87

---

РОЗДІЛ XII СПІВУЧАСТЬ У ЗЛОЧИНІ

§ 1. Поняття й ознаки співучасті

1. Злочини вчинюють не тільки поодинці. Досить часто трапляються випадки, коли в одному злочині беруть участь дві або більше особи, що діють узгоджено і спрямовують свої діян­ня для досягнення єдиного результату. У таких ситуаціях і виникає питання про співучасть у злочині. Норми КК, що ре­гулюють поняття співучасті, форми співучасті, відпові­дальність співучасників, утворюють самостійний інститут кримінального права, який має важливе теоретичне і прак­тичне значення.

Інститут співучасті внесено до КК для того, щоб на його підставі визначити, як і за що відповідають ті особи, що безпо­середньо у вчиненні об’єктивних ознак злочину не брали участі. Наприклад, як відповідає особа, що підмовила іншу особу вби­ти потерпілого або дала для цього зброю, адже ця особа безпо­середньо вбивства не вчиняла. Однак на підставі норм про співучасть цю особу буде визнано підбурювачем або пособни­ком вбивства і вона відповідатиме поряд із виконавцем за вчи­нення цього злочину.

Об’єднання зусиль двох або більше осіб при вчиненні зло­чину зазвичай підвищує небезпечність самого злочину, полег­шує його вчинення і приховування. Дійсно, коли діють дві або більше особи, вони підтримують один одного, що, звісно, по­легшує їм вчинення злочину, дає можливість із більшим успі­хом нейтралізувати опір жертви, втекти з місця події, прихо­вати потім набуте злочинним шляхом майно тощо. Ось чому у деяких випадках співучасть розглядається як кваліфікуюча об­ставина, що тягне більш сувору кваліфікацію злочину (наприк­лад, вчинення крадіжки за попередньою змовою групою осіб – ч. 2 ст. 185), або вважається законом обставиною, що обтяжує призначення покарання (п. 2 ст. 67).

Значне поширення нині дістала організована злочинність

. У цілому від 30 до 40 % злочинів вчинюються організованими групами злочинців.

Тільки в 1 півріччі 2003 р. організованими групами та зло­чинними організаціями вчинено 4166 злочинів, більшість яких є тяжкі або особливо тяжкі умисні вбивства, бандитизм, торгів­ля людьми, розбої, злочинне заволодіння зброєю, незаконні дії з наркотичними засобами та ін. За допомогою інституту спів­участі ми можемо визначити відповідальність будь-якої особи, що бере участь в організованій групі чи злочинній організації.

Для правильного застосування норм КК про співучасть слід, передусім, з’ясувати поняття співучасті.

2. У статті 26 передбачено, що співучастю в злочині ви­знається умисна спільна участь кількох суб’єктів злочину у вчи­ненні умисного злочину. Це формулювання розроблено в резуль­таті багаторічних теоретичних досліджень. Отже, співучасть – це об’єднання, в якому кілька осіб, які є суб’єктами злочину, вчи­нюють злочин спільно і умисно.

Слід мати на увазі, що співучасть не створює будь-яких особ­ливих, інших підстав відповідальності – підставою відповідаль­ності і тут, відповідно до ч. 1 ст. 2 КК є склад злочину, але вчинюваний у співучасті. Те, що норму про співучасть вміще­но в Загальній частині КК, означає лише одне – ця норма має застосовуватися у будь-якому випадку вчинення злочину, пе­редбаченого в Особливій частині КК, але за наявності ознак співучасті. Наприклад, положення ст. 26 застосовуються при вчиненні вбивств, грабежів, розбоїв, зґвалтувань, викрадення наркотиків, тощо.

При розкритті поняття співучасті слід встановлювати її об’єктивну та суб’єктивну сторони, інакше кажучи, об’єктивні та суб’єктивні ознаки цієї форми злочину.

Об’єктивні ознаки співучасті виражені в законі словами – злочин, вчинений декількома (двома або більше) суб’єктами злочину спільно.

Суб’єктивні ознаки – вказівкою, що співучасть – це умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину.

