179

---

РОЗДЛІ 11. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ У СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНІЙ СФЕРІ

1. Загальні засади адміністративно-правового регулювання у галузі соціально-культурної сфери. 2. Адміністративно-правове регулювання у галузі освітою і наукою. 3. Адміністративно-правове регулювання культурою і туризмом. 4. Адміністративно-правове регулювання у галузі спорту. 5. Адміністративно-правове регулювання охороною здоров’я населення. 6. Адміністративно-правове регулювання у сфері соціального захисту населення.

 

1. Загальні засади адміністративно-правового регулювання у галузі соціально-культурної сфери.

Управління соціально-культурним будівництвом тісно пов’язане з управлінням економікою, адміністративно-політичною та міжгалузевою сферами. Взаємозв’язок галузей настільки тісний, що кожна окрема не може розвиватися планомірно, хоча специфіка галузей очевидна і її не можна ігнорувати. Специфічність зазначеної сфери полягає в тому, що в ній розглядаються конкретні питання забезпечення та захисту гарантованих Конституцією України (далі – Конституції) прав і свобод громадян у культурній, соціальній та пов’язаних з ними сферах. Це сфера громадського (нематеріального за своїм характером) життя людей, пов’язана з їх освітою, вихованням, інтелектуально-культурним розвитком, охороною їх здоров’я, соціальним забезпеченням та задоволенням інших соціально-культурних потреб людини.

Культурні права громадян – група конституційних прав і свобод людини, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи. В Україні до цих прав належать право на освіту (ст. 53 К

онституції) та свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості (ст. 54 Конституції), крім того, держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, дбає про розвиток фізичної культури і спорту (ст. 49 Конституції), громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом (ст.46 Конституції), кожен, хто працює, має право на відпочинок (ст.45 Конституції), сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (ст.51 Конституції).

У статті 1 Конституції визначено, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, тобто організацією суспільства, в якій втілюється принцип верховенства права та панування соціальної справедливості, держава через систему норм права виступає нормативним, формальним регулятором суспільних відносин. Здійснюючи таку діяльність, держава через систему своїх органів сприяє життєдіяльності як суспільства в цілому, так і кожної особи зокрема шляхом забезпечення основних прав і свобод людини, її соціальної захищеності. Термін “соціальна” підкреслює, що держава бере на себе піклування про матеріальний добробут громадян, забезпечує соціальну захищеність суспільних та індивідуальних інтересів.

Соціально-культурна діяльність української держави – складна й багатогранна сфера суспільного життя, яка включає в себе функціональне об’єднання установ та організацій, що здійснюють громадсько-політичну і культурно-виховну роботу. Тому цілком справедливо до основних функцій державного управління соціально-культурною сферою віднести: створення сприятливих умов для відтворення населення країни; збереження здоров’я та працездатності населення; організацію професійної підготовки кадрів для народного господарства; зміцнення сім’ї та турботу про підростаюче покоління; збереження та примноження культурного надбання; організацію відпочинку, дозвілля населення; створення сприятливих умов для зайняття наукою, туризмом, спортом.

Для вирішення зазначених завдань держава будує відповідні державні органи, які виконують владні функції на засадах централізованого управління та єдиноначальності. Від управління іншими сферами зазначена сфера відрізняється тим, що в ній перевага віддається регулюванню відносин, владно-розпорядчі методи застосовуються скоріше як виняток.

Тобто регулювання соціально-культурної діяльності держави являє собою цілеспрямований вплив компетентних державних органів, що має на меті збереження стабільності, відносної постійності, упорядкованості суспільних відносин у культурній сфері, збереження культурної спадщини та духовних цінностей українського народу та всього людства, соціальний захист населення.

Управління у сфері соціально-культурної діяльності здійснюється шляхом прийняття нормативно-правових актів та проведення відповідних організаційних заходів, спрямованих на їх виконання. Законодавство в цій сфері забезпечує естетичне і моральне виховання людини, охорону здоров’я, навчання, культурне та духовне виховання, соціальний захист людини.

Із здобуттям незалежності Україна як суверенна держава створила власну систему органів влади, в якій органи виконавчої влади в соціально-культурній сфері посідають чільне місце. Система цих органів не є сталою, про що свідчать численні зміни.

На сьогоднішній день до системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері входять:

- Міністерство культури та туризму України:

- Міністерство освіти і науки України;

- Міністерство охорони здоров’я України;

- Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту України;

- Міністерство праці та соціальної політики України;

На місцевому (регіональному) рівні державне управління соціально-культурною сферою здійснюють обласні державні адміністрації, до структури яких переважно входять територіальні підрозділи вищезазначених центральних органів виконавчої влади, повноваженнями яких у галузі соціально-культурного розвитку територій є:

- розробка проектів соціального розвитку;

- складання необхідних для управління соціально-культурним розвитком відповідної території балансів трудових, матеріально-фінансових ресурсів;

- розгляд і прийняття рішень за пропозиціями органів місцевого самоврядування щодо проектів плану в зазначеній сфері.

Тобто, крім підрозділів апарату обласних державних адміністрацій, до їх структури входять управління, відділи та інші структурні підрозділи за зазначеними напрямками діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади, такі як:

- головні управління (управління) праці та соціального захисту населення;

- управління охорони здоров’я;

- управління у справах сім’ї, молоді;

- управління фізичного виховання та спорту;

- управління культури;

- управління освіти і науки.

Зміст і характер методів управлінської діяльності у сфері соціально-культурного будівництва мають свої особливості. Місцеві органи влади переважно застосовують методи переконання, загальноорганізаційного, рекомендаційного та стимулювального характеру, творчого спонукання, матеріального та морального заохочення тощо.

Основу державної політики у сфері соціально-культурного будівництва формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад, визначення мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм у соціально-культурній сфері.

Для вирішення питань формування державної політики в зазначеній сфері при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців із зазначеної сфери та представників громадськості.

Президент України виступає гарантом соціально-культурних прав громадян, через систему органів виконавчої влади забезпечує виконання соціально-культурного законодавства та політики в зазначеній сфері, здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України. У своїй щорічній доповіді Верховній Раді України Президент передбачає звіт про стан реалізації державної політики у сфері соціально-культурного розвитку.

Для забезпечення здійснення Президентом України його повноважень як допоміжний орган Указом Президента України від 14 жовтня 2005 р. створений Секретаріат Президента України, який очолює глава, що має двох заступників, у тому числі одного Першого, Представник Президента України у Верховній Раді України, Представник Президента України у Конституційному Суді України, Представник Президента України у Кабінеті Міністрів України, Прес-секретар Президента України За цим Указом Перший заступник Глави Секретаріату очолює блок служб, до яких входять: Головна служба регіональної та кадрової політики, Головна служба соціально-економічної політики, Головна служба гуманітарної політики.

Основним завданням Секретаріату є забезпечення на засадах відкритості, гласності та прозорості здійснення Президентом України його повноважень, визначених Конституцією України.

Кабінет Міністрів України (далі – КМУ) через підвідомчі йому органи виконавчої влади:

- забезпечує реалізацію політики держави у відповідних галузях цієї сфери;

- створює умови для функціонування достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ з урахуванням регіональних особливостей;

- сприяє відповідній підготовці кадрів для галузей цієї сфери;

- організовує розробку та реалізацію національних (загальнодержавних) та регіональних програм соціально-культурного розвитку;

- забезпечує підготовку кадрів.

Безпосереднє ж державне управління в зазначеній сфері здійснюють уповноважені центральні органи виконавчої влади (міністерства, відомства) та їх територіальні структурні підрозділи.

Міністерства (освіти і науки, культури і туризму, охорони здоров’я, соціального захисту населення) є спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у визначеній сфері, діяльність яких спрямовується і координується КМУ. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у соціально-культурній сфері.

Вищезазначені міністерства у процесі виконання покладених на них завдань взаємодіють з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, відповідними органами інших держав, а також об'єднаннями громадян, релігійними об'єднаннями, благодійними організаціями та окремими громадянами.

Міністерства очолюють міністри, яких призначає на посаду за поданням Прем'єр-міністра Верховна Рада України. Міністр: 1) керує Міністерством і несе персональну відповідальність перед Верховною Радою, Президентом України і КМУ за розроблення і реалізацію державної політики у визначених сферах; 2) спрямовує і координує як член КМУ здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання; 3) визначає в межах наданих йому повноважень політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства; 3) подає в установленому порядку на розгляд КМУ проекти законів України, актів Президента України, з питань, що належать до його повноважень; 4) подає Прем'єр-міністрові України пропозиції щодо кандидатур на посади перших заступників та заступників міністра; 5) затверджує програми і плани роботи свого міністерства та звіт про їх виконання; 6) підписує нормативно-правові акти міністерства; 7) приймає рішення щодо розподілу бюджетних коштів, головним розпорядником яких є Міністерство; 8) погоджує проекти законів України, актів Президента України та КМУ з питань, що належать до компетенції міністерства; 9) вносить Кабінету Міністрів України пропозиції щодо утворення, реорганізації, ліквідації у складі Міністерства урядових органів державного управління та подання про призначення на посади та звільнення з посад їх керівників; 10) за поданням керівників урядових органів державного управління, утворених у складі Міністерства, затверджує граничну чисельність їх працівників, погоджує структуру, штатний розпис та кошторис видатків цих органів; 11) порушує в установленому порядку питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності перших заступників; 12) вносить у встановленому порядку подання щодо відзначення державними нагородами працівників міністерства; 13) приймає рішення щодо утворення, реорганізації, ліквідації територіальних органів міністерства, затверджує їх положення (статути), призначає на посади та звільняє з посад у встановленому законодавством порядку їх керівників; 14) призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату міністерства; 15) здійснює інші повноваження відповідно до законодавства. Через міністра спрямовується і координується КМУ діяльність інших органів виконавчої влади керівники, яких не входять до складу КМУ.

Міністр має першого заступника, і заступників, які належать до числа керівників міністерства. Першого заступника та заступників міністра призначає на посади за поданням Прем'єр-міністра України і припиняє їх повноваження на цих посадах Президент України. Міністр розподіляє обов'язки між своїми першим заступником та заступниками. Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне, матеріально-технічне та інше забезпечення діяльності міністерства, його поточної роботи, а також забезпечення діяльності міністра організовується першим заступником міністра.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції міністерства, обговорення найважливіших напрямів його діяльності у міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), першого заступника та заступників міністра за посадою, а також керівників структурних підрозділів міністерства. У разі потреби до складу колегії міністерства можуть входити в установленому порядку інші особи. Члени колегії затверджуються та увільняються від обов'язків КМУ за поданням міністра. Рішення колегії проводяться в життя його наказами.

Для розгляду наукових рекомендацій та пропозицій щодо головних напрямів розвитку сфери, обговорення найважливіших програм та інших питань у міністерстві можуть утворюватися наукова рада, інші консультативні та дорадчі органи. Склад цих органів і положення про них затверджує міністр.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що управління в соціально-культурній сфері - це різновид державного управління, сукупність функцій, що здійснюються органами державної влади з метою здійснення управління освітою, наукою, культурою, туризмом, охороною здоров’я та соціального захисту населення України, фізкультурою та спортом, спрямованих на забезпечення соціально-культурних прав і свобод громадян, . Це складна та динамічна сфера державного управління, без якої неможливе існування цивілізованої європейської держави.

Роль держави в соціально-культурному розвитку країни досить вагома. Держава здійснює загальне керівництво питаннями соціально-культурного будівництва (створює належну матеріально-технічну базу, нормативну основу, організує підготовку кадрів, піклується про соціальний захист населення).

2. Адміністративно-правове регулювання у галузі освіти і науки.

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

За роки незалежності на основі Конституції України визначено пріоритети розвитку освіти, створено відповідну правову базу, до якої належать такі закони: “Про освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про вищу освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про позашкільну освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про забезпечення молоді, яка отримала вищу або професійно-технічну освіту першим робочим місцем з наданням дотації роботодавцю” тощо, Указом

Президента України затверджено “Положення про Міністерство освіти науки”.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

Система освіти України складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає: а) дошкільну освіту; б) загальну середню освіту; в) позашкільну освіту; г) професійно-технічну освіту; д) вищу освіту; е) післядипломну освіту; ж) аспірантуру, докторантуру; з) самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні: 1) початкова загальна освіта, 2) базова середня освіта; 3) повна загальна середня освіта, 4) професійно-технічна освіта, 5) базова вища освіта, 6) повна вища освіта.

Встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні: а) кваліфікований робітник, б) молодший спеціаліст, в) бакалавр, г) спеціаліст, магістр.

Основними принципами освіти в Україні є: а) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою; б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту; в) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; г) органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями; д) незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій; е) науковий, світський характер освіти; ж) інтеграція з наукою і виробництвом; з) взаємозв’язок з освітою інших країн; и) гнучкість і прогностичність системи освіти; к) єдність і наступність системи освіти; л) безперервність і різноманітність освіти; поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

В управлінні освітою держава повинна забезпечувати:

- виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до Українського народу, сучасної європейської цивілізації;

- збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні;

- виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання;

- формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти;

- підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку;

- створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;

- підтримку дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку;

- стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;

- розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;

- етичне, естетичне виховання.

Управління освітою має забезпечити: а) додержання законодавства в галузі освіти; б) створення рівних умов для громадян у здобутті освіти; в) дотримання державних вимог щодо змісту, рівня й обсягу освіти; г) стимулювання творчого пошуку педагогів і науковців; д) автономність у діяльності навчально-виховних закладів та наукових установ.

Сучасна система управління сферою освіти розвивається як державно-громадська. Вона має враховувати регіональні особливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентоспроможності освітніх послуг.

Поєднання освіти і науки є умовою модернізації системи освіти. Наука є органічною частиною освіти, базовим елементом і рушійною силою її розвитку. Наукова діяльність навчальних закладів має забезпечувати відповідність змісту освіти сучасним досягненням у галузі науки, техніки і культури.

До державних органів управління освітою та наукою в Україні належать: а) Міністерство освіти і науки України, б) міністерства і відомства України, яким підпорядковані навчальні заклади; в) Вища атестаційна комісія України; г) Міністерство освіти Автономної республіки Крим; д) місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування.

Міністерство освіти і науки України (далі – МОН) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОН є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності.

МОН України очолює міністр, який призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України. Міністр має своїх заступників, між якими розподіляє обов’язки, визначає ступінь відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції МОН України, та обговорення найважливіших напрямків його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі міністра (голова колегії), заступників міністра, а також керівників структурних підрозділів МОН України. У складі МОН України КМУ можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Для присвоєння вчених звань доцента і професора в МОН України утворюється Атестаційна колегія, яку очолює міністр.

Основними завданнями МОН України є:

- участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері освіти, наукової, науково-технічної, інноваційної діяльності;

- створення умов для здобуття громадянами повної загальної середньої освіти;

- забезпечення розвитку освітнього, наукового та науково-технічного потенціалу України;

- визначення перспектив і пріоритетних напрямів розвитку у сфері освіти та інших споріднених сферах;

- сприяння функціонуванню національної системи науково-технічної інформації;

- забезпечення інтеграції вітчизняної освіти і науки у світову систему із збереженням і захистом національних інтересів.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти.

Основним джерелом фінансування наукових праць є державний бюджет України, який приймається Верховною Радою України.

Правовою основою державного управління у сфері науки на рівні із законодавчими актами у сфері освіти є закони України: “Про наукову і науково-технічну діяльність”, “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України”, “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки”, “Про космічну діяльність”, “Про інноваційну діяльність”, “Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні”, численні Укази Президента України тощо.

Значні повноваження з управління зазначеною сферою здійснює КМУ через МОН України, до завдань міністерства в зазначеній сфері належать: 1) науково-технічне прогнозування; 2) розроблення чи методичне керівництво підготовкою регіональних, галузевих, міжгалузевих науково-технічних програм і їхня реєстрація; 3) створення умов для розвитку фундаментальних наукових досліджень; 4) забезпечення формування державної політики, міжнародних зв’язків у сфері науки; 5) соціальний захист науковців і захист інтелектуальної власності.

Організація ліцензійно-акредитаційних процесів є основою адміністративно-правового регулювання освітньої діяльності та забезпечення державних стандартів у галузі освіти України, що охоплює понад 970 вищих навчальних закладів різних форм власності й понад 1080 професійно-технічних та вищих професійних училищ.

Ліцензування навчальних закладів — це система державного визнання спроможності навчального закладу здійснювати освітню діяльність за заявленими обсягами підготовки відповідно до державних вимог щодо кадрового, навчально-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Термін дії ліцензії повинен відповідати терміну навчання заданим освітньо-кваліфікаційним рівнем.

Акредитація напрямів (спеціальностей) навчальних закладів - це підтвердження здатності вищих навчальних закладів (ВНЗ) здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог з певного напряму (спеціальності) - інститут державно-громадського визнання такого статусу. Термін дії сертифіката про акредитацію має бути 5 років, для національних вищих навчальних закладів - 10 років.

