Підручники Адміністративне право Адміністративне право України: Підручник РОЗДІЛ 9 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ ЕКОНОМІКИРОЗДІЛ 9 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ ЕКОНОМІКИ
| Адміністративне право - Адміністративне право України: Підручник |
МОДУЛЬ 2. ОСОБЛИВА ЧАСТИНА
РОЗДІЛ 9 АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У ГАЛУЗІ ЕКОНОМІКИ
1. Загальна характеристика та зміст державного регулювання у сфері економіки. 2. Система органів державного регулювання в сфері економіки, їх компетенція. 3. Адміністративно-правове регулювання в галузі підприємництва. 4. Адміністративно-правове регулювання у сфері захисту економічної конкуренції. 5. Адміністративно-правове регулювання у сфері промисловості та агропромислового виробництва. 6. Адміністративно-правове регулювання в галузі фінансів. 7. Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і комунікацій.
Розділ „Управління в економічній сфері” розкриває компетенцію та загальну організаційно-правові засади діяльності окремих міністерств та відомств у галузі забезпечення економічного розвитку країни. Президент України в Указі № 493 від 28.04.2004 „Про Стратегію економічного та соціального розвитку України "Шляхом європейської інтеграції" на 2004-2015 роки” відзначав, що нинішня система державного управління була сформована в умовах економічної кризи і не здатна забезпечити широкомасштабну модернізацію національної економіки. Також визначено, що „потрібні суттєві зміни в механізмах трансформаційних процесів, їх системне оновлення, тобто осмислений підхід до такої моделі ринкових перетворень, де саморегулювання поєднується з ефективним державним регулюванням.”.
Здійснені на попередньому етапі реформи державного управління активна лібералізація та демонтаж державно-адміністративної системи управління підсумовані в Указі Президента України
До центральних органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, що здійснюють регулювання у сфері економіки: Антимонопольний комітет України; Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України; Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку; Державна митна служба України; Державна податкова адміністрація України; Державна служба експортного контролю України; Державний комітет статистики України; Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва; Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики; Державний комітет фінансового моніторингу України; Міністерство економіки України; Національна комісія з питань регулювання зв'язку України; Національна комісія регулювання електроенергетики України; Фонд державного майна України. До системи державного регулювання також віднесені центральні органи виконавчої влади, діяльність яких спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через відповідних міністрів:
? через Міністра економіки України: Державний комітет України з державного матеріального резерву;
? через Міністра транспорту та зв'язку України: Державна служба автомобільних доріг України;
? через Міністра фінансів України: Головне контрольно-ревізійне управління України; Державна митна служба України; Державна податкова адміністрація України.
Державне управління у сфері економіки здійснюється вказаними органами шляхом поєднання обмеження й припинення діяльності господарюючих суб’єктів та забезпечення державного контролю як за їх діяльністю, так і діяльністю державних монополій.
1. Загальна характеристика та зміст державного регулювання у сфері економіки.
З усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-правові норми, найскладнішими є ті, що належать до економіки. Формування Україною власної економічної політики пов’язується з визначенням головних її напрямів на основі принципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави, її територіальної недоторканності і цілісності, забезпечення умов нормальної життєдіяльності суспільства. Економіку визначають як єдиний комплекс господарських відносин, що охоплює усі ланки виробництва, торгівлі та обміну у суспільстві Розвиток законодавства з питань комплексного регулювання економічних відносин з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти, пов'язаний зі змінами в правових формах регулювання економічної сфери, переходом до ринкових механізмів.
Держава в особі її органів влади здійснює економічну й соціальну політику з метою комплексного та збалансованого забезпечення інтересів усіх верств населення, стимулює ринкову економіку, забезпечує ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і попередженням негативних наслідків економічної влади власників, особливо монополістів; гарантує захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політичної експансії.
Основною метою державного регулювання економіки є виконання завдань, що впливають на організацію ринку, ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, соціальних та фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та забезпечення ринкового порядку в державі, корегування розподілу ресурсів з метою впливу на господарюючу структуру та структуру національного продукту.
Державна економічна політика – це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактику.
В ст. 10 Господарського кодексу України (далі ГК) закріплені основні напрями економічної політики держави: структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна політика, політика інституційних перетворень, антимонопольно- конкурентна і зовнішньоекономічна політика.
Відносини в економічній сфері регулюються нормами багатьох галузей права, однак тільки адміністративне право правовими засобами впорядковує певну частину економічних відносин, надаючи їм організаційного змісту.
Адміністративно-правове регулювання відносин у сфері економіки здійснюється за кількома основними напрямами:
1) Забезпечення стратегічних пріоритетів розвитку економіки: стимулювання розвитку окремих галузей і виробництв, сфер економічного розвитку; залучення іноземних інвестицій; ціноутворення тощо.
Серед законів програмного спрямування слід відзначити закони України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» (2002 р.), «Про Державну програму зайнятості населення на 2001—2004 роки» (2002 р.), «Про засади державної регуляторної політики у сфері підприємництва» (2003 р.), «Про державні цільові програми» (2004 р.) та деякі інші. Програмне спрямування мають окремі постанови Верховної Ради: «Про основні засади та напрями становлення України у кризовий період» від 15 червня 1994 р., «Про Державну програму демонополізації економіки і розвитку конкуренції» від 21 грудня 1993 р. та деякі інші.
2) Впорядкування відносин власності шляхом визначення тих сфер економіки, які можуть складати об'єкт недержавної власності та механізм її набуття — наприклад шляхом приватизації, а також антимонопольного регулювання (створення конкурентного середовища) та чітке закріплення статусу суб'єктів державної власності.
Серед нормативно-правових актів цієї групи слід виокремити закони, якими встановлені загальні межі проведення приватизації. Це закони України «Про приватизацію державного майна» (1992 р.), «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (1992 р.), «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» (1996 р.) та інші.
Указами Президента України конкретизовані положення законів щодо Державних програм приватизації. Постановами Кабінету Міністрів України регулюються найважливіші питання, які пов'язані із здійсненням приватизації.
Наприклад, постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики оцінки вартості майна під час приватизації» від 12 жовтня 2000 р., «Деякі питання підвищення інвестиційної привабливості об'єктів приватизації» від 23 жовтня 2002 р. та інші.
Антимонопольне регулювання (або створення умов щодо формування конкурентного середовища) здійснюється групою законів України: Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», Закон України від 20 квітня 2000 р. «Про природні монополії», Закон України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції»; Укази Президента України «Про заходи щодо реалізації державної політики у сфері природних монополій» від 19 серпня 1997 р., «Про Основні напрями конкурентної політики на 2002- 2004 роки» від 19 листопада 2001 р.
3) Адміністративно-правове регулювання зовнішньоекономічних відносин.
Основним нормативно-правовим актом, який регулює ці відносини, є Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.). Крім того, експортно-імпортні операції регулюють, зокрема, закони «Про застосування спеціальних заходів щодо імпорту в Україну» (1998 р.), «Про захист національного товаровиробника від демпінгового імпорту» (1998 р.), «Про міжнародний комерційний арбітраж» (1994 р.), «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (1995 р.), «Про регулювання товарообмінних (бартерних) операцій у галузі зовнішньоекономічної діяльності» (2005 р.) та деякі інші. Положення законів конкретизовані окремими підзаконними нормативно-правовими актами.
До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація на комерційній основі; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції; спільна підприємницька діяльність; підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності; організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі; товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі; орендні, в тому числі лізингові, операції; операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку; роботи на контрактній основі; інші види зовнішньоекономічної діяльності, які не заборонені прямо і у винятковій формі законами України.
4) Адміністративно-правові засоби державного впливу у сфері економіки: реєстрація, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація, надання дозволів, реалізація адміністративно-юрисдикційних прав тощо.
Серед нормативно-правових актів цієї групи насамперед слід визначити: закони України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців» (2003 р.) (закріплює загальний порядок державної реєстрації юридичних та фізичних осіб –суб’єктів підприємницької діяльності); «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» (2000 р.) (ним визначено умови, та підстави запровадження ліцензування, визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню), «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» (1996 р.) (визначає умови, види підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню); «Про зовнішньоекономічну діяльність» (1991 р.) (ним встановлені квоти на певні групи товарів за експортно-імпортними операціями та правила надання ліцензій за такими операціями), інші закони, норми яких визначають підстави щодо притягнення до юридичної відповідальності (зокрема адміністративної), а також застосування заходів примусового характеру.
Отже, зміст державного регулювання в сфері економіки полягає в: удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої влади й органів державної виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об'єднань роботодавців; чіткому закріпленні компетенції центральних і місцевих органів виконавчої влади в економічній сфері; поглибленні децентралізації в управлінні економікою, гарантуванні реалізації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в питання, віднесені до їх компетенції та компетенції органів місцевого самоврядування; удосконаленні правового статусу міністерств і комітетів, що здійснюють управління галузями народного господарства; конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повноважень по координації і регулюванню у відповідних галузях і сферах управління.
Складовими елементами економічної системи України є: промисловість, енергетичний комплекс, агропромисловий комплекс, транспорт та дорожнє господарство, зв'язок, житлове господарство, фінансова сфера тощо.
2. Система органів державного регулювання в сфері економіки, їх компетенція.
Органи виконавчої влади здійснюють організуючу, цілеспрямовану діяльність щодо забезпечення пропорційного розвитку економіки України.
Кабінет Міністрів України відповідно до ст. 116 Конституції України забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, рівні умови розвитку всіх форм власності, організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України тощо. Провідним центральним органом виконавчої влади у забезпеченні реалізації єдиної державної політики економічного і соціального розвитку України є Міністерство економіки України (далі - Мінекономіки). Через Міністра економіки України спрямовується і координується діяльність Державного комітету України з державного матеріального резерву.
Міністерство економіки України (Мінекономіки України) згідно Положення про Міністерство економіки України, затвердженого Указом Президента України від 23.10.2000 N 1159/2000, є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Спеціальний статус Мінекономіки України пов’язаний із його головною (провідною) роллю у системі центральних органів виконавчої влади у забезпеченні реалізації єдиної державної політики економічного і соціального розвитку України.
Основними завданнями Мінекономіки України є: 1) участь у формуванні державної політики економічного і соціального розвитку України, розроблення механізмів її реалізації, прогнозів економічного і соціального розвитку на середньо- та короткостроковий періоди та відповідних програмних документів; 2) створення сприятливих економічних умов для функціонування суб'єктів господарювання всіх форм власності, розвитку ринкових відносин, конкурентного середовища; участь у реалізації антимонопольної політики; 3) розроблення пропозицій щодо формування державної політики у сфері реалізації прав власності; 4) участь у формуванні державної регіональної політики, організація роботи, пов'язаної з її проведенням; 5) забезпечення проведення єдиної зовнішньоекономічної політики, державної економічної політики щодо інтеграції України у світову економіку, здійснення економічного та соціального співробітництва з Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом); 6) участь у формуванні та реалізація державної політики у сфері взаємодії з міжнародними фінансовими організаціями, економічними угрупованнями, відповідними міждержавними і регіональними організаціями, в тому числі кредитно-фінансовими установами інших держав, координація роботи, пов'язаної із залученням міжнародної технічної допомоги; 7) забезпечення в межах своїх повноважень захисту економічних прав і законних інтересів України, вітчизняних та іноземних суб'єктів господарювання; 8) участь у розробленні та забезпечення реалізації державної політики у сфері розвитку внутрішньої торгівлі та послуг; 9) участь у розробленні державної політики у сфері стандартизації, метрології, сертифікації та акредитації, захисту прав споживачів; 10) розроблення стратегії і механізмів реалізації державної структурної, інвестиційної та інноваційної політики; 11) забезпечення реалізації державної цінової політики; 12) участь у формуванні політики управління державним сектором економіки; 13) участь у розробленні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері економічної безпеки та детінізації економіки; 14) проведення державної політики щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржників, визнання боржників банкрутами; 15) проведення аналізу та економічного обґрунтування потреб держави, пов'язаних з її обороною і безпекою.
Мінекономіки України здійснює свої повноваження безпосередньо та через урядові органи державного управління, що діють у складі Мінекономіки України, та підпорядковані йому територіальні органи.
Під час виконання покладених на нього завдань Мінекономіки України взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, а також з відповідними органами інших держав.
Мінекономіки в межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства України видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Мінекономіки підлягають реєстрації в установленому законодавством порядку.
У випадках, передбачених законодавством, рішення Мінекономіки є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.
У складі Мінекономіки утворено Державну інспекцію з контролю за цінами, відповідно до наказу Мінекономіки від 3 листопада 2000 р. До структури цієї Держінспекції входить центральний апарат та державні інспекції з контролю за цінами в АРК, областях, містах Києві і Севастополі.
Повноваження у сфері управління окремими галузями економіки мають галузеві міністерства: Міністерство аграрної політики України, Міністерство палива та енергетики, Міністерство промислової політики, Міністерство транспорту та зв'язку. Крім галузевих міністерств, повноваження щодо управління (галузевого та міжгалузевого) економікою мають також деякі інші центральні органи виконавчої влади: Державний комітет статистики України, Державний комітет України з державного матеріального резерву, Національне космічне агентство України та інші.
Повноваження щодо міжгалузевого управління економікою також мають окремі міністерства та деякі центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом: Міністерство праці та соціальної політики України, Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Антимонопольний комітет України, Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва, Державна служба експортного контролю, Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики та деякі інші.
На місцевому рівні у структурі обласних, міських Київської та Севастопольської державних адміністрацій, згідно з Типовим положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2001 р., діє Головне управління економіки обласної, Київської міської державної адміністрації та управління економіки Севастопольської міської державної адміністрації, яке є структурним підрозділом відповідної обласної державної адміністрації.
Воно підзвітне та підконтрольне з питань реалізації єдиної державної політики економічного і соціального розвитку України голові відповідної місцевої держадміністрації та Мінекономіки.
У структурі районної, районної у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій відповідно до Типового положення, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 вересня 2003 р., діє Управління економіки районної, районної у містах Києві та Севастополі державної адміністрації, яке є структурним підрозділом відповідної державної адміністрації.
Безпосереднє управління державними підприємствами та організаціями здійснює керівник — генеральний директор (директор), який очолює адміністрацію цього підприємства або організації. Свої функції керівник здійснює відповідно до контракту, укладеного між ним та Мінекономіки, а також статуту (положення), затвердженого Мінекономіки, якщо відповідне підприємство (організація) входять до його сфери управління.
3. Адміністративно-правове регулювання в галузі підприємництва.
В умовах ринкової економіки підприємницька діяльність є основою існування господарського комплексу країни. Підприємництво у більшості країн світу є одним з різновидів творчої, пошукової, ризикової діяльності, реалізація якого дозволяє якнайкраще виявити такі особистісні характеристики людини як здатність ризикувати, вміння оперативно реагувати на чисельні зміни у соціально-економічному становищі, проявляти ініціативу. Підприємництво є невід’ємною складовою ринкової економіки і, хоча поняття „підприємець” у економіці було уведене англійським економістом Р. Кантільоном у XVII сторіччі, тільки у ХХ сторіччі воно стало розглядатись як чинник впливу на виробництво.
У більшості країн первинної моделі капіталізму (Нідерланди, Бельгія, Англія, Франція), у яких процес становлення підприємництва пройшов тривалий шлях від звичайної кооперації через мануфактуру та фабрику із крупними монополістичними та транснаціональними корпораціями, у країнах вторинної моделі (Росія, Італія, Німеччина, Японія) держава відігравала вирішальну структуроутворюючу роль у процесі формування приватного підприємництва.
Однією з головних причин кризи радянської моделі економічного розвитку, поряд із вичерпанням екстенсивних резервів її росту та гіпертрофією військово-промислового комплексу, є відчуження народу від власності та економічної відповідальності, влади та інформації.
Світовий досвід показує, що головною особливістю ринкової економіки є не використання товарно-грошових відносин, не відмова від планування та відхід від суспільного виробництва, але зміна форм зв’язку між виробництвом та споживанням, перехід від вертикальних, керованих центром до горизонтальних зв’язків виробників і споживачів за участі посередників, що представляють інтереси останніх, асоціацій власників, підприємців, найманих працівників та інших. Головною проблемою переходу до ринкової економіки є перебудова економічного мислення, розвитком у поведінці економічної свободи, ініціативи, відповідальності. Разом з тим, не можна виключати державне регулювання як чинник впливу на розвиток підприємництва.
В сучасних умовах пріоритетне значення для розвитку підприємницької діяльності в Україні має створення ефективних систем забезпечення виходу підприємств на ринок і вільної? добросовісної конкуренції в підприємництві.
Державний вплив на цей процес залежить від багатьох факторів політичного, економічного, соціально-психологічного характеру. Формування потужної економічної сфери передбачає систему втручання держави дог економічних процесів.
Конституція України гарантує право кожного на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42). Підприємницька діяльність суб’єктів господарювання в Україні регулюється нормами цивільного, господарського права та рядом нормативно-правових актів інших правових галузей. Законодавство закріплює економіко-правові основи підприємництва, зокрема статус суб’єктів підприємницької діяльності, принципи, гарантії тощо.
Підприємництво, як один з основних об’єктів державного управління, охоплює практично всю економічну сферу. Під час визначення поняття „підприємництво” прийнято виходити саме з його теоретичної економічної основи, яка пояснює його сутність та призначення. Таким чином сучасне державне управління підприємництвом, у широкому його розумінні, поєднує економічну основу, пануючу політику, рівень техніки й технології, морально-психологічний стан суспільства, його цінності зі станом юриспруденції в країні.
Державне регулювання підприємницької діяльності — це заснована на законодавстві форма державного впливу на підприємницьку діяльність шляхом встановлення та застосування державними органами правил, спрямованих на забезпечення належних умов господарської діяльності фізичних та юридичних осіб, що підтримується можливістю застосування правових санкцій при порушенні зазначених правил.
Державне регулювання підприємницької діяльності необхідне як додатковий механізм до системи саморегулювання ринку, спрямований на коригування економічної поведінки в інтересах суспільства.
Господарський кодекс України (далі — ГК) містить основні положення щодо державного регулювання господарської діяльності, зокрема підприємництва. Так, глава 2 ГК визначає основні напрями та форми участі держави і місцевого самоврядування у сфері господарювання. Окремими сферами державного регулювання підприємництва є: банківська діяльність; біржова діяльність; зовнішньоекономічна діяльність; інвестиційна діяльність; інноваційна діяльність; конкуренція; реклама; ринок цінних паперів; страхова діяльність; якість продукції, робіт та послуг; інші сфери.
ГК України розмежовує поняття господарської та підприємницької діяльності. Так, ч.1 ст.3 ГК визначено, що під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Як правова категорія „підприємництво” отримало визначення у ст.42 ГК України, яка визначає: підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Для характеристики підприємництва як об’єкту державного управління важливим є визначення його родової та видової належності, його класифікація. Сучасне адміністративне право розглядає підприємництво або як зовнішнє вираження (форму) економічної діяльності, або як окремий вид діяльності господарюючих суб’єктів. Поряд з цим, підприємницька діяльність інколи розглядається крізь ознаки комерційності. Різниця у підходах до родової належності відбивається у класифікації підприємництва й, відповідно, об’єктів державного управління економічною сферою. Так, за колом суб’єктів підприємництво розділяють на: індивідуальне (колективне) підприємництво громадян (фізичних осіб); підприємництво у складі юридичної особи. За правовим статусом „підприємця”: підприємництво власника; підприємництво посередника; делеговане підприємництво. За роллю у суспільному виробництві: виробниче (промислове); комерційне (торгове); фінансове. За розміром (масштабом): мале; середнє; велике.
Також існують й багато інших класифікацій підприємництва, які у сукупності відображають систему об’єктів державно-правового впливу на економічну сферу.
Відповідно ст.12 Господарського кодексу України держава для реалізації економічної політики, виконання цільових економічних та інших програм і програм економічного і соціального розвитку застосовує різноманітні засоби і механізми регулювання господарської діяльності.
Основними засобами регулюючого впливу держави на діяльність суб'єктів господарювання є: державне замовлення; ліцензування, патентування і квотування; сертифікація та стандартизація; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій.
Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються Господарським кодексом України, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до Господарського кодексу України та інших законів.
Обмеження щодо здійснення підприємницької діяльності, а також перелік видів діяльності, в яких забороняється підприємництво, встановлюються Конституцією України та законами України.
Важливе значення під час здійснення державного регулювання підприємницької діяльності має державна регуляторна політика у сфері господарської діяльності (державна регуляторна політика), яка відповідно Закону України „Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності” від 11.09.2003 N 1160-IV є напрямом державної політики, спрямованим на вдосконалення правового регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, недопущення прийняття економічно недоцільних та неефективних регуляторних актів, зменшення втручання держави у діяльність суб'єктів господарювання та усунення перешкод для розвитку господарської діяльності, що здійснюється в межах, у порядку та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
Принципами державної регуляторної політики є: доцільність, адекватність, ефективність, збалансованість, передбачуваність, прозорість та врахування громадської думки.
Регуляторним актом є прийнятий уповноваженим регуляторним органом нормативно-правовий акт, який (або положення якого) спрямований на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб’єктами господарювання. Регуляторний акт — це також прийнятий уповноваженим регуляторним органом інший офіційний письмовий документ, який встановлює, змінює чи скасовує норми права; застосовується неодноразово та щодо невизначеного кола осіб і який (або окремі положення якого) спрямований на правове регулювання господарських відносин, а також адміністративних відносин між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, незалежно від того, чи вважається цей документ відповідно до закону, що регулює відносини у певній сфері, нормативно-правовим актом.