Отже, при окресленні об’єктивних і суб’єктивних ознак спів­участі має місце вказівка на спільність. І дійсно, спільність характеризує як об’єктивну, так і суб’єктивну сторону спів­участі. Якщо об’єктивні ознаки співучасті – це спільність діянь учасників, то суб’єктивні ознаки – це спільність їх умислу. 3. Об’єктивні ознаки співучасті полягають у тому, що:

співучасть є тільки там, де в злочині беруть участь кілька осіб, тобто дві або більше. Причому кожна з цих осіб повинна мати ознаки суб’єкта злочину – бути особою фізичною, осуд­ною і досягти віку кримінальної відповідальності;

співучасть – це діяльність спільна. Спільність як об’єктив­на ознака співучасті містить у собі такі три моменти:

а) злочин здійснюється загальними зусиллями всіх спів­учасників. Роль, функції кожного зі співучасників можуть відрізнятися, але при цьому злочин – це результат загальної, спільної діяльності всіх співучасників, кожний з них робить у вчинення злочину свій внесок. Іноді порівнюють співучасть із грою в оркестрі, де кожен інструмент, кожен музикант веде свою партію, а в цілому виходить єдина мелодія;

б) спільність також означає, що наслідок, який досягаєть­ся в результаті вчинення злочину, є єдиним, неподільним, за­гальним для всіх співучасників. За цей наслідок відпові­дальність несуть всі співучасники, незалежно від тієї ролі, яку кожен із них виконував у злочині. Якщо три особи вчинили вбивство, то кожний із них повинен нести відповідальність за вбивство, а не за 1/3 вбивства, хоча він сам безпосередньо і не завдавав удару жертві. Тому особа, що підкупила вбивцю, як і особа, що дала для цього зброю, несуть відповідальність за вбивство, вчинене виконавцем. Обсяг відповідальності кожного співучасника і визначається тим, що вчинив вико­навець злочину;

в) спільність при співучасті означає, що між діями спів­ учасників і тим злочином, що вчинив виконавець, має місце причинний зв’язок. Причому опосередкований причинний зв’я­зок, оскільки загальний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучас­ника має за часом передувати тому злочину, що вчинює вико­навець, вона створює реальну можливість для виконавця вчи­нити цей злочин. Виконавець же втілює цю можливість у дійсність, заподіюючи необхідний наслідок. Дійсно, той, хто підмовив особу вбити потерпілого, і той, хто дав для цього зброю, тим самим створили реальну можливість для вбивці здійснити задумане. Однак втілення цієї можливості в дійсність залежить від діяння виконавця. Саме тому причинний зв’язок тут має опосередкований характер. Якщо такого причинного зв’язку немає, то немає такої об’єктивної ознаки співучасті як спільність, а, отже, немає і співучасті. Візьмемо простий при­клад. А. до вчинення розбою обіцяє Б. сховати викрадене май­но. Тут дії А. – заздалегідь дана обіцянка Б. сховати викрадене – є у причинному зв’язку з розбоєм, що вчинив Б. Тому А. – спів­учасник, а саме пособник розбою. Однак уявімо собі, що Б. вчи­нив розбій, а потім, бажаючи сховати викрадене, прийшов до свого знайомого А. з проханням сховати викрадене, що А. і вчи­нив. Тут співучасті немає, оскільки дії з приховування викра­деного заздалегідь не були обіцяні Б., не є з ними в причинно­му зв’язку, а тому не є співучастю. Відповідальність А. за таке приховування як за окремий злочин буде розглянуто в § 6 цьо­го розділу.

4. Суб’єктивні ознаки співучасті – умисна спільна участь у вчиненні умисного злочину. У законі суб’єктивну сторону співучасті у злочині (суб’єктивні ознаки співучасті) виражено словами – злочин вчинюється умисно і спільно. З цього форму­лювання закону випливає, що:

а)співучасть можлива лише в умисних злочинах;

б) всі особи, що беруть участь у злочині (всі співучасники), діють умисно.

Ці ознаки потребують певної конкретизації.