Акредитація навчального закладу в цілому, її необхідною умовою повинен бути певний відсоток акредитованих за відповідним рівнем спеціальностей (до 70 відсотків), при цьому повинні враховуватись спеціальності, акредитовані не раніше ніж три роки тому. Для ВНЗ різних рівнів акредитації вимоги повинні бути різні. При акредитації ВНЗ у цілому за IV рівнем мають враховуватись: загальна кількість студентів; наукова робота студентів: участь в конкурсах та олімпіадах, отримані призові місця, кількість публікацій у наукових виданнях та ін.; наукова робота професорсько-викладацького складу; міжнародні зв'язки навчального закладу; внесок у систему освіти: кількість власних видань з грифом Міністерства освіти і науки, участь у роботі науково-методичних комісій, розробці стандартів МОН та ін.; рівень, інформаційного забезпечення навчального процесу (доступ студенті и до Інтернет).

Всі ці дані повинні бути представлені в результатах самоаналізу навчального закладу, а також перевірені експертами комісії. Акредитація спеціальностей національних навчальних закладів має проводитись за результатами самоаналізу навчального закладу.

На виконання постанови Кабінету Міністрів України «Про ліцензування освітніх послуг» від 29 серпня 2003 р. МОН видало наказ «Про затвердження ліцензійних умов надання освітніх послуг, порядку здійснення контролю за дотриманням ліцензійних умов надання освітніх послуг, положення про експертну комісію та порядок проведення ліцензійної експертизи та Типового положення про регіональну Експертну раду з питань ліцензування та атестації навчальних закладів» від 24 грудня 2003 р.

Цим наказом затверджено такі документи:

? Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері дошкільної освіти;

? Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері загальної середньої освіти;

? Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері позашкільної освіти;

? Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері професійно технічної освіти;

? Ліцензійні умови надання освітніх послуг у сфері вищої освіти;

? Порядок здійснення контролю за дотриманням Ліцензійних умов надання освітніх послуг;

? Положення про експертну комісію та порядок проведення ліцензійної експертизи;

? Типове положення про регіональну експертну раду з питані, ліцензування та атестації навчальних закладів.

Важливим адміністративно-правовим засобом державного вплив у сфері освіти є встановлення державних стандартів освіти.

Постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2004 р. затверджений Державний стандарт базової і повної середньої освіти, який визначає вимоги до освіченості учнів і випускників основної та старшої школи, гарантії держави у її досягненні.

Державний стандарт охоплює Базовий навчальний план, загальну характеристику інваріантної й варіативної складових змісту базової та повної середньої освіти, державні вимоги до рівня загальноосвітньої підготовки учнів.

Виконання вимог Державного стандарту є обов'язковим для всіх навчальних закладів, що надають загальну середню освіту.

Офіційне визнання відповідності навчальних видань, засобів навчання, навчального обладнання вимогам державних стандартів освіти, навчальним програмам, іншим нормативним документам освіти реалізується МОН через процедуру надання відповідного грифа. Порядок надання навчальній літературі, засобам навчання і навчальному обладнанню грифів та свідоцтв МОН затверджено наказом міністра від 23 грудня 2004 р.

МОН встановлює три типи грифів:

- «Затверджено Міністерством освіти і науки України»;

- «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України»;

- «Схвалено для використання в навчально-виховному процесі».

Підручникам і навчальним посібникам соціально-гуманітарного, економічного, природничо-математичного напрямів, що застосовуються у вищих навчальних закладах, МОН надаються грифи «Затверджено Міністерством освіти і науки України» або «Рекомендовано Міністерством освіти і науки України» без проходження апробації.

Фаховій навчально-методичній літературі, що застосовується у вищих навчальних закладах, центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, надають гриф «Схвалено для використання в навчально-виховному процесі». Порядок надання вищезазначеного грифа відповідні центральні органи виконавчої влади затверджують відповідно до цього Порядку.

Порядок скасування наданого грифа здійснюється за рішенням МОН на підставі висновку предметної комісії Науково-методичної ради або Бюро відповідного відділення. Усі спірні питання щодо надання грифа розглядають Бюро відповідних відділень Науково-методичної ради з питань освіти МОН, спеціально створені комісії або колегія МОН.

Важливим адміністративно-правовим засобом державного впливу у сфері освіти є присвоєння вчених звань професора і доцента. Порядок присвоєння вчених звань професора і доцента затверджено Постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 2004 р. Вчені звання присвоюються МОН. Для проведення атестації наукових і науково-педагогічних працівників у МОН утворюється атестаційна колегія, головою якої є міністр освіти і науки.

Державний контроль за дотриманням Ліцензійних умов надання освітніх послуг (далі — Ліцензійні умови) здійснюють МОН, органи управління освітою АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, Державна інспекція навчальних закладів (далі - органи контролю) у межах своїх повноважень шляхом проведення планових і позапланових перевірок.

Для проведення перевірки органи контролю видають наказ (розпорядження) про призначення голови та членів комісії або уповноваженої особи, який (яке) підписується керівником органу контролю (його заступником) і засвідчується печаткою.

За необхідності перевірки проводяться із залученням фахівців центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, представників навчальних закладів, громадських організацій, науково-дослідних установ тощо (за їх згодою).

Орган контролю за три робочі дні до початку проведення планової перевірки повідомляє навчальний заклад про проведення перевірки в письмовій формі. Термін проведення перевірки становить не більше трьох робочих днів, у разі потреби термін перевірки може бути продовжено до десяти календарних днів.

Комісії (уповноваженій особі) надається право: ознайомлення з необхідними для проведення перевірки документами; доступу на територію, у виробничі та інші приміщення навчального закладу для їх обстеження і з'ясування питань, безпосередньо пов'язаних з перевіркою; отримання копій (ксерокопій) необхідних документів; отримання від навчального закладу письмових пояснень з питань, що виникають під час перевірки. Голова та члени комісії (уповноважена особа) несуть відповідальність згідно з чинним законодавством за: необ'єктивне відображення в акті перевірки даних про діяльність навчального закладу; приховування фактів порушень чи зловживань, допущених навчальним закладом.

Навчальний заклад під час перевірки дотримання ним Ліцензійних умов надає всі необхідні для проведення перевірки документи та забезпечує умови для її проведення.

За результатами перевірок видаються такі документи: Акт перевірки дотримання навчальним закладом Ліцензійних умов та Розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов.

Якщо навчальний заклад не виконав Розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов, орган ліцензування складає акт про невиконання розпорядження про усунення порушень Ліцензійних умов, що є підставою для розгляду питання про анулювання ліцензії.

Орган ліцензування приймає рішення про анулювання ліцензії протягом десяти робочих днів з дати виникнення підстав для анулювання ліцензії, про що повідомляється навчальному закладу із зазначенням підстав анулювання не пізніше п'яти робочих днів з дати його прийняття.

Розгляд питань про анулювання ліцензії здійснюється з обов'язковим запрошенням представників навчального закладу. У разі повторної неявки представників навчального закладу розгляд питань про анулювання ліцензії здійснюється без їх участі. Рішення про анулювання ліцензій може бути оскаржено в судовому порядку.

У разі анулювання ліцензії за рішенням навчальний заклад може подати заяву про отримання нової ліцензії на надання освітніх послуг не раніше ніж через рік з дати прийняття органом ліцензування рішення про анулювання попередньої ліцензії.

Наказом міністра освіти і науки України від 24 грудня 2003 р. затверджено «Типове положення про регіональну експертну раду з питань ліцензування та атестації навчальних закладів».

Це типове положення визначає загальні завдання, основні організаційні та правові засади й умови діяльності регіональної експертної ради з питань ліцензування та атестації навчальних закладів (далі - РЕР).

РЕР є постійно діючим органом, який забезпечує дотримання вимог до ліцензування юридичних осіб - навчальних закладів та фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які надають освітні послуги відповідно до законодавства України у сфері дошкільної, загальної середньої, позашкільної, а також професійно-технічної освіти (за умови делегування МОН місцевим органам управління освітою своїх повноважень з формування експертних комісій для проведення ліцензійної експертизи послуг у сфері професійно-технічної освіти) та атестації навчальних закладів.

РЕР у своїй діяльності керується Конституцією України та законами України, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, нормативно-правовими актами МОН, зазначеним правовим положенням, а також інструктивно-методичними документами Державної акредитаційної комісії (далі - ДАК).

РЕР створюється при Міністерстві освіти АРК, органах управління освітою обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій. РЕР очолює голова, який за посадою І керівником або заступником керівника органу управління освітою відповідно Ради міністрів АРК, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

До складу РЕР входять: голова, заступники голови, які водночас головами секцій, відповідальний секретар та інші члени ради, які і представниками місцевих органів управління освітою, інших органік виконавчої влади, навчально-методичних центрів, навчальних закладів, підприємств, установ, організацій тощо.

Основними завданнями РЕР є: розгляд питань і прийняття рішень, щодо ліцензування навчальних закладів і фізичних осіб - суб'єкті» підприємницької діяльності, які надають освітні послуги у сфері дошкільної, загальної середньої й позашкільної освіти; розгляд питань і прийняття рішень щодо атестації навчальних закладів, які надають освітні послуги у сфері дошкільної, загальної середньої та позашкільної освіти; розгляд результатів ліцензійної й атестаційної експертизи та прийняття рішень з питань ліцензування та атестації навчальних закладів, які надають послуги у сфері професійно-технічної освіти; попередній розгляд питань про анулювання ліцензій за поданням органів ліцензування; подання МОН пропозицій щодо внесення змін до актів законодавства з питань ліцензування та атестації навчальних закладів; участь в інформуванні громадськості про результати ліцензування та атестації освітніх послуг.

РЕР відповідно до покладених на неї завдань: розглядає висновки експертних комісій за результатами ліцензійної або атестаційної експертизи разом із доданими до них документами та приймає рішення про можливість надання ліцензій, свідоцтв про атестацію; розглядає подання органів ліцензування про анулювання ліцензій; готує в межах своєї компетенції пропозиції до нормативно-правових актів з питань ліцензування та атестації навчальних закладів; подає до органів ліцензування пропозиції щодо видачі ліцензій та свідоцтв про атестацію, анулювання ліцензій.

РЕР має право: залучати фахівців органів управління освітою, вищих, професійно-технічних навчальних закладів, закладів післядипломної освіти, інших навчально-виховних закладів, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх керівниками) до розгляду питань, що належать до їх компетенції, а також до проведення консультацій та експертизи під час ліцензування та атестації; надавати органам ліцензування пропозиції щодо необхідності доопрацювання матеріалів з ліцензування та атестації, проведення повторної або додаткової експертизи; запрошувати на засідання РЕР керівників навчальних закладів та їх підрозділів, працівників органів влади, підприємств, установ, організацій за згодою їх керівників.

Результати засідань РЕР оформлюються рішеннями. Витяги з рішень РЕР щодо атестації та ліцензування надання освітніх послуг у сфері професійно-технічної освіти з доданими до них матеріалами передаються до ДАК для прийняття відповідних рішень. Рішення РЕР приймається відкритим голосуванням і вважається прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість присутніх на засіданні членів РЕР. Рішення та висновки РЕР мають рекомендаційний характер.

Значні повноваження з науково-технічного розвитку в Україні здійснює Національна академія наук України, до завдань якої входять: 1) участь у формуванні державної політики у сфері наукової і науково-технічної діяльності, досягнення світового рівня фундаментальних і прикладних досліджень; 2) підготовка наукових оцінок і прогнозувань усіх сфер державного виробництва і суспільного життя; 3) підготовка наукових кадрів; 4) сприяння інтеграції вітчизняного інтелектуального потенціалу у світовий науковий простір.

У системі наукових закладів науки чільне місце посідають галузеві і відомчі академії наук: Академія правових наук, Академія педагогічних наук, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук тощо.

Вища атестаційна комісія (ВАК) є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, підвідомчим КМУ. Вона організує і проводить атестацію наукових і науково-педагогічних кадрів, керує роботою з присудження наукових ступенів (кандидат наук, доктор наук), які присуджуються спеціалізованими вченими радами вищих закладів освіти, наукових установ. ВАК України створює спеціалізовані ради по захисту дисертацій, затверджує їх персональний склад і перелік спеціальностей, за якими цим радам надається право проведення захисту дисертацій, провадить їх періодичну атестацію; розробляє й затверджує вимоги до дисертацій і осіб, які претендують на здобуття наукового ступеня та вченого звання старшого наукового співробітника; затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукового ступеня доктора наук; приймає рішення про видачу диплома кандидата наук на основі рішення спеціалізованої вченої ради про присудження вченого ступеня; приймає рішення про видачу атестата старшого наукового співробітника на основі рішення вченої ради про присвоєння вченого звання наукового співробітника.

ВАК України уповноважений скасовувати рішення спеціалізованих рад і вчених рад про присудження наукових ступенів і присвоєння вченого звання; позбавляти їх права прийому до захисту дисертації; позбавляти наукових і науково-педагогічних співробітників наукових ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника. З питань атестації наукових і науково- педагогічних кадрів вищої кваліфікації ВАК України видає інформаційний бюлетень. Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. затверджено Порядок присудження наукових ступенів і присвоєння вчених звань.

Основними завданнями ВАК є:

1) участь у формуванні й реалізації разом з іншими центральними органами виконавчої влади та науковими організаціями державної політики щодо перспектив розвитку науки;

2) керівництво роботою з атестації наукових кадрів вищої кваліфікації;

3) державний контроль за діяльністю спеціалізованих вчених рад та якістю атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Учені звання “старший науковий співробітник”, “доцент”, “професор” присвоюються на основі рішень вчених рад вищих закладів освіти, наукових установ.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що освіта і наука є важливими сферами соціально-культурного будівництва держави, без яких неможливе її існування, побудова правової, соціальної держави, цивілізованого суспільства.

3. Адміністративно-правове регулювання культурою та туризмом

Культурна сфера пов’язана з життям і відносинами людей у суспільстві, забезпеченням зв’язку історії його розвитку з теперішнім і майбутнім, культурною спадщиною нації. Процеси державотворення в Україні вимагають підвищення якості й ефективності управлінської діяльності в цій сфері, бо саме культура є основним чинником, що визначає духовне кредо нації, є показником її самобутності, саме через культурну сферу утверджуються духовні та моральні ідеали, втілюються гуманістичні ідеї, загальновизнані людські цінності, зберігаються і примножуються культурні надбання. Потреба суспільства у забезпеченні та охороні його культурних цінностей полягає в самій основі існування держави, яка для свого повноцінного функціонування зацікавлена у збереженні національної культури, що являє собою сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об’єктів матеріальної і духовної культури. Це матеріальні та духовні цінності, створені людством протягом його історії для задоволення духовних потреб.

Одне з перших визначень поняття «культурної політики» прозвучало на «круглому столі» ЮНЕСКО у 1967 р. в Монако., під політикою в сфері культури було вирішено розуміти «комплекс операціональних принципів, адміністративних і фінансових видів діяльності та процедур, які забезпечують основу дій держави к сфері культури». У цьому контексті реалізація політики у сфері культури являє собою всю суму свідомих і обміркованих дій (або відсутність дій) у суспільстві, спрямованих на досягнення певних культурних цілей, шляхом оптимального використання усіх фізичних і духовних ресурсів, які має суспільство у даний час.

Як зазначається в Концепції державної політики в галузі культури на 2005-2007 рр., сучасний стан розвитку української культури і духовності характеризується розмиванням і поступовою маргіналізацією культурних і духовних цінностей у суспільному житті, руйнуванням цілісної мережі закладів, підприємств, організацій та установ культури і цілісного інформаційно-культурного простору, неефективним використанням наявних культурних і творчих ресурсів.

Протягом останнього десятиліття культура в Україні не лише втратила відповідне місце серед пріоритетів державної політики, а й опинилася на периферії державних інтересів. Як наслідок, утворився й дедалі збільшується розрив між так званою офіційною культурою, що фінансується з бюджету, і незалежною та орієнтованою на сучасні потреби культурної діяльності; стала хронічною проблема неадекватного фінансового забезпечення галузі культури; суттєво погіршилася економічна структура видатків місцевих бюджетів на галузь культури.

Основні цілі, пріоритетні завдання та принципи державної політики України у галузі культури визначені в Концепції державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки, затвердженої Законом України від 3 березня 2005 р.

Основними принципами культурної політики в Україні є:

? визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;

? утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними та класовими інтересами;

? збереження і примноження культурних надбань;

? розвиток культурних зв'язків з українцями, що проживають за кордоном, як основи збереження цілісності української культури;

? гарантування свободи творчої діяльності, невтручання у творчий процес з боку держави, політичних партій та інших громадських об'єднань;

? рівність прав і можливостей громадян незалежно від соціального стану та національної належності у створенні, використанні та поширенні культурних цінностей;

? доступність культурних цінностей, усіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

? забезпечення умов для творчого розвитку особистості, підвищення культурного рівня та естетичного виховання громадян;

? заохочення благодійної діяльності у сфері культури підприємств, організацій, громадських об'єднань, релігійних організацій, окремих громадян;

? усебічне міжнародне культурне співробітництво;

? визнання пріоритету міжнародно-правових актів у сфері культури;

? поєднання державних і громадських засад у забезпеченні розвитку культури.

