103

---

§ 1. Класична школа кримінального права

1. Праці Монтеск’є та Беккаріа похитнули підвалини фео­дального кримінального права, спрямовані проти його жорсто­кості, смертної кари і катування, релігійної нетерпимості, сфор­мулювали гуманістичні ідеї цивілізованого кримінального пра­ва, поклали початок класичній школі. Особливе місце тут посідає книга Чезаре Беккаріа (1738–1794) «Про злочин і по­карання», що вийшла в 1764 р. Ця праця за силою свого впли­ву на сучасників і на наступні покоління не має собі рівних в історії науки кримінального права. Книга-памфлет містила ни­щівну критику жорстокості та несправедливості феодального кримінального права і, водночас, сформулювала принципи кри­мінального права, основані на ідеях просвітництва і гуманізму ХVІІІ ст. Книга Беккаріа набула надзвичайної популярності в усьому освіченому світі, витримала низку видань. У 1765 р. у Швейцарії було викарбувано медаль на честь Беккаріа. Като­лицька церква, що обстоювала підвалини феодалізму, занесла книгу Беккаріа в Індекс заборонених книг (Index librorum proxibitorum). Блискучий стиль, пристрасність викладу, стислість і ясність думки, а головне, ідеї цивілізованого кримі­нального права, що в ній сформульовані, роблять цю книгу актуальною і у наші дні. Кожен юрист повинен прочитати книгу Беккаріа (російське видання 1939 р. стало бібліографічною рідкістю, проте в 1994 р. книгу знову видано в Росії). Сформулюємо коротко основні ідеї Беккаріа1.

Погляди на кримінальний закон.

Беккаріа, слідом за Монтеск’є, проголошує верховенство закону, причому законодавець не тільки видає закони, а й тлу­мачить їх; суддя ж не може тлумачити закони, що підлягають буквальному застосуванню.

Закон повинен визначати злочинність і караність діяння.

Всі громадяни повинні бути рівними перед законом. Бе

ккаріа різко виступає проти станової нерівності.

Погляди на злочин.

Злочин – це тільки діяння, тобто вчинок людини, вираже­ний зовні. Беккаріа відхиляє відповідальність за голий намір, за слова, думки, єресі та чаклунство, що вважалося одним із найважливіших постулатів феодального права. Беккаріа одним із перших дав матеріальне визначення злочину, вважаючи, що ним є тільки дія, яка заподіює ту або іншу шкоду суспільству.

Погляди на покарання.

Право на покарання випливає, як вважає Беккаріа, не з ви­мог спокутити гріх перед богом або монархом, а з необхідності захистити «загальне благо від посягань окремих осіб». Тому покарання повинно застосовуватися лише тоді, коли в цьому є «абсолютна необхідність».

Слідом за Монтеск’є, якого Беккаріа вважав своїм вчите­лем, він вимагає співрозмірності покарання і тяжкості злочину. Він пропонував створити «точну і загальну сходинку зло­чинів і покарань», в якій би «відбивалася б їх співрозмірність».

Покарання, – писав Беккаріа, – повинно бути помірним, гуманним, а не жорстоким. Впевненість у неминучості, невідво­ротності хоча б і помірного покарання, створить, зазначав він, «завжди більше враження, ніж жах перед іншим, більш жор­стоким покаранням, але таким, що супроводжується надією на безкараність».

Мета покарання – не відплата, а запобігання вчинення вин­ним нового злочину, спричинення нової шкоди суспільству (те, що ми називаємо приватною превенцією) та утримання інших осіб від вчинення злочину (загальна превенція).

Беккаріа вважав, що більш доцільним є попередити вчинен­ня злочину, ніж потім карати за нього.

Беккаріа в принципі був проти смертної кари. Він припускає її лише в тому випадку, коли вона є єдиним засобом втримати інших від вчинення злочину або «коли нація повертає або втра­чає свою свободу або під час анархії, коли безладдя замінює за­кони». Цікаво, що коли в Конвенті під час Французької рево­люції вирішувалося питання про страту Людовика XVI, в об­ґрунтування застосування її було покладено погляди Беккаріа.

2. Погляди Беккаріа вирішально вплинули на розвиток на­уки і законодавства наступного періоду.

