193

---

5.2.2. Правоздатність і дієздатність учасників соціально-забезпечувальних правовідносин

Для того щоб стати суб'єктом права, необхідна одна-єдина передумова — володіння правоздатністю, тобто можливістю мати права й обов'язки. Умовами володіння нею є автономне існування індивіда і наявність у нього свого імені та особистої індивідуальності. Правоздатність рівною мірою визнається за кожним незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, ре­лігійних та інших переконань, статі, етнічного й соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними та іншими ознаками або, іншими словами, за всіма фізичними особами визнається здатність мати права й обов'язки. Від неї не можна відмовитися, передати іншій особі, позбавити в судо­вому порядку чи обмежити законом або за рішенням якогось державного органу. Правоздатність — не кількісне вираження прав і обов'язків суб'єкта, а постійний громадянський стан особи; не саме володіння правами й обов'язками, а здатність їх мати. Вік, психічний і фізичний стан громадянина не вплива­ють на його правоздатність.

Поняття правоздатність було сформульоване цивілістами і вперше введене у практику Цивільним кодексом Франції 1804 p., а пізніше стало об'єктом наукових досліджень фахівців інших галузей права, у тому числі й права соціального забезпе­чення. Зараз кожна галузь права оперує цим поняттям, а галу­зеві науки обґрунтовують особливості його дії у тій чи іншій сфері правового регулювання.

Соціально-забезпечувальна правоздатність — це природний стан, невід'ємна властивість особи, що гарантується державою і яка дає їй можливість мати права і виконувати юридичні обо­в'язки у сфері соціального забезпечення.

Правоздатність виникає в людини у момент народження і припиняється у момент її смерті. Щодо правоздатності, то вона однакова як для громадян, так і для

іноземців та осіб без гро­мадянства. Правовий статус людини не впливає на її можли­вості бути суб'єктом права. Правоздатністю не наділені речі й тварини, і це означає, що вони не можуть бути суб'єктами права.

Трохи складніша справа з людським зародком. Якщо його визнати суб'єктом права, то необхідно заборонити аборти, інак­ше вони будуть розцінюватись як навмисне вбивство. З іншого боку, право не може залишати його поза своєю увагою. Норми права соціального забезпечення беруть його під свій захист. Так, ст. 9 Закону України від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообо­в'язкове державне соціальне страхування від нещасного випад­ку на виробництві та професійного захворювання, які спричи­нили втрату працездатності", передбачає, що заподіювання шкоди зародку внаслідок травмування на виробництві або про­фесійного захворювання жінки під час її вагітності, у зв'язку з чим дитина народилася інвалідом, прирівнюється до нещасно­го випадку, який трапився із застрахованим. Така дитина відпо­відно до медичного висновку вважається застрахованою до 16 років або до закінчення навчання, але не більше, ніж до досягнення 23 років, їй надається допомога Фонду соціально­го страхування від нещасних випадків. Відповідно до ч. 1 ст. 33 цього Закону в разі смерті потерпілого право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника має дитина померлого, яка народилася протягом не більш як десятимісячного терміну після його смерті. Захист зародка, а в майбутньому і новона­родженої дитини, передбачений і в інших нормативних актах, що належать до різних галузей права. Так, відповідно ч. 2 п. 2 ст. 25 ЦК України у випадках, передбачених законом, охо­роняються інтереси дитини, що зачата, але ще не народилася. Незважаючи на це правові наслідки настають після народжен­ня дитини, а отже, з цього моменту, як уже говорилося вище, вона стає суб'єктом права.

У літературі неодноразово підкреслювалося, що право­здатність — не природна, а суспільно-правова якість, якою держава наділяє своїх громадян. За цією концепцією держава може наділяти людину правоздатністю, а може і не наділяти або суттєво цю здатність обмежити. Керуючись нею, у роки громадянської війни представників протилежного табору часто оголошували поза законом, а окремі групи з так званого експлуататорського класу повністю залишились без засобів до існування: соціальну допомогу не надавали, виплату пенсій не проводили, на роботу не приймали.