На багатоманітність культурної галузі України вказують Основи законодавства України про культуру, прийняті 14 лютого 1992 р., у яких визначені економічні, соціальні, правові та інші галузі культурної сфери. Зокрема: 1) виявлення, вивчення, охорона, реставрація і використання пам’яток історії й культури; 2) художня література, кінематографія, сценічне, пластичне, музичне мистецтво, архітектура, фотомистецтво, дизайн; 3) художні народні промисли і ремесла, народна культура, фольклор, звичаї, обряди; 4) самодіяльна художня творчість; 5) музейна справа і колекціонування; 6) книговидання і бібліотечна справа; 7) архівна справа; 8) телебачення, радіо та інші аудіовізуальні засоби; 9) естетичне виховання, художня освіта; 10) педагогічна діяльність у цій галузі; 11) наукові культурні дослідження.

В конституції України закріплено основні цілі, принципи й пріоритети політики держави у сфері культури. Так, відповідно до ст. 11 Конституції держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а згідно зі ст. 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої творчості, забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Загальні принципи функціонування галузі культури в державі регулюються Законом України від 14 лютого 1992 р. «Основи законодавства України про культуру».

Аналіз законодавчої бази у сфері культури дозволяє виділити три групи нормативних актів, що тим чи іншим чином регулюють суспільні відносини у сфері культурного життя.

До першої групи слід віднести нормативно-правові акти, що регулюють загальні питання функціонування культурної сфери в Україні. До цієї групи належать, перш за все, Основи законодавства України про культуру, які визначають правові, економічні, соціальні засади розвитку культури в Україні, Закон України: від 3 березня 2005 р. “Про Концепцію державної політики в галузі культури на 2005-2007 роки”.

До другої групи можна віднести нормативно-правові акти, які регулюють окремі ділянки сфери культури, зокрема: бібліотечну справу, клубну та музейну справу, діяльність театральних, архівних установ, кінематографію та ін. Це Закони України від 18 березня 2004 р. “Про охорону археологічної спадщини”, від 31 травня 2005 р. “Про театри і театральну справу”, від 8 червня 2000 р. “Про охорону культурної спадщини”, від 7 жовтня 1997 р. “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”; від 23 вересня 1997 р. “Про національну раду України з питань телебачення і радіомовлення” (в редакції Закону від 3 березня 2005 р), від 27 січня 1995 р. “Про бібліотеки та бібліотечну справу” (в редакції Закону від 16 березня 2000 р.), «Про охорону і використання пам'яток історії та культури»; від 24 грудня 1993 р. «Про національний архівний фонд та архівні установи» (в редакції Закону від 13 грудня 2001 р.), від 29 червня 1995 р. „Про музеї та музейну справу", від 13 січня 1998 р. „Про кінематографію".

До третьої групи належать нормативно-правові акти, до сфери регулювання яких належать окремі аспекти культурної діяльності, що виникають в процесі здійснення суспільних відносин. До таких законів слід віднести Земельний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення, Господарський кодекс України, Закони України: від 23 грудня 1993 р. „Про авторське право і суміжні права", від 21 січня 1994 р. «Про державну таємницю», від 3 липня 1996 р. «Про рекламу» та ін.

Окремою сферою суспільних відносин в галузі культури є діяльність, пов’язана із створенням, виготовленням і розповсюдженням видавничої продукції., що регулюється Законами України: від 5 липня 1997 р. «Про видавничу справу», від 6 березня 2003 р. „ Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні", від 2 жовтня 1992 р. „Про інформацію", а також Указом Президента України від 23 липня 1998 р. „Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи", „Положенням про книжкову серію „Президентська бібліотека: духовні першоджерела в Україні", затвердженим Указом Президента від 25 травня 1999 р., Указом Президента України „Про додаткові заходи щодо державної підтримки національного книговидання і розповсюдження" від 9 листопада 2000 р., Постановою КМУ „Про утворення Державної акціонерної компанії „Українське видавничо-поліграфічне об'єднання" від 31 жовтня 1998 р. №1720 та ін.

Важливе значення у сфері управління культурою має інформація, адже сьогодні саме інформація та її засоби (радіо, телебачення, преса) виступають основним засобом в освоєнні здобутків української культури. Загальні правові основи одержання, використання, поширення та зберігання інформації встановлюються Законами України: від 2 жовтня 1992 р. «Про інформацію», від 16 листопада 1992 р. «Про друковані засоби масової інформації (преси) в Україні», від 21 грудня 1993 р. «Про телебачення і радіомовлення» та ін.

Одним із пріоритетних завдань розвитку будь-якої держави є збереження пам'яток культурної спадщини. Конституція України створює правовий фундамент для розвитку спеціального законодавства у цій сфері. В Основному Законі закладено засадничі положення, які визначають, що культурна спадщина охороняється законом, держава забезпечує збереження історичних пам'яток та інших об'єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну цінностей народу, що перебувають за її межами (ст. 54); кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66).

Суспільні відносини у сфері охорони культурної спадщини регулюються Законами України: від 16 червня 1992 р. „Про природно-заповідний фонд України", від 21 вересня 1999 р. „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей", Постановою КМУ від 23 квітня 1999 р. №700 „Про програму відтворення видатних пам'яток історії та культури України", наказами Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства та Міністерства культури і туризму України.

Базовим нормативним актом, що регулює правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини є Закон України від 8 червня 2000 р. „Про охорону культурної спадщини", який визначає культурну спадщину як сукупність успадкованих людством від попередніх поколінь об'єктів культурної спадщини, під якими розуміють місце, споруду (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природно-антропологічні або створені людиною об'єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність антропологічного, археологічного, етнографічного, історичного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність. Слід зазначити, що норми про охорону об’єктів культурної спадщини містяться також у деяких нормативно-правових актах окремих галузей законодавства України: кримінального (ст. 298 Кримінального кодексу України ), адміністративного (ст. 92 КпАП), земельного ( ст. 54 Земельного кодексу України).

Систему регулюючих суб’єктів, діяльність яких пов’язана зі сферою культури складають:

І. Верховна Рада України

ІІ. Кабінет Міністрів України

ІІІ. Президент України

ІV. Міністерство культури і туризму України

V. Державний комітет телебачення і радіомовлення України

VI. Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення

Верховна Рада України – визначає пріоритетні напрями та встановлює правові, економічні та соціальні гарантії реалізації державної політики у сфері культури Кабінет Міністрів України – відповідно до ст.116 Конституції України покладено функції проведення політики у сфері культури; розроблення та здійснення загальнодержавних програм в даній сфері Президент України – основні повноваження у сфері культури окреслюються в ст. 106 Конституції України і стосуються забезпечення додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина в цій сфері, здійснення кадрових призначень, присвоєння почесних звань, нагородження державними нагородами, встановлення президентських відзнак та нагородження ними.

Міністерство культури і туризму (далі МКТУ) є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, діє на основі Положення, затвердженого Указом Президента України від 20квітня 2005 р.

МКТУ є правонаступником колишніх Міністерства культури і мистецтв України та Державної туристичної адміністрації України. Кабінет Міністрів України Постановою від 12 липня 2005 р. «Про утворення Державної служби туризму і курортів» утворив у складі МКТУ Державну службу туризму і курортів як урядовий орган державного управління.

Основними завданнями МКТУ є:

? забезпечення реалізації державної політики у сфері культури і мистецтв, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики;

? підготовка пропозицій щодо основних напрямів державної мовної політики та участь у її реалізації;

? здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері охорони культурної спадщини, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей, музейної та бібліотечної справи, кінематографії;

? забезпечення реалізації прав громадян на свободу літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг та культурної діяльності для кожного громадянина;

? створення умов для задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами України, розвитку міжнародного культурного співробітництва;

? координація діяльності органів виконавчої влади з питань реалізації державної політики у сфері культури, державної політики з питань охорони культурної спадщини, національної музейної політики, державної політики щодо бібліотечної справи;

? захист відповідно до законодавства прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників і творчих спілок, а також закладів, підприємств та організацій, що діють у сфері культури;

? створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Організаційна структура Мінкультури складається з: управлінь (аналізу та прогнозування регіональної культурної політики; міжнародного співробітництва і протоколу; фінансування, обліку та звітності та ін.); Департаменту експертизи, аналізу та реформування кінематографії, Департаменту фінансової політики та звітності, Державної служби з питань національної культурної спадщини, Державної служби туризму і курортів, а також відділів: образотворчого, декоративного, народного мистецтва та музейної справи; відділ заповідників і охорони культурної спадщини та ін.

Рішення Мінкультури, прийняті в межах його повноважень, с обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, закладами культури, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності і громадянами.

На місцевому рівні функції державного управління у сфері культури здійснюють управління культури обласної, Севастопольської міської державної

адміністрації, Головне управління культури та мистецтв Київської міської державної адміністрації, відділ культури районної, районної в містах Києві та Севастополі державної адміністрації.

Управління культури обласної, Севастопольської міської держадміністрації, Головне управління культури та мистецтв Київської міськдержадміністрації (далі - управління) є структурним підрозділом відповідно обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації і підзвітне та

підконтрольне голові відповідної держадміністрації та Мінкультури.

Основними завданнями управлінь є: забезпечення на відповідній території реалізації державної політики у сфері культури, з питань охорони культурної спадщини, а також національної музейної політики; здійснення відповідно до законодавства державного управління і контролю у сфері музейної та бібліотечної справи, кінематографії; забезпечення реалізації прав громадян на свободу

літературної і художньої творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, забезпечення доступності всіх видів культурних послуг і культурної діяльності для кожного громадянина; розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення умов для відродження і розвитку культури української нації, культурної самобутності корінних народів національних меншин; сприяння захисту прав і законних інтересів вітчизняних творчих працівників та їх спілок, а також закладів, підприємств і організацій культурно-мистецької сфери, що діють

на відповідній території; створення умов для розвитку соціальної та ринкової інфраструктури у сфері культури, організація її матеріально-технічного забезпечення.

Управління мають право: залучати фахівців інших структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міської держадміністрації, підприємств, установ, організацій та об'єднань громадян (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції; отримувати в установленому порядку від інших структурних підрозділів обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій всіх форм власності документи та інші матеріали, необхідні для виконання покладених на нього завдань; скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його компетенції.

Більша частина інфраструктури культурної спадщини перебуває у власності місцевих рад, тому з прийняттям Закону України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве самоврядування в Україні» роль регіонів у соціально-культурній сфері значно зросла.

Так, відповідно до ст. 43 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях районної, обласної ради вирішуються такі питання:

? затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно району, області, цільових програм з інших питань, заслуховування звітів про їх виконання;

? розподіл переданих з державного бюджету коштів у вигляді дотацій, субвенцій відповідно між районними бюджетами, місцевими бюджетами міст обласного значення, сіл, селищ, міст районного значення;

? вирішення за дорученням відповідних рад питань про продаж, передачу в оренду або під заставу об'єктів комунальної власності, які забезпечують спільні потреби територіальних громад і перебувають в управлінні районних, обласних рад, а також придбання таких об'єктів в установленому законом порядку;

? прийняття рішень про організацію територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів про оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом.

Водночас частину своїх повноважень у сфері культури районні та обласні ради делегують відповідним місцевим державним адміністраціям. Згідно ст. 44 вищезазначеного закону до таких повноважень відносяться:

? підготовка і внесення на розгляд ради проектів програм соціально-економічного та культурного розвитку відповідно районів і областей, цільових програм з інших питань, а в місцях компактного проживання національних меншин - також програм їх національно-культурного розвитку, проектів рішень, інших матеріалів з питань, передбачених цією статтею; забезпечення виконання рішень ради;

? організація охорони, реставрації, використання пам'яток історії та культури, архітектури і містобудування, палацово-паркових, паркових та садибних комплексів, природних заповідників місцевого значення;

забезпечення відповідно до законодавства розвитку культури; сприяння відродженню осередків традиційної народної творчості, національно-культурних традицій населення, художніх промислів і ремесел, роботі творчих спілок, національно-культурних товариств, асоціацій, інших громадських та неприбуткових організацій, які діють у сфері культури;

? підготовка і подання на затвердження ради пропозицій щодо організації територій і об'єктів природно-заповідного фонду місцевого значення та інших територій, що підлягають особливій охороні; внесення пропозицій до відповідних державних органів щодо оголошення природних та інших об'єктів, що мають екологічну, історичну, культурну або наукову цінність, пам'ятками історії або культури, які охороняються законом.

Центральним органом виконавчої влади у сфері інформації в Україні є Державний комітет телебачення і радіомовлення України (далі – Держкомтелерадіо), який діє відповідно до Положення про Державний комітет телебачення і радіомовлення України, затвердженого Указом Президента України від 27 серпня 2003 р. № 920.

Держкомтелерадіо України вносить пропозиції щодо формування державної політики в інформаційній сфері, забезпечує її реалізацію, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Основним завданнями Держкомтелерадіо є: аналіз і прогнозування тенденцій розвитку інформаційного простору України, ринку друкованої, теле- і радіопродукції; координація діяльності державних засобів масової інформації, у тому числі Національної телекомпанії України, Національної радіокомпанії України, державної телерадіокомпанії «Крим», обласних телерадіокомпаній, Київської та Севастопольської регіональних державних телерадіокомпаній, видавництв з метою забезпечення поширення офіційної інформації щодо найважливіших політичних, економічних, а також інших питань та суспільних процесів у державі; розроблення та реалізація заходів, спрямованих на підтримку і розвиток видавничої справи, вітчизняних засобів масової інформації, інших виробників інформаційної продукції.

Держкомтелерадіо у межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства видає накази, організовує і контролює їх виконання. Нормативно-правові акти Держкомтелерадіо підлягають реєстрації у встановленому законодавством порядку. Рішення Держкомтелерадіо, прийняті в межах його повноважень, є обов'язковими для виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності та громадянами.

На місцевому рівні державного управління діють управління у справах преси та інформації обласної, Севастопольської міської держадміністрації і управління преси та інформації Київської міськдержадміністрації. Вони є структурними підрозділами відповідно обласної, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, що утворюються головою відповідної держадміністрації, підзвітні й підконтрольні голові держадміністрації та Держкомтелерадіо.

Спеціальний наглядовий та регулюючий державний орган у сфері телерадіомовлення є Національна рада України з питань телебачення та радіомовлення (далі Національна рада)? правовий статус якої визначається законом України від 23 вересня 1997 р. «Про Національну раду з питань телебачення і радіомовлення».

Національна рада – це постійно діючий позавідомчий державний контролюючий орган, підзвітний в своїй діяльності Верховній Раді і Президенту України та відповідальний за розвиток і якісний стан телебачення і радіомовлення України. Національну раду очолює Голова, який обирається таємним голосуванням членами Національної ради за спільним поданням Верховної Ради і Президента України. Половину складу Національної ради призначає Верховна Рада України, а другу, штатну Президент України. До компетенції Національної ради належить: контроль за додержанням законодавства у галузі телебачення і радіомовлення України; участь в реалізації державної політики у сфері телебачення і радіомовлення та концепції розвитку телерадіоінформаційного простору України; забезпечення прав громадян і захист інтересів національних телерадіовиробників. Крім того, Національна рада здійснює наглядові та контрольні функції за додержанням чинного законодавства в галузі телебачення і радіомовлення суб’єктами правовідносин України; на конкурсній основі видає телерадіоорганізаціям ліцензії на мовлення, кабельне мовлення, ретрансляцію, час мовлення. Національна рада не може делегувати свої повноваження.

В частині регуляторних функцій національна рада здійснює такі повноваження, передбачені законодавством України у сфері радіомовлення: ліцензування телерадіомовлення; участь у розробці та погодження проекту Національної таблиці розподілу смуг радіочастот України і Плану використання радіочастотного ресурсу України у частині смуг радіочастот, виділених для потреб телерадіомовлення; розробку умов використання та визначення користувачів радіочастотного ресурсу, виділеного для потреб телерадіомовлення; забезпечення і сприяння конкуренції у діяльності телерадіоорганізацій усіх форм власності відповідно до вимог законодавства, створення умов щодо недопущення усунення, обмеження чи спотворення конкуренції в телерадіоінформаційному просторі; ведення Державного реєстру телерадіоорганізацій України.

