Головне меню
Головна Підручники Державне будівництво і місцеве самоврядування § 6. Структура, функції та організація роботи апарату Верховної Ради України

§ 6. Структура, функції та організація роботи апарату Верховної Ради України

Державне будівництво та місцеве самоврядування - Державне будівництво і місцеве самоврядування
171

§ 6. Структура, функції та організація роботи апарату Верховної Ради України

Апарат Верховної Ради України — це сукупність служб щодо ор­ганізаційного, юридичного, аналітичного, експертного, інформаційно­го, науково-методичного, фінансового, матеріально-технічного, со­ціально-побутового та іншого забезпечення діяльності парламенту.

Правовий статус апарату Верховної Ради України визначається низ­кою актів, серед яких: Регламент Верховної Ради України; постанови Верховної Ради України «Про структуру апарату Верховної Ради Укра­їни» від 20 квітня 2000 року; «Про газету Верховної Ради України «Го­лос України» від 2 червня 1999 року; «Про статус редакції журналу Вер­ховної Ради України «Віче» від 6 березня 1996 року; Положення про апарат Верховної Ради України, затверджене розпорядженням Голови Верховної Ради України від 31 травня 2000 року; Інструкція з діловод­ства у Верховній Раді України, затверджена Розпорядженням Голови Верховної Ради України від 25 березня 2002 року.

Головні завдання апарату — забезпечити організаційне, правове, документальне, інформаційне і матеріально-технічне обслуговування діяльності Верховної Ради, її комітетів, народних депутатів, депутат­ських груп (фракцій), науковий і юридичний аналіз актів, обслуговуван­ня пленарних засідань. Від досвіду і професіоналізму апарату суттєво залежить дієвість законодавчого органу, якість і ґрунтовність парла­ментських актів.

Більшість працівників апарату Верховної Ради України, як і парла­ментів багатьох зарубіжних країн, працюють на постійній основі. Як зазначається у спеціальній літературі, стабільність кадрів апарату, як з'єднуючої ланки між «депутатськими призовами», забезпечує форму­вання нормальної парламентської культури, є обов'язковою умовою збереження наступництва професійного досвіду в законотворчій діяль­ності1.

<

p style="text-align: justify;">За змістом своєї роботи апарат є допоміжним і самостійно не вирішує питань державного керівництва. Його головне завдання — об­слуговування діяльності законодавчого органу держави, створення не­обхідних умов для його діяльності. Апарат Верховної Ради України здійснює такі функції: 1) організаційну — вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням організаційної підготовки та проведення пленарних засідань Верховної Ради, її комітетів, тимчасових спеціальних і слідчих комісій; організація контролю за виконанням постанов та доручень парламенту, прийому громадян і розгляду їх звернень; підтримка зв'язків із засобами масової інформації; 2) аналітичну — апарат має аналізува­ти соціально-економічні й політичні процеси, що відбуваються в дер­жаві, розстановку й орієнтацію політичних, партійних сил, об'єднань у самому парламенті; 3) правового забезпечення — кодифікація і систе­матизація законодавства; експертиза законопроектів; надання правової допомоги депутатам у роботі над законопроектами; 4) кадрову — попе­реднє опрацювання документів щодо осіб, які призначаються, обира­ються і узгоджуються Верховною Радою; 5) комунікаційну — забезпечення здійснення зв'язків парламенту з Кабінетом Міністрів, Секретаріатом Президента України, органами державної влади, місцевого самоврядуван­ня, об'єднаннями громадян, зарубіжними парламентами; 6) експертну — експертиза законів, які прийняті Верховною Радою і направляються на підпис Голові Верховної Ради, а потім — Президенту; 7) матеріально-технічну — здійснення фінансового, матеріально-технічного, побутово­го, іншого забезпечення.

Згідно з Постановою Верховної Ради України «Про структуру апа­рату Верховної Ради України», граничну чисельність апарату встанов­лено в кількості 1115 штатних одиниць, а його структура затверджена у складі таких підрозділів:

Керівництво апарату.

Секретаріат — включає секретаріати керівництва і органів парла­менту, а саме: а) Голови Верховної Ради України; б) Першого заступни­ка Голови Верховної Ради України; в) заступника Голови Верховної Ради України; г) комітетів; ґ) депутатських груп і фракцій.

Головні управління: а) науково-експертне; б) юридичне; в) доку­ментального забезпечення; г) організаційне.

Управління: а) інформаційне; б) комп'ютеризованих систем; в) у зв'язках з місцевими органами влади і органами місцевого самовряду­вання; г) забезпечення міжпарламентських зв'язків; ґ) кадрів; д) управ­ління справами.

Відділи і сектори: а) зв'язків з органами правосуддя; б) контролю; в) з питань звернень громадян; г) перший; ґ) мобілізаційної роботи.

Самостійним підрозділом при Верховній Раді України є Інститут за­конодавства, основними завданнями якого є участь у проведенні фунда­ментальних і здійсненні прикладних досліджень у сфері державного управління і законопроектних робіт, координація участі наукових закладів й інших організацій у законотворчій діяльності; розробка пропозицій відносно удосконалення чинного законодавства; порівняльне досліджен­ня систем законодавства інших країн; здійснення науково-правової екс­пертизи законопроектів; участь у підготовці до видання Верховною Ра­дою України законодавчих актів і спеціальної юридичної літератури.

Видавництво Верховної Ради (Парламентське видавництво) друкує тексти прийнятих законів, організовує видання газети «Голос України», «Відомостей Верховної Ради України». Згідно з Постановою Верховної Ради України від 20 квітня 2000 року, воно перетворено на самостійний госпрозрахунковий підрозділ.

Загальне керівництво роботою апарату здійснює Керівник апарату Верховної Ради, який призначається і звільняється з посади Верховною Радою за поданням її Голови. Він має першого заступника і двох заступ­ників, кожен з яких керує певною ділянкою роботи згідно з розподілом обов'язків. Керівники структурних підрозділів апарату призначаються на посади і звільняються з посад Головою Верховної Ради за поданням Керівника апарату.

 

1 Див.: Охотский Е. В. Государственная служба в парламенте: отечествен­ный и зарубежный опыт. - М.: МГИМО; РОССПЭН, 2002. - С. 283.

< Попередня   Наступна >