До регуляторної діяльності також віднесено інші види діяльності державних регуляторних органів у галузі економіки, підприємництва та промисловості, але ці види діяльності регулюються відповідними нормативно-правовими актами. До таких видів відноситься здійснення регуляторної діяльності, пов'язаної з прийняттям: 1) постанов Верховної Ради України; 2) актів Національного банку України, за винятком нормативно-правових актів Національного банку України, які спрямовані на виконання ним функцій, визначених пунктами 4, 6, 7, 9, 11 та 17 статті 7 Закону України "Про Національний банк України", і мають ознаки регуляторного акта; 3) актів Рахункової палати, Центральної виборчої комісії та Національної служби посередництва і примирення; 4) стандартів, кодексів усталеної практики, технічних умов, за винятком випадків, коли положення стандартів, кодексів усталеної практики, технічних умов, прийнятих органами державної влади та органами місцевого самоврядування, маючи у передбачених законом випадках обов'язковий характер, встановлюють вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань тощо за допомогою третіх осіб; 5) санітарних норм, державних норм і правил у сфері містобудування, у тому числі державних будівельних норм, державних норм і правил пожежної безпеки, у тому числі загальнодержавних, міжгалузевих, галузевих нормативних актів з питань пожежної безпеки, державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці, норм, правил і стандартів з ядерної та радіаційної безпеки, нормативних документів з метрології, затверджених центральними органами виконавчої влади, фармакопейних статей, Державної Фармакопеї України, технологічних регламентів виготовлення лікарського засобу, за винятком випадків, коли у положеннях зазначених документів містяться вимоги до суб'єктів господарювання щодо проведення обов'язкових погоджень, аналізів, експертиз, обстежень, випробувань тощо за допомогою третіх осіб; 6) актів, прийнятих з питань запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного, надзвичайного стану, оголошення зони надзвичайної екологічної ситуації, а також з питань мобілізації та демобілізації; 7) актів, що містять державну таємницю України; 8) актів, що містять індивідуально-конкретні приписи, за винятком актів, у яких одночасно містяться нормативні та індивідуально-конкретні приписи; 9) актів, якими доводяться до відома фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань рішення органів, які є вищестоящими по відношенню до органів, які приймають ці акти.
Центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи, за винятком спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань державної регуляторної політики і його територіальних органів, та місцеві органи виконавчої влади з метою реалізації покладених на них законом повноважень у здійсненні державної регуляторної політики створюють у своєму складі в межах граничної чисельності структурні підрозділи з питань реалізації державної регуляторної політики або покладають реалізацію цих повноважень на один з існуючих структурних підрозділів чи окремих посадових осіб відповідних органів.
Спеціально уповноваженим органом є центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва – Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва (далі – Держпідприємництво). До повноважень спеціально уповноваженого органу щодо здійснення державної регуляторної політики належать: 1) підготовка та подання пропозицій щодо формування та забезпечення здійснення державної регуляторної політики; 2) узагальнення практики застосування законодавства про державну регуляторну політику, підготовка та подання пропозицій щодо його вдосконалення; 3) методичне забезпечення діяльності регуляторних органів, пов'язаної із здійсненням державної регуляторної політики; 4) проведення аналізу проектів регуляторних актів, що подаються на погодження, та відповідних аналізів регуляторного впливу та прийняття рішень про погодження цих проектів або про відмову в їх погодженні; 5) здійснення експертизи регуляторних актів центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, прийняття у разі виявлення порушень цих вимог рішень про необхідність усунення порушень принципів державної регуляторної політики; 6) проведення експертиз проектів законів України, інших нормативно-правових актів, які регулюють господарські відносини та адміністративні відносини між регуляторними органами або іншими органами державної влади та суб'єктами господарювання, надання розробникам цих проектів пропозицій про їх вдосконалення відповідно до принципів державної регуляторної політики; 7) звернення до регуляторних органів з пропозиціями про внесення змін або визнання такими, що втратили чинність, прийнятих цими органами регуляторних актів, що суперечать принципам державної регуляторної політики або прийняті з порушенням вимог закону; 8) звернення до Президента України, органів державної влади, їх посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, які у випадках та в порядку, встановлених Конституцією та законами України, мають право скасовувати або зупиняти дію актів інших органів державної влади, їх посадових осіб, органів та посадових осіб місцевого самоврядування, з поданнями про скасування або зупинення дії регуляторних актів; 9) аналіз листів центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади, їх посадових осіб, у яких роз'яснюються положення регуляторних актів, надання цим органам та посадовим особам пропозицій про відкликання цих листів у разі, якщо вони суперечать законодавству; 10) надання роз'яснень положень законодавства про державну регуляторну політику; 11) вжиття у межах, встановлених законами України, заходів щодо захисту прав та законних інтересів суб'єктів господарювання, порушених внаслідок дії регуляторних актів; 12) інформування фізичних та юридичних осіб, їх об'єднань про свою діяльність та здійснення державної регуляторної політики в Україні.
Держпідприємництво України відповідно Положення про Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва затверджене Указом Президента України від 25.05.2000 N 721/2000 є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері підприємництва. Діяльність Держпідприємництва України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Держава використовує різноманітні засоби для безпосереднього або опосередкованого впливу а суб’єктів підприємницької діяльності. Регулюючий вплив держави на діяльність суб'єктів господарювання здійснюється шляхом: державного замовлення, державного завдання; ліцензування, патентування і квотування; сертифікації та стандартизації; застосування нормативів та лімітів; регулювання цін і тарифів; надання інвестиційних, податкових та інших пільг; надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій. Умови, обсяги, сфери та порядок застосування окремих видів засобів державного регулювання господарської діяльності визначаються ГК, іншими законодавчими актами, а також програмами економічного і соціального розвитку. Встановлення та скасування пільг і переваг у господарській діяльності окремих категорій суб'єктів господарювання здійснюються відповідно до ГК та інших законів.
Дослідники проблеми адміністративно-правового регулювання відносин у сфері підприємницької діяльності акцентували увагу на необхідності розв’язання проблеми визначення міри і ступеню державного втручання до названої сфери. З цією метою розроблялись, зокрема, пропозиції про використання першочергових механізмів адміністративно-правового регулювання:
? відкритість формування державної політики щодо підтримки та розвитку підприємництва шляхом узгодження інтересів усіх заінтересованих сторін, використання механізмів зворотного зв’язку;
? гнучкість системи пріоритетів і різнобічність форм державної підтримки національного підприємництва;
? урахування національних та історичних особливостей, особливо на регіональному рівні;
? спрощення державних регулюючих процедур, особливо для малого бізнесу;
? обов’язкове визначення і закріплення постійного джерела державних бюджетних асигнувань, спрямованих на розвиток підприємницької діяльності;
? координація діяльності і чітке розмежування повноважень і відповідальності органів державної влади, які безпосередньо займаються питаннями підтримки та розвитку національного підприємництва на державному, регіональному та місцевому рівнях;
? використання майна неефективних і неплатоспроможних підприємств, які перебувають у державній власності як джерела ресурсного забезпечення малого і середнього бізнесу;
? покращення системи обліку і державної статистики підприємництва;
? узгодженість і несперечливість заходів щодо підтримки та розвитку підприємницької діяльності;
? організація систематичних наукових досліджень та ефективної пропагандистської кампанії, спрямованих на стимулювання підприємницької діяльності в Україні.
Адміністративно-правове регулювання у сфері підприємництва здійснюється наступними засобами державного впливу:
1) Державна реєстрація суб'єктів підприємницької діяльності. Порядок державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності регулюється ст. 58 ГК України, що містить відсильні норми щодо порядку здійснення державної реєстрації підприємців та Законом України від 15 травня 2003 р. «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» Цим Законом передбачена єдина система державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності — всі суб'єкти підлягають державній реєстрації у відповідних органах в однаковому порядку. Виняток становлять лише окремі суб'єкти підприємництва (наприклад банки), специфіка діяльності яких вимагає спеціального порядку їх легітимації.
Згідно зі ст. 4 Закону державною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців вважається засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту набуття або позбавлення статусу підприємця фізичною особою, а також вчинення інших реєстраційних дій, які передбачені згаданим Законом, шляхом внесення відповідних записів до Єдиного державного реєстру.
2) Ліцензування господарської діяльності. Загальні положення щодо ліцензування містяться у ЦК України (ч. 3 ст. 91), у ГК України (ст.14; ч. 3 ст. 43; ч. 6 ст. 128), базовим документом, що регулює ліцензування є Закон України від 1 червня 2000 р. «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», який визначає види господарської діяльності, що підлягають ліцензуванню, порядок їх ліцензування, встановлює державний контроль у сфері ліцензування, відповідальність суб'єктів господарювання та органів ліцензування за порушення законодавства у сфері ліцензування.
Відповідно до ст. 1 Закону ліцензування – це видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ та ліцензійних реєстрів, контроль за додержанням ліцензіатами ліцензійних умов, видача розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про усунення порушень законодавства у сфері ліцензування. Ліцензія - документ державного зразка, який засвідчує право ліцензіата на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом певного терміну за умови виконання ліцензійних умов.
Ліцензування необхідно для того, щоб держава, у особі уповноважених органів, посадових осіб, могла контролювати ті сфери підприємницької діяльності, які впливають на забезпечення безпеки, а також для захисту державою майнових інтересів. Ліцензування служить для попередження можливих правопорушень, об’єктивно протиправних діянь і запобігання суспільних дій через причини об’єктивного характеру, непідконтрольних людині, у тому числі при дії джерел підвищеної небезпеки
3) Патентування підприємницької діяльності.
Правову основу патентування підприємницької діяльності складають Закон України від 23 березня 1996 р. «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності», а також підзаконні нормативно-правові акти, що були прийняті на його виконання: Постанова кабінету міністрів України від 27 квітня 1998 р. № 576 «Про затвердження переліку послуг, що належать до побутових і підлягають патентуванню»; та Положення про виготовлення. Зберігання і реалізацію торгових патентів, затверджене постановою Кабінету міністрів України від 13 липня 1998 р. № 1077. Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» патентуванню підлягає торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг. У цьому Законі надається перелік тих видів торгівельної діяльності та діяльності щодо надання побутових послуг, які не потребують видачі патентів. Метою торгового патенту є тільки засвідчення права суб’єкта підприємницької діяльності здійснювати визначені Законом певні види підприємницької діяльності. ГК визначає патентування як засіб державного регулювання, правові основи якого визначаються, виходячи з конституційного права кожного на здійснення підприємницької діяльності.
4) Квотування експорту та імпорту
Здійснюється відповідно до Закону України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність». Квотування – встановлення граничного обсягу (квоти) виробництва чи обігу певних товарів і послуг, які дозволено експортувати з території України (або імпортувати на її територію) протягом встановленого строку, та який визначається у натуральних чи вартісних одиницях. В Україні діють такі види експортних (імпортних) квот (контингентів): глобальні, групові, індивідуальні, антидемпінгові, компенсаційні, спеціальні. По кожному виду товару може встановлюватися лише один вид квот. Переліки товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню і на які встановлюються квоти, затверджуються Кабінетом Міністрів України щорічно.
5) Стандартизація та сертифікація
Ч.2 ст.15 ГК визначено, що застосування стандартів чи їх окремих положень є обов’язковим для: суб’єктів господарювання, якщо на стандарти є посилання в нормативно-правових актах; учасників угоди (контракту) щодо розроблення, виготовлення чи постачання продукції, якщо в ній (ньому) є посилання на певні стандарти; виробника чи постачальника продукції, якщо він склав декларацію про відповідність продукції певним стандартам чи застосував позначення цих стандартів у її маркуванні; виробника чи постачальника, якщо його продукцію сертифіковано щодо вимог стандартів. Правові засади стандартизації визначаються Законом України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію». Нормативні документи із стандартизації поділяються на: державні стандарти України; галузеві стандарти; стандарти науково-технічних та інженерних товариств і спілок; технічні умови; стандарти підприємств (ч. 1 ст. 4 Декрету Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію”). Державні стандарти містять певні обов’язкові та рекомендовані вимоги. Галузеві стандарти розробляються на продукцію за відсутності державних стандартів України чи у разі необхідності встановлення вимог, які перевищують або доповнюють вимоги державних стандартів. Технічні умови містять умови, що регулюють відносини між постачальником (розробником, виготівником) і споживачем (замовником) продукції. Стандарти підприємств розробляються на продукцію, яка використовується лише на конкретному підприємстві.
Отже, стандарти застосовуються не для того, щоб дозволити певні дії, але вони є умовою здійснення, зокрема, підприємницької діяльності, яка пов’язана із виробництвом, переробкою та іншою діяльністю, яка вимагає їх застосування. Сутність стандартизації полягає у встановленні правил, загальних принципів та характеристик для загального і багаторазового застосування з метою захисту життя, здоров’я та майна людини, охорони довкілля та усунення загрози для національної безпеки.
Правові засади сертифікації визначаються Законом України від 17 травня 2001 . «Про підтвердження відповідності», в якому зазначається, що сертифікація – це підтвердження відповідності якості продукції та послуг вимогам стандартів (державних стандартів; кодексів усталеної практики; технічних умов; міжнародних, регіональних та національних стандартів інших країн, які застосовуються в Україні відповідно до чинних міжнародних договорів України). Сертифікація продукції здійснюється уповноваженими на те органами з сертифікації – підприємствами, установами, організаціями з метою: запобігання реалізації продукції, небезпечної для життя, здоров’я та майна громадян і навколишнього природного середовища; сприяння споживачеві у компетентному виборі продукції; створення умов для участі суб’єктів підприємницької діяльності в міжнародному економічному, науково-технічному співробітництву та міжнародній торгівлі (ст. 13 Декрету Кабінету Міністрів України „Про стандартизацію і сертифікацію”). Сертифікація поділяється на обов’язкову і добровільну. Обов’язкова сертифікація – сертифікація на відповідність обов’язковим вимогам нормативних документів і проводиться виключно в державній системі сертифікації шляхом проведення перевірок та випробувань продукції. Під час проведення сертифікації та у разі позитивного рішення органу з сертифікації заявникові видається сертифікат та право маркувати продукцію спеціальним знаком відповідності. Відповідність продукції (товару), яка ввозиться і реалізується на території України, обов’язковим вимогам норм і стандартів, що діють в Україні, мають підтверджуватись сертифікатом або свідоцтвом про визнання іноземного сертифікату.
Органи державної влади і посадові особи, уповноважені здійснювати державний контроль і нагляд щодо господарської діяльності, їх статус та загальні умови і порядок здійснення контролю й нагляду визначаються законами.
Це, зокрема, Закон України від 4 грудня 1990 р. «Про державну податкову службу в Україні», Закон України від «Про пожежну безпеку» (1993 р.), Закон України від 26 січня 1993 р. «Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні» (1993 р.), Закон України від 25 червня 1991 р. «Про митну справу», Закон України від 20 грудня 1999 р. «Про міліцію», Закон України від 25 березня 1992 р. «Про Службу безпеки України», Закон України від 5 листопада 1991 р. «Про прокуратуру», Закон України від «Про боротьбу з корупцією», Закон України від 16 квітня 1991 р. «Про зовнішньоекономічну діяльність», Закон України від «Про охорону праці», Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 30 жовтня 1996 р.«Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» (1996 р.), Закон України від 12 травня 1991 р.«Про захист прав споживачів», Закон України від 25 червня 1991 р «Про охорону навколишнього природного середовища», Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» тощо. ГК. містить заборону незаконного втручання органів державної влади, їх посадових осіб та перешкоджання ними господарської діяльності суб'єктів господарювання. Згідно зі ст. 6 ГК одним із загальних принципів господарювання є заборона незаконного втручання органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб у господарські відносини. Однією із загальних гарантій прав підприємця є відшкодування йому збитків, завданих внаслідок порушення органами державної влади його майнових прав.
Органи державної влади і посадові особи зобов'язані здійснювати інспектування та перевірки діяльності суб'єктів господарювання неупереджено, об'єктивно і оперативно, дотримуючись вимог законодавства, поважаючи права і законні інтереси суб'єктів господарювання.
Основною формою здійснення контролю за діяльністю підприємців є проведення перевірок їх діяльності, які регламентовані Указом Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23 липня 1998 р. Контролюючі органи, уповноважені здійснювати перевірку фінансово-господарської діяльності підприємців проводять планові та позапланові перевірки.
До контролюючих органів, які мають право проводити планові та позапланові виїзні перевірки фінансово-господарської діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, належать: органи державної податкової служби, митні органи, органи державного казначейства, державної контрольно-ревізійної служби та органи державної податкової служби. Здійснення планових та позапланових виїзних перевірок із зазначених питань іншими державними органами забороняється.
Плановою виїзною перевіркою вважається перевірка фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності, яка передбачена у плані роботи контролюючого органу і проводиться за місцезнаходженням такого суб'єкта або за місцем розташування об'єкта власності, щодо якого проводиться така планова виїзна перевірка. Планова виїзна перевірка проводиться за сукупними показниками фінансово-господарської діяльності суб'єкта підприємницької діяльності за письмовим рішенням керівника відповідного контролюючого органу не частіше одного разу на календарний рік у межах компетенції відповідного контролюючого органу. Право на проведення планової виїзної перевірки суб'єкта підприємницької діяльності надається лише у тому разі, коли йому не пізніше ніж за десять календарних днів до дня проведення зазначеної перевірки надіслано письмове повідомлення з вказівкою дати її проведення.
Позаплановою виїзною перевіркою вважається перевірка, яка не передбачена в планах роботи контролюючого органу за наявності хоча б однієї з таких обставин: а) за наслідками зустрічних перевірок виявлено факти, які свідчать про порушення суб'єктом підприємницької діяльності норм законодавства; б) суб'єктом підприємницької діяльності не подано в установлений термін документи обов'язкової звітності; в) виявлена недостовірність даних, заявлених у документах обов'язкової звітності; г) суб'єкт підприємницької діяльності подав у встановленому порядку скаргу про порушення законодавства посадовими особами контролюючого органу під час проведення планової або позапланової виїзної перевірки; ґ) у разі виникнення потреби у перевірці відомостей, отриманих від особи, яка мала правові відносини з суб'єктом підприємницької діяльності, якщо суб'єкт підприємницької діяльності не надасть пояснень та їх документального підтвердження на обов'язковий письмовий запит контролюючого органу протягом трьох робочих днів від дня отримання запиту; д) проводиться реорганізація (ліквідація) підприємства; позапланові виїзні перевірки з цієї підстави проводяться лише органами державної податкової служби та органами контрольно-ревізійної служби в межах їх повноважень. Позапланова виїзна перевірка може здійснюватися і на підставі рішення Кабінету Міністрів України.
4. Адміністративно-правове регулювання у сфері захисту економічної конкуренції.
Конкуренція є найважливішим елементом ринкової економіки, що обумовлює розвиток ринкових відносин, визначає їх сутність. Саме тому добросовісні конкурентні відносини захищаються державою, і як наслідок важливим елементом державної економічної політики є політика у сфері захисту економічної конкуренції.
Різноманіття наукових визначень поняття “конкуренція” у вітчизняній і зарубіжній літературі відбиває багатоаспектність цього терміну, яке трактується як боротьба, змагальність, суперництво, протиборство компаній із метою завоювання більш широкого ринку для своєї продукції.
Поняття «конкуренція» можна розуміти як з об'єктивної, так і суб'єктивної сторони. З об'єктивної сторони, конкуренція - це економічні відносини між суб'єктами господарювання на ринку, результатом яких є певний стан ринку, при якому можлива свобода вибору для споживачів та суб'єктів господарювання і виключений вирішальний вплив окремого суб'єкта господарювання на ринок. З суб'єктивної сторони конкуренція - це вільні і правомірні дії суб'єктів господарювання змагального характеру, засновані на власних досягненнях і спрямовані на одержання переваг над іншими суб'єктами господарювання і, в остаточному підсумку, максимального прибутку.
Легальне визначення поняття “конкуренція” в Україні вперше було надане в Законі України “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, в якому законодавче визначення конкуренції було наступним - це змагальність підприємців, коли їх самостійні дії обмежують можливості кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво тих товарів, яких потребує споживач.
Державне регулювання економічної конкуренції забезпечується за допомогою системи заходів, що здійснюються уповноваженими органами і спрямовані на попередження недобросовісної конкуренції та монополістичних зловживань, їх усунення та застосування заходів відповідальності до порушників відповідно до встановлених державою правил у сфері економічної конкуренції. Система цих заходів складається з: нормативного регулювання, контролю за станом ринку і дотриманням її учасниками встановлених державою правил щодо забезпечення економічної конкуренції.
Основні засади захисту економічної конкуренції визначені в Конституції України (ч. 4 стю13 передбачає забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України, відповідно до п. 8 ст. 92 виключно законами України визначаються правила конкуренції та антимонопольного регулювання, згідно з п. 24 ст. 85 і п. 14 ст. 106 голова Антимонопольного комітету призначається та звільняється Президентом за згодою Верховної Ради України).
Господарський кодекс України - глава 2 (ст. 18 «Обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання»), глава 3 «Обмеження монополізму й захист суб'єктів господарювання й споживачів від недобросовісної конкуренції» (ст. 25-41)глава 28 «Відповідальність суб’єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства» (ст. 251-257), де визначені загальні правила антимонопольно-конкурентного законодавства. Згідно ч.1 ст.25 Господарського кодексу України держава підтримує конкуренцію як змагання між суб'єктами господарювання, що забезпечує завдяки їхнім власним досягненням придбання ними певних економічних переваг, у результаті чого споживачі й суб'єкти господарювання одержують можливість вибору необхідного товару й при цьому окремі суб'єкти господарювання не визначають умов реалізації товару на ринку.
Законодавчими актами, що безпосередньо встановлюють правові засоби регулювання захисту економічної конкуренції в Україні, є: Закон України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», Закон України від 7 червня 1996 р. «Про захист від недобросовісної конкуренції», Закон України від 20 квітня 2000 р. «Про природні монополії», Закон України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції», а також підзаконні нормативно-правові акти на виконання вимог зазначених законів: Розпорядження Антимонопольного комітету України від 25 грудня 2001 р. № 182-р «Положення про порядок проведення перевірок додержання законодавства про захист економічної конкуренції», Розпорядження Антимонопольного комітету України від 5 березня 2002 р. № 49-р «Методика визначення монопольного (домінуючого) становища суб’єктів господарювання на ринку», Розпорядження Антимонопольного комітету України від 12 лютого 2002 р. № 27-р «Типові вимоги до узгоджених дій суб’єктів господарювання для загального звільнення від попереднього одержання дозволу органів Антимонопольного комітету України на узгоджені дії суб’єктів господарювання», тощо.
Відповідно до ст.1 Закону України від 11 січня 2001 р. «Про захист економічної конкуренції», економічна конкуренція (конкуренція) - змагання між суб'єктами господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням переваг над іншими суб'єктами господарювання, внаслідок чого споживачі, суб'єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома продавцями, покупцями, а окремий суб'єкт господарювання не може визначати умови обороту товарів на ринку.