Згідно із законом функціями і повноваженнями Національної ради щодо організації та перспектив розвитку телерадіомовлення є: участь у розробці й реалізації державної політики у сфері телерадіомовлення; здійснення аналізу стану телерадіомовлення в Україні; прийняття рішень про створення та розвиток каналів мовлення, мереж мовлення, телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу; визначення порядку технічної розробки багатоканальних телемереж, які передбачають використання радіочастотного ресурсу, та порядку проведення конкурсів на технічну розробку, обслуговування та експлуатацію таких телемереж; замовлення розробки висновків щодо електромагнітної сумісності радіоелектронних засобів мовлення; сприяння включенню телерадіоорганізацій України до світового інформаційного простору і здійсненню їхньої діяльності відповідно до міжнародних стандартів; узагальнення практики застосування законодавства у сфері телерадіомовлення, участь у розробці пропозицій щодо вдосконалення законодавства у цій сфері; здійснення співробітництва з питань телебачення і радіомовлення з міжнародними організаціями, з органами державної влади та неурядовими організаціями інших країн; визначення порядку документування, формування, обліку та зберігання телерадіоорганізаціями копій (записів) програм і передач, що виходять в ефір, формування тимчасового архіву та архівного фонду телерадіоорганізацій відповідно до законодавства України; створення та утримання державного архіву телебачення і радіомовлення України у порядку, встановленому законом.

Національна рада щорічно готує звіт про свою діяльність, оприлюднює його до 1 лютого наступного за звітним року та невідкладно надсилає звіт до Верховної Ради України і Президента України. Звіт про діяльність Національної ради на засіданні Верховної Ради України представляє голова Національної ради.

Ліцензія Національної ради на телерадіомовлення є єдиним і достатнім документом дозвільного характеру, що надає право ліцензіату вести телерадіомовлення. Порядок ліцензування телерадіомовлення визначається Законом України «Про телебачення і радіомовлення».

У сфері розвитку культури важливу роль відіграють громадські об’єднання. Право громадян на утворення об’єднань у сфері культури закріплено у ст. 7 Основ законодавства України про культуру, відповідно до якої громадяни мають право за своєю ініціативою утворювати творчі спілки, національно-культурні товариства, фонди, асоціації, міжнародні об’єднання, діяльність яких регулюється законодавством України та статутами (положеннями). Так, правові, соціальні, економічні та організаційні засади діяльності творчих спілок у галузі культури та мистецтв визначено в Законі України від 7 жовтня 1997 р. «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». В Україні створені і діють Національна спілка письменників України, Національна спілка композиторів України, Всеукраїнська музична спілка, Спілка кінематографістів України, Спілка театральних діячів України, Спілка майстрів народного мистецтва України та ін. Творчі спілки можуть залучатися державою до підготовки законопроектів, розроблення загальнодержавних програм національно-культурного розвитку, інших соціально важливих культурологічних та соціально-політичних заходів. Так, 5 лютого 2003 р. Комітет Верховної Ради України з питань культури та духовності ухвалив рішення про створення при ньому постійного консультативно-дорадчого органу – Громадської Ради з питань культури та духовності, до складу якої увійшли представники різноманітних творчих об’єднань, асоціацій, спілок, організацій і закладів культури.

У царині охорони культурної спадщини в Україні важливу роль відіграє Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, яке було створене з метою виявлення, вивчення, збереження пам’яток, здійснення громадського контролю за дотриманням законодавства про охорону й використання історико-культурної спадщини, проведення культурно-просвітницької роботи. З метою виявлення, вивчення та збереження національних культурних цінностей в Україні було створено Український фонд культури, який є добровільною, благодійною, неурядовою громадською організацією. Особливе місце серед громадських об’єднань займає загальноукраїнська організація «Український мистецький форум», головною метою якої є об’єднання окремих громадян та колективів, які діють у галузі культури та мистецтва, з метою задоволення їх культурних, інформаційних, соціальних, інших потреб, а також захист їх економічних, правових та інших інтересів. Форум представляє інтереси своїх членів серед державних органів влади, підприємств, установ, організацій та громадян щодо питань розвитку культури та мистецтва в Україні, а також сприяє розвитку міжрегіональних ініціатив щодо співпраці між його членами.

Не менш важливою сферою державного управління є туризм. Розвиток туристичної галузі є надзвичайно актуальним для України. Унікальний комплекс історичних, культурних і природних пам’яток, значні рекреаційні можливості, які має Україна, приваблюють дедалі більше туристів. Забезпечити належну віддачу від цього потужного потенціалу, використати його в інтересах активного відпочинку та оздоровлення людей можна лише за умови чіткої організації туризму, створення і зміцнення матеріально-технічної бази, залучення до неї досвідчених і кваліфікованих кадрів.

Туризм в Україні може і повинен стати сферою реалізації ринкових механізмів, джерелом поповнення державного та місцевих бюджетів, засобом загальнодоступного і повноцінного відпочинку й оздоровлення, а також ознайомлення з історико-культурною спадщиною та сьогоденням нашого народу і держави.

Організаційними формами туризму є міжнародний і внутрішній туризм. До міжнародного туризму належать: в’їзний туризм – подорожі в межах України осіб, які постійно не проживають на її території, та виїзний туризм-подорожі громадян України та осіб, які постійно проживають на території України, до іншої країни.

Внутрішнім туризмом є подорожі в межах території України громадян України та осіб, які постійно проживають на її території. Залежно від категорій осіб, цілей туристичних подорожей, об’єктів туризму існують такі види туризму: 1) дитячий; 2) молодіжний; 3) сімейний; 4) для осіб похилого віку; 5) для інвалідів; 6) лікувально-оздоровчий; 7) спортивний; 8) релігійний; 9) екологічний (зелений); 10) сільський; 11) підводний; 12) гірський.

Пріоритетним видом туризму для України залишається в’їзний (іноземний) туризм як важливий чинник поповнення валютними надходженнями державного бюджету та створення додаткових робочих місць.

Важливим фактором, яким держава повинна забезпечити туриста, є безпека туризму – сукупність факторів, що характеризують соціальний, економічний, правовий та інший стан забезпечення прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб та держави в галузі туризму.

Правовою основою державного управління у сфері туризму є Закон України «Про туризм», Державна програма розвитку туризму на 2002-2010 рр, Укази Президента України «Про основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року», «Про підтримку розвитку туризму в Україні», «Про Міністерство культури і туризму».

Політику держави у сфері культури і туризму, правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури визначає Верховна Рада України.

Однією з особливостей державного управління в зазначених сферах є те, що єдиним центральним органом виконавчої влади, який здійснює загальне керівництво обома галузями, є МКТУ, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

4. Адміністративно-правове регулювання у галузі спорту

Фізична культура і спорт відіграють важливу роль у формуванні, зміцненні, збереженні здоров’я громадян, підвищенні працездатності та збільшенні тривалості активного життя, утвердженні міжнародного спортивного авторитету держави. В Україні склалася критична ситуація у сфері фізичної культури і спорту, за офіційними даними лише 13% населення залучено до занять фізичною культурою і спортом. Недооцінка соціально-економічної, оздоровчої і виховної ролі фізичної культури і спорту, відсутність чітко скоординованих програм взаємодій різних державних структур і громадських організацій, які беруть участь у фізкультурно-спортивному русі, негативно позначається на здоров’ї населення, соціально-економічному розвитку держави. За інтегральним показником здоров’я населення – середньою очікуваною тривалістю життя людини Україна займає одне з останніх місць в Європі.

На сьогодні законодавчу базу, що визначає правові відносини у галузі фізичної культури і спорту становлять: Конституція України, Закон України від 24 грудня 1993 року „Про фізичну культуру і спорт”, Закон України від 14 вересня 2000 року „Про підтримку олімпійського, параолімпійського руху та спорту вищих досягнень в Україні”, Закон України від 16 червня 1992 року „Про об’єднання громадян”, Закон України від 05 квітня 2001 року «Про антидопінговий контроль у спорті»; Закон України від 03 серпня 2006 року «Про ратифікацію Міжнародної конвенції про боротьбу з допінгом у спорті»; Національні програми розвитку спорту і фізичної культури, Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту, затверджена Указом Президента України від 28 вересня 2004 року за № 1148 та низка підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих окремими міністерствами, Кабінетом Міністрів України, Президентом України, Верховною Радою України тощо. Аналізуючи систему національного законодавства в галузі спорту слід констатувати, що на даний момент вона є досить громіздкою, розгалуженою та недостатньо ефективною.

На рівні національного законодавства термін „спорт” визначено у Законі України „Про фізичну культуру і спорт”. Відповідно до ст. 1 вказаного Закону спорт є „органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності”. Завданням спорту, відповідно до Закону, є постійне підвищення рівня здоров'я, фізичного та духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві. В Національній доктрині розвитку фізичної культури і спорту у розділі І зазначається, що „спорт сприяє досягненню фізичної та духовної досконалості людини, виявленню резервних можливостей організму, формування патріотичних почуттів у громадян та позитивного міжнародного іміджу держави”.

Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту, затверджена Указом Президента України від 28 вересня 2004 року № 1148 на період до 2016 року закріплює систему концептуальних ідей і поглядів на роль, організаційну структуру та завдання фізичної культури і спорту в Україні. Даним документом визначається, що метою розвитку фізичної культури і спорту в Україні є: створення умов для забезпечення оптимальної рухової активності кожної людини впродовж усього життя, досягнення нею достатнього рівня фізичної та функціональної підготовленості, сприяння соціальному, біологічному та психічному благополуччю, поліпшенню стану здоров'я, профілактиці захворювань і фізичній реабілітації; залучення до дитячо-юнацького та резервного спорту обдарованих осіб, створення умов для максимальної реалізації їхніх здібностей у спорті вищих досягнень, задоволення видовищних запитів населення, формування у громадян почуття гордості за свою країну, підвищення авторитету держави у світовому спортивному русі.

Державна програма розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки, затверджена Постановою Кабінету міністрів України від 15 листопада 2006 р. № 1594 формулює мету державного регулювання у галузі спорту як створення умов для розвитку фізичної культури і спорту, зокрема удосконалення відповідного організаційного та нормативно-правового механізму.

Закон України від 24 грудня 1993 року «Про фізичну культуру і спорт» в ст. 2 окреслює завдання фізичної культури і спорту в Україні: постійне підвищення рівня здоров'я, фізичного та духовного розвитку населення, сприяння економічному і соціальному прогресу суспільства, а також утвердження міжнародного авторитету України у світовому співтоваристві.

Державна програма розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки, затверджена Постановою Кабінету міністрів України від 15 листопада 2006 р. № 1594 основні завдання розвитку спортивної сфери вбачає в наступному: проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової роботи в усіх навчальних закладах, за місцем проживання, роботи і у місцях масового відпочинку громадян, а також фізкультурно-оздоровчої та реабілітаційної роботи серед інвалідів; забезпечення розвитку олімпійських, паралімпійських, дефлімпійських та неолімпійських видів спорту шляхом підтримки дитячого, дитячо-юнацького, резервного спорту, спорту вищих досягнень, спорту інвалідів і спорту ветеранів; підвищення рівня нормативно-правового, кадрового, матеріально-технічного, фінансового, науково-методичного, медичного, інформаційного забезпечення; участь у міжнародній діяльності.

Національна доктрина розвитку фізичної культури і спорту, затверджена Указом Президента України від 28 вересня 2004 року № 1148 на період до 2016 року державну політику у сфері фізичної культури і спорту спрямовує на вирішення таких завдань: формування у населення сталих традицій та мотивацій щодо фізичного виховання і масового спорту як важливого чинника забезпечення здорового способу життя; удосконалення форм залучення різних груп населення до регулярних та повноцінних занять фізичною культурою і спортом; удосконалення на науково обґрунтованих засадах системи дитячо-юнацького спорту; підвищення якості відбору обдарованих осіб до системи резервного спорту, створення умов для розвитку індивідуальних здібностей спортсменів на етапах багаторічної підготовки; удосконалення системи формування та підготовки національних збірних команд, передусім з олімпійських видів спорту; переорієнтування системи керівництва сферою фізичної культури і спорту на забезпечення поєднання зусиль організацій фізкультурно-спортивної спрямованості; сприяння поширенню клубної системи у сфері фізичної культури і спорту; будівництво за підтримки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування сучасних спортивних споруд, належне їх обладнання та використання; удосконалення економічних засад у сфері фізичної культури і спорту, запровадження ефективних моделей її кадрового, фінансового, матеріально-технічного, наукового, медичного та інформаційного забезпечення.

Систему суб’єктів адміністративно-правового регулювання в галузі спорту доцільно поділити на наступні класифікаційні групи за такими критеріями:

1. За територіальною поширеністю повноважень: загальнодержавні (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство України у справах сім’ї, молоді і спорту) та місцеві (республіканський комітет АРК, управління обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи районних державних адміністрацій) суб’єкти адміністративно-правового регулювання у галузі спорту;

2. За обсягом та змістом повноважень: суб’єкти галузевої компетенції (Міністерство України у справах сім’ї, молоді і спорту) та вузькоспеціалізовані (Міністерство фінансів України, Міністерство освіти і науки України, Міністерство економіки України, Міністерство внутрішніх справ);

3. За наявністю або відсутністю владних повноважень: державні органи та організації (Міністерство України у справах сім’ї, молоді і спорту, республіканський комітет АРК, управління обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи районних державних адміністрацій) та громадські організації (Національний олімпійський комітет України; Національний комітет спорту інвалідів, Спортивний комітет, добровільні спортивні товариства «Україна», «Колос», «Динамо», «ЦСК», «Гарт»; національні спортивні федерації, фізкультурно-спортивні товариства).

Верховна Рада України визначає державну молодіжну політику і здійснює законодавче регулювання у сфері фізичної культури та спорту і забезпечує (в межах своїх повноважень) контроль за реалізацією державної програми функціонування і розвитку цієї сфери. Комітет Верховної Ради України з питань сім'ї, молодіжної політики, спорту та туризму формує загальні засади державної політики у сфері фізичної культури, спорту та спортивної діяльності.

Президент України визначає загальні напрями розвитку даної сфери. З метою підвищення ефективності державної політики у сфері фізичної культури і спорту Указом Президента України від 28 вересня 2004 року № 1148 «Про Національну доктрину розвитку фізичної культури і спорту» були окреслені загальні питання розвитку фізичної культури та спорту в Україні; Указом Президента України від 03 лютого 2006 року № 107/2006 «Про Національну раду з питань фізичної культури і спорту» була створена Національна рада з питань фізичної культури і спорту як консультативно-дорадчий орган при Президентові України, основними завданнями якої є: аналіз стану реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту; вивчення досвіду з питань розвитку фізичної культури і спорту; участь у підготовці проектів законів, інших нормативно-правових актів, державної програми з питань розвитку фізичної культури і спорту в Україні; підготовка та внесення нарозгляд Президентові України пропозицій щодо: сприяння координації заходів, здійснюваних центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування у сфері фізичної культури і спорту, а також заходів наукових та громадських організацій пов'язаних із залученням громадян до занять фізичною культурою та розвитком спорту вищих досягнень; забезпечення розвитку фізичної культури і спорту, створення умов для заняття населення фізичною культурою, активізації роботи з формування здорового способу життя. З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту, залучення громадян до занять фізичною культурою, формування здорового способу життя, підвищення авторитету держави у світовому спортивному русі та на підтримку пропозицій Національної ради з питань фізичної культури і спорту Президентом України затверджено Указ Президента України від 08 листопада 2001 року № 1059 «Про розвиток та підтримку паралімпійського руху в Україні»; Указ від 02 серпня 2006 року № 667 «Про національний план дій щодо реалізації державної політики у сфері фізичної культури і спорту» тощо.

З метою стимулювання творчої праці діячів науки, освіти, культури, фізичної культури та спорту України, засвідчення їх видатних особистих досягнень Президент України згідно з Указом від 14 лютого 1996 року № 128/96 «Про державні стипендії видатним діячам науки, освіти і культури» (чинність Указу поширена на видатних діячів фізичної культури і спорту згідно з Указом Президента України від 22 липня 1997 року № 668/97) засновано призначення державних стипендій видатним діячам фізичної культури та спорту. За вагомий особистий внесок у розвиток і популяризацію фізичної культури і спорту в Україні, досягнення високих спортивних результатів, високу професійну майстерність Президент України відзначає державними нагородами України, присвоює Почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту» з нагоди Дня фізичної культури і спорту.

