 1996 р. // Постанови Пленуму Верховного Суду України. – 1972. – 2002. – К., 2003.
7. Маляренко В. Про рівень правосуддя в державі та повагу до суду // Право України. – 2004. – № 1.
8.Захарова О.С., Карабань В.Я., Ковальський В.С. Суд, правоохоронні та правозахисні органи України: Підруч. – К., 2004.
9.Кримінальний кодекс України. – Х., 2002.
10.Осетинський А. Утвердження авторитету суду у контексті судової реформи // Право України. – 2006. – № 4.
11.Брынцев В.Д. Единоличный судья. Его статус и функции. – Х., 1998.
12.Бойко В.Ф. Права і свободи людини – під надійний судовий захист // Вісник Верхов-ного Суду України. – 1999. – № 6
13.Маляренко В.Т. До питання про участь представників народу у здійсненні криміна-льного правосуддя // Вісник Верховного Суду України. – 1999. – № 6.
14.Бринцев В. Нормативне і організаційне забезпечення участі представників народу у здійсненні правосуддя // Право України. – 2004. – № 5.
15.Кодекс України про адміністративні правопорушення. – Х., 2003.
16.Про судоустрій Україні: Закон України від 7 лютого 2002 р. // ВВР. – 2002. – № 27-28.
< Попередня Наступна >