Радник

---

БЕВЗЕНКО В.М.

ОСКАРЖЕННЯ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ ПОСТАНОВ ПРО НАКЛАДЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОГО СТЯГНЕННЯ, УХВАЛЕНИХ ПРАЦІВНИКАМИ ДЕРЖАВТОІНСПЕКЦІЇ МВС УКРАЇНИ

Досліджено процесуально-правові та організаційні особливості й складнощі оскарження в адміністративному судочинстві постанов про накладення адміністративного стягнення. Зроблено теоретико-прикладні висновки щодо оскарження в адміністративному судочинстві таких постанов.

Ключові слова: сторони, скарга, апеляція, адміністративне судочинство, суд, Держа-втоінспекція Міністерства внутрішніх справ України, протокол, постанова, оскарження.

Судова статистика однозначно підтверджує стале зростання кількості розглянутих суда-ми загальної юрисдикції справ про адміністративні правопорушення та оскаржених постанов у справах про адміністративні правопорушення. Так, якщо у 2001 р. судами було розглянуто 3,1 млн справ і матеріалів, то в 2002 р. - 4,9 млн, 2003 р. - 5,9 млн, а в 2004 р. - 6,4 млн, що на 8,4 % більше порівняно з 2003 р. Збільшилася, зокре

ма, кількість розглянутих у 2004 р. справ та матеріалів про адміністративні правопорушення на 6,8 % (3,6 млн) [1].

Натомість у 2007 р. суди загальної юрисдикції по першій інстанції розглянули 8,7 млн справ та матеріалів (що в 1,8 рази більше, ніж у 2002 році), зокрема, адміністративних (без розглянутих господарськими судами) - 196,5 тис., про адміністративні правопорушення - 5,9 млн [2]. Поміж інших, одним із найбільш поширених видів адміністративних справ, які порушуються в порядку адміністративного судочинства, є оскарження в адміністративному судочинстві постанов про накладення адміністративного стягнення, ухвалених працівниками Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України (далі - постанова).

Як зазначається у зверненні Ради суддів адміністративних судів України, Президії Вищого адміністративного суду України: “Судова практика свідчить, що система адміністративного судочинства є найбільш доступною для громадян і юридичних осіб. Мережа адміністративних судів в Україні може зупинити бюрократичну корупцію, що, у свою чергу, створить усі необхідні передумови для розвитку бізнес-середовища і зміцнення конкурентоспроможності України на міжнародній арені” [3].

Втім, ретельне вивчення здійснення адміністративного судочинства, зокрема у справах щодо оскарження постанов, радше викликає сумнів, що “мережа адміністративних судів в Україні може зупинити бюрократичну корупцію”. Здійснення адміністративного судочинства у вказаних справах свідчить про існування чималої кількості правових та організаційних складнощів, які можуть виникнути як до, так і під час розгляду й вирішення адміністративної справи. Лише з подоланням цих складнощів фізична особа врешті-решт може розраховувати на належний судовий захист власних публічних прав, свобод, інтересів. Таким чином, захист публічних прав, свобод, законних інтересів фізичних осіб не лише ускладнюється, більше того - він спотворюється, а основне завдання адміністративного судочинства - “...захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень” (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України), - виконується не завжди.

Попри відносну новизну національного адміністративного судочинства та недостатність перевірки положень Кодексу адміністративного судочинства України, на практиці як теоретичним, так і прикладним проблемам адміністративного процесуального права, адміністративного процесу присвячено чималу увагу вітчизняними науковцями-адміністративістами (В.Б. Авер’янов, Ю.П. Битяк, І.П. Голосніченко, А.Т. Комзюк, Д.М. Лук’янець, Р.С. Мельник, Ю.С. Педько, В.Г. Перепелюк) і практикуючими юристами (О.М. Пасенюк, О.Н. Панченко). Однак численні наукові розвідки та оприлюднені підсумки правозастосовчої практики адміністративних судів, на жаль, вичерпних висновків щодо правового регулювання, послідовності, змісту, особливостей оскарження рішень, дій чи бездіяльності окремо узятих суб’єктів владних повноважень, у тому числі й працівників Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, не містять. Проблеми оскарження в адміністративному судочинстві постанов про накладення адміністративного стягнення вказаними особами остаточного розв’язання не отримали.

