Головне меню

§ 3. Англо-американська правова система

Теорія держави та права - Загальна теорія держави і права - М.В.Цвік
102

§ 3. Англо-американська правова система

Англо-американське (загальне) право історично склалося в Англії і пройшло кілька етапів (періодів) у своєму розвитку: пер­ший — період англосаксонського права (передує норманському завоюванню 1066 р.); другий — період становлення загального права, коли воно утверджується на противагу місцевим звичаям (від 1066 р. до встановлення династії Тюдорів 1485 р.); третій — період розвитку загального права, становлення додаткової пра­вової системи — права справедливості (1485 — 1832 рр.); четвер­тий — період широкого розвитку статутного права, джерелом якого є акти представницьких органів, підсилення значення дер­жавної адміністрації у правотворенні (від 1832 р. до нашого часу). До сім'ї загального права, поряд із Англією, входять правові сис­теми США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірлан­дії, країн групи Британсько Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.

Після норманського завоювання 1066 року функція правосуд­дя здійснювалася здебільшого феодальними судами (судами ба­ронів, менорськими судами і т. ін.) також на основі звичаєвого права, так само як і в ліквідованих судах графств і судах сотень. Король втручався в суперечки тоді, коли існувала загроза миру в королівстві і коли обставини складалися так, що їх не можна бу­ло вирішити у звичайному порядку. В рамках Curia regis (суду для вельможних людей і найважливіших справ) склалися спеціальні комісії зі специфічною судовою компетенцією, засідання яких відбувалися у Вестмінстері. Зокрема, до їх компетенції належали справи, що торкалися королівських фінансів, стосувались влас­ності і нерухомості, а також тяжкі кримінальні злочини, оскільки ці злочинці порушували мир у королівстві. У ході діяльності Королівських Вестмінстерських Судів склалася судова практика, коли судді керувалися нормами тих стосунків, що вже існували,

і на їх основі виробляли свої юридичні принципи. Сукупність цих рішень, прецедентів, стала еталоном для розгляду подібних справ у судах і, будучи обов'язковою для всіх інших судів, таким чином, уклала систему загального права. Наприкінці середніх віків ко­ролівські суди були практично єдиним органом правосуддя, бо муніципальні, торговельні та церковні розглядали лише мало­значні справи, а сеньйоральні суди вже припинили на той час своє існування. Але аж до реформи 1875 року королівські суди продов­жували залишатися судами з винятковою юрисдикцією — приватні особи повинні були просити про надання їм можливості звернення до них. Зацікавлена в розгляді справи особа зверталася до вищої посадової особи — канцлера з проханням видати спеціальний при­пис (\угії) суду розглянути цю справу. Проте такий припис вида­вався в разі подібності, схожості з раніш уже підтвердженими підставами для позовів, перелік яких був досить обмеженим (на­приклад, перед судовою реформою в 1872 році таких випадків було лише 76). Кожному позову відповідала спеціальна процедура. Оскільки кількість звернень від громадян зростала, загальне право вже не могло впоратися із щодалі більшим навантаженням через строго казуїстичну процедуру. Починаючи з XV століття, приватні особи, які не мали можливості розглянути справу в королівських судах, звертаються безпосередньо до короля з проханням про втручання через Лорда-канцлера. Таким чином, частина функцій щодо здійснення правосуддя зосереджувалася в канцлерському суді. Це призвело до формування паралельної правової системи — «права справедливості», яка за своєю процедурою повністю відрізнялася від загального права. Право справедливості надало нові способи захисту там, де загальному праву їх бракувало. При­рода права справедливості й по сьогоднішній день висловлюється у відомих «максимах справедливості»:

право справедливості не може залишити зло безкарним;

право справедливості не допоможе особі, що одержує будь-що, не даючи нічого натомість;

право справедливості не забезпечує засобами захисту особу, що поводила себе нечесно, бо той, хто шукає справедливості, по­винен мати «чисті руки».

