75

---

§ 4. Крайня необхідність

1. Частина 1 ст. 39 встановлює: «Не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхід­ності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загро­жує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держа­ви, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності».

У частині 2 ст. 39 ексцес крайньої необхідності визначаєть­ся як навмисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтере­сам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернута. Таким чином, крайня необхідність – це вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам із метою усунення небез­пеки, що загрожує, якщо вона в певній обстановці не могла бути усунута іншими засобами і якщо заподіяна шкода є рівнознач­ною або менш значною, ніж шкода відвернута.

Право на заподіяння шкоди в стані крайньої необхідності є субсидіарним (додатковим) правом. Ним громадянин може скористатися лише в тому випадку, якщо в певній обстановці заподіяння шкоди є вимушеним, крайнім, останнім засобом усунення небезпеки.

2. Стан крайньої необхідності виникає за наявності до того відповідної підстави, що складається з двох елементів: 1) не­безпеки, що загрожує охоронюваним законом інтересам особи, суспільства або держави і 2) неможливості усунення цієї не­безпеки іншими засобами, крім заподіяння шкоди цим інтере­сам. Виникнення однієї лише небезпеки ще недостатньо для стану крайньої необхідності. Вона тому і визнається край­ньою, що зумовлюється обстановкою, за якої особа вимуше­на удатися до заподіяння шкоди правоохоронюваним інтере­сам як до останнього, крайнього засобу усунення небезпеки, що загрожує.

3. Перший е

лемент підстави крайньої необхідності – це на­явність небезпеки, що може бути зумовлено різними джерела­ми. Таким джерелом може бути недбале поводження зі зброєю, бойовими припасами, вибуховими, радіоактивними, легкозай­мистими, їдкими речовинами та іншими предметами, яким вла­стива внутрішня об’єктивна здатність вражати людину, запо­діювати їй смерть або тілесні ушкодження, руйнувати, ушкод­жувати або знищувати майно чи інші цінності. Небезпеку можуть становити стихійні сили природи (повені, обвали, зсу­ви, зливи тощо), напади тварин та ін. Необхідність заподіяння шкоди може бути зумовлено також різноманітними процеса­ми: технологічними, виробничими, патологічними (наприклад, тяжке поранення потерпілого, що загрожує смертю), фізіологічними, що відбуваються в організмі людини (голод або хо­лод), що загрожують загибеллю людей тощо. Джерелом небез­пеки може бути і діяльність (злочинна або незлочинна) люди­ни (наприклад, погроза касиру з вимогою видачі грошей під загрозою убивства). Нарешті, джерелом небезпеки при крайній необхідності може бути і будь-яке інше, крім злочину, право­порушення (наприклад, порушення водієм правил дорожньо­го руху, що створило аварійну ситуацію), а також невинна су­спільно небезпечна поведінка людини (наприклад, що діє в стані неосудності, фактичної помилки), внаслідок чого інші особи для усунення виниклої небезпеки змушені заподіювати шкоду правоохоронюваним інтересам.

Небезпека, далі, повинна загрожувати саме охоронюваним інтересам. Такими, насамперед, є піддані небезпеці інтереси особи (наприклад, життя, здоров’я, тілесна недоторканність, особиста свобода, статева свобода, майнові, житлові, політичні та інші охоронювані законом права та інтереси). Правоохоронюваними інтересами, яким загрожує небезпека, можуть також виступати: безпека виробництва, громадський порядок (на­приклад, для відвернення небезпеки, що виникнула внаслідок повені та загрожує нормальній роботі підприємства, громадя­нин руйнує будівлю). Нарешті, небезпека може загрожувати інтересам держави: зовнішній безпеці, обороноздатності, по­рядку управління, інтересам правосуддя, збереженню держав­ної таємниці, майна тощо (наприклад, для усунення небезпе­ки, що виникнула внаслідок пожежі та загрожує майну, особа змушена пошкодити частину цього майна заради порятунку іншого).

Небезпека при крайній необхідності повинна бути наявною, тобто безпосередньо загрожувати правоохоронюваним інтере­сам. Якщо така небезпека ще не виникнула, або, навпаки, уже реалізувалася в заподіяній шкоді, то це виключає стан край­ньої необхідності. Початковий момент виникнення небезпеки має місце, коли виникла загроза безпосереднього заподіяння шкоди (наприклад, існує безпосередня загроза затоплення, аварії, смерті тощо). Кінцевий момент існування такої небез­пеки визначається або припиненням цієї загрози, або її реалі­зацією (наприклад, пожежа знищила майно або погашена, па­водок спав, зсув припинився, аварія відвернена тощо). Іноді особа може помилково вважати, що безпосередня небезпека існує, а в дійсності її немає. Заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у таких випадках слід розцінювати за прави­лами уявної крайньої необхідності, що аналогічні правилам уявної оборони.

