117

---

§ 2. Національно-етнічна структура суспільства

Основою соціальної структури суспільства є соціальна спільність, що являє собою реально існуючу сукупність інди­відів і відрізняється соціальними зв’язками й відносною ціліс­ністю. Об’єднання індивідів у соціальні спільності відбуваєть­ся на основі різноманітних характеристик і ознак. У зв’язку з цим правомірно виділити соціально-класові, демографічні, територіальні, професійні та етнічні ланки соціальної струк­тури суспільства. До етнічних спільностей належать сім’я, рід, плем’я, народність, нація.

Вони об’єднуються на основі генетичних зв’язків і станов­лять еволюційний ланцюг, початком якого є сім’я.

Сім’я — найменша кровноспоріднена група людей, пов’язана спільністю походження (баба, дід, батько, мати, ді­ти). Кілька споріднених сімей, які вступили до союзу, утворю­ють рід. Роди об’єднуються у клани.

Клан — група кровних родичів, які носять ім’я предка. Клан зберігав спільну власність на землю, кровну помсту, кругову поруку. Як пережитки первісного часу вони залиши­лись у деяких регіонах Шотландії, індійців Америки, в Японії та Китаї.

Кілька об’єднаних кланів складають плем’я. Воно являє собою вищу форму організації, яка охоплює велике число родів і кланів, що мають особисту мову або діалект, тери­торію, формальну організацію (вождь, племенна рада), спільні церемонії. Чисельність їх членів іноді досягала де­сятків тисяч.

В ході подальшого економічного і культурного розвитку племена перетворювалися на народності, які у свою чергу на найвищих стадіях розвитку перетворювалися на нації.

Народності виникають за часів рабовласництва і являють со­бою мовну, територіальну, економічну та культурну спільність.

stify;">За чисельністю народність перевищує плем’я, кровнородові зв’язки не охоплюють народність. Народності (певною мірою й інші донаціональні спільності) існують і сьогодні і не лише в країнах, що розвиваються, а й у деяких індустріально розвинутих державах.

Нація — це форма спільності людей, що склалася історич­но, яка приходить на зміну народності. Її характеризують спільність економічних умов життя, спільність території, мо­ви, рис психології (свідомість, інтерес, національний менталі­тет і т.ін.), а також спільність національного складу характеру, який виявляється в особливостях культури та побуту.

В сучасному світі проживає близько 3,5 тис. націй, народ­ностей і племен. Більшість народів становить багатонаціо­нальні держави. Якщо у країнах Європи налічується близько 300 націй і народностей, в США, Канаді, Латинській Америці проживає близько 600 націй і народностей, то в Азії, Африці, Австралії — більш як 2600 різних націй і народностей, пле­мен і родів.

Сучасні етнічні процеси не є однорідними. 70—80-ті роки стали зламними в історії багатьох держав та етносів у зв’язку з етнічним відродженням, яке охопило всі континенти плане­ти. Так, у Бельгії в 60-х роках піднялася потужна хвиля висту­пів усіх етнічних груп, які прагнули до політичного самовиз­начення. В 1970 р. парламент приймає основні закони, що стосуються національного питання, почалися конституційні реформи, які передбачають поділ країни на чотири автоном­ні регіони за національно-етнічною ознакою (Фландрія, Вал­лонія, Брюссель та район німецьких кантонів Ейнен та Маль-неді). Протягом 1980 р. було сформовано автономні уряди та за Конституцією 1994 р. країну оголошено федеральною дер­жавою, що складається зі спільнот та регіонів.

В Іспанії починаючи з 1979 р. здобули автономію Катало­нія, Басконія, Валенсія, Галісія та Балеарські острови. Етнічні мови, поряд з кастильською, стали офіційними внаслідок громадянського виявлення. В цілому країна була поділена на 17 великих адміністративних одиниць — національних та те­риторіальних. Національні автономії дістали широкі права на використання природних ресурсів, великі можливості для розвитку національної культури, освіти тощо.

Характеризуючи етнонаціональні процеси, можна визна­чити серед них еволюційні, які тягнуть за собою зміни всере­дині (наприклад, зміна класової структури, рівня освіти, ста­тевовікові зміни) та трансформаційні, які фіксують зміну самоідентифікації людей з приводу їх належності до певного етносу. Існує кілька типів трансформаційних процесів: асимі­ляція (поглинання одного етносу або його частини чисельнішим етносом), консолідація (об’єднання рівноправних етно­сів в один) та інтеграція (об’єднання певних націй для поси­лення ефективності певних сфер життєдіяльності, напри­клад, сучасних європейських країн).

Досить різноманітним за етнічним складом є населення України. Нині тут мешкає понад 100 національностей.

Українці — головна складова національно-етнічної структури — становлять близько 77,8% усієї людності і збільшують свою питому вагу. Росіяни становлять приб­лизно 17,3% населення, а особи іншого етнічного похо­дження — у межах 4,9%1 (вони зменшують свою питому вагу в населенні України).

На розвиток національно-етнічної структури населення України протягом останнього десятиріччя величезний вплив мала зовнішня міграція. Розпад Союзу призвів до виникнен­ня етнічної міграції на його колишній території. Наприкінці 80 — на початку 90-х років українці та кримські татари масо­во поверталися в Україну. Разом з українцями, переважно у складі мішаних родин, прибували й росіяни, питома вага яких у національно-етнічній структурі іммігрантів мало поступалася питомій вазі українців. Євреї в цей час інтенсив­но емігрували до США, Ізраїлю та Німеччини. Після різкого зниження рівня життя населення в 1992—1993 роках на зміну притягальному факторові прийшов фактор відштовхуючий. Активізувалася еміграція росіян. Протягом 1998 р. з України до Росії виїхало у два рази більше росіян, ніж повернулося звідти в Україну. Міграційне сальдо стосовно росіян між Ук­раїною і Росією становило мінус 22 тис. чол., а враховуючи нерозподілених по країнах прибуття (вибуття) росіян — приблизно 30 тис. чол.

Українці мають багатий та цілком позитивний досвід вза­ємодії з іншими етнічними угрупованнями, з якими їм дово­дилось жити у складі єдиної держави. Це було результатом зваженої національної політики, що є основою гармонізації міжнаціональних відносин.

Соціальні перетворення другої половини 80-х років зумо­вили зміст національного самоусвідомлення та розвиток на­ціональної культури. 28 жовтня 1989 р. було прийнято закон про мови в Україні, що надав українській мові статусу дер­жавної та гарантував вільне функціонування і розвиток мов усіх національностей, що проживають в Україні.

На межі 80—90-х років відкриваються сотні факультетів з вивчення польської, болгарської, єврейської, кримсько-татар­ської та інших мов, видаються словники, розмовники і т. ін. В Україні почали діяти численні національні товариства куль­тури національних меншин. Основи національної політики української демократичної держави викладено в Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національ­ностей України. Підкреслюючи необхідність національно-культурного відродження українського народу, ці документи гарантують усім етнічним меншинам та окремим громадя­нам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Ці документи стали правовою основою для збереження між­національної згоди в Україні.

 

1 Урядовий кур’єр. - 2000. - 28 грудня. - № 244.

< Попередня   Наступна >