Відтак, відсутність в Україні ґрунтовних праць, присвячених оскарженню рішень, дій чи бездіяльності окремих суб’єктів владних повноважень, можливість заподіяння шкоди правам, свободам, законним інтересам фізичних осіб працівниками Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України під час ухвалення постанови, обумовлюють актуальність й нагальність порушеного нами питання оскарження в адміністративному судочинстві постанов про накладення адміністративного стягнення вказаними особами.

Виходячи із викладеного, завданням даної статті є розкриття проблем та особливостей оскарження в адміністративному судочинстві постанов і, відповідно, запропонувати способи розв’язання складнощів, які об’єктивно виникають під час такого оскарження й здійснення адміністративного судочинства.

Першою перешкодою оскарження постанови, яка доволі часто виникає одночасно із ухваленням постанови, є відсутність у особи, щодо якої ухвалюється постанова, вичерпних даних про найменування та місцезнаходження працівників Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України. Така перешкода виникає як наслідок:

1) непредставлення або формального представлення працівником міліції громадянинові-водієві, якого спинили. Авторові особисто доводилося спостерігати випадки, коли працівник Державтоінспекції, зупинивши транспортний засіб і отримавши документи від водія, не представившись, без пояснення причин зупинки, без роз’яснення прав особі, яка притягалася до адміністративної відповідальності, негайно повертався до службового автомобіля для заповнення постанови. Із значними складнощами або небажанням працівник Державтоінспекції пояснює порядок оскарження ухваленої ним постанови про накладення адміністративного стягнення, ухиляється від роз’яснень інших принципових питань, які йому задаються водієм зупиненого транспортного засобу;

2)неякісного складання постанови про накладення адміністративного стягнення. Тобто постанова доволі часто заповнюється нерозбірливим почерком; посада працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, який ухвалив постанову, вказується або неповністю, або містить абревіатуру, з якої важко зробити висновок про конкретну службову особу та орган, у якому вона працює; опис обставин, установлених при розгляді справи (ст. 283 Кодексу України про адміністративні правопорушення), почасти викладається частково - відсутні дата, час, швидкість руху транспортного засобу тощо. Незрозуміло також, із яких причин працівники Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України подекуди відмовляються показати громадянинові власне службове посвідчення.

Непоодинокими є випадки, коли працівники Державтоінспекції зупиняють транспортний засіб під час його руху проїжджою частиною, що, безумовно, представляє собою підвищену небезпеку для учасників дорожнього руху; складання й ухвалення постанов відбувається без свідків, після того як транспортний засіб від’їхав на значну відстань від місця події. Тобто всупереч приписам ст. 245 Кодексу України про адміністративні правопорушення, згідно з якою завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності, постанови ухвалюються упродовж лічених хвилин. Відповідно, годі й говорити про з’ясування усіх обставин справи, здійснення інших завдань провадження в справах про адміністративні правопорушення [4].

Під час складання протоколу про адміністративне правопорушення та ухвалення постанови свідки події, яка кваліфікується працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України як правопорушення, зазвичай відсутні, єдиним доказом такого так званого правопорушення є протокол про адміністративне правопорушення. Під час заповнення працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України протоколу про адміністративне правопорушення допускається неправильна кваліфікація діяння, вказується таке правопорушення, яке просто відсутнє у Кодексі України про адміністративні правопорушення. Тобто процесуальне оформлення адміністративних проступків здійснюється формально, провадження у справі про такі проступки здійснюється без ґрунтовного вивчення усіх обставин справи, факт вчиненого проступку нерідко зовсім ніякими доказами не підтверджується, тим паче причини та умови, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, не встановлюються. Згідно з п. 6 ст. 10 Закону України “Про міліцію” міліція відповідно до своїх завдань зобов’язана брати участь у правовому вихованні населення [5]. Отже, одним із основних напрямів діяльності вітчизняної міліції є здійснення нею соціальної функції, тоді як переважно зміст функціонування міліції нині є каральним, примусовим, поліцейським.

Тож, як правило, оскаржувані постанови у більшості випадків скасовуються. Однак перш ніж відбудеться судовий захист публічних прав, свобод, законних інтересів фізичної осо-би-позивача, нею зазнаються суттєві збитки та витрачаються кошти, які вкупі перевищують штраф, передбачений оскаржуваною постановою: згаяно не один день робочого часу, втрачено заробіток, їй будуть завдані моральні збитки, особа понесе значні витрати, пов’язані із наданням їй правової допомоги (підготовка позовної заяви, оплата послуг процесуального представника, проїзд до місця розгляду адміністративної справи).