Кабінет Міністрів України згідно зі ст. 113 Конституції України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Здійснює виконавчу владу як безпосередньо, так і через центральні та місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи, координуючи та контролюючи їх діяльність; як суб'єкт державного регулювання в галузі спорту визначає напрями розвитку фізичної культури та спорту, спрямовує діяльність підпорядкованих йому органів виконавчої влади; розробляє на строк своїх повноважень програму діяльності, яка спрямована на відродження відповідної галузі, укладає міжурядові угоди і координує міжнародне співробітництво з питань розвитку фізичної культури і спорту в Україні. Необхідно зазначити, що на сучасному етапі формування української держави Постановою Кабінету Міністрів України № 14 від 16 січня 2008 року затверджена «Програма діяльності Кабінету Міністрів України «Український прорив: для людей, а не політиків», в якій зазначено, що у сфері фізичної культури і спорту Уряд бере на себе наступні зобов'язання: виконати Державну програму розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки; забезпечити доступність всіх верств населення до занять масовим спортом шляхом розвитку інфраструктури і організації фізкультурно-оздоровчої та спортивно-масової роботи за місцем навчання, роботи, проживання та відпочинку громадян; удосконалити систему дитячо-юнацького та резервного спорту, забезпечити належний рівень її матеріально-технічного забезпечення; підвищити ефективність добору та централізованої підготовки спортсменів національних збірних команд відповідно до міжнародних стандартів, сформувати мережу національних, регіональних та інших центрів олімпійської підготовки, сприяти розвиткові олімпійського руху; створювати належні умови для фізкультурно-спортивної реабілітації інвалідів, розвитку паралімпійського та дефлімпійського руху; забезпечити розвиток мережі спортивних шкіл і клубів; надавати всебічну допомогу всеукраїнським громадським організаціям фізкультурно-спортивного спрямування; розробити та забезпечити неухильне дотримання нормативів забезпеченості населення спортивними спорудами; розробити типові проекти спортивних комплексів, фітнес-центрів, плавальних басейнів, льодових та інших спортивних майданчиків; організувати виробництво модульних спортивних споруд для занять масовим спортом; запровадити механізм надання на конкурсних засадах за рахунок коштів державного бюджету грантів для проведення науково-дослідних робіт з актуальних питань розвитку фізичної культури і спорту; збільшити обсяг видатків з бюджетів усіх рівнів та позабюджетного фінансування у сфері фізичної культури і спорту; розробити проект нової редакції Закону України "Про фізичну культуру і спорт"; забезпечити підготовку та участь спортсменів України в Олімпійських, Паралімпійських і Дефлімпійських іграх, Всесвітніх універсіадах, чемпіонатах світу та Європи; забезпечити підготовку та проведення в Україні на належному рівні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу шляхом створення необхідних правових, соціальних, економічних та організаційних умов, зокрема за рахунок залучення інвестицій у будівництво об'єктів спортивної, транспортної та соціальної інфраструктури, підготовки фахівців з питань організації та проведення міжнародних спортивних заходів, формування у суспільстві духу національної єдності та позитивного ставлення до чемпіонату як до події національного значення.

Відповідно до ст. 26 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» державна програма розвитку фізичної культури і спорту в Україні затверджується Кабінетом Міністрів України. Постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 року № 1594 «Про затвердження Державної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки» документ констатує критичну ситуацію у сфері фізичної культури і спорту та передбачає вимоги щодо організації підтримки та зміцнення здоров’я різних категорій громадян, вимоги до навчальних програм щодо фізичного виховання, систему програмно-оціночних нормативів і вимог щодо фізичного розвитку і підготовленості різних вікових груп населення, основні напрями розвитку масового самодіяльного спорту та спорту вищих досягнень, а також основні засади організаційного, матеріально-технічного, кадрового, інформаційного, нормативно-правового та іншого забезпечення.

Як суб’єкт адміністративно-правового регулювання у галузі фізичної культури і спорту Кабінет Міністрів України виконує наступні функції: надає інформацію Верховній раді України щодо діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування з розвитку фізичної культури і спорту; визначає перелік закладів фізичної культури і спорту, яким надається статус бази олімпійської та паралімпійської підготовки, затверджує Меморандуми взаєморозуміння зі співробітництва у сфері фізичної культури і спорту; призначає стипендії Кабінету Міністрів України видатним спортсменам, тренерам та діячам фізичної культури і спорту; затверджує порядок використання коштів, передбачених у державному бюджеті для розвитку фізичної культури і спорту серед працівників і військовослужбовців правоохоронних органів на певний бюджетний рік тощо.

Міністерство України у справах сім'ї, молоді і спорту (далі — Мінсім’ямолодьспорт) є центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики з питань сім’ї, дітей, молоді, фізичної культури та спорту. Відповідно до Указу Президента України «Про Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту» від 18 серпня 2005 р. Міністерство України у справах молоді та спорту перейменовано у Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту.

Основними завданнями Мінсім’ямолодьспорт є: участь у формуванні державної політики з питань фізичної культури і спорту та забезпечення її реалізації; розроблення концепцій, комплексних і цільових програм розвитку фізичної культури і спорту, прогнозування та забезпечення комплексного вирішення цих питань; здійснення державного нагляду та контролю у сфері фізичної культури і спорту, розвитку аматорського та професійного спорту; організація проведення фестивалів, конкурсів, спортивних змагань і навчально-тренувальних зборів, здійснення заходів щодо виходу фізкультурно-оздоровчих і спортивних організацій України на міжнародну арену, підготовка та раціональне використання фізкультурних кадрів, пропаганди фізичної культури і спорту, олімпійського та параолімпійського руху; координація діяльності центральних органів виконавчої влади, органів АРК, місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, підприємств, установ і організацій та кооперування коштів, спрямованих на реалізацію фізкультурно-спортивних програм і заходів; розроблення заходів щодо збільшення виробництва спортивних товарів та обладнання, зміцнення матеріально-технічної бази спортивних навчальних та інших закладів; здійснення міжнародного співробітництва у сфері фізичної культури та спорту.

Відповідно до покладених завдань Мінсім’ямолодьспорт здійснює в галузі спорту такі основні функції: визначає пріоритети та стратегічні напрями роботи у дорученій сфері; сприяє діяльності молодіжних, дитячих та інших громадських організацій, залучає їх у встановленому порядку до виконання державних програм і заходів щодо дітей та молоді, надає державну підтримку таким організаціям; бере участь у підготовці міжнародних договорів України з питань, що належать до його компетенції, укладає відповідно до законодавства міжнародні договори міжвідомчого характеру, забезпечує виконання зобов'язань України за цими договорами.

Згідно із Державною програмою розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки основними завданнями забезпечення розвитку фізичної культури і спорту Мінсім’ямолодьспорт є нормативно-правове забезпечення, а саме: розроблення нормативно-правових актів з питань: удосконалення механізму залучення спонсорських коштів та інвестицій у розвиток фізичної культури і спорту; удосконалення порядку ліцензування фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності; визначення порядку акредитації дитячо-юнацьких спортивних шкіл; визначення порядку ведення реєстру визнаних в Україні видів спорту; ведення реєстру спортивних рекордів з визнаних в Україні видів спорту; визначення порядку складення єдиних календарних планів спортивних заходів усіх рівнів; удосконалення порядку проведення в Україні фізкультурно-спортивних заходів; удосконалення порядку виплати винагород спортсменам - переможцям і призерам Олімпійських, Паралімпійських, Дефлімпійських ігор, Всесвітніх ігор з неолімпійських видів спорту, Всесвітніх Універсіад, інших офіційних міжнародних змагань та їх тренерам; удосконалення системи виплати державних та інших стипендій для спортсменів, тренерів та видатних діячів сфери фізичної культури і спорту.

Характеризуючи суб'єктів адміністративно-правового регулювання у галузі спорту слід звернути увагу на місцеві органи виконавчої влади. На місцевому рівні державне управління у розглядуваній сфері в АРК, областях, містах та районах України здійснюють відповідний республіканський комітет АРК, а також відповідні управління обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, відділи районних державних адміністрацій, які співпрацюють з органами місцевого самоврядування та громадськими молодіжними організаціями.

Згідно з Постановою Кабінету міністрів України від 01 лютого 2006 року № 78 «Про затвердження типових положень про управління у справах сім'ї, молоді та спорту обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, про відділ у справах сім'ї, молоді та спорту районної, районної у м. Севастополі державної адміністрації» із наступними змінами і доповненнями затверджує особливості створення та основні завдання Управління у справах сім'ї, молоді та спорту обласної, Севастопольської міської державної адміністрації (далі Управління) та Відділу у справах сім'ї, молоді та спорту районної, районної у м. Севастополі державної адміністрації.

Основними завданнями Управління є: забезпечення реалізації на відповідній території державної політики з питань фізичної культури та спорту; виконання програм і здійснення заходів, спрямованих на забезпечення розвитку фізичної культури та спорту, координація діяльності місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з питань реалізації державної політики стосовно фізичної культури та спорту; сприяння розвитку видів спорту, визнаних в Україні; сприяння громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості, молодіжним, дитячим та іншим громадським організаціям у проведенні ними роботи з питань фізичної культури та спорту; організація і проведення фізкультурно-спортивних заходів серед широких верств населення, залучення їх до занять фізичною культурою та спортом, забезпечення пропаганди здорового способу життя; сприяння розвитку олімпійського, паралімпійського та дефлімпійського руху; сприяння міжнародному співробітництву з питань фізичної культури та спорту.

У відповідності з Постановою Кабінету Міністрів України від 15 листопада 2006 року № 1594 «Про затвердження державної програми розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки» обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям було доручено розробити та затвердити у двомісячний строк регіональні програми розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки. Таким чином з’явився ряд регіональних Програм розвитку даної сфери, що задекларували основні пріоритетні питання щодо державного регулювання у галузі фізичної культури та спорту певного регіону, а саме: Рівненською обласною державною адміністрацією з метою створення умов для реалізації в області державної політики у сфері зміцнення здоров’я населення засобами фізичного виховання, фізичної культури і спорту схвалена від 27 лютого 2007 року обласна програма розвитку масового спорту за місцем проживання та у місцях масового відпочинку населення на 2007 - 2011 роки; Сумською обласною радою від 23 лютого 2007 року затверджена Обласна програма розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки; 03 квітня 2007 року Харківська обласна рада затвердила Комплексну програму розвитку фізичної культури і спорту в Харківській області на 2007 - 2011 роки;

Програму розвитку фізичної культури і спорту в Донецькій області на 2007-2011 роки та Програму підготовки спортсменів Донецької області до участі у літніх Олімпійських, Паралімпійських і Дефлімпійських іграх, Всесвітніх Універсіадах, чемпіонатах світу та Європи на 2006-2012 роки затвердили у Донецькій обласній раді та ін.

Відділ у справах сім'ї, молоді та спорту районної, районної у м. Севастополі державної адміністрації виконує основні завдання щодо забезпечення реалізації на відповідній території державної політики з фізичної культури та спорту; виконання програм і здійснення заходів, спрямованих на забезпечення розвитку фізичної культури та спорту, сприяння розвитку видів спорту, визнаних в Україні; сприяння молодіжним і дитячим громадським організаціям, федераціям з видів спорту та іншим громадським організаціям у проведенні ними роботи з питань фізичної культури та спорту; організація і проведення фізкультурно-спортивних заходів серед широких верств населення, залучення їх до занять фізичною культурою та спортом, забезпечення пропаганди здорового способу життя.

Згідно із Державною програмою розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки управління та відділи місцевих державних адміністрацій спільно з органами місцевого самоврядування: здійснюють в межах своєї компетенції заходи щодо створення належних умов для забезпечення фізичного виховання і масового спорту в дошкільних, загальноосвітніх, професійно-технічних та вищих навчальних закладах, у тому числі відповідні умови для дітей-інвалідів; розробляють та запроваджують у навчальних закладах систему контролю за станом фізичного розвитку та здоров’я вихованців, що навчаються у цих закладах; сприяють створенню та функціонуванню спортивних клубів;готують пропозиції щодо реформування системи фізичної культури та масового спорту; сприяють розвитку із залученням інвесторів мережі сучасних центрів та клубів фізкультурно-спортивної спрямованості різних організаційно-правових форм тощо.

Характеризуючи систему органів виконавчої влади України, не можна оминути значення місцевого самоврядування в галузі спорту. Хоча місцеве самоврядування не належить до системи державних органів влади, будучи самостійним видом публічної влади, воно у певних визначених законодавством межах здійснює функції органів виконавчої влади. Закон України від 25 травня 1997 року «Про місцеве самоврядування в Україні» визначає систему й повноваження органів місцевого самоврядування в галузі фізичної культури та спорту. До відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження: управління закладами фізкультури й спорту, оздоровчими закладами, молодіжними, підлітковими закладами за місцем проживання, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення. Вони розв'язують питання організації медичного обслуговування й харчування в закладах фізичної культури та спорту, створюють умови для занять фізичною культурою й спортом за місцем проживання населення та в місцях масового відпочинку; відповідно до законодавства реєструють статути (положення) фізкультурно-оздоровчих закладів, незалежно від форм власності.

Згідно із Постановою Кабінету міністрів України від 01 лютого 2006 року № 78 «Про затвердження типових положень про управління у справах сім'ї, молоді та спорту обласної, Севастопольської міської державної адміністрації, про відділ у справах сім'ї, молоді та спорту районної, районної у м. Севастополі державної адміністрації» та Державною програмою розвитку фізичної культури і спорту на 2007-2011 роки виконавчі комітети місцевих рад за участю структурних підрозділів міністерств і управлінь на місцях розробляють регіональні програми розвитку фізичної культури та спорту, сприяють утворенню та функціонуванню в усіх містах України центрів фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх» і розширенню мережі фізкультурно-спортивних клубів за місцем проживання з урахуванням потреб і фінансових можливостей регіонів. Рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 27 січня 1997 р., наприклад, затверджено харківську програму «Фізичне виховання - здоров'я нації», у якій визначено пріоритети в діяльності структурних підрозділів міської та районних рад щодо забезпечення здоров'я дітей, молоді, робітників, підлітків і службовців, а також інших працівників, створення дійового механізму залучення коштів з різних джерел для поліпшення матеріально-технічної бази галузі; Рішенням виконавчого комітету Запорізької міської ради від 30 жовтня 2006 року № 387 «Про удосконалення стилю форм і методів роботи управління з питань фізичної культури, спорту та туризму Запорізької міської ради» було вирішено розробити програму розвитку фізичної культури та спорту у місті Запоріжжі на період до 2011 року».

Органи місцевого самоврядування сприяють розвиткові самодіяльного масового спорту (основу його становлять різноманітні фізкультурно-спортивні секції), заохочують і стимулюють діяльність підприємств, установ, організацій і громадян у цій сфері. Місцеві ради запроваджують систему пільг і заохочень для підприємств, які спрямовують частину свого прибутку на розвиток фізичної культури і спорту, будівництво об’єктів фізкультури та спорту, організацію відпочинку.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» фізкультурно-спортивний рух в Україні спирається на різнобічну діяльність громадських організацій фізкультурно-спортивної спрямованості (добровільні спортивні товариства, спортивні федерації, клуби тощо), які реалізують завдання визначені у ст. 2 Закону України «Про фізичну культуру і спорт», на всіх рівнях і напрямах фізкультурно-спортивної діяльності у взаємодії з державними органами, профспілками, іншими об'єднаннями громадян, суб'єктами підприємництва, відповідними міжнародними організаціями.

Відповідно до ст. 33 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» держава сприяє розвитку суспільної активності і залучає громадські організації до управління в галузі фізичної культури і спорту. Органи виконавчої влади, відповідні органи місцевого самоврядування в межах своєї компетенції можуть делегувати громадським організаціям фізкультурно-спортивної спрямованості окремі повноваження щодо розвитку видів спорту (підготовки спортсменів до участі в змаганнях, організації спортивних заходів тощо), здійснюють контроль за реалізацією таких повноважень. Так, наприклад, за даними прес-служби Львівської міської ради 24 грудня 2007 року за підсумками конкурсу програм і заходів з питань дітей, молоді, сім`ї, а також у галузі фізичної культури та спорту близько 100 громадських організацій Львова подали в управління молоді, сім`ї та спорту Львівської міської ради програми заходів на наступний рік. Серед них: 27 молодіжних громадських організацій та 65 спортивних.

Самоврядування у сфері фізичної культури і спорту здійснюється спортивними федераціями, національними спортивними федераціями, Національним олімпійським комітетом України (НОК), фізкультурно-спортивними товариствами.

Спортивна федерація (асоціація, спілка, об’єднання) - громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що створюється для розвитку відповідного виду спорту (версії), може мати місцевий або всеукраїнський статус. Кабінет Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади з питань спорту визначає перелік видів спорту (версії), відповідно до специфіки яких спортивна федерація має право набувати всеукраїнського статусу незалежно від наявності місцевих осередків у більшості областей України, в АРК, у містах Києві та Севастополі.

Спортивній федерації надається статус національної спортивної федерації відповідно до Закону України «Про фізичну культуру і спорт». Статус національної спортивної федерації надається тільки одній спортивній федерації з відповідного виду спорту (версії) за таких умов: її реєстрації як всеукраїнської громадської організації; відповідності її статутних документів статутним та регламентним вимогам відповідної міжнародної спортивної організації; проведення нею спортивних змагань та фізкультурних заходів; наявності в її структурі висококваліфікованих спортсменів, тренерів, суддів та фахівців; наявності в її структурі легалізованих у встановленому порядку місцевих осередків (федерацій, асоціацій, спілок, об'єднань тощо) та їх взаємодії з місцевим органом виконавчої влади з фізичної культури і спорту щодо розвитку відповідного виду спорту (версії) згідно з укладеним двостороннім договором.