Майже всі норми права справедливості були створені в період поміж 1529 роком — датою закінчення строку канцлерства Уолсі, і канцлерством лорда Ілдоуна, що завершилося в 1827 році. Інко­ли вони були наслідком визнання нових правил, що повністю не визнаються судами загального права (виняткова юрисдикція), або дарування нових способів, яких не мало загальне право (па­ралельна юрисдикція). Власне кажучи, право справедливості до­повнювало й усувало вади загального права.

Коли право справедливості доповнювало загальне право, во­но не йшло врозріз із повноваженнями правників загального пра­ва. Проте, коли право справедливості усувало вади загального права, суд канцлера вступав у конфлікти з судами загального пра­ва. Траплялося так, що канцлер розривав договір або ж виправляв формулювання документа, а суди загального права примусово приводили його до виконання згідно з первинними умовами. Ре­форми, здійснені відповідно до законів про судоустрій 1873—1875 років, анулювали конфлікти між судами загального права та судом канцлера, знищивши самі ці суди і передавши їх новому Верховно­му Суду. При цьому закони про судоустрій уніфікували лише по­рядок здійснення правосуддя з загального права і права справед­ливості, але не злили норми матеріального права. Більше не існує будь-якої подвійності в юрисдикції, оскільки Верховний Суд пови­нен сприяти використанню правомочності і способів захисту як за­гального права, так і права справедливості. При колізії норм за­гального права й норм права справедливості щодо одного й того ж питання перевага надається нормам права справедливості. Вна­слідок цього деякі норми загального права зникли.

Крім загального права і права справедливості до структури англійського права входить також статутне право (законодав­ство), джерелом якого є акти представницьких органів, що свідчать про складну еволюцію даної правової сімї. Нині законодавство є головним двигуном правової реформи. Практично всі норми, які належать до складу і юрисдикції сучасних судів і до процесу, що до них застосовується, є статутними. Тобто, якщо більша частина принципів англійського права веде свій початок від загального пра­ва і права справедливості, то величезна кількість деталей міститься зараз у законі. Законодавство як джерело права певною мірою відрізняється від загального права і права справедливості. Загаль­не право і право справедливості обмежені існуючою доктриною прецеденту і можуть тільки розвивати нові прецеденти, варіюючи і розширюючи застосування вже сформульованих принципів.

Правило прецеденту, що зобов'язує англійських суддів до­тримуватися раніше прийнятих рішень, укорінилося в першій по­ловині XIX століття. Полягає воно в тому, що:

рішення, винесені Палатою лордів, є обов'язковими прецеден­тами для всієї системи судів;

рішення, прийняті Апеляційним судом, обов'язкові для всіх нижчих судів і, крім кримінального права, для самого Апе­ляційного суду;

рішення, прийняті Високим судом, обов'язкові для нижчих судів і, будучи строго обов'язковими, мають дуже важливе зна­чення і використовуються різноманітними відділеннями Високо­го суду для керівництва. До 1966 року Палата лордів була пов'язана своїми прецедентами, проте на майбутнє вона відмови­лася від цього правила в інтересах правосуддя.

Законодавство ж, зі свого боку, може повністю здійснювати нові принципи права, що сформувалися без посилання на прин­ципи, що існували раніше, а також може категорично відміняти існуючі норми права, чого не можуть робити ні загальне право, ні право справедливості. У цьому і полягають основні привілеї зако­нодавства.

Нарешті, історичні джерела відрізняються від законодавства ще й тим, що норми загального права й права справедливості, а також інших історичних джерел можуть бути підтверджені поси­ланням тільки на інші історичні джерела, особливо на прецеден­ти, законодавство ж становить самостійне джерело права. При колізії закону і прецеденту пріоритет завжди буде на боці зако­ну. Але правозастосовчии орган пов'язаний не лише текстом за­кону, але й актами тлумачення закону в попередніх посадових рішеннях, тому оцінювати закон як джерело, що стоїть вище пре­цеденту, було б неправильно.

< Попередня   Наступна >