Згідно з п. 3 ст. 288 Кодексу України про адміністративні правопорушення та ч. 2 ст. 2, п. 1 ч. 1 ст. 17, п. 2 ч. 1 ст. 18 Кодексу адміністративного судочинства України постанову у справі про адміністративне правопорушення, ухвалену працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, може бути оскаржено в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом [4; 6]. Як передбачено ч. 3 ст. 107 Кодексу України про адміністративні правопорушення, питання про відкриття провадження в адміністративній справі суддя вирішує не пізніше наступного дня після надходження позовної заяви до адміністративного суду або закінчення строку, встановленого для усунення недоліків позовної заяви, у разі залишення позовної заяви без руху”. Втім, як свідчить судова практика, відкриття провадження в адміністративних справах, у тому числі й щодо оскарження постанов, відбувається значно пізніше - через десятки днів або місяць-два. Пояснення такому порушенню процесуальної норми двояке. По-перше, воно викликане надмірним навантаженням на одного суддю. Відповідно, суддя в силу такого навантаження не встигає вчасно прийняти рішення щодо адміністративного позову, як того вимагає закон. По-друге, вважаємо, що у адміністративному процесуальному законодавстві (ч. 3 ст. 107 Кодексу адміністративного судочинства України) передбачено занадто незначний час, необхідний для прийняття рішення щодо адміністративного позову. Тобто значно менше ніж за добу суддя, ґрунтовно ознайомившись із змістом адміністративного позову, вимогами позивача, поданими документам та відповідним законодавством, має з’ясувати, чи: 1) подана позовна заява особою, яка має адміністративну процесуальну дієздатність; 2) має представник належні повноваження (якщо позовну заяву подано представником); 3) відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтею 106 цього Кодексу; 4) належить позовну заяву розглядати в порядку адміністративного судочинства і чи підсудна позовна заява даному адміністративному суду; 5) немає інших підстав для повернення позовної заяви або відмови у відкритті провадження в адміністративній справі, встановлених цим Кодексом [6].

Упевнені, що для досконалого та якісного прийняття рішення щодо поданого адміністративного позову 12 годин для судді замало; для виконання відповідної розумової діяльності суддя має затратити достатньо часу для прийняття виваженого рішення, враховуючи при тому, що ним здійснюється правосуддя із значної кількості інших справ цивільно-правового, кримінально-правового характеру. Для порівняння, у вітчизняному цивільному процесуальному та господарському процесуальному законодавстві провадження у справі відкривається (провадження порушується), відповідно, упродовж десяти та п’яти днів. Наприклад, згідно зі ст. 64 Господарського процесуального кодексу України суддя, прийнявши позовну заяву, не пізніше п’яти днів з дня її надходження виносить і надсилає сторонам, прокурору, якщо він є заявником, ухвалу про порушення провадження у справі, в якій вказується про прийняття позовної заяви, призначення справи до розгляду в засіданні господарського суду, про час і місце його проведення, необхідні дії щодо підготовки справи до розгляду в засіданні [7].

Формально судом проводиться підготовче провадження та попереднє судове засідання. Правильніше буде сказати - вказані стадії адміністративного процесу в судовій практиці щодо оскарження постанов практично не здійснюються, хоча й відіграють важливу роль. Так, здійснивши підготовчі дії, суддя має змогу всебічно та об’єктивно розглянути і вирішити справу в одному судовому засіданні протягом розумного строку [8, с. 314]. Таким чином, забезпечуватиметься якнайшвидше встановлення істини у справі, оперативний захист суб’єктивних прав, свобод, законних інтересів. Відповідно, не виникатиме тяганина щодо розгляду справи, поволі, але зменшуватиметься навантаження на суддю.

Натомість попереднє судове засідання має на меті врегулювати спір до початку судового розгляду справи. Саме під час такого засідання суд має роз’яснити сторонам можливість скористатися диспозитивним правом на примирення, передбаченим ч. 3 ст. 51, п. 3 ч. 1 ст. 157 Кодексу адміністративного судочинства України. Для цього не є достатнім лише процитувати положення Кодексу про права сторін адміністративного судочинства України, що здійснює суддя перед початком попереднього судового засідання. Роль суду в цьому випадку має бути наближена до ролі медіатора - особи, що сприяє сторонам самостійно врегулювати конфлікт, пропонуючи різні варіанти узгодження інтересів [9, с. 47, 48].