4. Другим елементом підстави крайньої необхідності є відсутність реальної можливості усунути небезпеку, що за­грожує, іншими засобами, ніж заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам.

Неможливість усунення небезпеки іншими засобами свідчить, що особа в обстановці, що склалася, вимушена запо­діяти шкоду, оскільки інших можливостей усунути безпосеред­ню небезпеку немає. Іншими словами, заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам повинно бути єдино можливим за­собом захисту від такої небезпеки. Тому, якщо в особи є декілька засобів усунення небезпеки, у тому числі не пов’яза­них із можливістю заподіяння шкоди, то це означає, що вона не перебуває в стані крайньої необхідності, а, отже, і заподіяну нею шкоду не можна визнати правомірною. Зрозуміло, це пра­вило поширюється тільки на випадки, коли особа усвідомлю­вала наявність у неї кількох можливостей усунення небезпе­ки, але не скористалася тією з них, що не пов’язана із запо­діянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Якщо ж у цій ситуації була допущена помилка, то оцінка заподіяння шкоди повинна проводитися за правилами уявної крайньої необхід­ності.

Очевидно, що в стані крайньої необхідності відбувається зіткнення двох правоохоронюваних інтересів: з одного боку, правоохоронюваному інтересу загрожує безпосередня небез­пека, а з іншого – особа перебуває в такому положенні, за яко­го єдиним засобом усунення цієї небезпеки є заподіяння шко­ди так само правоохоронюваному інтересам. Ця особливість, при якій відбувається сутичка права з правом, накладає свій відбиток і на ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхідності.

5. Ознаки діяння, що вчинюється в стані крайньої необхід­ності, характеризують: 1) його мету; 2) спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди, 3) характер дій; 4) своєчасність заподіяння шкоди; 5) межі заподіяння шкоди.

6. Мета. У статті 39 зазначено, що дія в стані крайній необ­хідності застосовується «для усунення небезпеки», тобто ме­тою крайньої необхідності є саме усунення небезпеки. Особа уявляє, яким чином небезпека буде усунута: шляхом знищен­ня або пошкодження джерела небезпеки, перевезення людей у безпечне місце за допомогою узятого без дозволу чужого транс­порту тощо.

7. Спрямованість (об’єкт) заподіяння шкоди. У стані край­ньої необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи. У літературі вважа­ють, що шкоду при крайній необхідності може бути заподіяно лише інтересам «третіх осіб», тобто підприємствам, установам, організаціям або окремим громадянам, що не спричиняли не­безпеку і зазвичай не пов’язані зі створенням цієї небезпеки. Типовим є приклад, коли водій сільгосппідприємства, зали­шивши на дорозі бідони з молоком, відвозить потерпілих від аварії, що виникла не з вини водія, у лікарню, а в цей час моло­ко викрадають невідомі. Шкода в такому випадку заподіюєть­ся сільгосппідприємству, що ніяким чином не причетне до ви­никнення небезпеки, що загрожувала потерпілим. Проте, у ряді випадків особа змушена заподіювати шкоду самому джерелу небезпеки, щоб ліквідувати його, локалізувати, знизити інтен­сивність впливу тощо (наприклад, перехожий, побачивши некерований автомобіль, що рухається з гори, спрямовує його в кювет, запобігаючи тим самим наїзду на дітей). Іноді стверд­жують, що за правилами крайньої необхідності варто розгля­дати заподіяння шкоди нападникові, якщо ним явно є особа неосудна, малолітня або така, що діє в стані фактичної помил­ки. Але це не так. У цьому випадку має місце необхідна оборо­на, ознакою якої є заподіяння шкоди саме нападникові, неза­лежно від його фізичних або психічних властивостей.

8. Характер дій. Вважається, що крайня необхідність при­пускає лише активну поведінку суб’єкта. За своїми зовнішні­ми ознаками крайня необхідність може полягати, наприклад, у різних самоуправних діях, пов’язаних із вилученням майна, його ушкодженням або знищенням, викраденням зброї або нар­котичних засобів, крадіжкою транспорту, приховуванням зло­чинів, розголошенням державної або військової таємниці, по­рушенням різноманітних правил обережності, заподіянням шкоди життю або здоров’ю людини, позбавленням його осо­бистої свободи тощо. Подібні дії за зовнішніми своїми озна­ками здатні підпадати під різноманітні види злочинних пося­гань. Наприклад, знищення або пошкодження чужого майна підпадає під ознаки закону, передбаченого ст. 194, а розголо­шення відомостей, що становлять державну таємницю, під по­грозою убивства підпадає під ознаки злочину, передбаченого в ст. 328 тощо.

