44

---

Глава 4

Соціальні інститути

§ 1. Поняття й ознаки соціального інституту. Механізми здійснення інституціоналізації

Поняття «інститут» соціологія запозичила у юриспру­денції, де його використовували для характеристики окре­мого комплексу юридичних норм, що регулюють соціаль­но-правові відносини в деякій предметній сфері. Такими інститутами в юридичній науці вважались, зокрема, спад­кування, шлюб, власність і т. ін. В соціології поняття «інс­титут» зберегло цей зміст, однак набуло ширшого тлума­чення у плані позначення деякого особливого типу стійкої регламентації соціальних зв’язків та різноманітних органі­заційних форм соціального регулювання поведінки суб’єктів.

Інституційний підхід О. Конта до вивчення соціальних явищ випливав з філософії позитивного методу, коли одним з об’єктів аналізу соціолога виступав механізм забезпечення в суспільстві солідарності та злагоди. «Для нової філософії по­рядок завжди становить умову прогресу та навпаки, прогрес є необхідною метою порядку»1.

О. Конт розглядав основні соціальні інститути (сім’ю, дер­жаву, релігію) з позиції включення їх до процесів соціальної інтеграції та виконуваних при цьому функцій. Він вважав, що інститути вірування і моральні цінності суспільства функціо­нально взаємопов’язані, що пояснення будь-якого соціально­го явища в цілісності припускає відшукування та опис зако­номірностей його взаємодії з іншими явищами. Звернення О. Конта до аналізу найважливіших соціальних інститутів, їх функцій значно вплинули на подальший розвиток соціоло­гічної думки.

Інституційний підхід до дослідження суспільних явищ діс­тав продовження у працях Г. Спенсера, який вперше в соціо­логічній науці застосував поняття «соціальний інститут». Ви­значальними факторами розвитку інститут

ів суспільства Г. Спенсер вважав боротьбу за існування з сусідніми суспільс­твами (війну) та з навколишнім природним середовищем. Завдання виживання суспільного організму в умовах його ево­люції згідно з ускладненням структур породжують, за Г. Спен­сером, необхідність формування регулятивного інституту.

Відповідно соціальний організм складається з трьох голов­них систем: регулятивної, тієї, що виробляє засоби для жит­тя, та розпоряджувальної. Г. Спенсер розрізняв такі види со­ціальних інститутів, як інститути спорідненості (шлюб, сім’я), економічні (розподільні), регулюючі (релігія, політичні орга­нізації). При цьому він зазначав, що будь-який соціальний інститут створюється як стійка структура соціальних дій, яка виконує окремі функції. Дослідження соціальних інститутів у функціональному напрямі продовжив Е. Дюркгейм. Він від­стоював ідею позитивності суспільних інститутів, які є най­важливішим засобом самореалізації людини. Е. Дюркгейм висловився за створення особливих інститутів підтримки со­лідарності в умовах розподілу праці — професійних корпо­рацій, тобто інститутів впливу професійних організацій.

Значну увагу розглядові ряду соціальних інститутів приді­ляв К. Маркс, який аналізував інститути майорату, розподілу праці, родового ладу, приватної власності і т. ін. Він розумів інститути як такі, що історично склалися, зумовлені соціаль­ними, перш за все виробничими, відносинами форми органі­зації та регулювання соціальної діяльності.

М. Вебер вважав, що соціальні інститути (держава, релігія, право і т. ін.) подібні до групи осіб, які виконують окремі важ­ливі для спільної справи соціальні функції.

Представник психологічного еволюціонізму американ­ський соціолог початку XX ст. Л. Уорд розглядав соціальні інститути як продукт скоріше психічних, ніж будь-яких сил. Він писав, що «соціальні сили — це теж психічні сили, що ді­ють у колективному стані людини»2.

Школа структурно-функціонального аналізу поняттю «со­ціальний інститут» відвела одну з провідних ролей. Т. Парсонс будує концептуальну модель суспільства, розуміючи йо­го як систему соціальних відносин і соціальних інститутів. До того ж соціальні інститути трактуються як особливим чином організована низка соціальних відносин.

У загальній теорії дії соціальні інститути виступають як особливі ціннісно-нормативні комплекси, що регулюють по­ведінку індивідів і статусно-рольову структуру суспільства. Інституційна структура соціуму посідає важливе місце, ос­кільки саме вона покликана забезпечити соціальний порядок у суспільстві, його стабільність та інтеграцію.

В інституціоналізмі (інституційній соціології) соціальна поведінка людей вивчається у тісному зв’язку з існуючою сис­темою соціальних нормативних актів та інститутів, необхід­ність виникнення яких прирівняна до природно-історичної закономірності.

Представниками цього напряму є С. Ліпсет, Дж. Ламберг, П. Блау, I. Міллз та ін. З точки зору інституційної психології соціальні інститути передбачають свідомо регулюючу та ор­ганізовану форму діяльності людей, відтворення тих, що пов­торюються, та найбільш стійких зразків поведінки, звичок, традицій, які передаються з покоління в покоління.

