71

---

§ 2. Основні покарання

1. Громадські роботи (ст. 56 КК) полягають у виконанні засудженим протягом строку, встановленого вироком суду, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно ко­рисних робіт, вид та характер яких визначають органи місцевого самоврядування (наприклад, прибирання вулиць, благо­устрій території, ремонт доріг, будинків, споруд, комунікацій тощо). Оскільки обов’язок з виконання громадських робіт по­кладається на особу вироком суду за вчинення злочину, вони завжди здійснюються без оплати праці засудженого.

Громадські роботи встановлюються у межах від шістдеся­ти до двохсот сорока годин, відбуваються засудженим у вільний від роботи чи навчання час і виконуються частинами – не більше чотирьох годин на день. Це покарання призначається у випад­ках, коли воно передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Громадські роботи не застосовується до осіб, визнаних інва­лідами першої або другої групи, до вагітних жінок, до осіб, які досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців стро­кової служби. Неповнолітнім це покарання призначається з додержанням вимог ч. 1 ст. 100 та ст. 103 КК.

2. Виправні роботи (ст. 57 КК) – це покарання, згідно з яким на засудженого протягом строку, встановленого вироком, покладається обов’язок працювати за місцем його робити (ч. 1 ст. 41 Кримінально-виконавчого кодексу України, далі – КВК), періодично з’являтися на реєстрацію до кримінально-виконав­чої інспекції (ч. 6 ст. 41 КВК), а також встановлюється заборо­на на звільнення з роботи за власним бажанням (ч. 1 ст. 42 КВК) і на виїзд за межі України без дозволу кримінально-виконав­чої інспекції (ч. 4 ст. 42 КВК). З усієї суми заробітку засудже­ного до виправних робіт примусово здійснюються щомісячні відрахування в дохід держ

ави в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Виправні роботи призначаються судом у межах від шести місяців до двох років і відбуваються за місцем роботи засуд­женого. У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. зазначено (п. 12), що виправні роботи при­значаються тільки працюючим і відбуваються за місцем робо­ти засуджених.1 Тому засудженим до цього виду покарання у процесі здійснення ними своєї трудової діяльності надається щорічна відпустка, час якої не зараховується до строку відбування покарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Проте, якщо поведінка за­судженого була зразковою, а ставлення до праці – сумлінним, час щорічної відпустки може бути зарахований у строк пока­рання (ст. 46 КВК).

Виправні роботи призначаються у випадках, коли вони без­посередньо передбачені в санкції статті Особливої частини КК, за винятком їх застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непрацездатних, до осіб, що не досягли 16 років, та тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, праців­ників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, адвокатів, державних службовців, службових осіб органів місцевого самоврядування.

Якщо після постановлення вироку засуджений втрачає пра­цездатність і в зв’язку з цим не може відбувати це покарання, суд може замінити виправні роботи покаранням у вигляді штра­фу із розрахунку трьох встановлених законодавством неопо­датковуваних мінімумів доходів громадян за один місяць ви­правних робіт. Неповнолітнім особам у віці від 16 до 18 років виправні роботи можуть бути призначені з додержанням ви­мог частин 2 і 3 ст. 100 та ст. 103 КК.

3. Службові обмеження для військовослужбовців (ст. 58 КК) призначаються в межах від шести місяців до двох років. При застосуванні цього покарання засуджений не може бути підви­щений за посадою і у військовому званні; строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чер­гового військового звання; протягом строку покарання із усієї суми грошового забезпечення засудженого здійснюються відра­хування в дохід держави в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Службові обмеження застосовується лише до військово­службовців (за винятком тих із них, хто проходить строкову службу), які відбувають його за місцем своєї військової служ­би. Це покарання призначається: 1) якщо воно безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (наприклад, ч. 1 ст. 402, ч. 2 ст. 407 КК); 2) якщо суд, враховуючи обставини справи та особу винного, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службові обмежен­ня на той самий строк; 3) якщо воно застосовується до військо­вослужбовців на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

4. Арешт (ст. 60 КК) призначається судом у межах від од­ного до шести місяців і відбувається засудженим у спеціаль­них установах виконання покарання – арештних домах (статті 11, 15, 50 КВК). Арешт, призначений військовослужбовцям, відбувається ними на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до покарання у вигляді арешту тримаються в умо­вах ізоляції (ч. 1 ст. 51 КВК) і на них поширюються обмежен­ня, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі (ч. 2 ст. 51 КВК).