Перешкодою встановлення істини у адміністративній справі щодо оскарження постанови, захисту суб’єктивних прав, свобод та інтересів є невиконання працівниками Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, постанови яких оскаржуються в адміністративному суді, процесуального обов’язку з’явитися за викликом суду. Невиконання такого обов’язку обумовлює затягування розгляду та вирішення конкретної адміністративної справи, відстрочення захисту суб’єктивних прав, свобод, законних інтересів. Так, у разі неявки працівника Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ суд, який вирішує конкретний публічно-правовий спір, відкладає розгляд адміністративної справи або ж оголошує перерву в її розгляді.

Втім, неприбуття в судове засідання працівника Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ з таких причин (так само й будь-якого іншого суб’єкта владних повноважень) слід вважати принципово неприпустимим явищем.

По-перше, згідно з ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України захист прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб здійснюється шляхом фактичної перевірки адміністративним судом змісту та особливостей публічно-правового спору, встановлення обставин обмеження, порушення чи невизнання суб’єктами владних повноважень прав, свобод та інтересів цих осіб, винесення рішення щодо публічно-правового спору. Тобто розгляд та вирішення уповноваженим судом публічно-правового спору, крім захисної, виконує також припиняючу, попереджувальну (запобіжну) та правовиховну функції, сутність яких полягає у недопущенні триваючих та майбутніх протиправних рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень. Природа виховної функції полягає у формуванні у широкого кола суб’єктів владних повноважень переконання свідомо дотримуватися приписів чинного законодавства, надалі не допускати порушень чи обмежень суб’єктивних прав, свобод, законних інтересів у подібних публічно-правових відносинах. Переконані, що лише беручи участь у судовому засіданні в якості відповідача, працівник Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України здатен на собі відчути дію інституту адміністративної юстиції, зрозуміти правові помилки, допущені ним під час ухвалення постанови про накладення адміністративного стягнення.

Якщо ж має місце неприбуття у судове засідання відповідача-працівника Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, вказані функції не здійснюються, як наслідок - цей суб’єкт владних повноважень не виховується як свідомий правозастосовчий суб’єкт, у нього не формується винятково поважне й засноване на нормах права ставлення до людини й громадянина, він не вчиться на власних помилках.

По-друге, фактично унеможливлюється здійснення конституційної тези про те, що “держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3 Конституції України). Не з’явившись у судове засідання, суб’єкт владних повноважень практично уникає такої відповідальності, оскільки ані за неявку, ані за протиправне рішення, дію чи бездіяльність не піддається ніяким правовим обмеженням, він не зазнає ніякого покарання.

Як наслідок, по-третє, практика ухвалення протиправних рішень, вчинення дій чи допущення бездіяльності як працівниками Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України зокрема, так і будь-яким іншим суб’єктом владних повноважень взагалі продовжуватиме існувати й надалі.

Зважаючи на викладене, переконані, що у Кодексі адміністративного судочинства України слід закріпити обов’язок суб’єктів владних повноважень – відповідачів з’являтися за викликом адміністративного суду, доповнивши ст. 33 цього кодексу такою частиною: “Суб’єкт владних повноважень – відповідач – зобов’язаний з’явитися за викликом суду. У разі неявки суб’єкта владних повноважень – відповідача – до нього (його представника) застосовується привід у порядку ст. 272 Кодексу адміністративного судочинства”. Саме ці доповнення до чинного Кодексу адміністративного судочинства України забезпечуватимуть виконання конституційного припису про відповідальність держави перед людиною.

Нехтуючи принципом офіційного з’ясування обставин справи, почасти забуваючи, що адміністративний суд, який розглядає та вирішує справу, є також суб’єктом доказової діяльності, суддя обов’язок щодо доказування у справі повністю покладає на позивача (його представників), вимагаючи від нього пояснення у справі, докази та їх підтвердження. Закріплений у ч. 4 ст. 11 Кодексу адміністративного судочинства України принцип офіційного з’ясування всіх обставин у справі, як визнається у сучасній юридичній літературі, є принципом адміністративного судочинства, протилежним змагальності, і властивий винятково цьому виду судочинства. Відповідно до принципу офіційності суд має дослідити за власною ініціативою важливі для прийняття рішення фактичні обставини правового спору, врахувати їх під час провадження та встановити їх правдивість [10, с. 213]. Тобто поряд із доказовою діяльністю сторін суд власноруч, за власною ініціативою здійснює певні обов’язки щодо доказування у справі [11, с. 120].