1. Перш за все, з закону випливає однозначний висновок – співучасть у злочинах, вчинених із необережності, є неможли­вою. Питання про співучасть у необережних злочинах виника­ло в науці досить давно. Зокрема, ще в минулому столітті деякі криміналісти обстоювали можливість співучасті в необереж­них злочинах. Вже в радянський період професор А. Н. Трайнін доводив таку можливість. Цю думку висловлювали і в Україні1. Пожвавлення дискусії з цього питання було зумовлено знач­ним зростанням необережної злочинності, особливо в сфері  «людина – машина», наприклад, на автотранспорті. Все часті­ше доводиться стикатися з випадками спільного заподіяння кількома особами злочинного наслідку з необережності. Це так зване необережне співзаподіяння. Наприклад, два тесляра, що працюють на будівництві житлового будинку, скидають з ви­соти колоду, не переконавшись у тому, що внизу нікого немає, внаслідок чого смертельно травмовано людину, яка там про­ходила. Або водії автомашин їдуть по трасі з порушенням пра­вил дорожнього руху, обганяючи один одного, внаслідок чого на одному з обгонів відбувається зіткнення машин і травми дістають пасажири, що їхали в них. І в першому, і в другому випадку винні діють з необережності, спільно заподіюючи су­спільно небезпечні наслідки. Однак такі спільні дії не можна визнати співучастю через те, що тут немає об’єднання злочин­ної волі діючих осіб. У таких випадках кожний із співзаподіювачів несе відповідальність за свої дії самостійно.

2. При співучасті не тільки діяння має бути умисним, але і всі співучасники повинні діяти також умисно. Звідси випливає, що, якщо одна особа діє з необережності, а друга, використо­вуючи це, діє умисно – співучасті немає (наприклад, праців­ник міліції залишає через недбалість у неналежному місці пістолет, а хтось, використовуючи це, заволодіває ним і вчи­нює з його використанням умисне вбивство). У цьому випад­ку працівник міліції нестиме відповідальність за недбале збе­рігання вогнепальної зброї – за ст. 264, а особа, що використа­ла пістолет, – за умисне вбивство – за ст. 115.

Діяти умисно при співучасті означає, що всі співучасники мають спільний умисел. Отже, спільність характеризує не тільки об’єктивну, а й суб’єктивну сторону співучасті в злочині. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце змова щодо вчинення конкретного злочину. Саме спіль­ний умисел і дістає об’єктивне вираження у спільності діянь співучасників. Причому змова – це обов’язкова ознака будь-якої співучасті. Вона може мати різний характер, виражатися різним способом. У більшості випадків така змова має усний характер, коли співучасники узгоджують свої дії словесно. Од­нак можлива й письмова змова – шляхом обміну записками, накресленням плану дій чи іншою знаковою інформацією. Можлива змова і за допомогою використання технічних систем (телефону, Інтернет тощо). Рідше зустрічається змова, що полягає в конклюдентних діях. Конклюдентними (від лат. «conclusio» – висновок) вважають мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсні наміри особи. Це, наприклад, обмін жестами, мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників стають узгодженими. У будь-якому випадку змова, взаємна узгодженість – це обов’язкова ознака спів­участі.

Умисел при співучасті, як і в злочині, вчинюваному однією особою, містить інтелектуальні та вольові моменти. Однак, ос­кільки злочин вчинюється в співучасті, ці моменти умислу ма­ють свою специфіку.

Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співучасник усвідомлює суспільну небезпечність не тільки вчи­неного ним особисто діяння, а і суспільну небезпечність діян­ня, яке вчинює виконавець. Співучасник також передбачає, що в результаті цих дій виконавця настане суспільно небезпечний наслідок. Іншими словами, співучасник повинен бути обізна­ний про злочинні наміри, злочинні діяння виконавця. Вимога про таку поінформованість – найважливіша ознака співучасті. Наприклад, якщо особа, яка вирішила вбити жертву, просить у сусіда рушницю для полювання і сусід цю рушницю дає, а особа цією рушницею вчинює вбивство, співучасті немає, оскільки даючи рушницю, сусід не знав про дійсний намір вбивці. Якщо ж рушницю було дано майбутньому виконавцю саме для вчинення вбивства, має місце співучасть, бо той, хто дав рушницю, діє узгоджено з виконавцем, обізнаний про його злочинний намір.