В Україні активне запровадження державної політики в сері конкуренції розпочалося з прийняттям Державної програми демонополізації економіки та розвитку конкуренції, схваленої Постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р., в якій визначались напрями розвитку державної політики у сфері конкуренції. Наступні етапи регулювання зазначеної сфери: Указ Президента України від 26 лютого 1999 р. «Про Основні напрями конкурентної політики на 1999-2000 роки»; Указ Президента України від 19 листопада 2001 р «Про основні напрямки конкурентної політики на 2002-2004 роки», відповідно до якого конкурентна політика на сучасному етапі передбачає здійснення комплексу засобів по формуванню ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектора в економіці України, удосконалювання правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектора у внутрішньому валовому продукті, захисту й підтримки конкуренції, розвиток її інституціонального забезпечення.
Основними напрямками конкурентної політики України є :
? узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики й політики в сфері приватизації з конкурентною політикою;
? забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин, підвищення конкурентноздатності вітчизняних підприємств і подальше зменшення рівня монополізації економіки;
? оптимізація діяльності органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування як суб'єктів економічних відносин;
? удосконалювання регулювання діяльності суб'єктів природних монополій;
? розвиток законодавства про захист економічної конкуренції, що забезпечить господарсько-правовий захист суб’єктів підприємницької діяльності.
Державна політика в сфері розвитку економічної конкуренції й обмеження монополізму в господарській діяльності, здійснення заходів щодо демонополізації економіки, фінансової, матеріально-технічної, інформаційної, консультативної й іншої підтримки суб'єктів господарювання, що сприяють розвитку конкуренції, здійснюється органами державної влади, органами місцевого самоврядування й органами адміністративно-господарського управління й контролю.
Серед цих органів у сфері конкуренції визначальне місце належить Кабінету Міністрів України, який забезпечує розробку і здійснення згальнодержавних програм економічного розвитку (зокрема, програм демонополізації і розвитку конкуренції), забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, вживає заходів щодо демонополізації економіки і розвитку конкуренції.
Крім того, Кабінет Міністрів встановлює найважливіші показники і параметри антимонопольного регулювання, зокрема, щодо регулювання цін і тарифів на продукцію виробничо-технічного призначення, товари народного вжитку, роботи і послуги монопольних утворень, визначає порядок визначення сум, які повинні вноситись до бюджету підприємствами-монополістами, визначає правові засади створення, реорганізації та ліквідації промислово-фінансових груп та запровадження механізмів запобігання монополізації товарних ринків та ін. Відповідно до ст. 10 Закону України «Про захист економічної конкуренції» Кабінет Міністрів має право надати згоду на узгоджені дії та економічну концентрацію, на які не дав згоди Антимонопольний комітет України, якщо учасники цих дій доведуть, що позитивний ефект для суспільних інтересів переважає негативні наслідки обмеження конкуренції.
Міністерство економіки України безпосередньо здійснює функції, в тому числі у сфері конкуренції, зокрема:
? узагальнює пропозиції щодо формування, розміщення і забезпечення взаємодії та підвищення ефективності функціонування об'єктів ринкової інфраструктури;
? бере участь у реалізації державної конкурентної політики, в тому числі у процесі реорганізації неплатоспроможних підприємств, сприяє розвитку конкуренції;
? здійснює державне регулювання цін на продукцію монопольних утворень, визначає методи та встановлює строки регулювання цін на загальнодержавних ринках;
? приймає разом з Антимонопольним комітетом України рішення щодо запровадження цін на продукцію монопольних утворень на загальнодержавних ринках;
? забезпечує в межах своїх повноважень захист економічних прав та законних інтересів України, суб’єктів її зовнішньоекономічної діяльності;
? веде облік іноземних компаній, які застосовують до України обмежувальну ділову практику або несумлінно виконують зобов’язання перед Україною;
? проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування, готує пропозиції щодо застосування односторонніх обмежень відповідно до норм та принципів СОТ та ін..
Фонд державного майна України виконує завдання щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції при захисті майнових прав України, здійсненні прав розпорядження майном державних підприємств у процесі приватизації, створенні спільних підприємств, приватизації державного майна, а також вирішує питання що пов’язані з перетворенням монопольних утворень, іноземним інвестуванням, виникненням об’єднань підприємств разом з Антимонопольним комітетом України та його органами.
Державне регулювання діяльності суб’єктів природних монополій здійснюють Національні комісії регулювання природних монополій (далі Комісії), що є центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом, які для здійснення своїх повноважень можуть створювати власні територіальні органи.
Провідним державним органом, що здійснює державне управління в сфері економічної конкуренції, є Антимонопольний комітет України (далі АМК), що здійснює діяльність на підставі Закону України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України», яким визначається порядок створення і функціонування зазначеного органу. Відповідно до Закону Антимонопольний комітет України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом метою діяльності якого є забезпечення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.
АМК обіймає центральне місце серед органів державного управління щодо реалізації державної політики в сфері економічної конкуренції. В своїй діяльності Антимонопольний комітет України підконтрольний Президенту України та підзвітний Верховній Раді України. Крім того, Антимонопольний комітет України щорічно подає Верховній Раді України звіт про свою діяльність. Відповідно до Закону України 11 липня 1996 р. «Про Рахункову палату» Рахункова палата проводить попередній аналіз, до розгляду на засіданнях комітетів і Верховної Ради України, звітів Антимонопольного комітету України щодо здійснення ним державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства (ст. 6) та має право проводити фінансові перевірки, ревізії в Антимонопольному комітеті України (ст.7).
АМК є колегіальним органом і утворюється утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених, з числа яких призначаються два перших заступники та три заступники Голови. Органи АМК – адміністративні колегії АМК, державні уповноважені АМК та адміністративні колегії територіальних відділень АМК.
Основними завданнями діяльності АМК є сприяння розвитку ринкових відносин та добросовісної конкуренції на ринку, захист інтересів підприємців і споживачів; формування конкурентної політики; державний контроль за дотриманням антимонопольно-конкурентного законодавства; сприяння розвитку добросовісної конкуренції; методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції.
З метою реалізації конкурентної політики на місцевому (регіональному) рівні АМК утворює територіальні відділення АМК, що реалізують у регіоні завдання, покладені на АМК, в межах повноважень, визначених Положенням про відповідне територіальне відділення Антимонопольного комітету України, що затверджується АМК України.
З метою реалізації завдань і функцій антимонопольних органів за рішенням АМК з окремих найбільш складних питань діяльності АМК можуть створюватися інші колегіальні органи, зокрема: постійні й тимчасові адміністративні колегії АМК та адміністративні колегії відділень.
У сфері конкуренції за допомогою державного контролю здійснюється своєчасність внесення коректив у господарську діяльність, отримання інформації про реальний стан розвитку і функціонування конкурентних відносин, виявлення порушень конкурентного законодавства та відхилень від установлених стандартів і правил. Контрольні функції АМК проявляються у здійсненні попереднього, поточного (оперативного) та наступного контролю. Особливості вимог щодо захисту економічної конкуренції в Україні зумовлюють використання також специфічних заходів адміністративного примусу, специфіка якого проявляється у в процесі застосування заходів адміністративної відповідальності до порушників конкурентного законодавства.
5. Адміністративно-правове регулювання і державне управління у сфері промисловості
Найважливішою сферою економіки з використанням матеріального виробництва є промисловість, до якої відносять промислово-виробничу діяльність підприємств і господарських організацій. Розвиток промисловості в значній мірі визначає вектор економічного розвитку держави й, відповідно, розвитку соціально-культурної сфери і рівня життя громадян. Рівень розвитку промисловості держави – одна з найважливіших ознак її технічного прогресу та цивілізованості. Потреба у високорозвинених промислових галузях особливо актуалізується при інтеграції у європейську та світову економіку. Промисловість є базисом для ефективного входження України у світове співтовариство і заняття в ньому місця, що відповідає рівню розвинутої держави.
Промисловість прийнято розділяти за галузевою належністю на важку (виробництво засобів виробництва); легку (виробництво предметів споживання); видобувну; харчову, текстильну та інші види (залежно від кінцевого продукту), які становлять підгалузі промисловості. У свою чергу, підгалузі промисловості поділяють на ще дрібніші – так звані субгалузі промисловості, тому управління промисловістю будується за галузевим принципом з урахуванням міжгалузевих та територіальних зв’язків між підприємствами та організаціями та має за мету: координацію та подальший розвиток виробничих сил суспільства й держави; зростання ефективності праці; зниження собівартості продукції; підвищення її якості та конкурентоспроможності на ринку; захист і наповнення внутрішнього ринку вітчизняними товарами, послугами тощо.
Система органів управління промисловістю складається з “промислових” міністерств, державних комітетів, які мають свої промислові об'єкти, управлінь промисловості місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування й місцевих рад та їх виконавчих комітетів (з питань, делегованих їм державою), адміністрацій промислових об'єднань та промислових підприємств.
Визначення та закріплення концептуальних засад управління промисловістю в Україні належить до компетенції Верховної Ради України, яка визначає державну політику, здійснює законодавче регулювання відносин, що виникають у цій галузі.
Метою держаної промислової політики є реалізація стратегії випереджаючого розвитку та євро інтеграції, створення сучасного, інтегрованого у світове виробництво і здатного до саморозвитку промислового комплексу. Основними принципами державної промислової політики є: забезпечення національних інтересів; соціальна, екологічна спрямованість реформування промисловості; реалізація інноваційного типу розвитку промисловості; поєднання державного регулювання з ринковими механізмами саморегуляції; програмно-цільовий підхід до вирішення завдань промислової політики; євро інтеграція.
Поряд із промисловими підприємствами державної форми власності в нових економних умовах подальшого розвитку набувають промислові підприємства недержавних форм власності: приватні, акціонерні, спільні, підприємства з іноземними інвестиціями та ін., державне управління якими має свої суттєві відмінності й зводиться переважно до впливу на них економічними заходами (податковою, митною, фінансовою політикою тощо) та контролю за їх діяльністю.
Загальне управління промисловістю в Україні, здійснення визначеної Верховною Радою України державної політики в цьому напрямку покладені на Кабінет Міністрів України, який керує об'єктами державної власності, спрямовує і координує роботу окремих міністерств та інших органів виконавчої влади.
Центральне місце серед органів управління промисловістю належить Міністерству промислової політики України. Згідно з Положенням про Міністерство промислової політики України, затвердженого Указом Президента України від 21.09.2001 N 849/2001 Міністерство промислової політики України (Мінпромполітики України) є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної промислової політики України.
Основними завданнями Мінпромполітики України є: 1) підготовка пропозицій щодо формування державної промислової політики України, а також розроблення механізмів її реалізації; 2) розроблення пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування промислового сектора економіки України; 3) реалізація державних програм розвитку промисловості України; 4) визначення напрямів розвитку науково-технічного потенціалу промислового сектора економіки України; 5) розроблення прогнозів виробничо-технічного та фінансово-економічного розвитку промислового виробництва; 6) створення сприятливих умов для розбудови високорозвинутого промислового сектора економіки України; 7) участь у розробленні та реалізації державної регіональної промислової політики; 8) забезпечення реалізації державної інноваційної політики у сфері промисловості.
Рішення Мінпромполітики України, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності та громадянами.
До місцевих органів державного управління промисловістю належать територіальні органи міністерств і державних комітетів відповідні управління місцевих (обласних та районних, міських міст Києва та Севастополя) державних адміністрацій, а також адміністрації державних промислових підприємств та їх об’єднань. Отже, регулювання промисловістю організовується за трьохланковою системою: міністерство-обласне управління-підприємство або об’єднання. У деяких випадках (при управлінні великими промисловими утвореннями – об’єднаннями або асоціаціями підприємств, які мають особливо важливе для господарства чи галузі значення) використовують дволанкову систему: міністерство – промислове підприємство або об’єднання. При управлінні невеликими підприємствами кількість управлінських ланок може зростати і може мати такі схеми: міністерство-обласне управління – управління райдержадміністрації – підприємство або міністерство – промислове об’єднання – обласне управління – управління райдержадміністрації – промислове підприємство. Облуправління та регулювання відповідних держадміністрацій тут виконують опосередковані (координуючі та контролюючі) управлінські функції.
Регулювання основною виробничою ланкою промисловості - промисловим підприємством здійснює адміністрація об’єднання (для підприємства, яке входить до його складу) або міністерство – для об’єднань і деяких важливих підприємств міністерства, які підпорядковані безпосередньо міністерству. Органом управління підприємством є адміністрація. Незалежно від виду, форми власності та господарювання керівник, його заступники, керівники апарату управління й структурних підрозділів, рада, правління, дирекція, здійснюють функції оперативного управління підприємством. Адміністрація діє в межах повноважень підприємства, реалізуючи їх у вирішенні внутрішніх питань даного об’єкта та зовнішніх зв’язках. Маючи всі необхідні розпорядчі повноваження юридично-владного характеру, вона забезпечує інтереси власника та держави.
Промисловість України включає десятки галузей, при цьому однією з основних виступає машинобудування, яке відрізняється складним змістом завдяки поєднанню багатьох підгалузей, а також тісним зв’язком з енергетикою і транспортом. Найбільш перспективною підгалуззю машинобудування є автомобілебудування в Україні, бо саме воно на сучасному етапі істотно впливає на подолання економічних, соціальних, науково-технічних проблем, забезпечує розвиток суміжних промислових галузей, таких як металургійна, верстатобудівна, хімічна, нафтохімічна, текстильна, електронна та багато інших, що і створює додаткові робочі місця в країні, сприяє загальному економічному зростанню. В державах з високим рівнем розвитку автомобілебудування одне робоче місце у цій сфері створює 7-8 робочих місць в суміжних. За даними AUTO-Consulting оборотний капітал світової автомобілебудівної промисловості наближається до 2 трлн. євро, про це повідомляє Міжнародна організація автомобілебудівників (ОІКА). Правове регулювання у сфері автомобілебудування ґрунтується на ряді законодавчих актів: Закон України від 19 вересня 1997 р. «Про стимулювання виробництва автомобілів в Україні», Закон України від 11 грудня 1991 р. «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів», Закон України від 07 грудня 2000р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні», Закон України від 15 жовтня 2001 р. «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо державної підтримки автомобілебудівної промисловості України», Закон України від 18 березня 2004 р. «Про розвиток автомобільної промисловості України» Закон України від 06 липня 2005 року «Про внесення змін до Закону України «Про розвиток автомобільної промисловості України», Закон України від 06 липня 2005 р. «Про деякі питання ввезення на територію України та реєстрації транспортних засобів», Закон України від 30 листопада 2006 р. «Про внесення змін до Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України транспортних засобів», Закон України від 06 грудня 2006 р. «Про внесення змін до Закону України «Про деякі питання ввезення на митну територію України транспортних засобів». Крім того, низка Постанов Кабінету Міністрів України, серед яких: «Про програму розвитку автомобілебудування» від 15 вересня 1993 р. № 732; «Про затвердження Порядку звільнення від обкладення акцизним збором оборотів з реалізації легкових, вантажно-пасажирських автомобілів, мотоциклів, що виробляються українськими підприємствами усіх форм власності» від 16 лютого 1998 р. № 155; «Про внесення змін до Інвестиційної програми виробництва вантажних автомобілів і автобусів відкритим акціонерним товариством «Луцький автомобільний завод» від 18 січня 2005 р. № 56 , «Про внесення змін до Правил ввезення транспортних засобів на територію України» від 08 вересня 2004 р. № 1191, «Про перелік, обсяги і порядок ввезення товарів, що використовуються для будівництва та виробничої діяльності підприємств з виробництва автомобілів і комплектуючих виробів до них і не оподатковуються під час ввезення їх на митну територію України» від 01 червня 2002 р. № 737, Розпорядження Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 452-р «Про схвалення Концепції розвитку автомобільної промисловості та регулювання ринку автомобілів у період до 2015 року» та ін.
Основні напрямки державної політики в сфері автомобілебудування в Україні, законодавчі основи її реалізації визначає Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України в сфері автомобілебудування забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; спрямовує і координує роботу міністерств, а саме: Міністерства промислової політики України, Міністерства транспорту та зв'язку України, Міністерства економіки України, Міністерства фінансів України та інших органів виконавчої влади; розробляє на строк своїх повноважень програму діяльності, яка спрямована на відродження відповідної галузі; Мінпромполітики розробляє пропозицій щодо вдосконалення механізму державного регулювання функціонування автомобілебудівного промислового сектору економіки; реалізує державні програми розвитку автопромисловості України. Структурним підрозділом, що функціонально підпорядковується Мінпромполітики України є Департамент машинобудування, до складу якого входять 3 управління: 1) управління енергетичного, хімічного та нафтовидобувного машинобудування; 2) управління машинобудування для гірничо-металургійного комплексу, транспортного машинобудування та верстатоінструментальної промисловості; 3) управління автомобільної та дорожньої техніки.
В межах своєї компетенції Департамент машинобудування організує виконання рішень Уряду та керівництва Мінпромполітики України, здійснює систематичний контроль за їх виконанням, розробляє пропозиції щодо вдосконалення практики керування галузями та вносить їх на розгляд міністерства.
Головними завданнями Департаменту машинобудування є: розробка і опрацювання проектів Законів України та інших нормативно-правових актів з питань промислової політики та розбудови вітчизняної промисловості; проведення єдиної науково-технічної та інвестиційної політики в галузях машинобудування, що забезпечує впровадження досягнень світового рівня технології виробництва, якості продукції на рівні кращих світових зразків; вивчення наявних і перспективних потреб у продукції, що виробляється підприємствами на внутрішньому й зовнішньому ринках; участь у плануванні, освоєнні та випуску імпортозамінюючої продукції, розробка і участь в реалізації комплексних науково-технічних програм розвитку галузей, в тому числі заходів, спрямованих на поліпшення екологічного стану в регіонах розташування підприємств, координація їх діяльності щодо енергозбереження, утилізації відходів виробництва, впровадження мало- та безвідходних технологій; налагодження зовнішньоекономічної діяльності підприємств, організацій та установ галузей з метою захисту економічних інтересів держави; надання допомоги підприємствам і організаціям в проведенні модернізації, технічного переозброєння, реконструкції та оптимізації виробництва; організація виставкових заходів та проведення маркетингових досліджень з метою покращення зовнішньоекономічної діяльності підприємств.
Функціональні обов`язки Департаменту машинобудування: розробляє і здійснює заходи щодо поглиблення економічної реформи в галузях; сприяє розвиткові товарних ринків та їх наповненню, покращенню фінансового стану підприємств; готує пропозиції про застосування економічних важелів стимулювання роботи підприємств, організацій та установ галузей незалежно від форм власності, сприяє розробці і здійсненню програм економічного, технічного і соціального розвитку підприємств, бере участь у розробці і реалізації проектів зміни їх форм власності; розробляє цільові програми розвитку галузевої науки і технологій, сприяє впровадженню їх у виробництво; вносить пропозиції щодо розміщення централізованих капіталовкладень серед головних виконавців цільових програм і найважливіших нових виробничих та інфраструктурних об`єктів, та визначає пріоритети використання виділених бюджетних і кредитних ресурсів; вивчає та опрацьовує матеріали з питань прогнозування потреби народного господарства України у виробах галузей, світового рівня і потенційні можливості підпорядкованих підприємств по забезпеченню народного господарства своєю продукцією та поставок її на експорт; приймає участь у розробці економічних та організаційних заходів по підвищенню експортного потенціалу підприємств, координації їх зовнішньоекономічної діяльності, готує пропозиції про квотування та ліцензування експорту продукції, а також пропозиції по кредитних, податкових та митних пільгах підприємствам-експортерам та іншим підприємствам; проводить аналіз роботи підприємств галузі всіх форм власності і господарювання за основними показниками господарської і фінансово-економічної діяльності; здійснює аналіз екологічного стану виробництва на підприємствах галузі, контролює виконання заходів по забезпеченню екологічної безпеки виробничого та навколишнього природного середовища, раціонального використання ресурсів, утилізації відходів виробництва, впровадження енергозберігаючих, мало- та безвідходних технологій; організує роботу по стандартизації та сертифікації продукції, контролю додержання стандартів якості та патентоліцензійних вимог; координує діяльність підприємств, сприяє забезпеченню державної підтримки у вирішенні ними проблем задоволення потреб населення і суспільного виробництва у продукції та послугах тощо.
На місцевому рівні державне управління у сфері автомобілебудування здійснюється у галузях управління промисловістю, енергетикою, транспортом та зв’язком облдержадміністрації. Вертикаль виконавчої влади в Україні завершується на рівні районних державних адміністрацій, в яких виділяється управління економіки.
Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у сферах будівництва, містобудування, архітектури, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту (трамвай, тролейбус) є Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України (Мінбуд України). Згідно Положення про Міністерство будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України, затвердженого Указом Президента України від 19.12.2005 N 1801/2005 Мінбуд України є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства.
Основними завданнями Мінбуду України є: 1) участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сферах будівництва, містобудування, архітектури, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту, а також державної житлової політики; 2) здійснення управління, міжгалузевої координації діяльності та функціонального регулювання у зазначених сферах; 3) збереження традиційного характеру середовища, історичних ареалів населених місць, пам'яток архітектури і містобудування; 4) проведення реформи житлово-комунального господарства та перетворень у будівництві і промисловості будівельних матеріалів; 5) технічне регулювання у сферах будівництва, містобудування, промисловості будівельних матеріалів, житлово-комунального господарства та міського електричного транспорту; 6) регулювання діяльності суб'єктів природних монополій у сфері централізованого водопостачання та водовідведення, а також участь у регулюванні діяльності у сфері теплопостачання, крім діяльності суб'єктів господарювання, що здійснюють комбіноване виробництво теплової і електричної енергії та/або використовують нетрадиційні чи поновлювані джерела енергії.