Застосування принципу офіційного з’ясування всіх обставин у справі здійснюється з подвійною метою: 1) встановлення об’єктивної істини у конкретній адміністративній справі; 2) захист, поновлення чи визнання законних прав, свобод та інтересів фізичних осіб, юридичних осіб, які звернулися до адміністративного суду із заявою про захист їх суб’єктивних інтересів [11, с. 120].

По суті, принцип офіційного з’ясування всіх обставин справи діє майже на всіх стадіях адміністративного процесу й до заходів, які суд вживає для з’ясування всіх обставин у справі, належать: 1) на стадії порушення адміністративної справи - перевірка судом переліку документів та інших матеріалів, доданих до позовної заяви (ч. 1 ст. 107 КАС України); 2) на стадії підготовки адміністративної справи - прийняття рішення про витребування документів та інших матеріалів, отримання необхідних відомостей, проведення огляду письмових та речових доказів на місці, якщо їх не можна доставити до суду, призначення експертизи, вирішення питання про необхідність залучення свідків, спеціаліста, перекладача, виклик на судовий розгляд адміністративної справи свідків, експертів, спеціалістів, перекладачів (ч. 2 п.п. 1, 3 ст. 110 КАС України); 3) на стадії судового розгляду адміністративної справи - якщо під час судових дебатів виникає необхідність з’ясування нових обставин, що мають значення для справи, або дослідження нових доказів, суд постановляє ухвалу про повернення до з’ясування обставин у справі (ч. 7 ст. 152 КАС України).

Таким чином, суд, який розглядає та вирішує адміністративну справу, не обмежується пасивним сприйняттям доказів, поданих сторонами, третіми особами, їх процесуальними пред-ставниками, на нього також покладається обов’язок ініціювати здійснення доказової діяльності зацікавленими особами (сторонами, третіми особами, їх процесуальними представниками), встановлення суттєвих для справи фактів [11, с. 120].

Цікаво, що всі перераховані недоліки (відсутність точних даних про відповідача, відсутність доказів у справі, які доводять провину позивача, несвоєчасне відкриття провадження в адміністративній справі, неприбуття в судове засідання відповідача-суб’єкта владних повноважень (працівника Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України) в суді, який розглядає та вирішує відповідну адміністративну справу, по суті, врешті-решт спрямовуються проти самого ж позивача. Тобто цей учасник процесу вимушений з’ясовувати повне найменування відповідача, його місцезнаходження, пояснювати обставини та процедуру заповнення й ухвалення постанови, збирати докази, вживати заходи щодо забезпечення явки відповідача-суб’єкта владних повноважень тощо. За час перебування у судовому засіданні позивачем втрачається заробітна плата, інші види прибутку, які значно перевищують суму штрафу, яка б мала бути стягнута з нього за постановою.

Здійснений аналіз оскарження в адміністративному судочинстві постанов про накладення адміністративного стягнення, ухвалених працівниками Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, дозволяє нам дійти деяких теоретико-прикладних висновків:

- основне призначення адміністративної юстиції більшою мірою в Україні суб’єктами владних повноважень сприйнято не остаточно, відповідно, і її функціонування нині не завжди приносить очікувані результати. Сподівання на викорінення чиновницького засилля, недопущення порушення суб’єктивних прав, свобод, законних інтересів у зв’язку із запровадженням в Україні системи адміністративних судів виявилися невиправданими;

- через існування об’єктивних (недосконалість адміністративного процесуального законодавства, надмірне навантаження суддів адміністративних судів, відсутність усталеної судової практики в окремих категоріях адміністративних справ) та суб’єктивних чинників (необізнаність чи недостатня обізнаність із адміністративним процесуальним законодавством, неякісне процесуальне оформлення правопорушення чи здійснення провадження про адміністративне правопорушення із порушеннями) фізичні особи в адміністративному суді захищають та відновлюють власні публічні права, свободи, законні інтереси із значними складнощами, а передбачене ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України завдання адміністративного судочинства здійснюється неналежним чином;