Арешт призначається, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої частини КК, за винят­ком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК. Арешт не за­стосовується до осіб віком до 16 років, до вагітних жінок, а та­кож жінок, які мають дітей віком до 7 років. Неповнолітньому у віці від 16 до 18 років арешт може бути призначений із до­держанням вимог статей 101 та 103 КК.

5. Обмеження волі (ст. 61 КК) полягає в триманні засу­дженого в кримінально-виконавчій установі відкритого типу – виправному центрі (статті 11, 16, 56 КВК) без ізоляції від су­спільства, але в умовах здійснення за ним нагляду та обов’яз­кового залучення засудженого до праці.

Обмеження волі призначається у межах від одного до п’яти років у випадках, якщо це покарання безпосередньо передба­чене в санкції статті Особливої частини КК, за винятком його застосування на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Відбування цього покарання завжди пов’язане з обов’язко­вим залученням засудженого до праці, тому в ч. 3 ст. 61 КК встановлюється, що воно не призначається неповнолітнім, ва­гітним жінкам та жінкам, які мають дітей віком до чотирнад­цяти років, особам, що досягли пенсійного віку, військовослуж­бовцям строкової служби та інвалідам першої та другої групи.

6. Тримання в дисциплінарному батальйоні військово­службовців (ст. 62 КК) застосовується лише до військовослуж­бовців строкової служби. Це покарання полягає у примусовому направленні засудженого на строк у межах від шести місяців до двох років в особливу військову частину — дисциплінарний ба­тальйон, який призначений для відбування покарання військо­вослужбовцями, що вчинили злочини під час проходження ними дійсної (строкової) військової служби (ст. 17 КВК).

Відповідно до ч. 6 ст. 71 КВК та Положення про дисциплі­нарний батальйон у Збройних Силах України від 5 квітня 1994 р. особи, які відбувають покарання в дисциплінарному баталь­йоні, виконують обов’язки та користуються правами, встанов­леними законодавством для військовослужбовців строкової служби, з обмеженнями, передбаченими у статтях 71–85 КВК. Після відбуття покарання вони направляються у свою військо­ву частину для подальшого проходження служби. Проте час перебування в дисциплінарному батальйоні в строк служби не зараховується.

Тримання в дисциплінарному батальйоні призначається: 1) якщо це покарання безпосередньо передбачене в санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний (наприк­лад, ч. 1 ст. 404, ч. 2 ст. 406 КК); 2) якщо суд, враховуючи обстави­ни справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замінити позбавлення волі на строк не більше двох років триманням у дис­циплінарному батальйоні на той самий строк (ч. 1 ст. 62 КК). Така заміна можлива при засудженні військовослужбовця не тільки за військовий, а й за будь-який інший злочин; 3) якщо три­мання в дисциплінарному батальйоні застосовується до військо­вослужбовців строкової служби на підставі ч. 1 ст. 69 КК.

Якщо у ч. 1 ст. 62 КК передбачена можливість заміни по­збавлення волі триманням у дисциплінарному батальйоні, то у ч. 2 цієї норми встановлена заборона на застосування такої заміни щодо осіб, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі. Такими визнаються особи, які раніше були засуджені до позбавлення волі за вироком суду, реально відбу­вали хоча б частину строку цього покарання і судимість у яких не погашена чи не знята у встановленому законом порядку.

У постанові Пленуму Верховного Суду України «Про прак­тику призначення військовослужбовцям покарання у виді три­мання в дисциплінарному батальйоні»2від 28 грудня 1996 р. (із змінами від 26 грудня 2003 р.) роз’яснюється, що особи, яким призначене це покарання, є військовослужбовцями строко­вої служби (ч. 6 ст. 71, ч. 2 ст. 72 КВК), тому їх втечу з гаупт­вахти або інше ухилення від військової служби до прибуття в дисциплінарний батальйон, а також під час відбування там покарання слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу, способу та тривалості ухилення за статтями 407, 408 або 409 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК) є видом покарання, згідно з яким засуджений ізолюється від суспіль­ства шляхом поміщення його в спеціальну кримінально-вико­навчу установу на строк, встановлений вироком суду. Це по­карання відбувається у кримінально-виконавчих установах закритого типу, вид яких та відповідний режим визначаються Державним департаментом України з питань виконання пока­рань (ст. 86 КВК). Повнолітні засуджені відбувають позбав­лення волі у виправних колоніях (статті 18, 138–140 КВК), а неповнолітні – у виховних колоніях (статті 19, 143–149 КВК).