9. Своєчасність заподіяння шкоди полягає в тому, що вона може бути заподіяна лише протягом часу, поки існує стан край­ньої необхідності. Якщо ж такий стан ще не виник, або, навпа­ки, уже минув, то заподіяння шкоди в цьому випадку (так зва­на «передчасна» і «спізніла» крайня необхідність), може тяг­ нути відповідальність на загальних засадах.

10. Межі заподіяння шкоди. КК не визначає межі заподіян­ня шкоди в стані крайньої необхідності, проте висновок про ці межі може бути зроблено, виходячи з тлумачення ч. 2 ст. 39, яка визначає перевищення меж крайньої необхідності як заподіян­ня шкоди більш значної, ніж шкода відвернута. Отже, гранич­ною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визна­ватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов’язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в небез­пеці, що загрожує.

Визначення рівної або меншої значущості заподіяної шко­ди передбачає її порівняння із шкодою, що загрожує. Але відвернена шкода – це завжди потенційна шкода, яка містила­ся в небезпеці, що загрожувала, а заподіяна шкода – це завжди шкода фактична, реальна. Крім того, нерідко зазначені види шкоди спрямовані на блага різної суспільної значимості й це може ускладнити оцінку їх співрозмірності (наприклад, небез­пека, що загрожує здоров’ю людей, усувається шляхом знищен­ня приватного майна). Тому вирішення питання про їх по­рівняльну ціннісну характеристику в кожному випадку зале­жить від конкретних обставин справи (наприклад, при усуненні небезпеки, що загрожує життю людини, заподіюється велика майнова шкода тощо). При однорідності відверненої і заподія­ної шкоди можливе порівняння їх за допомогою критеріїв, заз­начених у законі або вироблених судовою практикою (наприк­лад, за ступенем тяжкості тілесних ушкоджень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У випадку ж зістав­лення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями виступа­ють загальновизнана людська мораль; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина, її права та свободи; пра­восвідомість і правова культура населення та ін. У будь-якому випадку, чинний КК визнає правомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необхідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, що в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

11. Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес) – це навмисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 ). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наяв­ності можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими за­собами, ніж заподіянням шкоди. Але тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, оскільки на­явність можливості усунути небезпеку іншими засобами свідчить про те, що особа не перебувала в самому стані край­ньої необхідності й тому, природно, не могла перевищити її межі. Тому навмисне позбавлення життя двох або більше осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї осо­би повинно признаватися ексцесом крайньої необхідності, бо це свідчить про заподіяння більш значної шкоди порівняно зі шкодою відверненою.

Треба мати на увазі, що особа, перебуваючи у стані край­ньої необхідності, часто є в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, у стані сильно­го душевного хвилювання тощо. У зв’язку з цим ч. 3 ст. 39 вста­новлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці».

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії повинні бути кваліфіковані на загальних засадах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судом як обставина, що пом’якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66).

12. Крайню необхідність слід відрізняти від необхідної обо­рони за такими ознаками: 1) підставою необхідної оборони є суспільно небезпечне посягання людини, що зумовлює не­обхідність у його негайному відверненні або припиненні; підстава крайньої необхідності – небезпека, що безпосередньо загрожує правоохоронюваним інтересам, яку не можна усуну­ти в певній обстановці інакше, чим заподіянням шкоди; 2) при необхідній обороні шкода повинна бути заподіяна лише тому, хто посягає; при крайній необхідності шкода заподіюється правоохоронюваним інтересам держави, суспільства або особи, тобто при необхідній обороні відбувається зіткнення права з неправом, а при крайній необхідності, навпаки, – права з пра­вом; 3) при необхідній обороні заподіяна нападникові шкода повинна відповідати небезпеці посягання та обстановці захис­ту; при крайній необхідності заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж шкода відвернена; 4) пе­ревищення меж необхідної оборони тягне привілейовану відпо­відальність і лише у випадках, спеціально передбачених в стат­тях 118 і 124, а за перевищення меж крайньої необхідності відповідальність настає на загальних засадах, хоча сам факт такого перевищення розглядається як обставина, що пом’як­шує покарання.

 

< Попередня   Наступна >