До базових ланок промисловості, які на сьогодні потребують державного регулювання та першочергового реформування і є основою економічної безпеки України, належить електроенергетика, від ефективності роботи якої залежить функціонування усіх галузей народного господарства та вирішення багатьох питань соціальної сфери, бо саме енергетична ефективність економіки в сучасних умовах є одним із важливих показників рівня розвитку держави. Характерно, що за даними Міжнародного енергетичного агентства та Всесвітньої Енергетичної Ради, до 2030 року енергоспоживання у світі зросте більше ніж на 55% з подальшим збереженням набутої тенденції, причому цей прогноз враховує певне зниження енергоємності світової економіки.
Концептуальні підходи до розвитку паливно-енергетичного комплексу України (далі ПЕК) на період до 2010 р. передбачають: проведення активної політики ресурсо- і енергозбереження, максимально економічно та екологічно виправдане використання власних енергоресурсів, здійснення структурної перебудови економіки, зменшення енергоємності виробництва та орієнтацію на використання альтернативних видів палива та енергії.
У Постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1998 р. №355-XIV „Про заходи щодо забезпечення функціонування паливно-енергетичного комплексу в умовах кризи” від серед основних причин критичного стану в ПЕК називається „невизначеність у розподілі повноважень і відповідальності між органами державного управління і державного регулювання”.
ПЕК в організаційно-структурному аспекті представлений підприємствами, підвідомчими Міністерству палива та енергетики, міністерству вугільної промисловості і державній акціонерній компанії (ДАК) «Нафтогаз України», окремі приватизовані підприємства з виробництва та розподілу паливно-енергетичних ресурсів (ПЕР).
Правове регулювання за основними галузями енергетики ґрунтується на ряді законодавчих актів. В електроенергетиці для врегулювання ключових питань функціонування галузі прийнято Закон України від 16 жовтня 1997 р., який визначає основі положення комплексного реформування галузі, Ст.1 Закону України “Про електроенергетику” містить поняття суб’єктів електроенергетики – це суб’єкти підприємницької діяльності незалежно від їх відомчої належності та форм власності, що займаються виробництвом, передачею, постачанням електричної та теплової енергії при централізованому теплопостачанні. Проте наведення законодавче визначення суб’єктів ґрунтується на їх розумінні суто в економічному (господарському), а не адміністративно-правовому сенсі. Під суб'єктами державного управління у галузі електроенергетики слід розуміти відповідні органи державного управління, які здійснюють керуючий або координуючий вплив на електроенергетичну галузь як об’єкт управління з метою забезпечення її оптимального розвитку.
Загальне керівництво у ПЕК здійснює Кабінет міністрів України, першочерговим завданням якого є формування енергетичної безпеки країни, стимулювання енергозбереження, запровадження механізмів ефективного тарифо- та ціноутворення на енергоресурси, забезпечення прозорості фінансово-економічної діяльності підприємств ПЕК тощо.
Державне управління у паливно-енергетичній сфері здійснюється центральними і місцевими органами управління. Головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому та нафтогазовому комплексах (паливно-енергетичний комплексу) є Міністерство палива та енергетики України (Мінпаливенерго України), яке дії відповідно Положення про Міністерство палива та енергетики України затвердженого Указом Президента України від 14.04.2000 N 598/2000, в структуру якого входять департаменти електроенергетики, атомно-промислового комплексу, економічного і фінансового регулювання ПЕК, стратегічної політики та перспективного розвитку ПЕК, зовнішньоекономічних зв’язків та міжнародного співробітництва, контрольно-ревізійний та інші департаменти, управління, відділи.
Основними завданнями Мінпаливенерго України є: 1) державне управління паливно-енергетичним комплексом; 2) забезпечення реалізації державної політики в паливно-енергетичному комплексі; 3) забезпечення енергетичної безпеки держави; 4) розроблення пропозицій щодо вдосконалення економічних важелів стимулювання розвитку паливно-енергетичного комплексу; 5) участь у формуванні, регулюванні та вдосконаленні ринку паливно-енергетичних ресурсів.
Функції з управління окремими галузями паливно-енергетичного комплексу покладено на окремі державні компанії керівники яких входять до керівних органів Міністерства палива та енергетики.
Відповідно Статуту Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 N 747 компанія „Нафтогаз України” утворена з метою сприяння структурній перебудові нафтової, газової та нафтопереробної галузі економіки України, підвищення рівня енергетичної безпеки держави, забезпечення ефективного функціонування та розвитку нафтогазового комплексу, більш повного задоволення потреб промислових і побутових споживачів у сировині та паливно-енергетичних ресурсах і отримання прибутку шляхом провадження підприємницької діяльності. Відповідно до загальної мети компанія отримала статус юридичної особи, має самостійний баланс, розрахункові (поточні) та інші рахунки в установах банків, а також печатку із зображенням Державного Герба України, своїм найменуванням та зображенням фірмового знака, а також знак для товарів і послуг, штампи, бланки та інші реквізити.
Компанія діє на принципах повної господарської самостійності, самоврядування і самоокупності, несе відповідальність за наслідки своєї господарської діяльності та виконання зобов'язань перед партнерами і бюджетом.
Компанія має право утворювати в установленому порядку філії, представництва, інші відокремлені структурні підрозділи та дочірні підприємства як на території України, так і за її межами, наділяючи їх основними та обіговими засобами. Філії, представництва та інші відокремлені структурні підрозділи Компанії діють на підставі положень, а дочірні підприємства - на підставі статутів, що затверджуються Компанією. Керівництво їх діяльністю здійснюють особи, які призначаються головою правління Компанії. Компанія разом з іншими господарськими товариствами, підприємствами та організаціями може утворювати спілки, асоціації та інші об'єднання для координації діяльності та захисту своїх інтересів, а також господарські товариства.
Відповідно Постанови Кабінету Міністрів України “Про створення Національної атомної енергогенеруючої компанії "Енергоатом"” від 17.10.1996 N 1268 з метою поліпшення енергопостачання народного господарства і населення, завершення ринкових перетворень в електроенергетиці та підвищення ефективності функціонування атомних електростанцій в умовах впровадження енергоринку та більш чіткого розмежування господарських функцій на базі майна атомних електростанцій та їх інфраструктур створено державне підприємство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом" (компанія "Енергоатом") з покладенням на неї функцій експлуатуючої організації, частину яких у перехідний період вона делегує атомним електростанціям.
На компанію "Енергоатом" покладено виконання таких основних завдань: 1) погодження з відповідними органами тарифу на електроенергію, що виробляється атомними електростанціями, здійснення її продажу на енергоринку; 2) закупівля ядерного палива; 3) розроблення і впровадження єдиних для компанії техніко-економічних нормативів; 4) створення системи поводження з відпрацьованим ядерним паливом та радіоактивними відходами; 5) створення системи перепідготовки і підвищення кваліфікації персоналу атомних електростанцій; 6) підвищення безпеки атомних електростанцій на основі впровадження сучасних технологій, вдосконалення характеристик систем безпеки; 7) забезпечення дотримання норм міжнародних договорів з питань ядерної безпеки та цивільно-правової відповідальності за ядерну шкоду; 8) будівництво і реконструкція атомних енергоблоків, зняття їх з експлуатації.
Атомні електростанції компанії "Енергоатом" працюють в єдиній енергосистемі України і узгоджують з Національним диспетчерським центром Мінпаливенерго України питання оперативного регулювання виробництва електроенергії.
„Профільним” міністерством у галузі видобувної промисловості є Міністерство вугільної промисловості України (Мінвуглепром України). Відповідно до Положення про Міністерство вугільної промисловості України, затвердженого Указом Президента України від 5.10.2005 N 1417/2005 воно є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань забезпечення реалізації державної політики у вугільній промисловості.
Основними завданнями Мінвуглепрому України є: 1) участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у вугільній промисловості; 2) здійснення структурної перебудови вугільної промисловості та підвищення ефективності управління нею; 3) створення сприятливих умов для приватизації підприємств вугільної промисловості; 4) формування балансів вугілля та вугільної продукції; 5) розроблення комплексних наукових програм, спрямованих на поліпшення стану довкілля у вугільних регіонах України, забезпечення раціонального використання надр, утилізації відходів вуглевидобутку та вуглезбагачення, впровадження на підприємствах вугільної промисловості безвідходних технологій; 6) сприяння розвитку та вдосконаленню ринку вугільної продукції.
На місцевому рівні державне управління у паливо-енергетичній сфері здійснюється у галузях управління промисловістю, енергетикою, транспортом та зв’язком облдержадміністрації, управління вугільної промисловості утворюється у разі потреби.
Адміністративну відповідальність за правопорушення в промисловості передбачено главою 8 КпАП «Адміністративні правопорушення в промисловості, будівництві та в галузі використання електричної і теплової енергії», де містяться статті, що встановлюють відповідальність за: порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів з безпечного ведення робіт у галузях промисловості (ст. 93); порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях промисловості (ст. 94); марнотратне витрачання електричної і теплової енергії (ст. 98); порушення Правил охорони електричних мереж напругою понад і до 1000 вольт (статті 99, 100); порушення, пов'язані з використанням газу (ст. 101); непідготовленість до роботи резервного паливного господарства (ст. 103) тощо.
Оскільки на промислові підприємства поширюються правила стандартизації, метрології та сертифікації, користування природними ресурсами, охорони природи та ін., то порушення цих правил можуть мати місце й у промисловості. Наприклад, випуск і реалізація продукції, яка не відповідає вимогам стандартів (ст. 167); випуск у продаж нестандартної продукції (ст. 168); випуск, реалізація продукції (товарів) без сертифіката відповідності (ст. 170); порушення правил водокористування (ст. 60); недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд (ст. 79); порушення правил складування, зберігання, розміщення, транспортування, утилізації, ліквідації та використання промислових і побутових відходів (ст. 82) та ін. Відповідальність за адміністративні правопорушення в промисловості несуть відповідні посадові особи. Справи про адміністративні правопорушення розглядають адміністративні комісії, органи Мінпраці України, органи охорони водних ресурсів, органи Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України тощо.
Агропромисловий комплекс (АПК) - це сукупність галузей економіки, яке включає сільськогосподарські та інші специфічні утворення і функціонує на основі широко розвинених і урегульованих нормами права інтеграційних та коопераційних зв'язків. Він охоплює усі стадії виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції та її переробки, виробництво засобів виробництва для сільського господарства і тісно пов'язаних з ним галузей, їх матеріально-технічне забезпечення і виробниче обслуговування. З урахуванням виключної значущості цієї сфери для народного господарства Законом України від 17 жовтня 1990 р. (в ред. Закону України від 15 травня 1992 р.) «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» її віднесено до пріоритетних.
Державну політику у сфері АПК, правові засади його функціонування, національні та інші програми економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку села, обсяги бюджетного фінансування, напрямки інвестиційної політики визначає Верховна Рада України. Так, Постановою Верховної Ради України від 4 лютого 1994 р. була схвалена Національна програма відродження села на 1995-2005 рр., яка передбачала: проведення аграрної реформи; утвердження поряд з іншими формами приватної власності на землю та інші засоби виробництва; врахування інтересів виробників сільськогосподарської продукції під час здійснення приватизації виробничих об'єктів харчової, переробної та інших галузей, що обслуговують сільське господарство; створення економічного механізму ринкового типу як головної передумови динамічного розвитку агропромислового комплексу; формування багатогалузевої виробничої сфери села на сучасній технологічній основі, удосконалення структури виробництва, відновлення родючості землі, раціональне використання природних ресурсів; підвищення ролі місцевих органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування у вирішенні соціальних проблем села; впровадження в практику механізму державного інвестування розвитку соціальної сфери села і системи пільг із залученням до цього коштів усіх суб'єктів підприємницької діяльності; забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку села і міста; розроблення системи законодавчих і нормативних актів; відпрацювання державної структури управління розвитком села, тощо, на жаль, дана програма реалізована не була.
Державно-правове регулювання АПК здійснюється відповідними законодавчими актами: Законом України в редакції від 15 травня 1992 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», Законом України від 2 березня 1995 р. «Про пестициди та агрохімікати», Законом України від 17 липня 1997 р. «Про сільськогосподарську кооперацію», Законом України в редакції від 15 листопада 2001 р. «Про ветеринарну медицину», Законом України від 26 грудня 2002 р.
«Про насіння і садибний матеріал», Законом України в редакції від 17 січня 2002 р. «Про охорону прав на сорти рослин», Законом України в редакції від 3 квітня 2003 р. «Про карантин рослин», Законом України від 19 липня 2003 р. «Про селянське (фермерське) господарство», Земельним кодексом України від 25 жовтня 2001 р. та іншими.
Президент України й Кабінет Міністрів України визначають потребу держави в сільськогосподарській продукції та сировині, здійснюють політику підтримки вітчизняного виробника сільськогосподарської продукції, захисту внутрішнього ринку та ін.
Серед актів Президента України, присвячених сільському господарству, необхідно визначити Укази: «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р., «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 3 грудня 1999 р., «Про порядок паювання земель, переданих у колективну класність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р. та деякі інші. Такий самий напрям мають і постанови Кабінету Міністрів України.
Провідним центральним органом державного управління АПК є Міністерство аграрної політики України, як орган виконавчої влади. Правовий статус та функції Мінагрополітики України визначаються Положенням про Міністерство аграрної політики України, яке затверджено Указом Президента України від 7.06.2000 N 772/2000. Це міністерство є головним органом влади з питань формування та забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління в сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової промисловості, рибного господарства, переробки сільськогосподарської продукції.
Мінагрополітики: 1) розробляє і забезпечує реалізацію державних програм і концепцій розвитку галузей агропромислового виробництва та вдосконалення систем управління агропромисловим комплексом; 2) бере участь у реалізації державної політики у сфері зайнятості сільського населення; 3) координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з питань організації та державного регулювання ринку продукції галузей агропромислового виробництва та забезпечення потреб цього ринку у матеріально-технічних ресурсах; 4) організовує процедуру запобігання заподіянню шкоди галузям агропромислового виробництва; 5) забезпечує на підприємствах усіх форм власності державного контролю за якістю вироблюваної ними сільськогосподарської продукції та сировини, їх зберіганням і реалізацією, в тому числі під час здійснення експортно-імпортних операцій; 6) забезпечує здійснення державного контролю за охороною, відтворенням водних живих ресурсів та регулюванням рибальства, державний нагляд за безпекою мореплавства флоту рибної промисловості; 7) забезпечує додержання підприємствами, установами та організаціями всіх форм власності вимог законодавства з питань охорони праці, нагляду за технічним станом машин та обладнання, пожежної безпеки і безпеки дорожнього руху; 8) забезпечує ліцензування окремих видів підприємницької діяльності; 9) координує разом із спеціально уповноваженим органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів проведення земельної реформи, моніторингу земель сільськогосподарського призначення та відновлення їх продуктивної цінності; 10) забезпечує реалізацію заходів щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської продукції, координує державну підтримку розвитку колективного садівництва та городництва; 11) здійснює організаційно-методичне забезпечення розвитку галузей агропромислового виробництва, розробляє загальнодержавні баланси забезпечення потреб населення у продовольстві, бере участь у складанні міжгалузевих балансів потреб у сільськогосподарській продукції та харчових продуктах, а також визначенні державних потреб у цій продукції; 12) забезпечує проведення моніторингу, економічного аналізу рівня та динаміки цін на світовому, вітчизняному та регіональних ринках продовольства; 13) забезпечує реалізацію державної політики щодо розвитку виробництва продуктів дитячого та лікувально-профілактичного харчування; 14) забезпечує галузеве співробітництво України з Європейським Союзом - виконання Українською стороною зобов'язань за Угодою про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом, адаптацію законодавства України до законодавства Європейського Союзу, здійснює інші заходи щодо інтеграції України в Європейський Союз; 15) здійснює державне управління та державний контроль в насінництві, забезпечує формування державного насіннєвого страхового фонду, веде Державний реєстр виробників насіннєвого і садивного матеріалу, контролює ефективне використання цього насіннєвого фонду, сприяє розвитку ринку насіння; 16) забезпечує державне управління племінною справою у тваринництві, державний контроль у цій галузі; 17) забезпечує державне регулювання у сфері захисту рослин, карантину рослин, охорони території України від занесення карантинних об'єктів, здійснює контроль за проведенням заходів із захисту та карантину рослин; 18) забезпечує проведення державної політики в галузі ветеринарної медицини та здійснення державного ветеринарного контролю, державного контролю і нагляду за якістю та безпекою харчових продуктів і продовольчої сировини, а також охорони території України від занесення збудників карантинних хвороб тварин.
Відповідні функції у сфері управління агропромисловим комплексом виконують, відповідно до Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", на підвідомчій їм території обласні, районні державні адміністрації та органи місцевого самоврядування.
Державний департамент ветеринарної медицини (Держветмедицини) є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінагрополітики і йому підпорядковується.
Основними завданнями Держветмедицини є: 1) участь у реалізації державної політики у галузі ветеринарної медицини; 2) здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за якістю та безпекою сировини, продовольчої сировини, продуктів та харчових продуктів тваринного походження, а також охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин; 3) розроблення та реалізація комплексу заходів щодо охорони території України від занесення з території інших держав або з карантинної зони збудників інфекційних хвороб тварин, профілактики, діагностики інфекційних, інвазійних і незаразних захворювань тварин та їх лікування, захисту населення від хвороб, спільних для тварин і людей, державного ветеринарно-санітарного контролю і нагляду за виробництвом доброякісної у ветеринарно-санітарному відношенні продукції тваринного походження, державного ветеринарно-санітарного контролю за якістю ветеринарних медикаментів і препаратів, кормів, кормових добавок, ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження, що призначається для харчування людей, подальшої переробки, кормів, кормових добавок, а також у разі їх внутрішньодержавних перевезень, експорту, імпорту, транзиту та видачі відповідних ветеринарних документів (свідоцтв, сертифікатів, довідок тощо), бактеріологічного, радіологічного і токсикологічного контролю за якістю продукції тваринного походження на м'ясокомбінатах, у холодильниках та на базах заготівлі, зберігання і реалізації, а на ринках і продукції рослинного походження.
Крім того при Мінагропромі України діє Управління ревізії і контролю (організація і проведення ревізій і перевірок господарсько-фінансової діяльності державних підприємств, що належать до сфери управління міністерства), Головна державна інспекція якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, Державна інспекція по нагляду за технічним станом машин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів, Українська державна насіннєва інспекція.
Згідно з Положенням про Державну службу з карантину рослин України, затверджену Наказом Міністерства аграрної політики України від 11.12.2003 N 439 це орган, що здійснює державне управління у сфері карантину рослин.
Основними завданнями Державної служби з карантину рослин України є: 1) охорона території України від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних організмів; 2) своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних організмів; 3) запобігання проникненню карантинних організмів з карантинної зони в регіони України, де вони відсутні; 4) здійснення державного контролю за дотриманням карантинного режиму і проведенням заходів з карантину рослин при вирощуванні, заготівлі, вивезенні, ввезенні, перевезенні, зберіганні, переробці, реалізації і використанні підкарантинних матеріалів та об'єктів.
Органом державного управління землями сільськогосподарського призначення, які виступають головним засобом виробництва в сільському господарстві є Державний комітет України по земельних ресурсах (Держкомзем України), який підпорядковується Кабінету Міністрів України і є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.
Основними завданнями Держкомзему України є: 1) формування державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання, охорони та моніторингу земель, ведення державного земельного кадастру та забезпечення її реалізації; 2) координація проведення земельної реформи в Україні; 3) здійснення державного контролю за використанням та охороною земель; 4) організація і забезпечення ведення державного земельного кадастру, здійснення землеустрою; 5) розроблення та участь у реалізації державних, галузевих і регіональних програм з питань регулювання земельних відносин, раціонального використання, охорони та моніторингу земель, відновлення родючості ґрунтів, ведення державного земельного кадастру.
Безпосередню діяльність у сфері виробництва, заготівлі і переробки сільськогосподарської продукції та сировини здійснюють різноманітні державні, колективні, приватні підприємства та організації, кооперативи, товариства а також окремі громадяни. Особливості створення і діяльності суб'єктів у сфері агропромислового виробництва визначають закон України "Про колективне сільськогосподарське підприємство".
Важливою функцією державного управління агропромисловим комплексом є здійснення державного контролю та нагляду в цій сфері через відповідні структурні підрозділи Мінагрополітики.
Інспекції якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції обласної, Севастопольської міської державної адміністрації здійснюють державний нагляд за дотриманням товаровиробниками, заготівельними організаціями, підприємствами, господарствами стандартів, технічних умов та інших нормативних документів, пов'язаних із якістю та сертифікацією сільськогосподарської продукції; беруть участь у організації роботи щодо формування державних і регіональних ресурсів, закупівлі на конкурсних засадах (через систему інфраструктури аграрного ринку) сільськогосподарської продукції та сировини за державні кошти для забезпечення потреб внутрішнього й зовнішнього ринку тощо.
Відповідно до покладених на них завдань зазначені інспекції беруть участь у формуванні обсягів сільськогосподарської продукції та сировини, що постачають для державних і регіональних потреб, готують інформаційні матеріали для відповідної держадміністрації та Мінагрополітики; здійснюють інспекційний контроль за якістю й екологічною чистотою продукції, яку реалізують на внутрішньому й зовнішньому ринках, контролюють процес її сертифікації; контролюють правильність приймання сільськогосподарської продукції закупівельними та переробними підприємствами й організаціями, визначення якості цієї продукції, дотримання правил зберігання під час закладання її до державних ресурсів, державного резерву та регіональних фондів, а також здійснюють нагляд за їх цільовим використанням і виконують інші функції відповідно до законодавства.
Державні інспектори якості та формування ресурсів сільськогосподарської продукції мають право: здійснювати перевірки дотримання сільськогосподарськими виробниками, заготівельними підприємствами й організаціями, незалежно від форм власності, вимог стандартів, технічних умов та інших нормативних документів у процесі заготівлі, торгівлі, відвантаження, зберігання продукції та проведення розрахунків за неї; давати їх керівникам обов'язкові до виконання розпорядження про усунення виявлених порушень; відбирати безоплатно у виробників, заготівельних і збутових підприємств і організацій, незалежно від форм власності, зразки сільськогосподарської продукції для перевірки її на відповідність вимогам стандартів, технічних умов та інших нормативних документів, пов'язаних із якістю й сертифікацією сільськогосподарської продукції; забороняти здавання-приймання та відвантаження такої продукції, якщо вона не відповідає вимогам стандартів, технічних умов та інших нормативних документів.