- існуючий в Україні інститут адміністративної юстиції не захищає дієво й швидко публічні права, свободи та законні інтереси фізичних осіб, і без сторонньої фахової допомоги пересічний громадянин, ґрунтовно не обізнаний із чинним законодавством, в адміністративному суді об’єктивно не здатен відстояти власні права, свободи, законні інтереси, а тим паче - притягнути до відповідальності суб’єкта владних повноважень, рішення, дії чи бездіяльність якого оскаржуються в адміністративному суді;

- вступивши в адміністративну справу проти конкретного суб’єкта владних повноважень, у цьому своєрідному протистоянні фізична особа фактично лишається сам-на-сам із представником влади та адміністративним судом, котрий вирішує цю справу. Передбачені адміністративним процесуальним законодавством гарантії захисту суб’єктивних прав, свобод та законних інтересів (офіційне з’ясування обставин справи, надання правової та іншої допомоги в адміністративному суді) переважно не застосовуються і не діють. Тож, доводиться констатувати апріорі неоднакові можливості судового захисту суб’єктивних прав, свобод, законних інтересів фізичними особами та суб’єктами владних повноважень. Так, фізичні особи вимушені відстоювати права, свободи, законні інтереси, маючи у своєму розпорядженні лише власні фінансові ресурси, тоді як суб’єкти владних повноважень наділені значними можливостями забезпечення своїх законних інтересів. У структурі кожного органу державної влади, органу місцевого самоврядування, як правило, створено підрозділ, який професійно здійснює юридичні функції, представляє та захищає ці органи у інших органах державної влади, судових органах, державних підприємствах, установах, організаціях. Крім того, суб’єкти владних повноважень наділені значними фінансовими, матеріальними та кадровими резервами, які створюють умови якісного судового захисту їх законних прав та інтересів. Натомість фізичні особи, хоча й наділені правом користуватися правовою допомогою при вирішенні справ в адміністративному суді (ч. 1 ст. 16 КАС України), однак механізм його здійснення в законодавстві не виписаний, а гарантії надання такої допомоги відсутні.

З метою практичного забезпечення конституційного права на правову допомогу (ст. 59 Конституції України) та однозначного врегулювання порядку і умов надання правової допомоги в адміністративному процесі, у КАС України пропонуємо закріпити обов’язок суб’єктів владних повноважень, незалежно від позиції сторони, яку він займає, забезпечувати надання протилежній стороні правової допомоги. Таке покладання обов’язку має дисциплінувати суб’єктів владних повноважень, сприятиме забезпеченню законності й обґрунтованості їх рішень, дій чи бездіяльності. По-друге, на переконання автора, задля гарантування учасникам адміністративної справи, у порівнянні із суб’єктами владних повноважень, однакових можливостей захисту суб’єктивних прав, свобод та законних інтересів, у КАС України слід також офіційно закріпити принцип презумпції винуватості суб’єктів владних повноважень – учасників адміністративного судочинства;

- суб’єкти владних повноважень переважно безвідповідально ставляться до порушення щодо них адміністративної справи в суді та покладання на них обов’язку відповідати за заявленими щодо них позовними вимогами. Отже, за такого ставлення суб’єктів владних повноважень відповідальність для них зовсім не настає, конституційна теза про те, що “держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави” (ст. 3 Основного Закону України), в судовій практиці свого практичного вираження майже не отримала;

- причиною неналежного виконання або і взагалі невиконання суб’єктами владних повноважень (працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України) приписів адміністративного суду, який розглядає та вирішує адміністративну справу за участю цих суб’єктів, є їх невисока правова культура, недостатня обізнаність із чинним адміністративним процесуальним законодавством, відсутність у суб’єктів владних повноважень правосвідомості;

- складання та ухвалення працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України неякісних та необґрунтованих постанов є, по-перше, намаганням за будь-яку ціну добути показник роботи на маршруті. Лише подолання світогляду, що кількість ухвалених протоколів та постанов – це єдине свідчення роботи працівника міліції, сприятиме якісному та продуманому документуванню правопорушень на дорогах. По-друге, працівникам Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України не завжди вистачає знань законодавства України про права, свободи та обов’язки людини і громадянина, про провадження у справах про адміністративні правопорушення; працівники міліції не завжди обізнані із оскарженням їх рішень, дій, бездіяльності в порядку адміністративного судочинства;