Представники класичного напряму були в багатьох країнах Європи: в Англії – Бентам (1748–1832), у Франції – Росі (1787–1848), у Німеччині – І. Кант (1724–1804), Гегель (1770– 1831), А. Фейєрбах (1775–1833), Грольман (1775–1829), у Росії – Таганцев (1843–1923), Сергієвський (1849–1910), вчені, що працювали на Україні: Кістяковський (1833–1885), Владимі-ров (1844–1917) і багато інших.

Значний вплив серед прихильників класичної школи мав його німецький напрям, який розвивався під впливом філософії Канта і Гегеля.

3. І. Кант – видатний філософ, що вперше сформулював ідеї правової держави, створив свою теорію кримінального права.

Погляди на кримінальний закон.

Розум диктує волі людини певні правила належної поведін­ки. Ці правила Кант називає імперативами. Оскільки розум диктує ці правила безумовно, вони не просто імперативи, а категоричні імперативи. Ті з них, що стосуються етики, мораль­ності, дають поняття морального закону, ті ж, що стосуються права, стають юридичним законом. Отже, кримінальний закон – це категоричний імператив. Він є апріорним синтетичним судженням, що потребує від людини керуватися у своїй діяль­ності таким правилом: «роби так, щоб твоя свобода могла співіснувати з свободою всіх людей».

Погляди на злочин.

Злочин – є дії, що порушують кримінальний закон, тобто категоричний імператив. При цьому джерелом злочину є сво­бода волі. Воля, за Кантом, не залежить від зовнішніх причин, вона вільна, автономна, індетермінована. Вільна воля – це така причина, що не має ніякої причини, це першопричина всіх вчинків, що не підпорядковується необхідності. Це положен­ня, на думку Канта, не потребує доказу – це річ у собі, їй мож­на тільки вірити, але не можна пізнати.

Погляди на покарання.

Кант – творець теорії матеріальної відплати. Категорич­ний імператив вимагає належної поведінки і містить у собі ідею покарання за неналежну поведінку. Покарання – це є здійснення справедливості. Воно не ставить перед собою нія­кої утилітарної мети. Покарання – це справедлива відплата, це самоціль. Воно призначається лише тому, що вчинений злочин. Кант доводив своє вчення про покарання до абсурду. Він писав, що якби громадянське суспільство мало припини­ти своє існування, то повинен був би бути покараний останній вбивця, який перебував у в’язниці та був засуджений до смерті (Fiat justitia pereat mundus – І здійсниться правосуддя, хоча б загинув світ).

Покарання є відплатою злом за зло, заподіяне злочином. Спірозмірність покарання Кант розуміє як jus talionis. Наве­демо лише одну його думку з «Метафізики вдач». Кант запи­тує: «Який рід і розмір покарання, яке б відповідало принци­пам справедливості? І відповідає: «Ніякий інший, як тільки принцип рівності (у положенні стрілки на терезах справедли­вості) – не схилятися ні на один, ні на другий бік. Таким чи­ном, зло, яке ти заподіюєш іншій людині без її вини, ти запо­діяв самому собі. Якщо ти її ображаєш, то ти ображаєш самого себе; якщо ти її обкрадаєш, то ти обкрадаєш самого себе; б’єш ти її, ти б’єш себе; вбиваєш її – ти вбиваєш самого себе. Тільки право відплати (jus talionis), але неодмінно перед судом (а не у твоєму приватному судженні) може точно визначити і якість і кількість (розмір) покарання». Відповідно до цього пропо­нується і система покарань: за вбивство – страта; за зґвалту­вання і мужолозтво – кастрація; за аморальні злочини – ви­гнання з суспільства; за образу – принизливе вибачення перед потерпілим, за майнові злочини – кримінальне рабство (катор­га) на різні строки.

4. Г. Гегель – видатний німецький філософ, творець діалек­тичного методу, розвивав свої ідеї й в галузі кримінального права.

Погляди на кримінальний закон.

Право – це якась абстрактна загальна воля у своєму прояві. Кримінальний закон – це також загальна воля (теза), яку не можна порушувати. Гегель виступає за видання кримінально­го кодексу, який він вважав більш розвиненою формою права, ніж збірки звичайного права або права прецедентів. Він вва­жав, що кодекс повинний бути написаний у доступній для лю­дей формі та доведений до відома населення.

Погляди на злочин.

Гегель виступав проти караності злочинних намірів і думок, доводячи, що кримінальній відповідальності може підлягати тільки вчинене особою злочинне діяння.