Позбавлення волі пов’язане з істотними правообмеженнями для засудженого, який не тільки ізолюється від суспільства, а й позбавляється свободи пересування, вибору виду трудової діяльності, обмежується в розпорядженні своїм часом, спілку­ванні з родичами та близькими йому людьми тощо. На засу­дженого до позбавлення волі здійснюється певний вплив: він перебуває в умовах відповідного режиму; залучається до праці, а у разі необхідності — до професійного та загальноосвітнього навчання; з ним ведеться систематична освітньо-виховна ро­бота (глави 16–19 КВК). Проте позбавлення волі не має на меті завдати засудженому фізичних страждань або принизити його людську гідність (ч. 3 ст. 50 КК), оскільки це покарання спря­моване на виправлення особи, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженим, так й іншими особами (ч. 2 ст. 50 КК).

Позбавлення волі встановлюється у межах від одного до п’ят­надцяти років і лише у разі призначення позбавлення волі за сукупністю вироків (ч. 2 ст. 71 КК), а також при заміні довічно­го позбавлення волі актом про помилування (ч. 2 ст. 87 КК) строк цього покарання може дорівнювати двадцяти п’яти рокам.

Позбавлення волі призначається судом лише за умови, якщо це покарання безпосередньо передбачене у санкції статті Особливої частини КК, за якою засуджується винний. Якщо санк­ція є альтернативною і поряд із позбавленням волі передбачає інші, менш суворі види покарань, то призначення судом саме позбавлення волі повинно бути обов’язково мотивоване у ви­року (ч. 2 ст. 334 КПК). Неповнолітньому позбавлення волі призначається з додержанням вимог статей 102 та 103 КК.

8. Довічне позбавлення волі (ст. 64 КК) є найбільш суво­рим видом покарання, згідно з яким засуджений ізолюється від суспільства шляхом примусового поміщення його до спеціаль­ної кримінально-виконавчої установи (виховної колонії мак­симального рівня безпеки (ч. 2 ст. 18, ч. 1 ст. 150 КВК) без за­значення у вироку конкретного строку тримання там.

Довічне позбавлення волі замінило собою смертну кару, застосування якої допускалося за ст. 24 КК 1960 р. У своєму рішенні від 29 грудня 1999 р. Конституційний Суд України визнав, що норми КК 1960 р., які передбачають можливість застосування смертної кари (розстрілу), суперечать Консти­туції України і тому не підлягають застосуванню. Засно­вуючись на цьому рішенні, Верховна Рада України 22 квітня 2000 р. прийняла закон, згідно з яким смертну кару було ви­лучено з КК і замінено покаранням у вигляді довічного поз­бавлення волі.3

Порядок та підстави призначення довічного позбавлення волі передбачені у ч. 1 ст. 64 КК, відповідно до якої це пока­рання: а) встановлюється за вчинення особливо тяжких зло­чинів (ч. 5 ст. 12 КК); б) застосовується лише у випадках, спе­ціально передбачених у КК, тобто в санкціях статей його Особ­ливої частини (наприклад, статті 112, 348, 379, 400, ч. 2 ст. 439 КК); в) призначається лише за умови, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк.

У санкціях статей Особливої частини КК довічне позбавлен­ня волі передбачене в альтернативі з позбавленням волі на пев­ний строк (наприклад, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ч. 4 ст. 404 КК), тому в разі його призначення суд має навести у вироку мотиви свого рішення, які б свідчили про доцільність застосування до засудженого саме довічного позбавлення волі (п. 28 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

Згідно з ч. 2 ст. 64 КК довічне позбавлення волі не засто­совується: а) до осіб, які вчинили злочини у віці до 18 років; б) до осіб у віці понад 65 років; в) до жінок, які перебували в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку. Відповідно до ч. 3 ст. 43 КК це покарання не може бути призначене і тим особам, які вчинили злочини, передбачені у ч. 2 ст. 43 КК, під час виконання ними спеціаль­ного завдання із запобігання чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації.

Засуджені до довічного позбавлення волі не підлягають звільненню від цього покарання і лише у разі застосування до них акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК) довічне позбавлен­ня волі може бути замінене позбавленням волі на строк не мен­ше двадцяти п’яти років. Клопотання про помилування може бути подане лише після відбуття засудженим не менше 15 років позбавлення волі (ст. 4 Положення про порядок здійснення помилування від 12 квітня 2000 р.).

 

1 Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2003. — № 6. – С. 14—20.

2 Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2004. — № 2. – С. 11—13.

3 Див.: Відомості Верховної Ради України. – 2000. — № 17. – Ст. 123.

 

< Попередня   Наступна >