Крім зазначених методологічних підходів до визначення поняття «соціальний інститут», є ще й такі, що основані на феноменологічних чи біхевіористичних ідеях. Так, наприклад, У. Гамільтон пише: «Інститути — це словесний символ для кращого зображення групи спільних звичаїв. Вони означають постійний спосіб мислення чи звичай для народу. Світ звичаїв та звичок, до якого ми пристосовуємо наше життя, являє собою сплетіння та нерозривне полотно соціальних інститутів»3.

Психологічну традицію в руслі біхевіоризму продовжив Дж. Хоманс. Він дає таке визначення соціального інституту: «Соціальні інститути — це відносно стійкі моделі соціаль­ної поведінки, на підтримку яких спрямовані дії багатьох людей». Тим самим він будує свою соціологічну інтерпретацію поняття «інститут», спираючись на психологіч­ний фундамент.

Аналіз заданих підходів до визначення поняття «соціаль­ний інститут» дає можливість стверджувати, що соціальний інститут, з одного боку, це сукупність нормативно-ціннісно обумовлених ролей та статутів, призначених для задоволення конкретних соціальних потреб, а з іншого — соціальне утво­рення, створене для використання ресурсів суспільства у фор­мі інтеракції для задоволення цих потреб4.

Соціальні інститути — це специфічні утворення, що забез­печують відносну стійкість зв’язків і відносин у межах соціаль­ної організації суспільства, історично обумовлені форми орга­нізації та регулювання суспільного життя. Соціальні інститу­ти — стійкі форми організації спільної діяльності людей, що склалися. Вони мають забезпечувати надійність, регулярність задоволення потреб суб’єктів, груп, суспільства в цілому. Со­ціальні інститути визначають життєдіяльність будь-якого су­спільства. Поняття «інститут» вживають у різних значеннях. Застосовуючи поняття «соціальний інститут», частіше мають на увазі різного роду впорядкування, формалізацію суспіль­них зв’язків і відносин, оволодіння такими рисами, як:

постійність і міцність взаємодій між учасниками зв’яз­ків і відносин;

чітке визначення функцій, прав та обов’язків, які забез­печують взаємодію кожного з учасників зв’язків;

регламентація та контроль за взаємодією суб’єктів;

наявність спеціально підготовлених кадрів, які забезпе­чують функціонування соціальних інститутів. А сам процес організації та регулювання суспільного життя, впорядкуван­ня, формалізації та стандартизації суспільних зв’язків і відно­син називається інституціоналізацією.

Процес інституціоналізації містить ряд моментів.

Одна з необхідних умов появи соціальних інститутів — це відповідна соціальна потреба. Інститути покликані органі­зовувати сумісну діяльність людей з метою задовольнити ті чи інші соціальні потреби. Так, інститут сім’ї задовольняє потребу у відтворенні людського роду та вихованні дітей, реалі­зує відносини між статями, поколіннями і т. ін. Виникнення окремих суспільних потреб, а також умови для їх задоволення є першими необхідними моментами інституціоналізації.

Соціальний інститут утворюється на основі соціальних зв’язків, взаємодії та відносин конкретних осіб, індивідів соці­альних груп та інших спільнот. Але він, як і інші соціальні системи, не може бути зведений до суми цих осіб та їх взає­модії. Соціальні інститути мають надіндивідуальний харак­тер, володіють своєю власною системною якістю. Отже, соці­альний інститут являє собою самостійне суспільне утворення, яке має свою логіку розвитку. З цієї точки зору соціальні інс­титути можна розглядати як організовані соціальні системи, що характеризуються стійкістю структури, інтеграційністю їхніх елементів та деякою мінливістю функцій.

Третім і одним з найважливіших моментів інституціоналізації є організаційне оформлення соціального інституту. Зовні соціальний інститут — це сукупність осіб, установ, які забезпечені певними матеріальними засобами та виконують певну соціальну функцію.

До загальних ознак соціального інституту можна віднести:

виділення певного кола суб’єктів, які у процесі діяльнос­ті вступають у відносини, що набувають стійкого характеру;

певну (більш-менш формалізовану) організацію;

наявність специфічних соціальних норм та приписів, що регулюють поведінку людей у межах соціального інституту;

наявність соціально значущих функцій інституту, що інтегрують його до соціальної системи та забезпечують його участь у процесі інтеграції останньої.

Структура соціальних інститутів включає певний набір складових елементів, що виступають у більш-менш оформле­ному вигляді залежно від типу інституту. Я. Щепанський ви­діляє такі структурні елементи соціального інституту:

мета та сфера діяльності соціального інституту;

функції, передбачені для досягнення мети;

нормативно-обумовлені соціальні ролі та статуси, пода­ні в структурі інституту;

засоби й настанови щодо досягнення мети та реалізації функцій, включаючи відповідні санкції.

 

1 Конт О. Курс позитивної філософії. - СПб., 1899. - С. 44.

2 Ward L. F. The phusis factorors of civilization. — Boston, 1893. — P. 123.

3 Hamilton W. Institution // Encyclopedia of social sciences. — Vol. VIII. — P. 84.

4 Смелзер Н. Соціологія. — М., 1994. — С. 79—81; Комаров М. С. Про поняття соціального інституту. Вступ до соціології. — М., 1994. — С. 194.

< Попередня   Наступна >