Правоздатність — це не якесь суб'єктивне право, а мож­ливість бути носієм юридичних прав і обов'язків, які визна­чені об'єктивним правом. Здатність мати права й обов'язки не означає можливості їхньої одночасної реалізації. Користуван­ня ними залежить від конкретних життєвих обставин. Соціаль­не забезпечення враховує різноманітні соціальні випадки, в тому числі й вік. Наявність чи відсутність умов (підстав) для реалізації певного права не змінює суті правоздатності у сфері соціального забезпечення. Вона не може розглядатися як су­купність усіх прав і обов'язків, носієм яких є людина. Від іде­ологічних, економічних, політичних і соціальних факторів за­лежить обсяг прав і обов'язків особи, а не її правоздатність.

Найчастіше правоздатність плутають із суб'єктивним пра­вом. Правоздатність — це не право, а тільки передумова до володіння правами й обов'язками. Відмінність правоздатності від суб'єктивного права полягає в тому, що вона: 1) невіддільна від особистості — не можна людину позбавити правоздатності, "відібрати", "відняти" її в неї або обмежити; 2) не залежить від статі, віку, професії, національності, місця проживання, майнового становища та інших життєвих обставин; 3) не пе­редається, її не можна делегувати іншим; 4) стосовно суб'єк­тивного права вона первинна, вихідна, відіграє роль передумо­ви; 5) суб'єктивне право конкретне, а правоздатність аб­страктна.

Правоздатністю наділені державні органи і юридичні особи. Державні органи здійснюють управлінську діяльність у сфері соціального забезпечення і наділені владними повноваження­ми, тобто компетенцією. Організації є правоздатними за наяв­ності в них статусу юридичної особи. Правоздатність юридич­ної особи виникає в момент її створення і припиняється в мо­мент внесення запису до Єдиного державного реєстру про ліквідацію юридичної особи.

Правоздатність означає, що особа є суб'єктом права. Таким чином, під суб'єктами права соціального забезпечення розумі­ють осіб, які мають соціально-забезпечувальну правоздатність. Це більш широке поняття, ніж суб'єкти правовідносин у сфері соціального забезпечення. Для визнання фізичних осіб суб'єкта­ми правовідносин у сфері соціального забезпечення необхідна наявність у них дієздатності.

Дієздатність визнається за фізичними особами, які усвідом­люють значення своїх дій і можуть керувати ними. Це визначе­на законом можливість суб'єкта особисто вчиняти юридичні дії, тобто здатність особисто своїми діями вступати у правовідноси­ни, здійснювати суб'єктивні права і виконувати юридичні обо­в'язки. За визначенням цивілістів, це фактична здатність лю­дини вчиняти ті чи інші юридичні угоди, юридичні дії, які спрямовані на встановлення, зміну, припинення чи здійснення цивільних прав. Дієздатність і правоздатність перебувають у різних площинах. Різниця між ними така: 1) дієздатність вста­новлюється законом, а правоздатність є природною властиві­стю людини, що визнана державою; 2) дієздатність перебуває в динаміці, її зміст і обсяг з часом розширюються чи звужуються в передбачених законом випадках, а правоздатність перебуває у статиці, її зміст та обсяг не можна обмежити; 3) дієздатність прямо залежить від віку людини, а на правоздатність вік не впливає; 4) на дієздатність впливає стан здоров'я, а право­здатність від нього не залежить; 5) дієздатність пов'язана з фактичними правами й обов'язками конкретної людини, а пра­воздатність — з можливими правами й обов'язками потенцій­ного суб'єкта права.