У громадському секторі сфери фізичної культури і спорту створюються умови, які б сприяли входженню спортивних клубів до структурних осередків всеукраїнських федерацій з видів спорту. У перспективі потрібно вдосконалювати механізми взаємодії федерацій та органів виконавчої влади з фізичної культури і спорту. Всеукраїнські спортивні федерації мають активізувати співпрацю з відповідними міжнародними організаціями.

Фізкультурно-спортивне товариство - громадська організація фізкультурно-спортивної спрямованості, що створюється громадянами України з метою сприяння розвитку фізичної культури та спорту. Держава в особі центрального органу виконавчої влади з фізичної культури і спорту може делегувати всеукраїнському фізкультурно-спортивному товариству повноваження щодо виконання державних завдань, програм з розвитку фізичної культури і спорту, організації і проведення відповідних спортивних заходів, згідно з укладеною двосторонньою угодою.

В Україні зараз функціонують добровільні спортивні товариства:

«Україна», «Гарт», «Колос», ЦСКА, «Динамо», які в своїй діяльності керуються законами України «Про фізичну культуру і спорт», «Про об'єднання громадян», іншими нормативно-правовими актами та своїми статутами (положеннями).

Товариство «Україна» займається фізкультурно-оздоровчою роботою у виробничій і соціально-побутових сферах, проводить масові спортивні змагання, а також бере участь у міжнародних спортивних змаганнях, майже з усіх видів, які входять до програми Олімпійських ігор.

Добровільне спортивне товариство «Гарт» проводить свою роботу серед учнівської та студентської молоді, поєднує професійні, начального-виховні й вищі навчальні заклади, організовує масові спортивні змагання, поєднуючи спорт з інтелектуальним, духовним та естетичним вихованням.

Спортивне товариство «Колос» охоплює сільське населення. Пріоритетним напрямом його роботи є реформування організаційних основ фізкультурно-спортивного руху, що передбачає створення в сільській місцевості територіальних фізкультурно-спортивних клубів, забезпечення їх адміністративної та господарської самостійності, впровадження ефективних форм, методів і засобів фізкультурно-спортивної діяльності й видів спорту з урахуванням регіональних особливостей, традицій і економічних чинників.

Відомчі спортивні товариства «Динамо» та ЦСК здійснюють масову фізкультурно-спортивну роботу серед робітників органів внутрішніх справ, військовослужбовців, особового складу правоохоронних органів, військових формувань і членів їх сімей. Ці товариства створюють регіональні центри, клуби й оборонно-спортивні табори з фізичної підготовки молоді до служби в Збройних Силах України; розробляють і впроваджують програмно-методичне й нормативно-організаційне забезпечення фізичної підготовки військовослужбовців, особового складу правоохоронних органів та інших військових формувань з урахуванням специфіки їх службової діяльності.

Олімпійський рух в Україні — це громадський рух, який базується на добровільному об'єднанні громадян і організацій з метою пропаганди ідей олімпізму, здорового способу життя, розвитку фізичної культури та спорту, що координується Національним олімпійським комітетом України.

Суб'єктами олімпійського руху України є: національні спортивні федерації (з олімпійських видів спорту або неолімпійських видів спорту та такі, що визнані Національним олімпійським комітетом України); державні установи та громадські організації фізкультурно-спортивного спрямування, що сприяють розвитку олімпізму в Україні; відповідні органи з фізичної культури і спорту у складі Ради міністрів АРК, місцевих органів виконавчої влади, місцевого самоврядування; фізкультурно-спортивні товариства; осередки Національного олімпійського комітету України; атлети та інші акредитовані особи на Олімпійських іграх; представники Олімпійської академії України; окремі громадяни, що сприяють розвитку спорту та олімпізму, та інші.

Національний олімпійський комітет України (далі — НОК) — незалежна, неурядова, всеукраїнська громадська організація, яка є основним координатором Олімпійського руху на Україні, розвиває та захищає його згідно з Олімпійською хартією.

НОК України в своїй діяльності керується законодавством України, Олімпійською хартією і власним Статутом, який був затверджений Асамблеєю засновників НОК України 22 грудня 1990 р. Нова редакція Статуту НОК України затверджена X позачерговою Генеральною асамблеєю НОК України 22 квітня 1999 р. Органами управління НОК України є: Генеральна асамблея, Виконавчий комітет і Президент НОК.

Генеральна асамблея — це вищий орган управління НОК України, який складається з членів НОК України і проводить свої засідання не рідше одного разу на рік. До виняткової компетенції Генеральної асамблеї належить вирішення таких питань: затвердження статуту НОК, а також змін і доповнень до нього; визначення основних напрямів діяльності та розвитку НОК; розгляд з питань розвитку олімпійського руху на Україні; прийняття основоположних та обов'язкових для всіх членів рішень з питань діяльності НОК; прийняття і виключення членів НОК; інші повноваження, визначені статутом.

Виконавчий комітет здійснює керівництво поточною діяльністю НОК у період між Генеральними асамблеями. Обирається Виконавчий комітет строком на чотири роки з членів НОК Генеральною асамблеєю.

Президент НОК очолює Виконком, представляє НОК в Україні і за кордоном, репрезентує олімпійський рух України та захищає його інтереси в Міжнародному олімпійському комітеті (МОК) та інших організаціях, виконує інші функції, передбачені Статутом.

Членство в НОК України є добровільним і може бути індивідуальним, колективним, почесним. Індивідуальними членами НОК можуть бути громадяни України, які досягли віку 18 років, визнають статут НОК України і Олімпійську хартію, сприяють та підтримують організаційно або фінансове його діяльність. Колективними членами НОК можуть бути колективи підприємств, установ, організацій, які визнають Статут НОК України та Олімпійську хартію, сприяють та підтримують організаційно або фінансове його діяльність. Почесними членами НОК України можуть особи, які зробили істотний внесок у діяльність НОК України.

НОК України складається з: членів НОК, які проживають в Україні; представників національних федерацій України з олімпійських видів спорту (по два від кожної); атлетів-учасників Олімпійських ігор; представників (по одному) осередків НОК України в АРК, областях, містах Києві та Севастополі; представників (по одному) спортивних товариств і організацій; організацій управління фізичною культурою та спортом Міністерства оборони України та Міністерства освіти і науки України.

Генеральна асамблея за представленням Виконавчого комітету може обирати до свого складу представників національних федерацій України з видів спорту, що не входять до олімпійської програми, спортивних багатопрофільних об'єднань, а також окремих громадян України, які можуть сприяти діяльності НОК України в розвитку спорту та олімпізму.

 

5. Адміністративно-правове регулювання охороною здоров’я населення

Охорона здоров’я людини відіграє надзвичайно важливу роль у забезпеченні життєдіяльності сучасного суспільства. Кожна людина має природне невід’ємне і непорушне право на охорону здоров’я. Держава визнає право кожного громадянина на охорону здоров’я та забезпечує його захист і гарантує його: 1) створенням розгалуженої мережі закладів охорони здоров’я; 2) організацією і проведенням системи державних і громадських заходів щодо охорони здоров’я; 3) наданням усім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги; 4) здійсненням державного і можливістю громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров’я; 5) організацією державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації; 6) встановленням відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров’я.

Значення охорони здоров'я як окремої людини, так і населення загалом у сучасних умовах набуває особливої ваги з таких причин:

- політичної: забезпечення рівного доступу всіх громадян до медичної допомоги є одним із показників рівня людського розвитку; діяльність у сфері охорони здоров'я населення є основою соціальної політики сучасних держав; всесвітні організації, орієнтовані на захист здоров'я людини та її права на охорону здоров'я (ВООЗ, ЮНІСЕФ, МДФ та ін.), виробляють обов'язкову для цивілізованого світу стратегію охорони здоров'я;

- соціально-демографічної: стан охорони здоров'я в суспільстві впливає на його старіння, демографічні зсуви, соціальну стратифікацію тощо;

- індустріально-технологічної: ступінь індустріалізації та інформатизації суспільства сприяє розвитку охорони здоров'я та її технологізації, що водночас висуває певні вимоги до стану здоров'я людини в сучасному суспільстві;

- економічної: здійснення заходів з охорони здоров'я населення сприяє відтворенню продуктивних сил, чисельності працездатного населення, зрештою, збереження генофонду нації - завдання національної безпеки і досягнення економічної конкурентоспроможності держави;

- юридичної: право на медичну допомогу та право на охорону здоров'я належить кожній людині як її природні права. Вони закріплені відповідними нормами законодавства, зокрема, ст. 49 Конституції України, а також низкою міжнародно-правових актів, згоду на чинність яких надала Верховна Рада України.

Таким чином, охорона здоров'я як окремої людини, так і населення загалом у суспільстві - це соціальна діяльність, зміст якої полягає у здійсненні комплексу організаційних, правових, фінансових і суто медичних заходів, спрямованих на зміцнення здоров’я та лікування захворювань людей, яке можна розглядати як визначальний чинник рівня людського розвитку суспільства та його прогресу, соціальної політики держави та її національної безпеки.

Державна політика у сфері охорони здоров'я є одним із найвпливовіших інструментів, що здатні реально змінити стан здоров'я населення. А цей стан, за визначенням сучасних українських політиків, науковців і міжнародних експертів, є просто катастрофічний. В Україні за останні роки померло майже на 4 млн. осіб більше, ніж народилося. Вперше впродовж тривалого часу в 1991 р. кількість народжених була меншою від кількості померлих. Перед народом України реально постала проблема депопуляції - неповного відтворення населення і скорочення його чисельності. За даними Статистичного щорічника України за 2005 рік нині в Україні проживає вже не 52 млн. людей, як це було в 1992 — 1994 рр., а лише 47,3 млн. осіб, тобто на 4,7 млн. менше. Згідно з останніми даними, середня тривалість життя чоловіків дорівнює 55, а жінок - 60 років. За цими показниками Україна перебуває у дванадцятій десятці із 198 країн - на рівні Марокко, Тунісу, Киргизстану, Таджикистану. Депопуляція в державі набула стійкого характеру і супроводжується погіршенням якісних характеристик здоров'я населення. Не зменшується материнська смертність, особливо серед сільських жінок. Репродуктивне здоров'я населення перебуває в стані кризи.

Перспективні розрахунки на 1996-2026 рр. (тобто приблизно на одне покоління) засвідчили, що, найімовірніше, за збереження депопуляційної тенденції, населення України до 2026 р. зменшиться до 32 млн. Майже 1,8 млн. жителів України нині перебувають на диспансерному обліку через різні психопатологічні відхилення, спричинені, як вважають учені, економічними, екологічними, соціально-політичними та іншими чинниками. Отже, у цих умовах державна влада, її найвищі органи зобов’язані спрямовувати всі зусилля та ресурси на охорону та зміцнення здоров’я людей, на створення ефективної державної політики в цій галузі, формування сучасної системи охорони здоров’я, що є одним із головних гарантів реалізації цієї політики.

Чинне законодавство України, зокрема ст.3 Основ законодавства України про охорону здоров’я зазначає. що під охороною здоров’я необхідно розуміти систему заходів, спрямованих на забезпечення збереження та розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Політика держави у сфері охорони здоров’я базується на ряді принципів, що отримали своє закріплення в Основах законодавства України про охорону здоров’я:

1) визнання охорони здоров’я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних факторів виживання та розвитку народу України;

2) дотримання прав і свобод людини і громадянина у галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

3) загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

4) відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я і медичну допомогу, поєднання вітчизняних традицій та досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

5) децентралізація державного управління, розвиток самоуправління і самостійності працівників охорони здоров'я на правовій та договірній підставах та ін.

Забезпечення здорових і безпечних умов життя здійснюється державою за допомогою: 1) підтримання необхідного для здоров’я життєвого рівня населення, включаючи їжу, одяг, житло, медичний огляд, соціальне обслуговування; 2) охорони навколишнього природного середовища; 3) забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя територій і населених пунктів; 4) збереження генофонду народу.

Громадяни України зобов’язані: а) піклуватися про своє здоров’я та здоров’я дітей; б) не шкодити здоров’ю інших громадян; в) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; г) надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для життя та здоров’я стані.

До видів лікувально-профілактичної допомоги належать: 1) первинна лікувально-профілактична допомога (консультація лікаря, діагностика; лікування захворювань, травм та отруєнь), яка надається переважно лікарями загальної практики; 2) спеціалізована (вторинна) лікувально-профілактична допомога, що здійснюється лікарями з відповідною спеціалізацією або кваліфікацією; 3) високоспеціалізована (третинна), надається лікарем або групою лікарів для лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування.

Безпосередню охорону здоров’я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні заклади. Крім того, об’єктами управління є поліклініки, диспансери, лікарні, родильні будинки, аптеки, консультації, санітарно-епідеміологічні станції, спеціалізовані санаторії, національні агентства, комісії, державні департаменти і служби, які діють при Міністерстві охорони здоров’я України (далі – МОЗ) та інших центральних органах виконавчої влади.

Систему українського законодавства про охорону здоров’я становлять:

Конституція України, зокрема ст. 28 надає людині право захисту від примусового залучення до медичних, наукових чи інших дослідів, які можуть завдати шкоду здоров’ю або бути такими, що становлять загрозу для життя; ст. 49, яка встановлює право кожної людини на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, ст. 50 встановлює право на безпечне для життя і здоров’я довкілля тощо.

Загальне законодавство про охорону здоров’я, що ґрунтується на встановленні правового регулювання найважливіших питань охорони здоров’я, медичної та фармацевтичної діяльності: Закон України від 19 листопада 1992 р. «Про основи законодавства України про охорону здоров’я» - зведений, консолідований законодавчий акт, який комплексно охоплює найважливіші відносини галузі охорони здоров’я, виконує роль базового системо утворюючого законодавчого акта, на якому ґрунтується законодавство про охорону здоров’я; Закон України від 12 грудня 1991 р. «Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення», Закон України від 24 лютого 1994 р. «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», Закон України від 23 червня 1995 р. «Про донорство крові та її компонентів», Закон України від 16 липня 1999 р. «Про трансплантацію органів та інших анатомічних матеріалів людини», Закон України від 22 лютого 2000 р. «Про психіатричну допомогу», Закон України від 6 квітня 2000 р. «Про захист населення від інфекційних хвороб».

Серед актів законодавства, розроблених і прийнятих на підставі відповідних норм Основ законодавства України про охорону здоров’я, слід також назвати Закони України «Про лікарські засоби», «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз», «Про обіг в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів», «Про охорону дитинства», «Про курорти», та ін.

Система суб’єктів державного регулювання у сфері охорони здоров’я:

? Верховна рада України

? Президент України

? Кабінет Міністрів України

? Міністерство охорони здоров’я України

Основи державної політики у сфері охорони здоров'я визначає Верховна Рада України - шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів та обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, фіскальних, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Верховна Рада України традиційно щорічно проводить парламентські слухання щодо стану охорони здоров’я в Україні з метою винесення відповідних резолюцій щодо покращення стану галузі, так, наприклад, 14 листопада 2000 р. у Верховній Раді відбулися парламентські слухання на тему «Про стан фінансування системи охорони здоров’я та невідкладні заходи щодо його поліпшення», 19 травня 2003 р. - «Епідемія туберкульозу в Україні та шляхи її подолання», 1 грудня 2003 р. – «Соціально-економічні проблеми ВІЛ/СНІДу, наркоманії та алкоголізму в Україні та шляхи її розв’язання», 17 березня 2004 р. - «Онкологічні захворювання в Україні. Проблеми та шляхи подолання», 14 березня 2006 р. «Проблеми боротьби з епідемією туберкульозу в Україні».

Діяльність парламенту багатогранна , один із її напрямів – це робота народних депутатів у комітетах. Серед 28 утворених у липні 2006 р. комітетів верховної Ради України був створений Комітет з питань охорони здоров’я, що є робочим органом Верховної ради України, який формує відповідні проекти засад державної політики в галузі охорони здоров’я, розглядає концепції реформування системи охорони здоров’я.

Президент України у своїй щорічній доповіді Верховній Раді України доводить до відома народним депутатам України стан реалізації державної політики у сфері охорони здоров'я. Президент України виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Багатогранна діяльність Президента здійснюється через прийняття ним відповідних правових актів у сфері охорони здоров’я. Так, зокрема, указами Президента України від 8 серпня 2000 р. № 963/2000 вжиті додаткові заходи щодо поліпшення медичної допомоги населенню, від № 203/2001 26 березня 2001 р. затверджено національн у програму «Репродуктивн е здоров'я», в і д № 1455 / 200317 грудня 2003 р . «Про невідкладні заходи щодо забезпечення права громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу» та ін.