Гегель був проти об’єктивного ставлення в провину, вважа­ючи, що кримінальна відповідальність можлива лише при на­явності умисної вини. Злочин, з погляду філософа, – це пору­шення права, загальної, абстрактної волі, відпадіння від цієї волі, тобто щось нерозумне. Воно являє собою заперечення за­гальної волі, заперечення права (антитезу). Якщо злочин не­розумний, то він не повинен існувати, бо розумне тільки і є дійсним.

Погляди на покарання.

Покарання є відновлення права. Якщо злочин – це запере­чення права, то покарання – це заперечення заперечення пра­ва (синтеза). Покарання виключає злочин, робить його таким, якого взагалі не було, ніколи не існувало. Тому покарання не переслідує ніякої утилітарної мети, воно – самоціль. Воно є результатом свободної волі злочинця, який сам собі вимагає покарання. Самим фактом вчинення злочину злочинець дає згоду на застосування покарання. Проте покарання, як прави­ло, не таліон (крім вбивства), а повинно відповідати за своєю суворістю тяжкості вчинюваного злочину.

5. А. Фейєрбах (батько відомого філософа-матеріаліста Людвіга Фейєрбаха) виклав філософські концепції німецької класичної філософії ясною і чіткою мовою юриспруденції. Він дав латинські формулювання основних принципів криміналь­ного права, що, за його словами, не підлягають будь-якому ви­нятку. Це – nullum crimen sine lege, nulla poena sine lege, nulla poena sine crimine, nullum crimen sine poena legali. Ці форму­лювання, що є відображенням в кримінальному праві сутності правової держави, прихильником якої слідом за Кантом був Фейєрбах, і в наш час є найважливішими критеріями оцінки кримінального права як цивілізованого. Фейєрбах був упоряд­ником одного з перших кодексів XIX ст., у якому втілилися його ідеї – Баварського кримінального уложення 1813 р., що діяло майже до об’єднання Німеччини в 1870 р. Фейєрбах серй­озно вплинув на розвиток науки кримінального права не тільки в Німеччині, а й за її межами.

Погляди на кримінальний закон.

Закон, за Фейєрбахом, загальний і необхідний, він загро­жує кожному, хто винний у злочині. Він слідом за Кантом вва­жав кримінальний закон категоричним імперативом, що підля­гає обов’язковому виконанню. Цей категоричний імператив, на його думку, виражається у формулі nullum crimen, nullum poena sine lega. Він виступав за різке звуження суддівського розсуду, за встановлення абсолютно визначених санкцій, зумівши це втілити в КК Баварії 1813 р.

Погляд на злочин.

Злочин – це дія, небезпечна для суспільства, і хоча вона викликається свободною волею, вона підпорядкована закону причинності, детермінована. Причиною злочину є прагнення людини отримати задоволення або уникнути незадоволення, тобто почуттєва природа людини. Фейєрбах створив наукову підставу для розробки найважливіших інститутів криміналь­ного права – складу злочину, вини, замаху, співучасті й ін. Він розрізняв об’єктивні та суб’єктивні підстави кримінальної відповідальності (злочинне діяння, заборонене законом, і вину особи – умисел або необережність, їх види і ступені).

Погляди на покарання втілилися у так званій фейєр­бахівській теорії психологічного примусу. Злочин виникає, за Фейєрбахом, із почуттєвих спонукань людини, а тому потрібно щось протиставити цим прагненням. Цю роль відіграє пока­рання, для чого необхідно, щоб кожен був переконаний, що за вчинення злочину він зазнає більше страждань, ніж ті незадо­волення, що він відчуває при стримуванні себе від вчинення злочину. Покарання виступає в ролі контрмотива. Воно своєю погрозою змушує людину зупинитися і не вчинювати злочин. Застосування покарання за злочин і робить погрозу покаран­ням, передбаченим у кримінальному законі, цілком реальною.

6. Ця теорія загального запобігання за своєю сутністю ста­новить теорію залякування. Вона мала багато прихильників, але і не менше супротивників. Грольман – відомий сучасник Фейєрбаха, висунув ідею спеціального запобігання, вважаю­чи, що метою покарання є запобігання злочинам шляхом впли­ву на засудженого. Це досягається або залякуванням злочин­ця, до якого застосовано покарання, або тим, що він позбав­ляється фізичної можливості вчинити новий злочин. У зв’язку з цим Грольман обстоював широкі межі розсуду суддів при за­стосуванні покарання. Суперечка між прихильниками Фейєрбаха і прихильниками Грольмана проходить через усе ХІХ ст. і набагато переживе цих криміналістів. Виникнення так званих змішаних теорій про мету покарання значною мірою зменши­ло гостроту цих суперечок.