Право соціального забезпечення оперує такими поняттями, як "загальна" та "спеціальна" дієздатність. Загальна або ци­вільна дієздатність фізичної особи регламентується цивільним законодавством. Цивільна дієздатність може бути повною, мінімальною, неповною та обмеженою. Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу здоров'я не здатна усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними. Недієздатність особи означає, що вона не може бути суб'єктом правовідносин. Зви­чайно, не всі положення цивільної дієздатності підходять для інших галузей права. Тому фахівцями права розроблені кон­цепції трудової, шлюбно-сімейної, соціально-забезпечувальної, процесуальної та інших видів дієздатності, основою яких є цивільна дієздатність.

Особа є повністю дієздатною при досягненні повноліття (18 років), тобто фізичної, психічної та соціальної зрілості. Вважається, що з цього віку людина може розумно розпоря­джатися своїми правами, особисто виконувати покладені на неї обов'язки і самостійно нести відповідальність за неправомірні вчинки. У праві соціального забезпечення повна дієздатність настає з 16 років і пов'язана з отриманням паспорта й трудо­вою дієздатністю. Якщо повна цивільна дієздатність настає раніше, то вона враховується нормами права соціального за­безпечення при вступі у відповідні відносини.

Визнання людини повністю недієздатною у праві соціально­го забезпечення неможливе. Визнання особи недієздатною не може вести автоматично до втрати трудової, соціально-забезпе­чувальної і шлюбно-сімейної дієздатності. У цих відносинах за особою мають бути залишені окремі елементи дієздатності. Стан громадянської смерті не припустимий у праві соціального за­безпечення. Та й на практиці працівники соціальних служб враховують побажання осіб, визнаних недієздатними, напри­клад, при наданні соціальних послуг, зверненні до них з про­ханням надати грошову чи натуральну допомогу, влаштуванні в інтернатну установу тощо. Не слід забувати, що недієздатні і є одним із контингентів осіб, яким держава зобов'язана нада­вати соціальне забезпечення. Звернення недієздатної особи до органу соціального забезпечення не може служити підставою для припинення розгляду її справи чи скасування рішення про надання конкретного виду соціального забезпечення. Разом з тим це не є перешкодою для залучення до справи опікуна, а при потребі має ініціюватися його призначення чи позбавлен­ня опікунських прав, якщо з'ясується, що діє він не в інтере­сах недієздатної особи.

Немає сенсу в поділі соціально-забезпечувальної дієздатності на багато видів, як у цивільному праві. Досить двох видів: пов­ної і часткової, що передбачається для окремих випадків. Соці­ально-забезпечувальна дієздатність, в основному, пов'язуєть­ся із зверненням до органу соціального захисту із заявою про призначення пенсії, надання грошової допомоги, пільг чи ком­пенсацій або соціальних послуг. Після позитивного вирішення справи виникає лише питання про те, кому конкретно у руки дати матеріальні цінності. З моменту вручення їх припиняють дію норми права соціального забезпечення, а їм на зміну при­ходять норми цивільного права, а з ними — цивільна діє­здатність. Безпосереднє отримання соціальних послуг не по­в'язане з наявністю дієздатності.

У змісті дієздатності у сфері соціального забезпечення виді­ляються такі здатності: 1) своїми діями набувати для себе пра­ва на окремі види соціального забезпечення; 2) власноручно здійснювати права і створювати для себе обов'язки в соціаль­ному забезпеченні; 3) самостійно виконувати обов'язки та відпо­відати у разі їх порушення. У соціальному забезпеченні не так уже й багато обов'язків покладається на фізичних осіб, і, в ос­новному, вони стосуються надання достовірної інформації. При недостатності дієздатності однієї особи вона доповнюється дієздатністю іншої особи.

Дієздатність у сфері соціального забезпечення — це здатність особи самостійно або за допомогою працівників органів соціаль­ного захисту населення чи законного представника здійснюва­ти права і виконувати обов'язки у сфері соціального забезпе­чення. Сприяння у здійсненні дієздатності — характерна риса соціально-забезпечувальної дієздатності.

 

< Попередня   Наступна >