111

---

§ 3. Соціологічна школа кримінального права

Соціологічна школа виникла на початку 80-х років ХІХ ст. До цього часу ідеї антропологів встигли себе цілком дискреди­тувати, злочинність зростала, особливо рецидивна, ширилася і юнацька злочинність. Розробки Кетле в сфері моральної ста­тистики ставили нові проблеми перед наукою кримінального права. Теза Кетле про те, що «суспільство має тих злочинців, на яких воно заслуговує», прямо пов’язує злочинність із со­ціальними й іншими факторами. Необхідно було сформулю­вати нову наукову концепцію кримінального права, що більшою мірою відповідала б потребам дійсності і була б під­ставою для реформ законодавства. До цього часу дістав значне поширення позитивізм – філософська течія, що виходить не з метафізичних умоглядів, а закладає в основу позитивні факти, що повинні визнаватися за допомогою їх опису, реєстрації. Саме позитивізм Конта і Спенсера, як метод аналізу окремих соціальних факторів, є філософською підставою соціологічної школи. Соціологи, як і антропологи, оголосили науку кримі­нального права, що існувала до них, такою, що не відповідає потребам суспільства, застаріла, і саме тому назвали її «кла­сичною школою». Проте незабаром соціологічна школа пре-терпіла певну трансформацію. У 1889 р. соціологи організували Міжнародну спілку криміналістів, яка проіснувала до пер­шої світової війни і провела до 1915 р. 12 своїх з’їздів. Причо­му для участі в цих з’їздах запрошувалися криміналісти з бага­тьох країн, у тому числі класики, неокласики, нормативісти. Поступово позиції класичної та соціологічної шкіл почали збли­жатися. Зрештою, соціологи, не відкидаючи своїх позицій, по­годилися сприйняти концепції класиків щодо вини, осудності, покарання, залишивши поняття «небезпечного стану», заходів безпеки й інші свої погляди. Багато класиків визнали необхід­ним застосування цих положень щодо звичних злочинців і ре­цидивістів. З’явилася група криміналістів, які впе

рше інте­грували ці концепції, отримавши навіть назву «третьої школи кримінального права». З того часу така інтеграція ще більше посилилася і на сьогодні серед спеціалістів, звичайно, не без винятків, ми в більшості знайдемо прихильників інтегратив­них ідей в сфері кримінального права.

Найбільш значущими представниками соціологічної шко­ли були: Ліст (1851–1919) – Німеччина, Принс (1845–1919), Бонгер (1876–1946) – Бельгія, Ван-Гамель (1842–1917) – Гол­ландія, Тард (1843–1904) – Франція, Фойницький (1844–1910) – Росія, Чубинський (1870–1944), який працював багато років в Україні. Звичайно, погляди кожного із соціологів мають свої особливості, але для всіх характерним є розгляд таких проблем: вчення про причини злочинності, вчення про небезпечний стан і вчення про покарання і заходи безпеки.

Вчення про причини злочинності. Злочин не є резуль­тат свободної волі, як про те писали класики. Злочин – це ре­зультат складної взаємодії різноманітного роду факторів, з од­ного боку – індивідуальних (у тому числі й біологічних), а з іншого – фізичних і соціальних.

Фізичні фактори (іноді їх називають телуричними, від лат. tellus – земля) – це географічне середовище, клімат, пори року, кількість осадків, час доби й ін.

Індивідуальні фактори – стать, вік, хвороби, походження і виховання, освіта, родинний стан, фізичні і психічні властивості.

Соціальні фактори – безробіття, рівень цін на продукти хар­чування, рівень споживання алкоголю, заробітна платня, жит­тєвий рівень, проституція, люмпенізація населення й ін.

Соціологи пропонують низку рекомендацій для усунення факторів злочинності, особливо соціальних: зниження безро­біття шляхом створення нових робочих місць, регулювання цін, будівництво житла, допомога еміграції, допомога безпритуль­ним дітям тощо. Соціологи вважали, услід за антропологами і класиками, злочинність вічним явищем. «Сама думка, – як писав Ліст, – про можливість знищити злочинність належить до сфери утопії». Зазначимо, що ідеї соціологів про фактори злочинності та про те, що її не можна знищити, піддавалися нещадній критиці в радянській науці кримінального права і в офіційній політиці. Наприклад, у програмі КПРС, прийнятій на ХХІІ з’їзді, прямо ставилося завдання ліквідації злочинності в найближчі роки. В даний час, коли ці ідеї сприймаються як ще один міф радянської дійсності, погляди соціологів у цій ча­стині повинні, звичайно, оцінюватися інакше.

Таким чином, соціологи правильно визнавали злочинність явищем соціальним, що викликається до життя різними про­цесами, що відбуваються в суспільстві.