- у разі зупинки транспортного засобу працівником Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України та складання ним протоколу про адміністративне правопорушення, постанови про накладення адміністративного стягнення, в першу чергу слід:

1) попросити пояснити причину зупинки транспортного засобу та назвати норму права, на підставі якої така зупинка була здійснена;

2) встановити прізвище, ім’я, по-батькові працівника ДАІ, його посаду, спеціальне звання, орган (підрозділ), у якому він проходить службу;

3) записати номер та серію його службового посвідчення, нагрудного знаку, номер та марку автомобіля працівника ДАІ;

4) вимагати роз’яснення працівником міліції:

- прав особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Зокрема, такі права передбачені ст.ст. 29, 63 Конституції України, ст. 268 Кодексу України про адміністративні правопорушення;

- основних положень Припису Генеральної прокуратури України про усунення порушень закону при притягненні осіб до адміністративної відповідальності від 2 липня 2009 р. № 07/1/2-165;

- основних положень Розпорядження МВС України “Про організацію роботи підрозділів ДАІ з профілактики правопорушень із застосуванням засобів фото- і кінозйомки, відеозапису” від 21 травня 2009 р. № 466;

5) попросити пояснити, припис якої саме статті Правил дорожнього руху було порушено та за якою статтею Кодексу України про адміністративні правопорушення кваліфікується порушення, про яке заявляє працівник ДАІ;

6) попросити пояснити, які докази підтверджують факт вчиненого проступку;

7) попросити пояснити порядок, зміст та особливості оскарження постанови про накладення адміністративного стягнення.

Викладені нами теоретичні та практичні питання оскарження в адміністративному судочинстві постанов про накладення адміністративного стягнення, ухвалених працівниками Державтоінспекції Міністерства внутрішніх справ України, є однією із перших спроб висвітлити складнощі застосування Кодексу адміністративного судочинства України під час здійснення адміністративного судочинства та особливості судового захисту публічних прав, свобод і законних інтересів. Безперечно, порушені нами питання - лише незначна частка тих складнощів, які виникають у правозастосовчій практиці, відповідно, запропоновані нами способи розв’язання вказаних проблем не претендують на вичерпність. Оскільки положення Кодексу адміністративного судочинства України ще не отримали сталої практичної перевірки, а однозначна судова практика щодо публічно-правових спорів не сформувалася, розроблення потребує як наука новітнього адміністративного процесуального права в цілому, так і її окремі складові; нагальним є вивчення та обґрунтування участі в адміністративному судочинстві інших суб’єктів владних повноважень; всебічного дослідження потребують процесуальні аспекти здійснення адміністративного судочинства з окремих категорій адміністративних справ.

Список використаної літератури:

1. Про стан здійснення судочинства у 2004 р. і завдання на 2005 р.: Постанова Президії Верховного Суду України, Президії ради суддів України, Колегії Державної судової адміністрації України від 18 лютого 2005 р. № 2 // Вісник Верховного Суду України. - 2005. - № 3.

2. Про стан здійснення судочинства у 2007 році та завдання на 2008 рік: Постанова Президії Верховного Суду України, Президії ради суддів України, Колегії Державної судової адміністрації України // Вісник ВСУ. – 2008. - № 5. – С. 18-22.

3. Звернення Ради суддів адміністративних судів України, Президії Вищого адміністративного суду України до Президента України, Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України та в.о. Голови Вищої ради юстиції України від 26 грудня 2006 р. // Право України. - 2007. - № 3. - С. 20.

4. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. // ВВР УРСР. – 1984. – Додаток до № 51. – Ст. 1122.

5. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 р. // ВВР УРСР. - 1991. - № 4. - Ст. 20.

6. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 р. // ВВР. - 2005. -№ 35-36. - Ст. 446; ВВР. - 2005. - № 37. - Ст. 446.

7. Господарський процесуальний кодекс України від 6 листопада 1991 р. // ВВР. -1992. - № 6. - Ст. 56.

8. Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. посіб. - К., 2007.

9. Сало Л.Б., Сенюта І.Я., Хлібороб Н.Є. та ін. Способи вирішення публічно-правових спорів з органами влади: Практ. посіб. - Дрогобич, 2009.

10. Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монограф. – Х., 2003. – С. 213.

11. Армаш Н.О., Бандурка О.М., Басов А.В. та ін. Кодекс адміністративного судочинства України: Наук.-практ. комент. - К., 2009.

< Попередня   Наступна >