3. Вольовий момент умислу при співучасті виявляється, насамперед, у бажанні настання наслідків, коли всі співучас­ники бажають, щоб настали наслідки, яких своїм безпосереднім діянням прагне досягти виконавець. У злочинах із формаль­ним складом співучасники бажають, щоб виконавець вчинив узгоджене ними злочинне діяння.

Характеризуючи умисел при співучасті, слід мати на увазі, що всі фахівці визнають можливість прямого умислу при спів­участі, але не всі згодні, що тут можливий і умисел непрямий. Цей останній погляд викликає сумнів, оскільки необґрунтовано звужує поняття співучасті.

Передусім, слід зазначити, що сам закон (ст. 26), говорячи про умисел при співучасті, не вказує види такого умислу, до­пускаючи тим самим, що він може бути як прямим, так і непрямим.

Крім того, якщо посісти на позицію, що непрямий умисел при співучасті неможливий, то в деяких випадках дії співвиконавців не вважатимуться співучастю в злочині. Наприклад, три чоловіки звалили на землю потерпілого, завдаючи йому ударів ногами, руками по різних частинах тіла, не бажаючи спричинення смерті, але свідомо допускаючи можливість її на­стання. Внаслідок побоїв потерпілий помер. Очевидно, що осо­би, які вчинили злочин, будучи виконавцями (співвиконавцями), діють із непрямим умислом: не бажаючи смерті жертви, свідомо її допускають. Їх у повній відповідності з ст. 27 слід визнавати співучасниками. Кілька років тому у Київській об­ласті мав місце такий випадок. Бригада швидкої допомоги, прибувши за викликом, забрала хворого, що був в непритом­ному стані. Дорогою зміна в бригади закінчилася (а доставлення хворого до лікарні вимагало занадто багато часу), тож лікар, санітар та водій, які його супроводжували, вирішили викинути хворого у лісопосадці, що вони і вчинили. Грома­дянин, що перебував поблизу, намагався їх присоромити, на що вони відповіли: «Нічого, як-небудь оклимається», і поїха­ли з місця події. Викликана цим громадянином інша машина швидкої допомоги вже застала потерпілого мертвим. Цілком очевидно, що винні, а вони всі є співвиконавцями злочину, передбачали, що в результаті їх дій хворий може вмерти, і хоча цього не бажали, але свідомо допускали, тобто діяли з непрямим умислом.

Непрямий умисел можливий також і в поведінці пособни­ка. Наприклад, у справі, що мала місце в одному з міст, слідчий-жінка, потрапивши під вплив підслідного, передала останньо­му пістолет для вчинення втечі з в’язниці однак, просила не застосовувати його. Винний же, вчиняючи втечу, вбив охорон­ця. Даючи пістолет, жінка розуміла, що зброя може бути вико­ристана і, хоча не бажала цього, але свідомо допускала і такий наслідок, як смерть осіб, які спробують завадити втечі. У цій справі має місце пособництво у вбивстві з непрямим умислом.

Отже, співучасть у злочині можлива не тільки з прямим, а і з непрямим умислом. Останній може мати місце в поведінці виконавця (співвиконавця) або пособника.

Щодо мети та мотивів діяння, то вони можуть бути як од­наковими, так і різними. Приміром, при вчиненні вбивства всі співучасники можуть мати один мотив – помста до потерпіло­го. Але можуть бути і ситуації, коли співучасники діють із різними мотивами і метою. Наприклад, при вбивстві на замов­лення виконавець, підкуплений підбурювачем, діє з користі, а сам підбурювач може керуватися мотивом помсти, заздрощів до потерпілого. Несхожість мети і мотивів не виключає спів­участі у злочині. Вона може впливати в деяких випадках на кваліфікацію злочину, про що йтиметься далі, і враховуватися при призначенні покарання співучасника.

 

1  Див.: Радянське право. – 1989. – № 10.

 

< Попередня   Наступна >