Вчення про небезпечний стан – це реакційна частина поглядів соціологів. Відкидаючи крайнощі антропологів про природженого злочинця, вони підтверджували, що є люди, спосіб життя яких або особливості особи становлять загрозу для суспільства. До цих категорій людей належать не тільки ті, хто вчиняє злочин, а й ті, хто не вчинили конкретно нічого злочинного, але внаслідок зазначених обставин повинні ви­знаватися такими, що перебувають у небезпечному стані. Це, на думку соціологів, учасники суспільних організацій, жебра­ки, бродяги, проститутки, сутенери, безробітні, алкоголіки, де­генерати, душевнохворі тощо.

Підставою для репресії, як стверджували класики, є не діян­ня, а діяч, не склад злочину, а небезпечний стан. Невловимість ознак небезпечного стану надає широкі можливості для необґрунтованих репресій і свавілля. Тому відмова від понять осуд­ності, вини, покарання й інших інститутів класичного кримі­нального права є характерною для соціологів. Наведемо лише дві цитати. Наприклад, Прино писав без зайвої скромності: «Я показав, що перетворення в кримінальному праві змушу­ють нас визнати небезпечний стан навіть там, де немає ще зло­чинця, і право втручання держави навіть туди, де немає ні злочину, ні злочинця». Ван-Гамель, своєю чергою, зазначав: «Три поняття страхітно заважають нам, як-от: «осудність», «пока­рання», «злочин»; коли ми від них звільнимося, нарешті, усе тоді піде краще».

Вчення про покарання і міри безпеки. Соціологи розро­били класифікацію злочинців і, залежно від цього, рекоменду­вали різні види репресії. До так званих «випадкових» злочинців слід застосовувати, виходячи з принципу моральної вини, «відплатне покарання»; щодо звичних злочинців (непоправ­них) Ліст рекомендував їх елімінацію (тобто знищення) – стра­ту або довічне ув’язнення. До хронічних, звичних злочинців слід застосовувати також і міри безпеки, превентивне ув’язнен­ня, поміщення в спеціальні заклади, відправлення в заслання, поліцейський нагляд тощо.

Представники соціологічної школи пропонували систему невизначених вироків, передаючи питання про строк покаран­ня тюремній адміністрації. Водночас вони запропонували вве­сти в законодавство умовне засудження та умовно-дострокове звільнення від покарання, заміну короткострокового позбав­лення волі штрафом, створення спеціальних судів і особливих місць позбавлення волі для неповнолітніх злочинців.

Ідеї соціологів істотно вплинули на законодавство. Зокре­ма, у Франції в 1885 р. було видано закон про непоправних ре­цидивістів, міри безпеки вперше були введені кримінальним кодексом Норвегії 1902 р., був прийнятий Закон про поперед­ження злочинності в Англії (1908). Взагалі, майже всі кодекси ХХ ст. відтворюють дуалістичну систему заходів репресії – покарання і заходів безпеки (у попередній главі підручника йшлося про ідею «подвійного шляху» у нині чинному КК Німеччини), причому не тільки в Європі, а й, наприклад, і в країнах Латинської Америки.

Ідеї соціологів дістали новий імпульс після закінчення Другої світової війни, коли виникла школа нового соціально­го захисту, що об’єднує юристів, медиків і соціологів понад 70 держав. Своїм вчителем вона називає бельгійського соціолога Адольфа Ірніса. Фундатором концепції нового соціального за­хисту вважають французького юриста Марко Анселя (1902– 1990), що є представником демократичного напряму цієї течії. Новий соціальний захист обстоює зберігання основних концепцій класиків, закріплених у КК цивілізованих країн. Це принцип відповідальності за вину, застосування покарання відповідно до тяжкості злочину, вимагаючи лише вилучення з наукового вжитку різноманітного роду фікцій, пов’язаних із «пануванням юридичного апріорізму» класичної школи (на­приклад вчення про негідний замах). У той же час головним завданням кримінального права новий соціальний захист вва­жає «ресоціалізацію» особи з тим, щоб повернути злочинця до «великої родини людей». Ансель і його прихильники виступа­ють за зберігання суду і кримінального судочинства, але про­понують ввести спеціальне «досьє злочинця», у якому б фіксу­валася «біографія» засудженого. Вони вважають за необхідне введення посади спеціального «судді з покарання», який би контролював поведінку засудженого. У той же час новий со­ціальний захист пропонує застосування мір безпеки, у тому числі й до деяких «предделіктних станів» – до бродяг, жеб-раків1. Слід зазначити, що ідеї нового соціального захисту діста­ли закріплення в новому КК Франції 1992 р.

 

1 Див.: Ансель М. Новий соціальний захист. – М., 1970.

 

< Попередня   Наступна >