Здій сн юючи загальн е керівництво дер жаво ю, Презид ен т України разом з тим здійснює і загальне керівництво у сфері охорони здоров'я через такі повноваження:

1. Несе особисту відповідальність за реалізацію державної політики в цілому, та, зокрема у сфері охорони здоров'я, основу якої формує

2. Відповідно до ст. 14 Основ виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією. Так, зокрема, Указами Президента України «Про заходи щодо поліпшення умов функціонування закладів охорони здоров'я у сільській місцевості» № 95/99 від 21 січня 1999 р., від 11 травня 2000 р. «Про невідкладні заходи щодо боротьби з туберкульозом», №1455/2003 від 17 грудня 2003р. «Про невідкладні заходи щодо забезпечення права громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу», № 91/2003 від 7 лютого 2003 р. «Про заходи щодо поліпшення забезпечення населення лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також підвищення ефективності державного управління у цій сфері».

Реалізуючи ці повноваження, Президент України Указом № 1694/2005 від 6 грудня 2005 р. «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення» доручив Кабінету Міністрів України розробити та подати в установленому порядку проект Плану дій з реформування системи охорони здоров'я населення, в якому передбачити, зокрема, заходи щодо підвищення якості та доступності медичного обслуговування населення, впровадження обґрунтованих державних гарантій надання населенню безоплатної медичної допомоги, ефективної та прозорої моделі фінансування галузі та інші заходи.

3. Від імені України укладає міжнародні договори, зокрема й ті, які стосуються питань міжнародної співпраці в галузі охорони здоров'я. Це повноваження передбачене п. 3 ст. 106 Конституції У країни. Для того, щоб такий договір набрав законної сили, він повинен бути ратифікований Верховною Радою України відповідно до п. 32 ст. 85 Конституції України.

4. Здійснюючи свої правотворчі повноваження, указами врегульовує певн і питання організації охорони здоров'я громадян. Указом № 1455/2003 від 17 грудня 2003 р. «Про невідкладні заходи щодо забезпечення права громадян на охорону здоров'я і медичну допомогу», яким Міністерству охорони здоров'я України було доручено, зокрема розробити до 1 липня 2004 року механізм надання малозабезпеченим верствам населення соціальних дотацій для часткової компенсації витрат на придбання лікарських засобів і виробів медичного призначення.

Окремими указами Президента України утворено провідні національні медичні заклади. Так, Указом від 7 квітня 1997 р. № 295/97 утворено Національний центр серця, а Указом від 3 листопада 1995 р. № 1018/95 - Міжнародний дитячий медичний центр «Євпаторія».

Ще одним н апрямко м діяльності Презид ента Укр аїни є організація державного регулювання шляхом затвердження прогр ам охорони здоров'я н аселення. Так, зокр ема, Указами Прези дента України затверджені наступні документи: від 1 вересня 1998 р. № 963 - Цільова комплексна програма «Фізичне виховання - здоров'я нації»; від 4 лютого 1999 р. № 117 - Програма профілактики і лікування артеріальної гіпертензії в Україні; від 4 лютого 1999 р. № 118 - Цільова комплексна програма генетичного моніторингу в Україні на 1999 - 2003 роки; від 21 травня 1999 р. № 545 - Комплексна програму «Цукровий діабет», від 26 березня 2001 р. № 203 - Національну програму «Репродуктивне здоров'я 2001 -2005» тощо.

Компетенція Кабінету Міністрів України у сфері охорони здоров’я реалізується в розробці та здійсненні комплексних цільових загальнодержавних програм, створенні економічних, правових та організаційних механізмів, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров’я, у забезпеченні розвитку мережі закладів охорони здоров’я, укладанні міжурядових угод і координації міжнародного співробітництва з питань охорони здоров’я.

Надзвичайно важливе значення для розвитку національної системи охорони здоров'я мають такі нормативно-правові акти, як Міжгалузева комплексна програма «Здоров'я нації» на 2002 - 2011 рр., затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 10 січня 2002р. № 14, Програма подання громадянам гарантованої державою безоплатної медичної допомоги, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 11 липня 2002р. № 955, Програма боротьби з виробництвом та розповсюдженням фальсифікованих лікарських засобів на 2003 – 2008 роки, затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. тощо.

Міністерство охорони здоров’я України (далі МОЗ)є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МОЗ України є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення, створення, виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення. Воно виконує координувальну роль, бо поряд з ним управлінням охороною здоров’я займаються й інші міністерства та відомства, які у своїх структурах мають підпорядковані їм медичні частини, підприємства, установи.

Правовий статус МОЗ визначається Положенням про Міністерство охорони здоров’я України, затверджене Постановою Кабінету міністрів України від 2 листопада 2006 р. № 1542.

Основними завданнями МОЗ України є: 1) забезпечення реалізації державної політики у сферах охорони здоров'я, санітарного та епідемічного благополуччя населення; 2) створення, виробництво, контроль за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення; 3) розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; 4) організація надання державними та комунальними закладами охорони здоров'я безоплатної медичної допомоги населенню; 5) організація надання медичної допомоги в невідкладних та екстремальних ситуаціях; 6) здійснення в межах своєї компетенції заходів, пов'язаних з подоланням наслідків Чорнобильської катастрофи; 7) розроблення заходів щодо профілактики та зниження захворюваності, інвалідності та смертності населення; 8) організація разом з Національною академією наук України, Академією медичних наук України наукових досліджень з пріоритетних напрямів розвитку медичної науки.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров'я і тваринництва покладено також на МОЗ.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать: Міністерство оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Служба безпеки України, Міністерство транспорту та зв'язку України. Ці органи визначають порядок управління відомчими установами охорони здоров'я, їх систему та структуру.

Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров'я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних закладів щодо надання медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні, громадські або інші органи, підприємства, установи, організації, посадові особи та громадяни зобов'язані забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населення і окремих осіб, у межах своєї компетенції надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності, а також виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

На підпорядковані МОЗ установи та організацій покладені також експертні функції: а) експертизи тимчасової непрацездатності громадян; б) лікарсько-трудової експертизи; в) військово-лікарської експертизи; г) судово-медичної і судово-психіатричної експертизи; д) патолого-анатомічний розтин трупів.

Основними завданнями державної політики та управління в області охорони здоров’я є створення сприятливих умов розвитку цієї галузі, зупинити її руйнування, розпад, створити умови для реального доступу населення до якісних медичних послуг, перевести галузь на якісно новий рівень.

Держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за дотриманням законодавства про охорону здоров'я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідеміологічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в галузі охорони здоров'я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій.

У визначенні змісту та шляхів виконання загальнодержавних та місцевих програм охорони здоров'я, здійсненні відповідних конкретних заходів, вирішенні кадрових, наукових та інших проблем організації державної діяльності в цій галузі можуть брати участь фахові громадські організації працівників охорони здоров'я та інші об'єднання громадян, у тому числі міжнародні.

МОЗ у межах своїх повноважень організовує виконання актів законодавства і здійснює систематичний контроль за їх реалізацією. Зокрема, МОЗ виконує такі функції: розроблення, координація та контроль за виконанням державних програм розвитку охорони здоров'я, зокрема профілактики захворювань, надання медичної допомоги, розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; контроль і нагляд за дотриманням санітарного законодавства, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення; контроль за усуненням причин і умов виникнення та поширення інфекційних хвороб, масових неінфекційних захворювань, отруєнь та радіаційних уражень людей.

Важливість здійснення контролю за якістю ліків викликана життєво небезпечними наслідками фальсифікації лікарських засобів та виробів медичного призначення. За даними Кабінету Міністрів України, фальсифікату ліків в Україні за різними оцінками є від 15 до 25%, тому Кабінетом Міністрів України у складі МОЗ на базі Державного департаменту з контролю за якістю, безпекою та виробництвом лікарських засобів і виробів медичного призначення утворено Державну службу лікарських засобів і виробів медичного призначення (далі - Державна служба) як урядовий орган державного управління. Правовий статус Державної служби регламентується Положенням про Державну службу лікарських засобів і виробів медичного призначення, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 2 червня 2003 р. № 789.

Основними завданнями Державної служби є: участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері виробництва, контролю за якістю та реалізацією лікарських засобів і виробів медичного призначення; забезпечення державного регулювання та контролю виробництва, ввезення в Україну, вивезення з України, реалізації лікарських засобів і виробів медичного призначення, в тому числі вирішення питань їх державної реєстрації та державного контролю за якістю; здійснення державного контролю за дотриманням законодавства щодо забезпечення населення і закладів охорони здоров'я якісними, високоефективними, безпечними та доступними лікарськими засобами і виробами медичного призначення, а також законодавства щодо їх обігу, зберігання, застосування, утилізації та знищення.

Відповідно до покладених на неї завдань Державна служба здійснює управління та державний контроль за якістю, безпекою та реалізацією лікарських засобів, у тому числі діючих речовин (субстанцій), допоміжних речовин, лікарської рослинної сировини, лікувальної косметики, імунобіологічних препаратів, біоматеріалів, медичної техніки та інших виробів медичного призначення (далі - продукція), а також створенням і виробництвом продукції, проводить ліцензування виробництва, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, розроблення, виробництва, виготовлення, зберігання, перевезення, придбання, пересилання, ввезення, вивезення, відпуску, знищення наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, а також державний контроль за додержанням умов виробництва продукції, вирішує питання її державної реєстрації, розробляє з урахуванням відповідних рекомендацій Всесвітньої організації охорони здоров'я та затверджує порядок контролю за обігом і зберіганням, оцінки якості та безпеки продукції, установлює загальні вимоги до матеріально-технічної бази для виробництва продукції, забезпечення виробничого контролю за її якістю, організовує проведення експертизи та погоджує нормативно-технічну та аналітично-нормативну документацію з виробництва продукції тощо, розробляє та подає в установленому порядку на затвердження МОЗ переліки продукції, що підлягає державній реєстрації, пропозиції стосовно державної реєстрації та перереєстрації продукції, в межах своїх повноважень організовує та забезпечує їх проведення, у встановленому порядку приймає рішення про повну або тимчасову заборону застосування продукції, проводить відповідно до законодавства роботу із сертифікації та атестації оптової торгівлі і виробництва продукції, у тому числі тієї, що імпортується, та систем якості, розробляє і погоджує переліки продукції, що підлягає о бо в'язко ві й сер ти фікаці ї з ви зн ачен ням тер мі ні в ї ї ви кори станн я, заб езпечує у межах своїх повно важень реалізацію державної політики стосовно державної таємниці , здійснення контролю за її збереженням, здійснює за дорученням МОЗ міжнародне співробітництво у сфері контролю за якістю та безпекою продукції і в межах своїх по вноважень координ ує ви конанн я зобо в'язань, перед бачених міжнарод ними догово рами у цій сфері та ін.

Для виконання зазначених завдань Державна служба лікарських засобів і виробів медичного призначення має право: одержувати в установленому порядку від центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування інформацію, документи та матеріали, необхідні для виконання покладених на неї завдань; проводити перевірки та інспектування з питань, що належать до її повноважень; приймати в установленому порядку рішення про вилучення з обігу продукції , що н е відпо відає вимогам, ви значеним нормативно-правовими актами, а також щодо зупинення, припинення, поновлення дії чи анулювання (скасування) дозволів, сертифікатів тощо.

Крім Державної служби лікарських засобів і виробів медичного при зн ачен ня в Україні функціонує державна структура, яка не має аналогів у СНД. Створивши такий орган, як Державна інспекці я з контролю якості лікарських засобі в, Україна зробила надзвичайно серйозний і виважений крок. В кожній області функціонує територіальний підрозділ, працівники якого є штатними співробітниками Міністерства охорони здоров'я України. Організація роботи цього органу побудована відповідно до існуючих вимог Європейського Союзу - структура є відносно незалежною і відомче підпорядкованою лише Міністерству охорони здоров'я України.

Одним із ключових досягнень Державної інспекції за перший рік своєї роботи стала розробка та прийняття Програми боротьби з виробництвом та розповсюдженням фальсифікованих лікарських засобів на 2003 - 2008 роки, яка була затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2003 р. № 1075.

Порядок створення, діяльності та повноваження Державної інспекції з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я (далі за текстом - Державна інспекція) регулюються Положенням про Державну інспекцію з контролю якості лікарських засобів Міністерства охорони здоров'я України затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 16 лютого 1998 р. № 179, відповідно до якого вона є спеціальним органом державного контролю якості лікарських засобів.

Як визначено вищезазначеним положенням, основним завданням Державної інспекції є здійснення державного контролю за виконанням суб'єктами господарської діяльності незалежно від форм власності вимог законодавства України щодо забезпечення якості лікарських засобів.

Відповідно до покладеного на неї завдання Державна інспекція координує і контролює роботу безпосередньо підпорядкованих їй державних інспекцій в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, атестує та акредитує лабораторії з аналізу якості лікарських засобів, здійснює контроль за їх роботою, перевіряє діяльність акредитованих лабораторій з аналізу якості лікарських засобів незалежно від форм власності, здійснює державний контроль за роботою суб'єктів господарської діяльності незалежно від форм власності з питань забезпечення якості лікарських засобів у процесі їх доклінічного вивчення і клінічного випробування, виробництва, зберігання, транспортування, реалізації та медичного застосування, якості лікарських засобів, які виробляються, реалізуються та застосовуються в Україні, здійснює контроль за ввезенням на митну територію України лікарських засобів, проводить оцінку ефективності організації систем контролю якості лікарських засобів у процесі їх виробництва.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Про лікарські засоби» законні вимоги посадових осіб Державної інспекції, які здійснюють державний контроль якості лікарських засобів, є обов’язковим для виконання суб’єктами господарської діяльності.

Для реалізації державної політики у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, безпеки для здоров'я і життя людини середовища життєдіяльності, узагальнення практики застосування законодавства у сфері забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, визначення першочергових заходів щодо профілактики інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень людей, запобігання шкідливому впливу на стан їх здоров'я і життя факторів середовища життєдіяльності, забезпечення санітарно-епідеміологічного нормування тощо створена Державна санітарно-епідеміологічна служба (далі - Держсанепідемслужба), яка є урядовим органом державного управління, діє у складі МОЗ і йому підпорядковується, правовий статус якої регламентується Постановою Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999р.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні такий нагляд здійснюють установи і організації державної санітарно-епідеміологічної служби системи Міністерства охорони здоров'я України: Головне санітарно-епідеміологічне управління Міністерства охорони здоров'я України; управління з медичних проблем аварії на Чорнобильській АЕС Міністерства охорони здоров'я України; центральна санітарно- епідеміологічна станція Міністерства охорони здоров'я України; Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція; обласні, міські, районні, районні в містах санітарно-епідеміологічні станції, дезінфекційні станції; центральні санітарно-епідеміологічні станції на залізничному, повітряному, водному транспорті, санітарно-епідеміологічні станції на залізницях, а також станції басейнів і портів; відповідні установи, організації, з'єднання, частини і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Державного комітету з охорони кордону України, Служби безпеки України.

Держсанепідемслужбу очолює головний державний санітарний лікар України, який призначається на посаду та звільняється з посади в установленому порядку. Головний державний санітарний лікар України підзвітний з питань державного санітарно-епідеміологічного нагляду безпосередньо Кабінетові Міністрів України.

Постійно діючим колегіальним дорадчим органом при МОЗ, утвореним для розгляду і вирішення найважливіших питань забезпечення санітарного і епідеміологічного благополуччя населення та діяльності санітарно-епідеміологічної служби України є колегія державної санітарно- епідеміологічної служби України. Склад колегії затверджується Кабінетом Міністрів України за поданням головного державного санітарного лікаря України.

Нормативно-правові акти, видані головним державним санітарним лікарем України в межах його компетенції, є обов'язковими для виконання центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також підприємствами, установами, організаціями усіх форм власності, посадовими особами та громадянами.

Відповідно до Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні метою державного санітарно-епідеміологічного нагляду є запобігання, виявлення та припинення порушень санітарного законодавства.

Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється головними державними санітарними лікарями, їх заступниками, іншими посадовими особами, а також установами і закладами державної санітарно-епідеміологічної служби у порядку запобіжного та поточного нагляду.

Запобіжний нагляд здійснюється шляхом державного санітарно- епідеміологічного нормування; державної санітарно-епідеміологічної експертизи; видачі передбачених законодавством висновків та доз волів; погодження; визначення необхідності профілактичних щеплень та інших заходів профілактики у разі загрози виникнення епідемій, масових отруєнь та радіаційних уражень; проведення перевірки стану будівництва та видачі висновків на відповідність вимогам санітарних норм об'єктів і споруд, що вводяться в експлуатацію та ін.

Поточний нагляд включає: контроль за дотриманням юридичними і фізичними особами передбачених санітарним законодавством, санітарними та протиепідеміологічними (профілактичними) заходами, приписами, постановами, висновками, дозволами та реєстраційними свідоцтвами, умовами державної реєстрації вимог безпеки для здоров'я і життя людини; контроль за організацією і проведенням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідеміологічних (профілактичних) заходів; вивчення, аналіз і оцінку санітарної та епідеміологічної ситуації, прогнозування показників здоров'я населення залежно від стану середовища його життєдіяльності, визначення факторів довкілля, що шкідливо впливають на стан здоров'я і життя людини; видачу обов'язкових для виконання приписів, постанов та висновків щодо усунення або обмеження шкідливого впливу на стан здоров'я і життя людини факторів середовища життєдіяльності, причин та умов виникнення і поширення інфекційних хвороб; ведення державного обліку інфекційних хвороб, професійних захворювань, масових неінфекційних захворювань (отруєнь), радіаційних уражень.