Інспекції державного технічного нагляду обласної, Київської та Севастопольської міської державної адміністрації здійснюють нагляд за дотриманням правил технічної експлуатації, ремонту і вибракування сільськогосподарських машин підприємствами, установами та організаціями, незалежно від форм власності, й громадянами, правил транспортування та зберігання нафтопродуктів на підприємствах і в організаціях агропромислового комплексу.
Відповідно до Закону України від 15 листопада 2001 р. «Про ветеринарну медицину» державний ветеринарно-санітарний контроль — це перевірка лікарями державної ветеринарної медицини дотримання ветеринарно-санітарних вимог, установлених законодавством у процесі виробництва, заготівлі, зберігання, транспортування, реалізації, у тому числі експорту, імпорту продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження, ветеринарних лікарських засобів, готових кормів, кормових добавок і засобів ветеринарної медицини, а також під час будівництва, реконструкції, модернізації та введення в експлуатацію підприємств чи окремих потужностей з виробництва, зберігання, реалізації продукції тваринного походження та ветеринарних препаратів. Державний ветеринарно-санітарний контроль здійснюють лікарі державних установ ветеринарної медицини, а на об'єктах Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх, справ України, Служби безпеки України та Державної служби у справах охорони державного кордону України — підрозділ ветеринарної медицини цих органів.
Державний ветеринарно-санітарний нагляд - це інспектування державними інспекторами ветеринарної медицини з метою повторної перевірки стану дотримання законодавства з питань ветеринарної медицини. Державний ветеринарно-санітарний нагляд здійснюють Головний державний інспектор ветеринарної медицини України, його заступники, головні державні інспектори ветеринарної медицини Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, міст, районів, їх заступники, головні державні інспектори ветеринарної медицини регіональних служб державно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні та транспорті, їх заступники й державні інспектори ветеринарної медицини.
Посадові особи, які здійснюють державний ветеринарно-санітарний контроль, мають право: перевіряти дотримання суб'єктами господарювання ветеринарно-санітарних правил транспортування об'єктів державного ветеринарно-санітарного контролю й нагляду та вимог щодо оформлення ветеринарних документів; перевіряти якість та безпеку продукції тваринного походження на всіх стадіях виробництва, її відповідність стандартам; проводити відбір продукції тваринного походження для ветеринарно-санітарної експертизи; перевіряти санітарний стан виробничих приміщень і умов зберігання продукції тваринного походження; перевіряти якість і безпеку виготовлення, умови зберігання продукції тваринного походження; перевіряти експортні, імпортні, транзитні об'єкти державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду.
Посадові особи, які здійснюють державний ветеринарно-санітарний нагляд, мають право: безперешкодно відвідувати об'єкти державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду всіх форм власності на відповідній території; отримувати інформацію, необхідну для встановлення епізоотичного стану, виявлення причин захворювання тварин і оцінки ветеринарно-санітарної якості та безпеки продукції тваринного походження, перевіряти стан здійснення державного ветеринарно-санітарного контролю; видавати обов'язкові для виконання розпорядження про здійснення протиепізоотичних і ветеринарно-санітарних заходів; обмежувати, тимчасово припиняти або забороняти будівництво (реконструкцію) об'єктів державного ветеринарно-салі гарного контролю та нагляду, обмежувати, забороняти або припиняти діяльність суб'єктів господарювання в разі порушення ними ветеринарно-санітарних вимог, що може зумовити загрозу життю та здоров'ю людей і тварин; накладати адміністративні стягнення та інше.
Згідно із Законом України в редакції від 3 квітня 2003 р. «Про карантин рослин» центральним державним органом з карантину рослин є Головна державна інспекція з карантину рослин України з центральною науково-дослідною карантинною лабораторією і центральним фумігаційним загоном, прикордонні державні інспекції з карантину рослин АРК, прикордонних обласних або обласні й міські інспекції з карантину рослин здійснюють державний фітосанітарний контроль: за виробництвом, заготівлею, транспортуванням, збереженням, переробкою, використанням і реалізацією насіння, рослин і продукції рослинного походження, що експортуються або імпортуються; за проведенням карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами; за діяльністю інтродукційно-карантинних розсадників, державних сортодільниць, оранжерей і теплиць, що проводять карантинну перевірку насіння рослин та садибного матеріалу, завезених з-за кордону.
Законом України від 26 грудня 2002 р. «Про насіння і садибний матеріал» передбачено здійснення державного контролю в насінництві. Виконання функцій такого контролю покладено на службу державного насіннєвого контролю, яка складається з Української державної насіннєвої інспекції, державної насіннєвої інспекції АРК, обласних, міжрайонних, районних та міських державних насіннєвих інспекцій.
Державні насіннєві інспектори забезпечують державний контроль за діяльністю усіх форм власності і господарювання у сфері насінництва, які займаються реалізацією і використанням насіння сільськогосподарських культур, декоративних і лікарських рослин та садибного матеріалу картоплі щодо дотримання ними методичних і технологічних вимог із забезпечення сортової чистоти, біологічних і урожайних властивостей сорту та посівних якостей насіння, за веденням документації сортових посівів ділянок гібридизації насіння за правильним відбором проб на визначення посівних якостей насіння для власних потреб виробника, за оформленням документів про сортові, гібридні та посівні якості насіння, за введенням насіння в обіг. Право видачі документів про якість насіння для всіх видів використання і при експортно-імпортних операціях надається лише державним насіннєвим інспекціям.
Державні насіннєві інспектори мають право: давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) щодо усунення порушень вимог законодавства, чинного в цій сфері; забороняти реалізацію будь-якого насіння, що не відповідає встановленим вимогам державних стандартів; доступу в будь-яке місце оброблення і зберігання насіння; знайомитися з документацією з насінництва, відкривати будь-яку упаковку насіння для відбирання контрольних зразків; здійснювати безоплатно відбір зразків насіння в суб'єктів усіх форм власності і господарювання в насінництві для перевірки на відповідність; накладати на правопорушників адміністративні стягнення; у випадках, передбачених законодавством, направляти у встановленому порядку, матеріали про порушення законодавства про насінництво до відповідних органів для вирішення питання щодо притягнення правопорушників до дисциплінарної, матеріальної, адміністративної або кримінальної відповідальності; забороняти суб'єктам насінництва реалізацію або використання для посіву насіння або садибного матеріалу картоплі, які не мають сертифікатів, що засвідчують їх сортові та посівні якості.
Відносно фізичних осіб (громадян, посадових осіб) у сфері агропромислового комплексу КпАП України передбачено адміністративну відповідальність за такі адміністративні правопорушення: потрава посівів, зіпсування або знищення зібраного врожаю сільськогосподарських культур, пошкодження насаджень колективних сільськогосподарських підприємств інших державних і громадських чи селянських (фермерських) господарств (ст. 104); порушення порядку й умов ведення насінництва (ст. 1041); порушення правил щодо боротьби з карантинними шкідниками й хворобами рослин і бур'янами (ст.105); вивезення матеріалів, зо не пройшли карантинну перевірку або відповідну обробку (ст. 106); невжиття заходів щодо забезпечення охорони посівів снотворного маку чи конопель, місць їх зберігання або переробки (ст. 1061); незаконні посів і вирощування снотворного маку чи конопель (ст.1062).; порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно-санітарних вимог (ст.107); порушення законодавства про племінну справу в тваринництві (ст. 1071); грубе порушення механізаторами правил технічної експлуатації сільськогосподарських машин і техніки безпеки (ст. 108).
Крім цього, встановлено адміністративну відповідальність за псування й забрудненню сільськогосподарських та інших земель (ст. 52), порушення правил використання земель (ст. 53) самовільне зайняття земельної ділянки (ст. 531), приховуваня або перекручення даних земельного кадастру (ст. 532), несвоєчасне повернення тимчасово займаних земель або неприведення їх у стан, придатний для використання за призначенням (ст. 54), самовільне відхилення від проектів внутрігосподарського землеустрою (ст. 55), а також за порушення інших вимог природоохоронного законодавства.
Справи про адміністративні правопорушення в агропромисловому комплексі розглядають адміністративні комісії при виконкомах міських, районних у містах рад (статті 104, 105) районні (міські) суди (судді) ч. 1 ст. 1061), органи внутрішніх справ (ч. 2 ст. 106 , ч. 2 ст. 1062), органи державного ветеринарного контролю (ст. 107), органи державної служби з карантину рослин (статті 105, 106), органи по земельних ресурсах (статті 52-56), органи державного сільськогосподарського технічного нагляду (ст. 108).
Вищезазначеним Законом України «Про ветеринарну медицину» суб'єкти господарювання - будь-які юридичні особи, діяльність яких пов'язано з утриманням, транспортуванням і реалізацією тварин; зберіганням, переробкою, транспортуванням і реалізацією продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження; виробництвом і реалізацією ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок, здійсненням лабораторної діагностики та наданням ветеринарних послуг, несуть відповідальність у вигляді штрафу за порушення ветеринарно-санітарних правил, інструкцій щодо профілактики та ліквідації інфекційних хвороб тварин; невиконання заходів щодо карантину тварин або інших карантинних обмежень; переміщення через митний кордон без обов'язкового проведення ветеринарно-санітарної експертизи підконтрольних ветеринарному нагляду об'єктів; реалізацію ввезених на територію України продукції тваринного й рослинного походження, кормів для тварин, що не пройшли в Україні ветеринарно-санітарної експертизи; реалізацію на території України ветеринарних препаратів, субстанцій, готових кормів, кормових добавок і засобів ветеринарної медицини, не зареєстрованих в Україні; ухилення від пред'явлення або непред'явлення тварин для проведення ветеринарного огляду, обов'язкових заходів (дослідження, щеплення, обробки) щодо профілактики хвороб тварин; виготовлення харчових продуктів із сировини тваринного походження та забороненої для використання, в тому числі з м'яса трупів тварин, уражених електричним струмом, отруєних хімікатами, утоплених, а також вимушено забитих (дорізаних), що не пройшли ветеринарно-санітарної експертизи; ухилення від обов'язкової ветеринарно-санітарної експертизи продукції тваринного або рослинного походження; надання власником (уповноваженою особою) торговельних об'єктів дозволу на реалізацію тварин і продукції тваринного, а на ринках і рослинного походження, що не пройшли ветеринарно-санітарної експертизи; ухилення від виконання або неналежне виконання приписів державних інспекторів ветеринарної медицини.
Накладати штрафи від імені державного департаменту ветеринарної медицини, його територіальних органів і регіональних служб державного ветеринарно-санітарного контролю та нагляду на державному кордоні й транспорті мають право головні державні інспектори ветеринарної медицини, їх заступники, державні інспектори ветеринарної медицини.
6. Адміністративно-правове регулювання в галузі фінансів
Категорія „фінанси”, як правило, сприймається на побутовому рівні шляхом їх ототожнення із грошовими коштами або окремими фондами грошових коштів. При цьому, природно, у поняття фінансів вкладається зміст певного виду економічних відносин пов’язаних із проведенням розрахунків (платежів) у грошових відносинах між господарюючими суб’єктами, окремими фізичними особами та державою.
Категорії учасників фінансових відносин дають можливість виділяти державні фінанси (обов’язковий учасник - держава) та фінансове підприємництво (учасники – фізичні та юридичні особи).
Проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики, спрямованої на реалізацію визначених завдань економічного та соціального розвитку України забезпечує Міністерство фінансів України (Мінфін України), яке здійснює координацію діяльності у цій сфері інших центральних органів виконавчої влади.
Міністерство фінансів України відповідно Положення про Міністерство фінансів України затвердженого Указом Президента України від 26.08.1999 N 1081/99 є центральним органом виконавчої влади, підпорядкованим Кабінету Міністрів України.
Основними завданнями Мінфіну України є: 1) розроблення та проведення єдиної державної фінансової, бюджетної, податкової політики; 2) здійснення разом з іншими органами виконавчої влади аналізу сучасної економічної та фінансової ситуації в Україні, а також перспектив її розвитку; 3) розроблення стратегії щодо внутрішніх та зовнішніх запозичань держави і погашення та обслуговування державного боргу; 4) розроблення проекту Державного бюджету України та прогнозних показників зведеного бюджету України, забезпечення у встановленому порядку виконання Державного бюджету України, контроль за дотриманням правил складання звіту про виконання Державного бюджету України та зведеного бюджету України; 5) забезпечення концентрації фінансових ресурсів на пріоритетних напрямах соціально-економічного розвитку України; 6) забезпечення ефективного використання бюджетних коштів та здійснення в межах своєї компетенції державного фінансового контролю; 7) удосконалення методів фінансового і бюджетного планування, фінансування, а також звітності та системи контролю за витрачанням бюджетних коштів; 8) розроблення і проведення державної політики у сфері виробництва, використання та зберігання дорогоцінних металів і дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння; 9) забезпечення впровадження єдиних методологічних засад бухгалтерського обліку та звітності (крім бухгалтерського обліку та звітності в банківських і кредитних установах); 10) інформування громадськості про економічні та фіскальні цілі держави.
Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо головних напрямів розвитку сфери фінансів, обговорення найважливіших програм та інших питань у Мінфіні України можуть утворюватися наукова та методологічна ради з висококваліфікованих фахівців і вчених. З урахуванням специфіки його діяльності у Мінфіні України можуть утворюватися інші дорадчі та консультативні органи. Склад цих органів і положення про них затверджує Міністр.
Через Мінфін України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України діяльність Державного казначейства України, Головного контрольно-ревізійного управління України, Державної пробірної палати, Комітету України з монополії на виробництво та обіг спирту, алкогольних напоїв і тютюнових виробів.
Мінфіну України підпорядковуються Державне казначейство України, Головне контрольно-ревізійне управління України, Державна пробірна палата.
Державне казначейство України (Казначейство) відповідно Положення про Державне казначейство України затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 N 1232 є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінфіну і йому підпорядковується.
Казначейство є учасником системи електронних платежів Національного банку.
Основними завданнями Казначейства є: 1) забезпечення казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів на основі ведення єдиного казначейського рахунка, що передбачає: розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів; контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуванні надходжень, прийнятті зобов'язань та проведенні платежів за цими зобов'язаннями; в межах своїх повноважень контроль за дотриманням учасниками бюджетного процесу бюджетного законодавства; ведення бухгалтерського обліку і складення звітності про виконання державного та місцевих бюджетів; 2) управління наявними фінансовими ресурсами, що ним обліковуються; 3) визначення механізму казначейського обслуговування державного та місцевих бюджетів, установлення єдиних правил бухгалтерського обліку і звітності про виконання державного та місцевих бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів, визначення порядку і строків подання звітів про виконання кошторисів державних цільових фондів.
Казначейство в межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру та контролює їх виконання.
Державна контрольно-ревізійна служба відповідно Закону України від 26.01.1993 Про державну контрольно-ревізійну службу в Україні складається з Головного контрольно-ревізійного управління України, контрольно-ревізійних управлінь в Республіці Крим, областях, містах Києві і Севастополі, контрольно-ревізійних підрозділів (відділів, груп) в районах, містах і районах у містах.
Головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (підконтрольні установи), виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.
Державний фінансовий контроль реалізується державною контрольно-ревізійною службою через проведення державного фінансового аудиту та інспектування. Порядок проведення державною контрольно-ревізійною службою державного фінансового аудиту та інспектування встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Державний фінансовий аудит полягає у перевірці та аналізі фактичного стану справ щодо законного та ефективного використання державних чи комунальних коштів і майна, інших активів держави, правильності ведення бухгалтерського обліку і достовірності фінансової звітності, функціонування системи внутрішнього контролю. Результати державного фінансового аудиту та їх оцінка викладаються у звіті.
Інспектування здійснюється у формі ревізії та полягає у документальній і фактичній перевірці певного комплексу або окремих питань фінансово-господарської діяльності підконтрольної установи, яка повинна забезпечувати виявлення наявних фактів порушення законодавства, встановлення винних у їх допущенні посадових і матеріально відповідальних осіб. Результати ревізії викладаються в акті.
Державна пробірна служба є урядовим органом державного управління, що діє у складі Мінфіну та йому підпорядковується.
Відповідно Положення про Державну пробірну службу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.04.2000 N 732
Державна пробірна служба: 1) бере участь у межах своєї компетенції в реалізації державної політики у сфері державного пробірного контролю за якістю дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, виробів з них та матеріалів, що містять дорогоцінні метали, і за здійсненням операцій із зазначеними цінностями; 2) здійснює в установленому порядку управління сферою державного пробірного контролю, зокрема в межах, визначених Мінфіном, управління майном підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Мінфіну; 3) виконує контрольно-наглядові функції у сфері державного пробірного контролю, а також регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних осіб, а саме: проводить у межах своїх повноважень перевірки додержання суб'єктами підприємницької діяльності та іншими суб'єктами господарювання вимог законодавства у процесі здійснення операцій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням, виробами з них та матеріалами, що містять дорогоцінні метали; готує і подає на розгляд Мінфіну пропозиції щодо зупинення дії або анулювання виданих суб'єктам підприємницької діяльності ліцензій на здійснення операцій з металобрухтом дорогоцінних металів і дорогоцінним камінням (крім їх видобутку), виготовлення і реалізацію виробів з їх використанням у разі порушення суб'єктами підприємницької діяльності законодавства та ліцензійних умов; проводить щорічну реєстрацію відбитка спеціального знака - іменника, який засвідчує виготовлювача ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів, видає дозволи на використання іменників на території України; розробляє форми державних пробірних клейм з описом і подає Мінфіну відповідні матеріали для їх затвердження, забезпечує виготовлення зазначених клейм, проводить їх реєстрацію та експертизу відбитків цих клейм; організовує роботу арбітражного лабораторного центру, забезпечує його акредитацію відповідно до вимог міжнародних стандартів; здійснює організаційно-методичне керівництво діяльністю навчально-методичного центру з підготовки фахівців з питань державного пробірного контролю; забезпечує у межах своїх повноважень співробітництво з Європейською асоціацією пробірних палат і Постійним комітетом Міжнародної конвенції з контролю та клеймування виробів з дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння; узагальнює практику застосування законодавства у сфері державного пробірного контролю, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд Міністра фінансів; розробляє нормативно-методичні та інструктивні документи з питань державного пробірного контролю; виконує інші функції, що випливають з покладених на неї завдань.
Безпосередньо фінансове підприємництво в України здійснюється на ринках фінансових послуг. Відповідно до Закону України від 12.07.2001 „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” ринки фінансових послуг – це сфера діяльності з метою надання та споживання певних фінансових послуг. До ринків фінансових послуг належать професійні послуги на ринках банківських послуг, страхових послуг, інвестиційних послуг, операцій з цінними паперами та інших видах ринків, що забезпечують обіг фінансових активів. Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності.
Метою державного регулювання ринків фінансових послуг в Україні є: 1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері фінансових послуг; 2) захист інтересів споживачів фінансових послуг; 3) створення сприятливих умов для розвитку та функціонування ринків фінансових послуг; 4) створення умов для ефективної мобілізації і розміщення фінансових ресурсів учасниками ринків фінансових послуг з урахуванням інтересів суспільства; 5) забезпечення рівних можливостей для доступу до ринків фінансових послуг та захисту прав їх учасників; 6) додержання учасниками ринків фінансових послуг вимог законодавства; 7) запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг; 8) контроль за прозорістю та відкритістю ринків фінансових послуг; 9) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.
Державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється шляхом: 1) ведення державних реєстрів фінансових установ та ліцензування діяльності з надання фінансових послуг; 2) нормативно-правового регулювання діяльності фінансових установ; 3) нагляду за діяльністю фінансових установ; 4) застосування уповноваженими державними органами заходів впливу; 5) проведення інших заходів з державного регулювання ринків фінансових послуг.
Державне регулювання ринків фінансових послуг здійснюється:
? щодо ринку банківських послуг - Національним банком України;
? щодо ринків цінних паперів та похідних цінних паперів - Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку;
? щодо інших ринків фінансових послуг – спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг.
Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.
Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (Комісія) відповідно Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4.04.2003 N 292/2003 є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Комісія - це спеціально уповноважений орган виконавчої влади у сфері регулювання ринків фінансових послуг у межах, визначених законодавством.
Основними завданнями Комісії у межах її повноважень є: 1) проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг; 2) розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг; 3) здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері; 4) захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення; 5) узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його удосконалення; 6) запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг; 7) сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.
Як колегіальний орган Комісія утворюється у складі дев'яти членів: Голова Комісії, три заступники Голови, у тому числі його перший заступник, п'ять членів Комісії - директорів департаментів.
Структура центрального апарату Комісії складається з департаментів та їх підрозділів, що здійснюють регулювання ринків фінансових послуг і нагляд за діяльністю окремих видів фінансових установ, а також управлінь організаційного та матеріально-технічного забезпечення роботи Комісії. Територіальні управління Комісії не мають статусу юридичної особи і діють відповідно до положень, затверджених Комісією.
7. Адміністративно-правове регулювання у сфері транспорту і комунікації.
В Україні регулювання відносин у сфері діяльності транспорту відноситься до пріоритетних напрямків внутрішньої політики держави, оскільки створення правових стимулів щодо розвитку транспортної системи є одним з основних резервів підвищення добробуту суспільства, його економічного потенціалу відповідно до напрямків розвитку держави, закріплених Конституцією. Розвиток транспорту та інших засобів комунікації визначає не тільки структуризацію економічного простору держави, тобто екстенсивний процес економічного росту, але й якісне вдосконалення економіки, тобто процес інтенсивного росту. Відповідно функціонування транспорту стає найважливішим фактором розвитку економіки, суспільства в цілому.
Транспорт є однією з найважливіших галузей суспільного виробництва і покликаний задовольняти потреби населення та суспільного виробництва у просторовому переміщенні. Метою державного управління в галузі транспорту є своєчасне, повне і якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та потреб оборони держави, захист їх прав під час транспортного обслуговування, безпечне функціонування транспорту, додержання необхідних темпів і пропорцій та інше.