7. Найвідомішими представниками російської школи кла­сиків були М. С. Таганцев і О. Ф. Кістяковський, який працю­вав у Києві.

М. С. Таганцев – автор курсу кримінального права, що має не аналогів. Над ним учений працював близько тридцяти років. Останнє видання 1902 р. «Російське кримінальне право. Лекції» у двох томах, перевидане в 1994 р., стало доступним для всіх юристів. М. С. Таганцев був помірним лібералом, при­хильником точного застосування кримінальних законів, гли­боко розробив проблеми майже всіх інститутів кримінального права, різко виступав проти смертної кари. «Зробити злочин за допомогою покарання таким, що не існував, неможливо, – писав він, – ніяке покарання вбивці не воскресить вбитого, смерть дає в результаті не життя, а дві смерті». І далі: «Погроза стратою, якщо вона з десятьох злочинців не застосовується до дев’яти, менш дієва, ніж погроза тюрмою, якщо тільки погроза неминуче здійснюється щодо будь-якого злочину». Таганцев різко виступав проти ідей соціологів про небезпечний стан: «Караючи ж за злочинні схильності, можливість майбутніх порушень, ми даємо страшенну зброю деспотизму влади, зни­щуємо існування усякої свободи».

Ліберальних поглядів дотримувався й О. Ф. Кістяковський, підручник якого з Загальної частини кримінального права ви­тримав кілька видань. Особливо різко Кістяковський висту­пав проти смертної кари, видав із цього питання окрему книгу. У своїх працях Кістяковський переконливо критикував антро­пологічний напрям і у той же час використовував при дослід­женні інститутів кримінального права не тільки юридичний метод, а і соціологічні характеристики2.

8. Класична школа мала вирішальний вплив на зміст як ранніх кодексів (КК Франції 1791 і 1810 р., Баварське уложен-ня 1913 р.), так і на більш пізні кодифікації (Німецьке кримі­нальне уложення 1871 р., Голландське кримінальне уложення 1881 р., італійський КК 1889 р., Російське кримінальне уложення 1903 р., головним упорядником якого був той самий М. С. Таганцев). Та й у ХХ ст. кодекси, що приймалися в різних країнах, хоча і відчули на собі вплив соціологічної школи, але зберегли всі основні положення, розвинуті класичною школою, і властиві кримінальному праву будь-якої цивілізованої дер­жави (наприклад, КК Бельгії 1930 р., Швейцарії 1950 р., Швеції 1965 р., Австрії 1975 р., Франції 1992 р., Іспанії 1995 р.).

У радянській літературі мало місце однобоке висвітлення ідей класичної школи. Якщо визнавалася гуманістична її спря­мованість у період боротьби з феодалізмом, то після приходу до влади буржуазії класична школа розглядалася як течія реак­ційна, спрямована на апологетику існуючого ладу. Такий підхід по суті перекреслював ті досягнення прогресивної кримінально-правової думки, що були набуті цією школою. Звичайно, у класиків були недоліки, головними з яких слід вважати чисто юридичний світогляд, що розглядає кримінальне право у відриві від соціальної дійсності, захоплення абстрактними кон­струкціями і котроверзами, нормативізм, який зводив дослід­ження лише до логічної побудови юридичних понять, відсутність у ряді випадків історизму у вивченні злочину і по­карання і деякі інші. Проте ці недоліки не можуть заслонити всього того, що зроблено класичною школою у обстоюванні ци­вілізованих основ кримінального права. Основні ідеї цього на­пряму зберігаються і нині як у теорії, так і в кримінальному законодавстві всіх демократичних держав.

 

1 Докладніше біографію, а також про його погляди можна прочитати у книзі Решетнікова Ф. М. Беккаріа. – М., 1987.

2 Докладніше про погляди М. С. Таганцева можна прочитати у вводній статті проф. М. І. Загороднікова до першого тому його «Лекций по уголовному пра­ву», виданих у 1994 р., а про О. Ф. Кістяковського – в книзі О. Ф. Скакун «Поли­тическая и правовая мысль на Украине (1861–1917)» (1987 р., стор. 113–127).

 

 

< Попередня   Наступна >