Відповідно до Закону України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення» здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду є найважливішим напрямом діяльності державної санітарно-епідеміологічної служби. Його мета - контроль за дотриманням юридичними та фізичними особами санітарного законодавства, попередження, виявлення та усунення шкідливого впливу небезпечних чинників на здоров'я людей та застосування у необхідних випадках заходів правового характеру щодо порушників.

Для виконання покладених на них завдань органи санітарно-епідеміологічного нагляду мають право застосовувати адміністративно-попереджувальні заходи, заходи адміністративного припинення та заходи адміністративного стягнення.

Спеціально уповноваженим компетентним органом у сфері контролю за обігом в Україні наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів є Комітет з контролю за наркотиками (далі за текстом - Комітет). Він є урядовим органом державного управління, що діє у складі Міністерства охорони здоров'я України та йому підпорядковується. Правовий статус Комітету визначається Положенням про Комітет з контролю за наркотиками, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 11 вересня 2003 р. № 1446.

Відповідно до цього положення, основними завданнями Комітету є: участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; забезпечення державного регулювання у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; здійснення державного контролю у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів; взаємодія в установленому законодавством порядку з Міжнародним комітетом з контролю за наркотиками ООН (далі - МККН), Комісією з наркотичних засобів ООН.

Відповідно до покладених на нього завдань Комітет здійснює управління у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, вживає відповідно до законодавства заходи щодо запобігання надходженню цих засобів і речовин у незаконний обіг, готує у випадках, передбачених законодавством, висновки щодо належності засобів і речовин до аналогів наркотичних засобів і психотропних речовин, проводить моніторинг наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, наркотичних (психотропних) лікарських засобів, систем і способів у сфері контролю за їх обігом, розробляє та періодично переглядає перелік дозволених для застосування в Україні наркотичних (психотропних) лікарських засобів, що підлягають контролю, та подає його на затвердження міністерства, здійснює контроль за діяльністю суб'єктів господарювання у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та за додержанням ними законодавства у цій сфері, здійснює контроль за звітністю суб'єктів господарювання за результатами їх діяльності у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів, забезпечує здійснення контролю за новими лікарськими засобами, які можуть бути небезпечними стосовно патологічного звикання та можливості захворювання на наркоманію та здійснює інші заходи, передбачені положенням.

Громадський контроль відіграє важливу функцію у сфері формування і реалізації державної політики і державного регулювання охорони здоров'я населення. Від рівня його впливу на відносини, що складаються у сфері охорони здоров'я та на діяльність органів та закладів охорони здоров'я, які надають населенню медико-санітарну допомогу, можна визначити рівень соціально-політичного розвитку і демократичності тієї чи іншої країни. Світова практика показала, що громадський контроль є невід'ємним атрибутом громадянського суспільства, а його відсутність чи мінімальне застосування вказують на нерозвиненість основних інститутів демократії, відстороненість основної частини населення від процесів формування і реалізації державної політики.

Своє право контролю над органами, що здійснюють державне управління і регулювання у сфері охорони здоров'я громадяни реалізують як особисто, так і через найрізноманітніші громадські об'єднання (громадські організації типу асоціації хворих на певні захворювання (цукровий діабет, церебральний параліч, ВІЛ-інфікованих тощо, громадські фонди боротьби із ВІЛ/СНІДом, наркоманією та туберкульозом, громадські комітети захисту прав людини у сфері охорони здоров'я, громадська ініціатива за здорову націю «Пульс України» та ін.).

Однією з них є Товариство Червоного Хреста України, яке є всеукраїнською добровільною громадською гуманітарною організацією. Правовою основою його діяльності є Закон України від 28 листопада 2002 року «Про Товариство Червоного Хреста України». Як зазначають норми ст. 12 цього закону, товариство має право представляти і захищати законні права та інтереси свої, а також своїх членів в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, органах судової влади.

Норми Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» надають право профспілкам медичних працівників здійснювати контроль за виконанням колективних договорів у закладах охорони здоров'я. Профспілки, їх об'єднання здійснюють представництво і захист трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілок в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, у відносинах з роботодавцями, а також іншими об'єднаннями громадян.

Таким чином, профспілки також здійснюють громадський контроль (профспілка медичних працівників об'єднує на добровільних засадах переважну більшість працівників лікувально-профілактичних, аптечних закладів, науково-дослідних інститутів, працівників підприємств медичної промисловості). Він реалізується через діяльність різноманітних профспілкових контрольних комісій за використанням громадських фондів споживання, за дотриманням техніки безпеки, побутової санітарії в діяльності закладів охорони здоров'я. Органи профспілок здійснюють контроль за дотриманням адміністраціями та власниками закладів охорони здоров'я чи їх уповноваженими законодавства про працю, законодавчих та інших нормативних актів з питань соціального захисту та розмірів соціальних виплат. З цією метою профспілки беруть участь у розробці і перегляді правил, положень та інших нормативних актів з охорони праці і побутової санітарії, здійснюють контроль за створенням безпечних та здорових умов праці для працівників сфери охорони здоров'я; здійснюють контроль за дотриманням суб'єктами господарської діяльності трудового, пенсійного та житлового законодавства тощо.

6. Адміністративно-правове регулювання в сфері соціального захисту населення

Одним із принципів правової держави є те, що у центрі її соціальної дійсності перебуває людина. Держава гарантує соціальні права і свободи, які забезпечують людині гідний рівень життя та її соціальну захищеність. За своєю сутністю ці права і свободи є, з одного боку, вимогами до держави, а з іншого - її обов’язками щодо підтримання життя особи та її соціальної захищеності. Соціальні питання, при їх невирішеності, є одним з небезпечних джерел, пов’язаних з національною безпекою, самою суттю існування в майбутньому державних інститутів.

Під соціальним захистом необхідно розуміти комплекс заходів, які здійснюють державні органи в різних сферах діяльності, спрямований на забезпечення доступу кожного члена суспільства до соціальних благ, усунення соціальної нерівності та підтримку найбільш незахищених членів суспільного життя.

Соціальний захист має на меті поліпшення морального та матеріального забезпечення соціально вразливих верств населення, подолання бідності та зниження міри розшарування суспільства. Він включає такі напрями: 1) соціальне страхування; 2) соціальну допомогу; 3) державне пенсійне забезпечення; 4) недержавне пенсійне забезпечення.

Сутність державного управління зазначеною сферою полягає в тому, що держава: а) держава дбає про соціальний захист своїх громадян; б) забороняє використання примусової праці; в) створює робочі місця; г) забезпечує підготовку кадрів; д) забезпечує нормальні умови праці; вільний вибір місця роботи, професії; е) матеріально підтримує своїх громадян; ж) гарантує захист від незаконного звільнення; з) забезпечує право на своєчасне одержання винагороди.

Одним із важливих напрямів державної політики у сфері соціального захисту населення є становлення державних стандартів і державних соціальних гарантій, які встановлюються законами та іншими нормативно-правовими актами. До них належать встановлення: а) мінімальних розмірів оплати праці; б) доходів громадян; в) пенсійного забезпечення; г) визначення видів і розміру соціальних допомог; д) визначення розмірів соціальних виплат, що забезпечують рівень життя, не нижчий за прожитковий мінімум.

Правовою основою державного управління в зазначеній сфері є закони України “Про пенсійне забезпечення”, “Про зайнятість населення”, “Про охорону праці”, “Про збір на обов’язкове пенсійне страхування”, “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”, “Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи”, “Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”, “Про реабілітацію інвалідів в Україні”, “Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.

Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику, є Міністерство праці та соціальної політики України (далі - Мінпраці).

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці, пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції.

Основними завданнями Мінпраці є: 1) участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері зайнятості, соціального захисту населення, у тому числі ветеранів війни, праці, військової служби та громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; у сфері соціального страхування, оплати, нормування та стимулювання праці, умов праці; у сфері пенсійного забезпечення, соціального обслуговування населення, соціально-трудових відносин, трудової міграції; 2) керівництво діяльністю державної служби зайнятості; 3) проведення заходів, пов'язаних з ефективним функціонуванням ринку праці, сприяння раціональній, продуктивній і вільно обраній зайнятості, підвищенню якості і конкурентоспроможності робочої сили; 4) розроблення і здійснення заходів для посилення мотивації до праці, вдосконалення її оплати, організації та нормування; 5) забезпечення через систему підпорядкованих йому органів реалізації права громадян на соціальний захист шляхом своєчасного та адресного надання соціальної підтримки, в тому числі державної допомоги малозабезпеченим громадянам, у разі втрати роботи, працездатності, досягнення пенсійного віку тощо; 6) забезпечення розвитку соціально-трудових відносин та захисту прав працюючих громадян шляхом здійснення державного нагляду за додержанням роботодавцями вимог законодавства про працю; 7) розроблення заходів, спрямованих на реалізацію політики грошових доходів населення; 8) забезпечення здійснення Пенсійним фондом України заходів у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування.

Через міністра Мінпраці спрямовується і координується КМУ діяльність Пенсійного фонду України.

У складі Мінпраці України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).

Пенсійний фонд України (далі – Фонд) є центральним органом виконавчої влади, що здійснює управління фінансами пенсійного забезпечення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Мінпраці.

Керівництво діяльністю Фонду здійснюється правлінням, чисельність і персональний склад якого затверджується КМУ. Засідання правління Фонду скликаються в міру потреби, але не рідше ніж один раз на квартал. Правління є правомочним приймати рішення за наявності на засіданні не менше ніж двох третин його членів. Рішення приймаються більшістю голосів присутніх на засіданні членів правління.

Основними завданнями Фонду є: 1) участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування; 2) забезпечення збирання та акумулювання коштів, призначених для пенсійного забезпечення, повного своєчасного фінансування витрат на виплату пенсій та інших соціальних виплат, що здійснюються з коштів Фонду; 3) ефективне використання коштів Фонду, здійснення в межах своєї компетенції контрольних функцій, удосконалення методів фінансового планування, звітності та системи контролю за витрачанням коштів Фонду.

Підсумовуючи вищевикладене, необхідно зазначити, що до особливостей державного управління соціальним захистом населення можна зарахувати таке: 1) воно здійснюється стосовно організаційно непідлеглих об’єктів управління і не торкається їх самостійності; 2) надвідомча координація в зазначеній сфері має не загальний характер, а обмежена конкретними функціями, пов’язаними з питаннями соціального захисту; 3) основними завданнями управління в зазначеній сфері є підвищення матеріального добробуту та пристойного життя людей, забезпечення зайнятості населення, гарантування його права на працю, соціальний захист.

Ключові терміни:

Соціально-культурна сфера, освіта, рівень освіти, структура освіти, система освіти, наукова діяльність, туризм, спорт, молодь, охорона здоров’я, соціальний захист, культурна політика, атестація, акредитація, ліцензування, патентування.

 

Питання для самоконтролю:

2. Правові основи державної політики у галузі культури в Україні.

3. Організаційна структура та повноваження Міністерства освіти і науки України.

4. Вища атестаційна комісія України: структура та повноваження.

5. Система, структура освіти. Освітньо-кваліфікаційні рівні. Принципи освіти.

6. Адміністративно-правове регулювання у галузі туризму в Україні.

7. Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі охорони здоров’я населення в Україні.

8. Структура і повноваження Міністерства охорони здоров’я України.

9. Соціальний захист як об’єкт адміністративно-правового регулювання.

10.Основні завдання Міністерства праці та соціальної політики України.

11. Адміністративно-правове регулювання у галузі фізкультури та спорту в Україні.

 

Тести-тренінги:

1. До системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері не відносяться:

А) Міністерство культури та туризму України;

Б) Міністерство освіти і науки України;

В) Міністерство соціального забезпечення України;

Г) Міністерство охорони здоров’я України.

 

2. До якого поняття відноситься наступне визначення: “це різновид державного управління, сукупність функцій, що здійснюються органами державної влади з метою здійснення управління освітою, наукою, культурою, туризмом, охороною здоров’я та соціального захисту населення України, фізкультурою та спортом”

А) управління в адміністративно-політичній сфері;

Б) управління в соціально-культурній сфері;

В) управління в сфері освіти;

Г) соціальне управління.

 

3. До якого поняття відноситься наступне визначення: “ це основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України, відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства”

А) освітні рівні;

Б) базова освіта;

В) наука;

Г) освіта.

 

4. Структура освіти включає в себе:

А) дошкільну освіту; загальну середню освіту; позашкільну освіту; професійно-технічну освіту;

Б) вищу освіту; післядипломну освіту;

В) аспірантуру, докторантуру; самоосвіту;

Г) усе перераховане в п.п А-В.

 

5. В Україні встановлюються наступні освітні рівні:

А) початкова загальна освіта, професійно-технічна освіта,

Б) базова середня освіта; повна загальна середня освіта,

В) базова вища освіта, повна вища освіта.

Г) усі перераховані в п.п.А-В.

 

6. До освітньо-кваліфікаційних рівнів не відносяться:

А) кваліфікований робітник;

Б) аспірант;

В) бакалавр;

Г) спеціаліст, магістр.

 

7. До основних (з числа перерахованих) принципів освіти в Україні не відносяться:

А) доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;

Б) рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту;

В) гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

Г) законність та дисципліна в державному управлінні.

 

8. Вчені звання “старший науковий співробітник”, “доцент”, “професор” присвоюються на основі рішень:

А) Міністерства освіти та науки України;

Б) Вищої атестаційної комісії України;

В) колегії ВАК України;

Г) вчених рад вищих закладів освіти.

 

9. До якого поняття відноситься наступне визначення: “ це комплекс заходів, які здійснюють державні органи в різних сферах діяльності, які забезпечують доступ кожного члена суспільства до соціальних благ, що направлені на усунення соціальної нерівності та підтримці найбільш незахищених членів суспільного життя”

А) соціальний захист;

Б) соціальні блага;

В) громадянське суспільство;

Г) суспільний захист.

 

10. Соціальний захист включає в себе наступні напрямки:

А) соціальне страхування; соціальну допомогу;

Б) державне пенсійне забезпечення; недержавне пенсійне забезпечення;

В) визначення розмірів соціальних виплат;

Г) усе перераховане в п.п.А-Б.

 

Завдання на перерахування:

– основні функції адміністративно-правового регулювання у соціально-культурній сфері;

– система органів виконавчої влади України в соціально-культурній сфері;

– основні завдання Секретаріату Президента України у соціально-культурній сфері;

– повноваження Міністерства освіти і науки України;

– повноваження Міністерства культури та туризму України;

– повноваження Міністерства охорони здоров’я України;

– структура освіти;

– система освіти;

– принципи освіти в Україні;

– освітньо-кваліфікаційні рівні;

– повноваження Вищої атестаційної комісії України;

– завдання Національної академії наук України;

– принципи культурної політики в Україні;

– види туризму за законодавством України;

– види лікувально-профілактичної допомоги;

– зміст соціального захисту населення;

– основні завдання Пенсійного фонду України.

 

Завдання на порівняння:

– вища і професійно-технічна освіта, як елементи структури освіти;

– ліцензування і акредитація навчального закладу;

– основні завдання Пенсійного фонду України та Фонду соціального страхування України;

– державний контроль та нагляд у сфері охорони здоров’я;

– запобіжний та поточний нагляд Державної санітарно-епідеміологічної служби України;

– роль і місце місцевих органів виконавчої влади і органів громадського самоврядування у сфері освіти в Україні;

– грифи Міністерства освіти і науки України.

 

Продовжить думку:

1. Культурні права громадян – це ...

2. До системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері входить ...

3. Президент України є ... соціально-культурних прав громадян.

4. Освіта – це ...

5. Доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою це ... освіти.

6. В структуру освіти в Україні входить ...

7. Організаційними формами туризму є ...

8. Охорона здоров’я – це ...

9. Сутність адміністративно-правового регулювання у сфері соціального захисту полягає ...

10. Спеціальним органом, який уповноважений від імені держави впроваджувати в життя соціальну політику є ...

 

Задачі

Завдання 1.

Депутати міської ради прийняли на сесії рішення про звільнення з посади директора музичної школи за неналежне виконання професійних обов’язків. Оцініть правомірність рішення міської ради. Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.

 

Завдання 2.

Громадянин Б., який має вищу медичну освіту (за фахом лікувальна справа) звернувся до управління охорони здоров’я місцевої державної адміністрації з проханням видати ліцензію на право виготовлення та реалізацію лікарських засобів. Управління охорони здоров’я відмовило у виданні ліцензії. Оцініть правомірність відмови управління охорони здоров’я у видачі ліцензії. Розкрийте порядок та умови отримання ліцензії на право виготовлення та реалізацію лікарських засобів.

 

 

< Попередня   Наступна >