В Україні діє єдина транспортна система, яка повинна відповідати вимогам суспільного виробництва і національної безпеки, мати розгалужену інфраструктуру, забезпечувати зовнішньоекономічні зв’язки країни. Єдину транспортну систему становлять: транспорт загального користування (залізничний, морський, річковий, автомобільний і авіаційний, а також міський електротранспорт і метрополітен); промисловий залізничний транспорт; відомчий транспорт; трубопровідний транспорт; шляхи сполучення загального користування.
Управління транспортом і комунікаціями регулюється законами, кодексами, статутами, положеннями про окремі види транспорту і зв’язку. Організаційно-правові, економічні засади діяльності транспорту визначаються Законом України “Про транспорт”, Положенням про Міністерство транспорту та зв’язку України, затвердженим Указом Президента України № 789 від 6.06.2006 та низкою інших актів законодавства. Правовий статус залізничного транспорту визначається Законом України “Про залізничний транспорт”, а також Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6.04.1998, морського — Кодексом торговельного мореплавства України, річкового – Водним кодексом України, авіаційного — Повітряним кодексом України, автомобільного — Законом України “Про дорожній рух”, а також Статутом автомобільного транспорту України, трубопровідного — Законом України “Про трубопровідний транспорт”.
Центральним органом виконавчої влади в цій галузі є Міністерство транспорту та зв’язку України. Діяльність Мінтрансу спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України. Мінтрансзв’язку є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики в галузі авіаційного, автомобільного, залізничного, морського і річкового транспорту та у сфері використання повітряного простору України, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв’язку, телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України.
Основними завданнями Мінтрансзв’язку є: 1) участь у формуванні та реалізації державної політики в галузі транспорту, у сфері використання та обслуговування повітряного простору України, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України; 2) організація взаємодії та координації роботи автомобільного, авіаційного, залізничного, морського, річкового транспорту; 3) забезпечення проведення державної політики з питань розвитку всіх видів автомобільних доріг на території України; 4) участь в межах своєї компетенції у формуванні та реалізації державної тарифної політики і політики державних закупівель у галузі транспорту, у сфері використання та обслуговування повітряного простору України, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації; 5) здійснення заходів щодо розвитку і вдосконалення телекомунікаційних мереж загального користування та мереж поштового зв'язку загального користування, підвищення їх якості та доступності, забезпечення сталого функціонування; 6) формування Національної програми інформатизації та забезпечення її виконання; 7) здійснення заходів щодо забезпечення інтеграції національної транспортної системи України до європейської і світової транспортної систем, а також сфери надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації - до європейського і світового інформаційного простору; 8) здійснення державного управління та регулювання у сфері торговельного мореплавства; 9) організація і контроль відповідно до законодавства за діяльністю морських і річкових портів; 10) виконання відповідно до законодавства дозвільно-реєстраційних функцій у сфері забезпечення безпеки руху, торговельного мореплавства та судноплавства на внутрішніх водних шляхах; 11) забезпечення в межах своєї компетенції захисту авіації від актів незаконного втручання в її діяльність.
У структурі Міністерства транспорту України діють:
1) Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс);
2) Державна адміністрація залізничного транспорту (Укрзалізниця);
3) Державний департамент морського і річкового транспорту (Укрморрічфлот);
4) Державний департамент авіаційного транспорту (Укравіатранс).
Згідно Закону України від 4 липня 1996 р. №273/96-ВР “Про залізничний транспорт” залізничний транспорт - виробничо-технологічний комплекс організацій і підприємств залізничного транспорту загального користування, призначений для забезпечення потреб суспільного виробництва і населення країни в перевезеннях у внутрішньому і міжнародному сполученнях та надання інших транспортних послуг усім споживачам без обмежень за ознаками форми власності та видів діяльності тощо.
Статтею 1 Статуту залізниць України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. №457, встановлено, що залізничний транспорт загального користування є однією з базових галузей економіки України, забезпечує її внутрішні та зовнішні транспортно-економічні зв’язки і потреби населення у перевезеннях. Основною організаційною ланкою на залізничному транспорті є залізниця - статутне територіально-галузеве об'єднання, до складу якого входять підприємства, установи та організації залізничного транспорту і яке, при централізованому управлінні, здійснює перевезення пасажирів та вантажів у визначеному регіоні транспортної мережі (ст.1 Закону України “Про залізничний транспорт”).
Згідно ст. 3 Закону України “Про залізничний транспорт” створення, реорганізація, ліквідація та визначення територіальних меж залізниць, призначення і звільнення їх керівників здійснюються рішеннями Кабінету Міністрів України за поданням Міністерства транспорту України. Повноваження, права та обов'язки залізниць визначаються Законом України “Про залізничний транспорт”, їх статутами. Затвердження статутів залізниць здійснюється Міністерством транспорту України за погодженням з центральним органом виконавчої влади з питань економічної політики та Антимонопольним комітетом України.
Відносини залізниць з місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування базуються на податковій і договірній основах відповідно до чинного законодавства України. До компетенції цих органів належать: контроль за роботою залізничного приміського пасажирського транспорту і вокзалів, погодження тарифів у приміських сполученнях, погодження питання щодо пунктів зупинок, закриття залізничних станцій для обслуговування пасажирів, автомобільних переїздів через залізничні колії.
На місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування покладається організація виконання робіт з благоустрою привокзальних площ, спорудження та впорядкування під'їздів до залізничних станцій, забезпечення їх телефонним зв'язком та транспортним сполученням з населеними пунктами за місцем розташування станцій, запобігання правопорушенням на залізницях. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування взаємодіють із залізницями з метою поліпшення використання транспортних засобів власниками вантажів, злагодженої роботи з іншими видами транспорту, розвитку (в тому числі на пайових засадах) транспортної і соціальної інфраструктури щодо обслуговування пасажирів та економіки регіонів.
Крім залізничного транспорту загального користування, функціонує промисловий залізничний транспорт, під яким розуміється транспортно-технологічний комплекс, що забезпечує системне переміщення вантажів у процесі виробництва (між виробництвами, виробничими циклами, окремими операціями або підприємствами в цілому) та взаємодію із залізничним транспортом загального користування.
Систему залізничного транспорту складають залізничний транспорт загального користування та промисловий залізничний транспорт. За їх допомогою вирішуються питання доставлення сировини, товарів виробничо-технічного призначення безпосередньо на виробничі об’єкти, забезпечується процес виробництва.
До структури залізничного транспорту входять підприємства залізничного транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, рухомий склад залізничного транспорту, залізничні шляхи сполучень, підприємства промислового залізничного транспорту, навчальні заклади, дошкільні заклади, установи охорони здоров’я, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації.
Управління залізничним транспортом здійснює Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця), її діяльність регулюється Положенням про Державну адміністрацію залізничного транспорту, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 29.02.1996 № 262, та іншими нормативними актами. Укрзалізниця - це орган управління залізничним транспортом загального користування, який підвідомчий Міністерству транспорту України. До сфери управління Укрзалізниці входять Донецька, Львівська, Одеська, Південна, Південно-Західна та Придніпровська залізниці, а також інші об'єднання, підприємства, установи і організації залізничного транспорту: метрополітени, об’єднання “Укрпромзалізтранс”, консорціум “Укрзалізпром”, заводи колійного господарства, підприємства матеріально-технічного постачання, проектно-вишукувальні конструкторські організації, транспортно-експедиційне підприємство “Інтертранс”, Український центр транспортного сервісу “Ліски”, Укрспецвагон, Укррефтранс та інші.
До основних завдань Укрзалізниці належать: 1) організація злагодженої роботи залізниць і підприємств з метою задоволення потреб суспільного виробництва і населення в перевезеннях; 2) забезпечення ефективної експлуатації залізничного рухомого складу, його ремонту та оновлення; розроблення концепцій розвитку залізничного транспорту; 3) вжиття заходів для забезпечення безпеки функціонування мобілізаційної підготовки і цивільної оборони на залізничному транспорті та його діяльність під час ліквідації наслідків аварій, стихійного або іншого лиха та інше.
Укрзалізниця у межах своїх повноважень видає накази, обов’язкові для виконання залізницями, об’єднаннями, підприємствами та організаціями залізничного транспорту, які входять до сфери управління Укрзалізниці, організує та контролює їх виконання.
Для розробки основних напрямків розвитку залізничного транспорту, вирішення найважливіших питань його господарської діяльності створюється Рада Державної адміністрації залізничного транспорту, склад якої та відповідне положення затверджується міністром транспорту .
Основними завданнями Ради Укрзалізниці є:
? участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері діяльності залізничного транспорту;
? розробка стратегічних напрямків діяльності і розвитку залізничного транспорту, спрямованих на забезпечення стійкої, безпечної і ефективної роботи;
? створення умов та розробка механізмів для реалізації програм залізничної галузі;
? впровадження заходів, спрямованих на здійснення економічних реформ, покращення фінансового стану галузі, розвитку сфери послуг для забезпечення конкурентноспроможності залізничного транспорту на ринку транспортних послуг;
? внесення пропозицій по державній підтримці залізниць, об'єднань, підприємств, організацій і установ галузі;
? розробка основних напрямків науково-технічного прогресу на залізницях України та на підприємствах залізничного транспорту;
? забезпечення розрахунків між залізницями за перевезення вантажів і пасажирів, створення і використання централізованих фондів;
? розробка та впровадження ефективних заходів соціального захисту працівників залізничного транспорту, прийняття рішень щодо надання спонсорської та благодійної допомоги у перевезеннях окремих категорій дітей та малозабезпечених верств населення України, розгляд питань підтримки діяльності інших міністерств та відомств з додержанням чинного законодавства;
? вирішення питань підготовки та підвищення кваліфікації працівників галузі;
? заслуховування звітів керівників Державної адміністрації залізничного транспорту України, залізниць, об'єднань, підприємств, організацій і установ, які входять до складу Укрзалізниці;
? забезпечення контролю за реалізацією державної політики в усіх сферах діяльності Укрзалізниці.
Укрзалізницю очолює генеральний директор, який призначається Кабінетом Міністрів України за поданням міністра транспорту.
Наступною ланкою управління залізничним транспортом є управління залізницями, у межах яких функціонують відділи залізниць. Крім того, як відокремлений структурний підрозділ можуть функціонувати дирекції залізничних перевезень.
Низовою ланкою залізничного транспорту є залізнична станція (пасажирська, вантажна, сортувальна, дільнична, проміжна (у тому числі роз’їзди та обгінні пункти)). Її очолює начальник станції. Залізничні станції є виробничо-технологічним підрозділом залізниці з організації перевезень пасажирів, вантажу, вантажобагажу і пошти та взаємодії і координації виробничого процесу з підприємствами, суміжними службами залізничного транспорту. Крім станцій, існують лінійні підприємства як механізована дистанція вантажно-розвантажувальних робіт, дистанція сигналізації і зв’язку, вагонні і локомотивні депо, дистанція шляху та інші. Керівництво станцією забезпечується начальником станції через апарат, організаційна структура якого затверджується начальником залізниці та начальником управління або дирекції залізничних перевезень.
Морський і річковий транспорт є важливою складовою народногосподарського комплексу. Його діяльність регулюється системою норм, що включають як адміністративно-правові, так й норми права іншої галузевої приналежності (цивільно-правові, земельні, трудові, фінансові).
Адміністративно-правове регулювання діяльності морського та річкового транспорту здійснюється нормами Закону України “Про транспорт”, Водного кодексу України, Кодексу торговельного мореплавства, та Положенням про Державний департамент морського і річкового транспорту України, іншими нормативними актами, які регулюють окремі питання діяльності морського і річкового транспорту, підзаконних актів, зокрема, Статуту внутрішнього водного транспорту Союзу РСР. Враховуючи, що довжина морського узбережжя України сягає 1900 км, наявність виходу до Середземного моря, виходу судноплавних річок до морського узбережжя, Україна заявила про свої наміри щодо інтегрування у міжнародне співтовариство щодо водного транспорту. Так, Україна підтримала Конвенцію ООН по морському праву від 30 квітня 1982 р., виходячи з норм якої можна провести класифікацію морських просторів України – ті, що у межах державних кордонів (внутрішні води; територіальні води; протоки, які мають спеціальні домовленості; протоки, в яких встановлене транзитне проходження), а також ті, що за межами державних кордонів (економічна зона; замкнуті і незамкнуті моря; відкрите море; морське дно за межами національної юрисдикції).
Україна приєдналась до Конвенції про охорону морського життя на морі (1974 р.) (SOLAS-74) (приєднання до конвенції постановою Кабінету Міністрів України N 350 від 26.06.92 "Про прийняття Україною поправок 1981, 1989, 1990 років та Протоколу 1998 року до Міжнародної конвенції про охорону людського життя на морі 1974 року"), Конвенції про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден на морі (МППСС-72) (приєднання до конвенції постановою Верховної Ради України N 2785-12 від 17.11.92 "Про приєднання до міжнародної конвенції про Міжнародні правила запобігання зіткненню суден на морі 1972 року"), Міжнародної конвенції про пошук і рятування на морі (SAR) (приєднання до конвенції постановою Верховної Ради України N 2786-12 від 17.11.92 "Про приєднання до міжнародної конвенції про пошук і рятування на морі 1972 року") та ін. Крім того, зазначається, що водні транспортні суспільні відносини регулюються міжнародними морськими звичаями.
Господарська діяльність з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом підлягає ліцензуванню, згідно Закону України “Про ліцензування певних видів господарської діяльності” та постанови Кабінету Міністрів України від 14.11.2000р. N1698 "Про затвердження переліку органів ліцензування". Ліцензійні умови з провадження такої діяльності встановлені спільним наказом Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва, Мінтрансу України від 30.01.2002р. за №11/50 (Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 лютого 2002 р. за N 152/6440) “Про затвердження Ліцензійних умов провадження господарської діяльності з надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів річковим, морським транспортом”.
До складу морського транспорту входять підприємства морського транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, судноремонтні заводи, морські шляхи сполучення, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні і постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури, науково-дослідні, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу морського транспорту.
До складу річкового транспорту входять підприємства річкового транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, порти і пристані, судна, суднобудівно-судноремонтні заводи, ремонтно-експлуатаційні бази, підприємства шляхового господарства, а також підприємства зв'язку, промислові, торговельні, будівельні та постачальницькі підприємства, навчальні заклади, заклади охорони здоров'я, фізичної культури та спорту, культури, проектно-конструкторські організації та інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу річкового транспорту.
Основним органом, що здійснює управління морським і річковим транспортом, є Державний департамент морського і річкового транспорту України (Укрморрічфлот), положення про який затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.2000, № 584.
Основними завданнями Укрморрічфлоту є: участь у межах компетенції у реалізації державної політики в галузі морського і річкового транспорту; забезпечення розвитку морського і річкового транспорту з метою задоволення потреб населення і суспільного виробництва у морських і річкових перевезеннях; здійснення державного контролю за додержанням суб'єктами тгосподарювання, що виконують перевезення пасажирів та вантажів морським і річковим транспортом, вимог нормативно-правових актів, стандартів і правил, які регулюють перевезення пасажирів та вантажів морським і річковим транспортом; додержання вимог законодавства щодо забезпечення безпеки судноплавства.
Як орган державного управління Укрморрічфлот має право видавати накази організаційно-розпорядчого характеру.
З метою забезпечення безпеки судноплавства із забов’язаннями міжнародних договорів було створено Головну державну інспекцію України з безпеки судноплавства (Держфлотінспекція України), положення про яку затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 30.12.1998, №2098, яка здійснює державний нагляд за безпекою судноплавства на морському і річковому транспорті та підпорядковується Мінтрансу.
Держфлотінспекція відповідно до покладених на неї завдань: здійснює контроль за виконанням вимог міжнародних договорів України та законодавства України і правил безпеки судноплавства на суднах, у судноплавних компаніях, морських і річкових портах, територіальному морі, внутрішніх водах і на внутрішніх водних шляхах; здійснює контроль держави прапору за виконанням міжнародних договорів України з безпеки судноплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден, що плавають під прапором України, незалежно від форми власності (за винятком флоту рибної промисловості); здійснює контроль держави порту за відповідністю суден, що заходять у порти України, незалежно від їх прапору, діючим стандартам безпеки мореплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден; здійснює контроль держави порту за відповідністю суден, що заходять у порти України, територіальне море та внутрішні води, незалежно від їх прапора, стандартам безпеки мореплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден; перевіряє готовність аварійно-рятувальних служб, служб загальної безпеки відомчої пожежної охорони на морському і річковому транспорті до проведення роботи із запобігання і ліквідації наслідків аварій, пожеж, актів тероризму, піратства, катастроф та інших подій; контролює та координує діяльність цих служб; вживає заходів до виконання міжнародних норм і правил з питань безпеки судноплавства, запобігання забрудненню довкілля із суден; здійснює контроль за організацією безпечного перевезення вантажів на морських і річкових суднах та підготовкою відповідної інформації про вантажі; організовує проведення розслідувань причин аварій і катастроф, пов'язаних з торговельним судноплавством; організовує і забезпечує роботу морської системи зв'язку та радіонавігації, зокрема системи Глобальної морської системи зв'язку; здійснює контроль за навігаційно-гідрографічним забезпеченням судноплавства в територіальному морі та внутрішніх морських водах і на внутрішніх водних шляхах України; проводить реєстрацію суден.
Держфлотінспекція має право: безперешкодно у будь-який час перевіряти судна, підприємства, установи, організації щодо забезпечення ними безпеки судноплавства; скасовувати в установленому порядку вказівки посадових осіб, якщо вони суперечать вимогам безпеки судноплавства; давати обов'язкові для виконання посадовими особами приписи щодо усунення порушень вимог нормативних актів з питань безпеки судноплавства і контролювати їх виконання в установлені терміни; забороняти експлуатацію суден і виконання робіт, що створюють загрозу життю та здоров'ю людей, до усунення порушень вимог нормативних актів з питань безпеки судноплавства; вносити пропозиції про відсторонення від роботи працівників, дії яких можуть спричинити катастрофи, аварії, події або створити загрозу їх виникнення; подавати пропозиції про невідповідність окремих посадових осіб займаним посадам; безплатно одержувати від міністерств, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій інформацію, необхідну для виконання покладених на Держфлотінспекцію завдань; вносити Мінтрансу пропозиції щодо кандидатури для призначення на посаду капітана морського або річкового порту; за дорученням Мінтрансу та погодженням з МЗС брати участь у роботі Міжнародної морської організації та інших міжнародних організацій з питань безпеки судноплавства, запобігання забрудненню довкілля із суден та з питань рятування на морі, а також ліквідації наслідків аварій, катастроф; в установленому порядку зупиняти судна чи забороняти їх рух на окремих ділянках судноплавних шляхів; розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення і накладати адміністративні стягнення.
Держфлотінспекція видає накази в межах своєї компетенції, організовує і перевіряє їх виконання. Рішення Держфлотінспекції з питань безпеки судноплавства та запобігання забрудненню довкілля із суден, видані в межах її компетенції, є обов'язковими для виконання посадовими особами підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності та громадянами. Держфлотінспекцію очолює начальник, якого призначає на посаду та звільняє з посади Кабінет Міністрів України за поданням Мінтрансу.
Cтаршими державними інспекторами-капітанами, державними інспекторами-капітанами, старшими державними інспекторами, державними інспекторами Державної інспекції судноплавного нагляду Держфлотінспекції України проводиться огляд суден, які здійснюють плавання (експлуатуються) на внутрішніх водних шляхах України. Відповідний порядок встановлений наказом Мінтрансу України від 19.04.2001 №225 (зареєстровано в Мін’юсті України 7 травня 2001 р. за N 400/5591) “Про затвердження Інструкції про огляд суден, які здійснюють плавання (експлуатуються) на внутрішніх водних шляхах України”.
Огляди суден здійснюються з метою виявлення відповідності судна та його екіпажу вимогам нормативних документів, що регламентують безпеку судноплавства, і бувають обов'язкові та профілактичні. Огляди можуть бути виконані як при стоянці судна, так і при здійсненні ним плавання. Обов'язкові огляди суден проводяться не менше одного разу на рік з метою продовження дії суднових документів, після міжнавігаційного періоду, зимового відстою або ремонту, перед уведенням суден в експлуатацію або плаванням у льодових умовах, а також після аварійного транспортного випадку чи при виявленні пошкоджень судна. Профілактичні огляди суден виконуються в навігаційний період (у період експлуатації судна), але не менше одного разу в три місяці.
Під час огляду перевіряються: виконання приписів органів контролю; укомплектованість судна екіпажем; наявність необхідних написів і знаків згідно з діючою Настановою з боротьби за живучість судна; відповідність судна району плавання, габаритам судноплавного шляху, типовим схемам формування составів; виконання норм пасажиромісткості та вантажопідйомності; наявність та справність навігаційних, електронавігаційних та штурманських приладів; наявність та стан рятувальних засобів, піротехніки, аварійного забезпечення згідно з вимогами класифікаційного товариства; правильність ведення суднового вахтового журналу, відповідність записів вимогам нормативних документів з безпеки судноплавства; підготовка екіпажу до виконання своїх обов'язків за судновими тривогами та інше.
Виходячи з результатів огляду, посадовою особою Інспекції робиться запис у єдину книгу оглядів (або складається акт чи надається припис), де перераховуються виявленні недоліки і вказується термін їх усунення або забороняється експлуатація судна. Посадова особа Інспекції, що здійснює огляд судна, несе відповідальність за відповідність записів фактичному стану судна згідно з чинним законодавством. Посадова особа Інспекції має право заборонити експлуатацію судна у випадках, встановлених зазначеним наказом.
Автомобільний транспорт - галузь транспорту, яка забезпечує задоволення потреб населення та суспільного виробництва у перевезеннях пасажирів та вантажів автомобільними транспортними засобами.
До складу автомобільного транспорту входять підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, авторемонтні і шиноремонтні підприємства, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства, а також автовокзали і автостанції, навчальні заклади, ремонтно-будівельні організації та соціально-побутові заклади, інші підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу автомобільного транспорту. Управління автомобільним транспортом здійснює Міністерство транспорту України.
Державне регулювання та контроль у сфері автомобільного транспорту реалізується шляхом проведення центральними та місцевими органами виконавчої влади, державними органами управління автомобільним транспортом, органами місцевого самоврядування економічної, тарифної, науково-технічної та соціальної політики, ліцензування, стандартизації та сертифікації на автомобільному транспорті, задоволення потреб автомобільного транспорту в паливно-енергетичних і матеріально-технічних ресурсах і транспортних засобах.
Основними функціями державного регулювання діяльності автомобільного транспорту є:
? формування ринку послуг;
? контроль за виконанням законодавства про автомобільний транспорт;
? нормативно-правове регулювання з питань автомобільного транспорту;
? ліцензування діяльності перевізників;
? стандартизація і сертифікація;
? організація та контроль автомобільних перевезень;
? тарифна, інноваційна та інвестиційна політика;
? державне замовлення на соціально значущі послуги автомобільного транспорту загального користування;
? захист прав споживачів послуг автомобільного транспорту.
Згідно Закону України “Про автомобільний транспорт” систему органів державного регулювання автомобільного транспорту складають Верховна Рада України, яка визначає основні напрямки державної політики у сфері автомобільного транспорту, законодавчі основи її реалізації; Кабінет Міністрів України здійснює загальне державне регулювання діяльності автомобільного транспорту відповідно повноважень.
Центральний орган виконавчої влади в галузі транспорту (Мінтранс України) забезпечує проведення державної політики на автомобільному транспорті через свої територіальні органи, службу міжнародних автомобільних перевезень та урядовий орган державного управління на автомобільному транспорті. Місцеві державні адміністрації організовують та контролюють автомобільні перевезення відповідно до законодавства, оскільки дозвіл на використання засобів автомобільного транспорту видається лише при його стандартизації та сертифікації. Порядок проведення сертифікації товарів і послуг на автомобільному транспорті визначає Кабінет Міністрів України.
Урядовим органом державного управління у галузі автомобільного транспорту, що діє у складі Мінтрансу та йому підпорядковується є Державний департамент автомобільного транспорту (Укравтотранс), діяльність якого регламентовано Постановою Кабінету Міністрів України №586 від 30.03.2000 р., а також у Статутом автомобільного транспорту України, який визначає обов'язки, права та відповідальність автотранспортних підприємств, організацій, незалежно від їх відомчого підпорядкування, а також громадян, що користуються автомобільним транспортом.
Укравтотранс відповідно до покладених на нього завдань: розробляє проекти нормативно-правових актів, пов'язаних з регулюванням діяльності автомобільного транспорту; бере участь у формуванні державної економічної, інвестиційної політики у галузі автомобільного транспорту в межах єдиного транспортно-дорожнього комплексу; проводить моніторинг ринку автотранспортних послуг та сприяє розвитку конкуренції; здійснює регулювання перевезень автомобільним транспортом у місцевому сполученні, забезпечує організацію перевезень пасажирів у міжміському та пасажирів і вантажів у міжнародному сполученні; забезпечує реалізацію державної політики у сфері міжнародних автомобільних перевезень пасажирів і вантажів; формує маршрутну мережу регулярного міжнародного автобусного сполучення, погоджує з відповідними органами інших держав квоти дозволів на міжнародні автомобільні перевезення пасажирів і вантажів; організовує проведення сертифікації дорожніх транспортних засобів та послуг автомобільного транспорту; організовує та проводить конкурси на перевезення пасажирів автомобільним транспортом, укладає договори на перевезення пасажирів з автоперевізниками - переможцями конкурсів і контролює їх виконання; погоджує у встановленому порядку технічні вимоги та стандарти щодо розроблення нової автомобільної техніки, її ремонту та експлуатації, бере участь в роботі приймальних комісій з питань виробництва нової автомобільної техніки; розглядає і вносить пропозиції щодо доцільності створення, реорганізації, ліквідації підприємств автотранспорту.
Територіальними органами Мінтрансу є автотранспортні управління в Автономній Республіці Крим та областях. Управління підпорядковані Державному департаменту автомобільного транспорту. Їх правовий статус врегульований постановою Кабінету Міністрів України від 4 грудня 1998 р. №1913 “Положення про автотранспортні управління Міністерства транспорту”.
Управління:
? розробляють проекти нормативно-технічної документації, пов'язані з регулюванням діяльності автотранспорту, вдосконаленням контролю за виконанням транспортного законодавства;
? забезпечують відповідно до законодавства державне регулювання діяльності та контроль за виконанням суб'єктами підприємницької діяльності правил перевезень пасажирів і вантажів, вимог законодавства щодо безпеки транспортного процесу, інших нормативних актів, що визначають порядок функціонування автомобільного транспорту;
? здійснюють у випадках, передбачених законодавством, сертифікацію транспортних послуг з перевезення пасажирів на постійних автобусних маршрутах;
? проводять конкурси на перевезення пасажирів автомобільним транспортом на міжміських та приміських маршрутах;
? перевіряють відповідність облаштування автобусних маршрутів та автотранспортних засобів вимогам "Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту" і узгоджують відкриття маршрутів.
Особливе місце серед нормативних актів, норми яких регулюють діяльність автомобільного транспорту, посідає Постанова Кабінету Міністрів України від 10.11.2001 р. №1306 “Про Правила дорожнього руху”, якою визначено єдиний порядок дорожнього руху на усій території України. При цьому прямо вказано на те, що інші нормативні акти, що стосуються особливостей дорожнього руху (перевезення спеціальних вантажів, експлуатація транспортних засобів окремих видів, рух на закритій території тощо), повинні ґрунтуватись на вимогах Правил дорожнього руху. Так, окремою Постановою Кабінету Міністрів України від 18 січня 2001 року №30 затверджено Правила проїзду великогабаритних та великовагових транспортних засобів автомобільними дорогами, вулицями та залізничними переїздами.
Порядок здійснення міських, приміських, міжміських і міжнародних перевезень пасажирів, багажу, ручної поклажі та посилок, перевезень організованих груп дітей і туристів, а також обслуговування громадян на автостанціях, автовокзалах визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 18.02.1997 р. №176 “Про затвердження Правил надання послуг пасажирського автомобільного транспорту” (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 29.01.2003 р. №141). Нормами постанови визначено, що порядок і умови організації перевезень пасажирів та вантажу згідно з вимогами цих Правил визначаються Мінтрансом. Підприємства транспорту та інші пасажирські перевізники надають послуги на підставі державних контрактів, державних замовлень і договорів про перевезення пасажирів з урахуванням економічної ефективності провізних можливостей транспорту. Пасажирським автомобільним транспортом загального користування надаються послуги з перевезення пасажирів, ручної поклажі, багажу і посилок від місця посадки до місця призначення. Для визначення перевізника, автобуси якого будуть обслуговувати маршрут, замовник перевезень оголошує та проводить конкурс.
Замовником перевезень залежно від виду автобусного маршруту загального користування може бути:
? виконавчий орган сільської, селищної, міської ради – на міських автобусних маршрутах загального користування;
? районна держадміністрація - на приміських автобусних маршрутах загального користування, що не виходять за межі території району;
? Рада міністрів Автономної Республіки Крим чи обласна держадміністрація - на приміських автобусних маршрутах загального користування, що виходять за межі території району, але не виходять за межі території Автономної Республіки Крим чи області, та на внутрішньообласних маршрутах загального користування;
? урядовий орган державного управління в галузі автомобільного транспорту - на міжобласних і міжнародних автобусних маршрутах загального користування.
Умови та маршрут перевезення пасажирів у приміському міжміському сполученні (у межах Київської області), пунктом призначення якого є столиця України - м.Київ, погоджуються з Київською міською радою.
Міжнародні регулярні, нерегулярні і маятникові перевезення пасажирів автомобільним транспортом загального користування повинні здійснюватися згідно із законодавством України, міжнародними договорами України та законодавством держав, на території яких вони здійснюються.
Господарська діяльність щодо надання послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом підлягає ліцензуванню відповідно до Закону України від 1 червня 2000 р. №1775-ІІІ “Про ліцензування певних видів господарської діяльності”. Відповідний порядок здійснення ліцензування передбачений наказом Мінтрансу України №16 від 15.01.2001 р. “Про ліцензування господарської діяльності по наданню послуг з перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом”. Відповідно цього наказу органом ліцензування визначено Укравтотранс та територіальні органи Мінтрансу, що підпорядковані Укравтотрансу, яким делеговані повноваження видачі ліцензій по наданню послуг з внутрішніх перевезень (у межах території України) пасажирів і вантажів автомобільним транспортом.
До складу авіаційного транспорту входять підприємства повітряного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів і вантажів, аерофотозйомки, сільськогосподарські роботи, а також аеропорти, аеродроми, аероклуби, транспортні засоби, системи управління повітряним рухом, навчальні заклади, ремонтні заводи цивільної авіації та інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що забезпечують роботу авіаційного транспорту.
Авіація як галузь - це усі види підприємств, організацій та установ, діяльність яких спрямована на створення умов та використання повітряного простору людиною за допомогою повітряних суден. Повітряне судно – це летальний апарат, що тримається в атмосфері за рахунок його взаємодії з повітрям, відбитим від земної поверхні, і здатний маневрувати в тривимірному просторі. Повітряні судна бувають державні (використовуються на військовій, міліцейській або митній службі і зареєстровані у державному реєстрі), цивільні (зареєстровано у державному реєстрі цивільних повітряних суден), експериментальні (до державного реєстру не заноситься, призначене для проведення випробувань або дослідно-конструкторських робіт).
У статті 21 Закону України “Про транспорт” визначено, що авіаційний транспорт входить до складу єдиної транспортної системи як структурна складова транспорту загального користування.
Постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 2001 р. N 919 “Про додаткові заходи на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 вересня 2000 року” та на виконання Указу Президента України від 18 жовтня 2000 р. N 1143 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 вересня 2000 року “Про стан авіаційного транспорту та авіаційної промисловості України” було прийнято Державну комплексну програму розвитку авіаційного транспорту України на період до 2010 року та Програму фінансового оздоровлення підприємств авіаційного транспорту. Програмою передбачено, зокрема, створення Державного лізингового фонду для реалізації та оновлення вітчизняної авіаційної техніки. У процесі реалізації цього полаженння повинна бути забезпечена спільна діяльність Міністерства транспорту, Міністерства економіки, Міністерства фінансів, Міністерства промислової політики та щорічні видатки у Державному бюджеті України на поточний період.
Центральним органом, що здійснює управління цивільною авіацією є Державний департамент авіаційного транспорту України (Укравіація) Міністерства транспорту України, Положення про який затверджено постановою Кабінету Міністрів України №708 від 23.05.2006.
Укравіатранс відповідно до покладених на нього завдань: реалізує державну економічну, тарифну, фінансову, кадрову, науково-технічну, інвестиційну, соціальну політику в галузі цивільної авіації та розробляє на основі результатів аналізу авіаційної діяльності пропозиції щодо її вдосконалення; розробляє прогнози, проекти програм і концепцій розвитку цивільної авіації; здійснює контроль за ефективним використанням повітряного простору України, забезпечує обслуговування повітряного руху, а також раціональний та ефективний розподіл повітряного простору України в інтересах національної економіки та оборони; розробляє заходи щодо зменшення шкідливого впливу авіаційної діяльності на навколишнє природне середовище та здійснює нагляд за їх проведенням; організовує розроблення та здійснення заходів підтримки льотної придатності повітряних суден, ефективності їх експлуатації та інженерного забезпечення авіаційної діяльності; погоджує технічні вимоги до розроблення нової цивільної авіаційної техніки, радіоелектронних засобів забезпечення польотів, навігації, зв'язку, автоматизованих систем управління повітряним рухом та тренажерів; проводить експертизу проектів будівництва і реконструкції аеропортів стосовно дотримання вимог авіаційної безпеки та подає висновки Мінтрансзв'язку, погоджує проекти будівництва об'єктів на приаеродромній території та об'єктів, що можуть впливати на роботу радіотехнічних приладів цивільної авіації; сприяє створенню системи інформаційного забезпечення авіаційної діяльності; організовує ведення статистичного обліку в галузі цивільної авіації та надання інформації відповідним органам; розробляє відповідно до закону та подає Мінтрансзв'язку проекти міжнародних договорів, призначає авіаційних перевізників відповідно до положень міжурядових договорів про повітряне сполучення; забезпечує надходження коштів до Державного спеціалізованого фонду фінансування загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність.
Відповідно до стандартів та рекомендованої практики Міжнародної організації цивільної авіації (ІКАО) та на виконання вимог Повітряного кодексу України та Державної комплексної програми розвитку авіаційного транспорту України на період до 2010 року, схваленої постановою Кабінету Міністрів України від 27 липня 2001 р. N 919 “Про додаткові заходи на виконання рішення Ради національної безпеки і оборони України від 27 вересня 2000 року”, з метою створення єдиної системи управління безпекою польотів цивільної авіації України прийнято Положення про систему управління безпекою польотів на авіаційному транспорті (затверджене наказом Мінтрансу України від 19.08.2003 р. №650, зареєстровано у Мін’юсті України 29 серпня 2003 р. за №754/8075). Положенням визначено порядок організації робіт щодо попередження авіаційних подій, завдання та функції управління, органи, об’єкти та суб’єктів управління, встановлено форми контролю за виконанням робіт.
Так, комплексне управління безпекою транспорту здійснює Міністерство транспорту України, а Укравіатранс здійснює управління безпекою польотів у цивільній авіації відповідно до Повітряного кодексу та Положення про Державний департамент авіаційного транспорту шляхом нормативного регулювання діяльності всіх суб’єктів цивільної авіації, проведення реєстрації та сертифікації об’єктів і суб’єктів, ліцензування їх діяльності та здійснення контролю та нагляду за забезпеченням безпеки польотів повітряних суден. Управління безпекою польотів у авіакомпаніях і в авіапідприємствах здійснюють перші керівники експлуатантів (авіакомпаній та авіапідприємств). Експлуатанти впроваджують відповідну систему управління безпекою польотів авіакомпанії (авіапідприємства).
Державний орган по нагляду за безпекою польотів повітряних суден України здійснює облік авіаційних подій, а також актів незаконного втручання у діяльність цивільної авіації України, включаючи й ті, що сталися з іноземними повітряними суднами на території України і українськими повітряними суднами за межами України. Відомості про стан безпеки цивільної авіації України державний орган по нагляду за безпекою польотів повітряних суден України зобов'язаний надавати органам державного регулювання діяльності авіації України та ІКАО (ст.88 Повітряного кодексу України).
Управління авіаційним транспортом на місцях здійснюється також адміністраціями авіаційних підприємств, у межах власної компетенції.
Важливим є те, що чинним законодавством передбачено право здійснення господарської і комерційної діяльності в галузі авіації. Умовами їх здійснення є передбачені процедури ліцензування, сертифікації, реєстрації.
Правом на здійснення господарської і комерційної діяльності в галузі авіації може володіти будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається експлуатацією, технічним обслуговуванням, ремонтом, виробництвом, розробкою та іншою діяльністю в галузі авіаційної техніки та одержала ліцензію, якщо це передбачено законодавством України. Будь-яка юридична чи фізична особа, яка займається діяльністю, пов'язаною з розробкою, виробництвом, ремонтом і експлуатацією цивільної авіаційної техніки, повинна одержати від державного органу з питань сертифікації і реєстрації сертифікат, що підтверджує відповідність рівня технічної підготовки вказаної особи вимогам відповідних авіаційних правил України.
Повітряним кодексом України передбачено, що державне повітряне судно, якщо воно використовується на військовій, митній, прикордонній та міліцейський службах повинно бути зареєстроване у реєстрі державних повітряних суден, а реєстрацію цивільних повітряних суден має бути здійснено у державному реєстрі цивільних повітряних суден. Правила реєстрації державних повітряних суден України встановлює Міністерство оборони України.
Цивільне повітряне судно нової конструкції (нового типу) повинно бути сертифіковано на відповідність його діючим в Україні нормам льотної придатності і мати сертифікат типу.
Кожний виготовлений в Україні екземпляр цивільного повітряного судна повинен бути сертифікований на відповідність його конструкції, характеристик та експлуатаційно-технічної документації вимогам, передбаченим правилами сертифікації цивільних повітряних суден України.
Цивільні повітряні судна підлягають обов'язковій реєстрації і можуть бути зареєстровані тільки в одній державі.
Цивільному повітряному судну, занесеному до державного реєстру повітряних суден України, видається реєстраційне посвідчення, що є фактом визнання його національної належності. З моменту занесення повітряного судна до державного реєстру повітряних суден України всі записи, зроблені раніше стосовно цього повітряного судна у реєстрах повітряних суден інших держав, не визнаються Україною. Таким же чином не визнається Україною занесення повітряного судна України до реєстру повітряних суден іншої держави, якщо це повітряне судно не виключено з державного реєстру повітряних суден України.
Цивільні повітряні судна підлягають перереєстрації у державному реєстрі цивільних повітряних суден України у разі зміни власника повітряного судна, а також в інших випадках, передбачених правилами реєстрації цивільних повітряних суден України.
Правила реєстрації цивільних повітряних суден України розробляються та вводяться в дію державним органом з питань сертифікації та реєстрації.
Після реєстрації повітряного судна в державному реєстрі цивільних повітряних суден України власник такого судна повинен отримати в державному органі з питань сертифікації і реєстрації відповідне посвідчення (сертифікат) про придатність його до виконання польотів як бортовий документ. Процедура сертифікації також передбачена і для цивільних повітряних суден, що імпортуються в Україну. Для цивільних повітряних суден, що експортуються, передбачено проведення випробувань і сертифікацію, а також видачу експортного посвідчення про придатність для польотів та інші сертифікаційні документи, що встановлюється правилами сертифікації цивільних повітряних суден України (Правила сертифікації експлуатантів, затверджені наказом Міністерства транспорту України від 29.05.98 N 204, зареєстровані в Мін’юсті України 09.09.98 за N 552/2992).
Відповідно постанові Кабінету Міністрів України від 3.10.1997 р. №1095 “Про сертифікацію авіаційної техніки та її компонентів” передбачено, що сертифікація до завершення формування національної системи сертифікації авіаційної техніки здійснюється Міждержавним авіаційним комітетом спільно з Міністерством транспорту і Державною авіаційною адміністрацією України з видачею відповідних документів.
Обов’язковій сертифікації на відповідність діючим в Україні кваліфікаційним вимогам за професійною ознакою підлягає авіаційний персонал. Авіаційний персонал - це особовий склад авіаційного підприємства, організації, підрозділу, навчального закладу, що складається з авіаційних спеціалістів за професійною ознакою. До складу авіаційного персоналу входять:
Особливість державного регулювання у цій сфері транспорту визначається призначенням авіаційного транспорту – забезпечення потреб громадян, держави у перевезеннях. У зв’язку з цим (за призначенням) авіаційний транспорт можна розділити на два види: державний і цивільний. Таке виділення дозволяє здійснити певне узагальнення щодо особливостей регулюючої діяльності конкретного виду авіаційного транспорту. Стосовно державного транспорту діяльність щодо регулювання відбувається на засадах паритетного використання прямих і непрямих методів. Щодо цивільного транспорту – регулювання його діяльності здійснюється за допомогою, в основному, непрямих методів. Спільним для усіх видів транспорту є обов’язкові процедури реєстрації та сертифікації, які здійснюються з метою забезпечення безпеки перевезень повітряними суднами, надання послуг аеропортами, а також контроль та нагляд за забезпеченням безпеки польотів повітряних суден. Особливим – додатково передбачена процедура ліцензування для цивільного авіатранспорту. Особливістю регулювання авіаційного транспорту є також і те, що підставою виникнення цивільно-правових відносин є акт організаційно-розпорядчого характеру, тобто той, що містить норми адміністративного права. Зокрема, це стосується видачі ліцензій, здійснення сертифікації та реєстрації, існують й акти, якими регулюються зміни у організації діяльності авіаційного транспорту.
Систему трубопровідного транспорту України становлять: магістральний трубопровідний транспорт (технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об'єктами і спорудами, зв'язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів; промисловий трубопровідний транспорт (немагістральні трубопроводи в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газопровідні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи).
Відносини в галузі трубопровідного транспорту регулюються Законом України "Про транспорт" та Законом України „Про трубопровідний транспорт”.
Основними принципами державної політики у сфері трубопровідного транспорту, враховуючи його пріоритетність в економіці України, є:
? забезпечення надійного та безпечного функціонування трубопровідного транспорту;
? забезпечення виконання першочергових завдань, спрямованих на підтримку обороноздатності держави;
? координація науково-дослідних, пошукових, проектно-конструкторських, експертних та інших інженерних робіт і послуг у цій галузі;
? сприяння реконструкції і модернізації діючих об'єктів, оснащення їх сучасним ефективним обладнанням, автоматизованими системами обліку і контролю тощо;
? зменшення енергетичної залежності України від держав - експортерів традиційних енергоносіїв (нафти, газу та продуктів їх переробки);
? додержання екологічної безпеки трубопровідного транспорту;
? захист економічних інтересів України та законних інтересів підприємств і організацій трубопровідного транспорту;
? забезпечення якісних та безпечних послуг при транспортуванні енергоносіїв та хімічних продуктів через територію України;
? сприяння раціональному транспортуванню вуглеводнів, хімічних продуктів, води та інших продуктів і речовин;
? сприяння міжнародному співробітництву у сфері трубопровідного транспорту.
Державне управління у сфері трубопровідного транспорту здійснюють центральні та місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування в межах їх компетенції відповідно до чинного законодавства України. На особливий період безпосереднє керівництво підприємствами трубопровідного транспорту та контроль за їх діяльністю забезпечуються органами Міністерства оборони України.
Місцеві органи державної виконавчої влади, представницькі органи та органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень:
? погоджують розміщення споруд та інших об'єктів трубопровідного транспорту на землях, наданих у користування підприємствам трубопровідного транспорту згідно із Земельним кодексом України;
? вживають заходів щодо безпеки експлуатації підприємствами, установами та організаціями об'єктів трубопровідного транспорту;
? беруть участь у складанні та узгодженні планів захисту персоналу і населення, спільних заходів щодо виконання робіт в умовах надзвичайного стану;
? забезпечують оповіщення та інформування населення про заходи захисту і правила поведінки в умовах надзвичайного стану, а також під час експлуатації об'єктів трубопровідного транспорту із залученням до цієї роботи спеціалістів підприємств трубопровідного транспорту;
? приймають від підприємств, установ та організацій трубопровідного транспорту матеріали виконавчої зйомки і надають їх іншим підприємствам, установам та організаціям у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Підприємства, установи та організації, що експлуатують трубопроводи, які підпорядковані різним відомствам, але розташовані в одному технічному коридорі, повинні узгодити умови їх експлуатації, а також мати погоджений з Міністерством оборони України та Штабом Цивільної оборони України план взаємодії і взаємодопомоги під час виконання робіт в особливий період.
Повноваження щодо державного регулювання діяльності суб’єктів природних монополій в електроенергетиці та нафтогазовому комплексі має Національна комісія регулювання електроенергетики України (відповідно Указу Президента України від 14 березня 1995 року N 213/95 (В редакції Указу Президента N 335/98 від 21.04.98 ) “Про заходи щодо забезпечення діяльності Національної комісії з питань регулювання електроенергетики України” (із змінами)).
Згідно статті 13 Закону України “Про трубопровідний транспорт” діяльність, пов'язана з проектуванням, будівництвом, ремонтом та експлуатацією об'єктів трубопровідного транспорту, здійснюється на підставі спеціального дозволу (ліцензії) і підлягає обов'язковій сертифікації. Ліцензії видаються уповноваженими на те центральними органами державної виконавчої влади у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Охорона об'єктів магістрального трубопровідного транспорту здійснюється спеціальними відомчими підрозділами цих підприємств, порядок роботи яких визначається Правилами охорони магістральних трубопроводів, затвердженими Кабінетом Міністрів України. Охорона (у тому числі пожежна) найбільш важливих об'єктів трубопровідного транспорту, включаючи лінійну частину, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України, здійснюється також органами Міністерства внутрішніх справ України на договірних засадах (ст. 19 Закону України “Про трубопровідний транспорт”).
Охорона об'єктів магістрального трубопровідного транспорту здійснюється спеціальними підрозділами охорони підприємств магістрального трубопровідного транспорту (далі – спеціальні підрозділи охорони) відповідно до переліку об'єктів, затвердженого керівником підприємства.
Будівельні, ремонтні, земляні, геологорозвідувальні, бурові, підривні гірничі, землечерпальні та поглиблювальні роботи на земельних ділянках, розташованих у межах охоронних зон, у місцях, де магістральні трубопроводи проходять через ріки, водойми та болота, торфорозробка та організація кар'єрів для добування корисних копалин проводяться лише за письмовою згодою підприємств магістрального трубопровідного транспорту та відповідних органів державного нагляду і контролю.
З 1 жовтня 1997 року запроваджено декларування транзитних товарів, що переміщуються магістральними трубопроводами (наказ Державної митної служби України від 12.09.1997р. №425 “Про декларування транзитних товарів, що переміщуються магістральними трубопроводами та лініями електропередач”).
Контроль у сфері трубопровідного транспорту спрямовується на забезпечення додержання вимог законодавства про трубопровідний транспорт органами державної виконавчої влади, представницькими органами та органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами та організаціями незалежно від форм власності та видів діяльності і громадянами.
Державний контроль у сфері трубопровідного транспорту здійснюється відповідними міністерствами та відомствами, органами державного нагляду і контролю та іншими спеціально уповноваженими на те державними органами, а також представницькими органами та органами місцевого самоврядування відповідно до законодавства України.
За транспортування нафти магістральними трубопроводами та за транзитне транспортування трубопроводами аміаку до Державного бюджету України сплачується рентна плата, що передбачено відповідною Постановою Кабінету Міністрів України від 29.11.2000 р. №1742.
Зв’язок – це складова частина господарської і соціальної інфраструктури країни. Вона функціонує як системний виробничо-господарський комплекс, призначений для задоволення потреб населення, органів державної влади щодо господарюючих суб’єктів та інших юридичних осіб у послугах електричного зв’язку (мережі і засоби, що забезпечують телефонний, телеграфічний, факсимільний зв’язок, передачу даних, включаючи і обмін між ЕОМ, а також телевізійне, звукове, радіо- і проводового мовлення) та поштового зв’язку (єдина технологічна мережа підприємств зв’язку і транспортних засобів, що забезпечують приймання, перевезення та доставку поштових відправлень, а також організують на договірній основі експедиторську службу, доставку та розповсюдження періодичної преси).
Зміст управління у сфері комунікацій полягає в організації ефективного функціонування всіх засобів зв'язку, роботи підвідомчих систем, у встановленні відповідних правил експлуатації цих систем, в забезпеченні безпеки та охорони об'єктів зв'язку та в регулюванні правил поведінки користувачів послуг зв'язку.
Вказані відносини регулюються на основі Закону України "Про телекомунікації", Закону України "Про поштовий зв’язок".
В сучасний період засоби зв'язку також перебувають у віданні Міністерства транспорту, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Міністерства оборони та інших центральних органів виконавчої влади України.
Ці державні органи здійснюють управління зв'язком відомчого користування.
Урядовим органом державного управління, який діє у складі Мінтрансзв'язку та підпорядковується йому є Державний департамент з питань зв'язку та інформатизації (Держзв'язку), діяльність якого регламентовано постановою Кабінету Міністрів України N 1264, від 22.09.2004.
Держзв'язку відповідно до покладених на нього завдань: 1) вносить пропозиції щодо державної політики у сферах телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку і реалізує її у межах своїх повноважень; 2) забезпечує проведення державної політики у сфері користування радіочастотним ресурсом України; 3) розробляє за участю Національної комісії з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), міністерств та інших центральних органів виконавчої влади проекти Концепції розвитку телекомунікацій України та інших концепцій у сферах інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку; 4) бере участь у реалізації державного замовлення на виконання робіт і поставок продукції для державних потреб, сприяє залученню інвестицій, новітніх технологій та використанню управлінського досвіду у сферах телекомунікацій, інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України та надання послуг поштового зв'язку; 5) розробляє єдині норми та стандарти щодо програмного забезпечення та обміну інформацією (єдині формати обміну даними) для органів державної влади та органів місцевого самоврядування; 6) встановлює вимоги до якості телекомунікаційних послуг та послуг поштового зв'язку, здійснює контроль за якістю послуг поштового зв'язку, забезпеченням поштової безпеки і таємниці інформації у сфері надання послуг поштового зв'язку; 7) організовує роботи, пов'язані із стандартизацією та сертифікацією засобів телекомунікацій та поштового зв'язку; встановлює технічні вимоги до телекомунікаційних мереж, засобів та об'єктів телекомунікацій; розробляє норми, правила і порядок проведення випробувань у сфері користування радіочастотним ресурсом України; 8) розробляє та забезпечує проведення технічної політики щодо формування номерного ресурсу та приведення його у відповідність з міжнародними вимогами; 9) розробляє на підставі пропозицій і за участю НКРЗ, Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Генерального штабу Збройних Сил, інших заінтересованих осіб Національну таблицю розподілу смуг радіочастот України і План використання радіочастотного ресурсу України та подає проекти цих документів на розгляд Мінтрансзв'язку; 10) розробляє порядок надання операторами телекомунікацій незалежно від форми власності ресурсів своїх мереж у користування державній системі урядового зв'язку, національній системі конфіденційного зв'язку, органам з надзвичайних ситуацій, безпеки, оборони, внутрішніх справ; 11) створює у межах своїх повноважень відповідні умови для реалізації Концепції розвитку телекомунікацій України шляхом впровадження принципів конкуренції, створення сприятливого інвестиційного клімату у сфері телекомунікацій; 12) вирішує у межах своєї компетенції питання щодо забезпечення зв'язку для потреб державної системи урядового зв'язку, національної системи конфіденційного зв'язку, органів безпеки, оборони, охорони правопорядку; 13) розробляє вимоги до надання послуг з пересилання поштових відправлень та поштових переказів; 14) розробляє зразки форменого одягу та нагрудних знаків персоналу національного оператора поштового зв'язку; 15) здійснює регулювання у сфері фельд'єгерського і спеціального поштового зв'язку в межах компетенції; 16) розробляє порядок та забезпечує проведення експертизи: проектів будівництва, реконструкції та модернізації телекомунікаційних мереж, споруд і засобів телекомунікацій та поштового зв'язку; проектів інформатизації органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування незалежно від джерел фінансування, а також проектів інформатизації підприємств, установ та організацій; 17) розробляє порядок проведення державної реєстрації комп'ютерних інформаційних систем та інформаційних ресурсів, здійснює управління та координацію діяльності з питань, пов'язаних з формуванням, використанням та захистом національних ресурсів; 18) забезпечує координацію діяльності з питань створення та інтеграції електронних інформаційних систем і ресурсів у Єдиний веб-портал органів виконавчої влади і надання інформаційних та інших послуг через електронну інформаційну систему "Електронний Уряд"; 19) здійснює заходи щодо управління та визначення уповноваженої організації з адміністрування адресним простором українського сегмента мережі Інтернет, у тому числі домену UA, виконує функції центрального засвідчувального органу системи електронного цифрового підпису; 20) розробляє і здійснює разом з іншими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування заходи, спрямовані на забезпечення інформаційно-аналітичної підтримки вирішення завдань національної безпеки, оборони та цивільної оборони; тощо.
Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики в інформаційній та видавничій сферах виступає Державний комітет телебачення і радіомовлення України (Держкомтелерадіо), який діє на підставі Указу Президента України N 920/2003 від 27.08.2003 .
Держкомтелерадіо відповідно до покладених на нього завдань: вживає разом з іншими органами виконавчої влади заходів щодо інформаційного забезпечення підтримки інноваційних процесів у державі та розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет, розширення спектра засобів і вдосконалення методів оприлюднення у мережі Інтернет об'єктивної соціально-політичної, економічної, освітньої, правової, науково-технічної та інших видів інформації про Україну; готує та подає Президентові України, Кабінету Міністрів України аналітичні матеріали про висвітлення засобами масової інформації найважливіших питань внутрішньої та зовнішньої політики держави; координує та здійснює методологічне забезпечення діяльності державних засобів масової інформації, у тому числі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії "Крим", обласних державних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, інформаційних агентств, а також державних видавництв, поліграфічних підприємств і підприємств книгорозповсюдження; вживає заходів для підвищення художньої якості вітчизняних телерадіопрограм, захисту суспільної моралі від негативного впливу низькопробної аудіо-, відеопродукції, а також конкурентоспроможності вітчизняної інформаційної продукції та поширення її на світовому ринку; веде Державний реєстр України видавців, виготовлювачів і розповсюджувачів видавничої продукції; здійснює ліцензування і реєстрацію спеціалізованих засобів масової інформації сексуального чи еротичного характеру, контроль за наявністю ліцензій у суб'єктів господарювання, додержання ними ліцензійних умов; тощо.
Безпосереднім органом регулювання у сфері телекомунікацій є Національна комісія з питань регулювання зв'язку (НКРЗ), яка утворюється відповідно до законодавства України, і повністю підконтрольна Президенту України. Діяльність НКРЗ полягає у: внесенні пропозицій до органів державної влади щодо проектів законів та інших нормативно-правових актів, стандартів у сфері телекомунікацій; забезпеченні державного нагляду за додержанням суб'єктами ринку законодавства про телекомунікації; здійсненні ліцензування та реєстрації у сфері надання телекомунікаційних послуг; здійсненні розподілу, присвоєння, обліку номерного ресурсу, видачу та скасування дозволів, нагляд за використанням номерного ресурсу; здійсненні контролю за якістю телекомунікаційних послуг та задоволенням попиту споживачів; встановленні порядку взаєморозрахунків між операторами телекомунікацій; отриманні безоплатно від операторів, провайдерів телекомунікацій статистичну звітність; прийнятті в межах своєї компетенції рішень, які є обов'язковими для виконання суб'єктами ринку телекомунікацій; застосовує в установленому законодавством порядку адміністративні стягнення до суб'єктів ринку телекомунікацій; передачі до Антимонопольного комітету України матеріали в разі виявлення порушень законодавства про захист економічної конкуренції; звертанні до суду з відповідними позовними заявами в разі порушення суб'єктами господарювання, що здійснюють діяльність на ринку телекомунікацій, законодавства про телекомунікації; забезпеченні досудового вирішення спорів між операторами, провайдерами телекомунікацій щодо взаємоз'єднання телекомунікаційних мереж; створенні реєстру операторів, провайдерів телекомунікацій, тощо.
Для здійснення нагляду за ринком телекомунікацій у складі НКРЗ створюється Державна інспекція зв'язку. Інспекція має право: безперешкодного доступу на територію і в приміщення операторів, провайдерів телекомунікацій; давати в межах своїх повноважень суб'єктам ринку телекомунікацій обов'язкові для виконання приписи щодо усунення порушень нормативно-правових актів; застосовувати в установленому законодавством порядку санкції за порушення законодавства про телекомунікації до суб'єктів ринку телекомунікацій; безоплатно отримувати від суб'єктів ринку телекомунікацій необхідні інформацію, пояснення та інші матеріали.
В Україні у сфері поштового зв'язку діють такі основні госпрозрахункові підприємства: Українське державне підприємство поштового зв'язку (Укрпошта), державне підприємство "Преса" та державне підприємство "Марка України".
Управління у сфері електричного зв'язку на рівні держави і областей є аналогічним управлінню Укрпошти. Українське державне підприємство електричного зв'язку "Укртелеком" є найбільшим і найпотужнішим суб'єктом господарювання на телекомунікаційному ринку України, який володіє первинною і вторинними мережами зв'язку, надає усі види телекомунікаційних послуг: міжнародний, міжміський та місцевий телефонний зв'язок, проводове мовлення, радіозв'язок, радіомовлення і телебачення, документальний електрозв'язок, відеоконференцзв'язок, надає в оренду цифрові канали, а також доступ до світової мережі Інтернет.
Ключові терміни:
Економіка, адміністративно-правове регулювання, господарська діяльність, монополіст, фінанси, банк, банківська система, транспорт, зв’язок, аграрна політика, регуляторна політика, податок, податкова система, ліцензування, державна реєстрація, квота, квотування, сертифікація, стандартизація, податкова інспекція, податкова міліція, підприємство, підприємницька діяльність, зовнішньоекономічна діяльність, митна політика, митниця, імпорт, експорт, реімпорт, реекспорт, транзит, асоціація, корпорація, концерн, консорціум, промисловість, будівництво, житлова сфера, комунікації.
Питання для самоконтролю:
1. Поняття та складові економіки як об’єкта адміністративно-правового регулювання.
2. Система суб’єктів управління у галузі економіки.
3. Міністерства, наділені повноваженнями управління у галузі економіки.
4. Роль і місце державних комітетів в адміністративно-правовому регулюванні економікою в Україні.
5. Місцеві органи виконавчої влади в адміністративно-правовому регулюванні економікою України.
6. Національний банк України: організаційно-правова структура та повноваження щодо економіки.
7. Особливості промисловості в Україні.
8. Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі транспорту в Україні.
9. Особливості адміністративно-правового регулювання в аграрно-
промисловому виробництві в Україні.
10. Особливості адміністративно-правового регулювання в галузі зовнішньоекономічної діяльності в Україні.
Тести-тренінги:
1. Мета державного управління в галузі транспорту та зв’язку:
А) своєчасне, повне і якісне задоволення потреб населення і суспільного виробництва в перевезеннях та електронному і поштовому зв’язку та потреб оборони держави, захист їх прав під час транспортного і комунікаційного обслуговування, безпечне функціонування транспорту;
Б) централізоване управління підприємствами транспорту та зв’язку, їх безпосереднє підпорядкування урядовому органу;
В) втручання у господарську діяльність підприємств транспорту та зв’язку, відволікання їх експлуатаційного персоналу на інші роботи для допомоги місцевим органам влади та самоврядування;
Г) правове регулювання транспортною та комунікаційною діяльністю, охорона праці та пожежної безпеки;
Д) здійснення контрольно-наглядових повноважень за діяльністю підприємств транспорту та зв’язку на регіональному рівні.
2. Центральним органом виконавчої влади в галузі видобувної промисловості є:
А) Міністерство транспорту України;
Б) Комітет з питання транспорту і зв’язку України;
В) Міністерство економіки України;
Г) Міністерство промислової політики України;
Д) Міністерство вугільної промисловості.
3. Основні завдання органу виконавчої влади в галузі транспорту і зв’язку є:
А) формування та реалізація державної політики в галузі транспорту, у сфері використання та обслуговування повітряного простору України, забезпечення безпеки руху, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, надання послуг поштового зв'язку, телекомунікацій та інформатизації, користування радіочастотним ресурсом України;
Б) здійснення державного нагляду транспортною системою України, додержання вимог законодавства щодо забезпечення безпеки на транспорті;
В) організація та координація діяльності щодо виконання вимог міжнародних договорів в сфері транспорту та зв’язку;
Г) надання обов’язкових для виконання посадовими особами приписів щодо усунення порушень в сфері зв’язку;
Д) встановлення вимог щодо заборони експлуатації транспорту на території України.
4. Міністр в галузі агропромислового виробництва України призначається на посаду та звільняється з посади:
А) в установленому законодавством порядку Верховною Радою України;
Б) в установленому законодавством порядку Президентом України;
В) в установленому законодавством порядку Кабінетом міністрів України;
Г) в установленому законодавством порядку Верховною Радою України за поданням Президента України;
Д) в установленому законодавством порядку Президентом України за поданням Кабінету міністрів України.
5. Урядовим органом державного управління, який діє у складі органу виконавчої влади в галузі транспорту та зв’язку України, і займається питаннями зв'язку та інформатизації є:
А) Державний департамент з питань зв’язку та інформатизації України;
Б) Державний комітет з питань зв’язку та інформатизації України;
В) Державна інспекція зв’язку України;
Г) Національна комісія з питань комунікацій України;
Д) Національна Рада з питань інформатизації України.
6. Спеціально уповноваженим органом, який реалізує державну політику у сфері підприємництва є:
А) Міністерство економіки України;
Б) Державний комітет фінансового моніторингу;
В) Міністерство фінансів Укараїни;
Г) Державний комітет України з питань регуляторної політики та підприємництва;
Д) Міністерство промислової політики України.
7. Визначення агропромислового комплексу:
А) охоплює усі стадії виробництва і реалізації сільськогосподарської
продукції та її переробки, виробництво засобів виробництва для сільського господарства і тісно пов'язаних з ним галузей, їх матеріально-технічне
забезпечення і виробниче обслуговування;
Б) централізоване управління сільхозпідприємствами, їх безпосереднє підпорядкування органу управління;
В) діяльність у сфері виробництва, заготівлі і переробки сільськогосподарської продукції та сировини здійснюють різноманітні
державні, колективні, приватні підприємства та організації, кооперативи,
товариства а також окремі громадяни;
Г) управління землями сільськогосподарського призначення, які виступають головним засобом виробництва в сільському господарстві;
Д) система агропромислового виробництва та систем управління агропромисловим комплексом.
8. Центральним органом виконавчої влади в галузі агропромислового комплексу є:
А) Міністерство транспорту України;
Б) Міністерство аграрної політики України;
В) Міністерство економіки України;
Г) Міністерство внутрішніх справ України;
Д) Міністерство транспорту та зв’язку України.
9. Державним підприємством (Компанією), визначає та погоджує з відповідними органами тарифи на електроенергію в Україні є:
А) Нафтогаз України;
Б) Укртелеком;
В) Енергоатом;
Г) Національна телекомпанія України;
Д) Укрпошта.
10. Центральним органом виконавчої влади, який не має повноважень в галузі економіки є:
А) Міністерство транспорту України;
Б) Міністерство аграрної політики України;
В) Міністерство економіки України;
Г) Міністерство внутрішніх справ України;
Д) Міністерство транспорту та зв’язку України.
Завдання на перерахування:
– центральні органи виконавчої влади України, які здійснюють адміністративно-правове регулювання у галузі економіки;
– завдання Міністерства економіки України;
– напрямки економічної політики України;
– основні засоби регулюючого впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання;
– завдання Міністерства фінансів України;
– повноваження Міністерства аграрної політики України;
– повноваження Національного банку України;
– повноваження Фонду державного майна України;
– повноваження Антимонопольного комітету України;
– основні завдання Контрольно-ревізійної служби України та Державного казначейства України;
– повноваження Державної податкової служби України;
– основні і похідні функції Державної податкової служби України;
– цілі державного регулювання ринку фінансових послуг;
– види транспорту;
– завдання Міністерства транспорту та зв’язку України;
– основні завдання Укрзалізниці;
– види зв’язку.
Завдання на порівняння:
– ліцензування і квотування;
– сертифікація і стандартизація;
– повноваження Державного казначейства України і Національного банку України;
– форми і методи діяльності Державної податкової служби України і Контрольно-ревізійної служби України;
– основні і похідні функції Державної податкової служби України;
– повноваження державних податкових інспекцій та податкової міліції;
– планова і позапланова ревізія або перевірка;
– банк і банківське об’єднання;
– банківське об’єднання і банківська система України;
– імпорт і експорт;
– реекспорт і транзит;
– асоціація і корпорація;
– концерн і консорціум.
Продовжить думку:
1. Державними комітетами, які мають повноваження у сфері економіки,
2. Фонд державного майна України покликаний ...
3. До регуляторної політики слід віднести ...
4. Основними завданнями Міністерства економіки України є: ...
5. Агропромисловий комплекс – це ...
6. Охорона території України від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантинних організмів є одним із завдань ...
7. Державне казначейство України діє відповідно до ...
8. Державна адміністрація залізничного транспорту України (Укрзалізниця) здійснює ...
9. Основними завданнями Укрморрічфлоту є: ...
10.Державна інспекція зв’язку України здійснює ...
Задачі
Завдання 1.
Державний реєстратор виконавчого комітету міської ради відмовив представнику нерезидента України, який бажав зареєструвати підприємницьку діяльність, мотивуючи відмову необхідністю особистої присутності нерезидента, який має намір зареєструватися в якості фізичної особи-суб’єкта підприємницької діяльності. Надайте правову оцінку законності відмови державного реєстратора, спираючись на норми чинного законодавства України.
Завдання 2.
Управління в справах приватизації міської ради, здійснюючи перевірку дотримання вимог чинного законодавства в сфері приватизації, винесло рішення про накладання штрафу на підприємство за невиконання умов договору купівлі-продажу нежитлового приміщення, яке раніше перебувало у комунальній власності. Чи правомірні дії управління в справах приватизації міської ради? Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
< Попередня Наступна >