Головне меню
Головна Підручники Історія держави і права України Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1 Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української Академії наук

Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української Академії наук

Історія держави і права України - Іванов В. М /Історія держави і права України / Ч.1

Культуротворча діяльність в період Гетьманату. Створення Української Академії наук

Діяльність гетьманського уряду у царині культурного життя та просвіти з самого початку відзначалась планомірністю, зважсністю та поміркованістю і проводилась у загальному контексті завдань розбу­дови Української держави.

Одним з найважливіших питань духовної культури на Україні були церковні. Центральна рада, складаючись переважно із соціалістів різних відтінків, ставилась до проблеми організації церковного життя легковажно, не враховуючи, що величезна кількість населення країни відносилася до православної конфесії. Проста декларація національ­но-персональної автономії, проголошена Центральною радою III Уні­версалом, на папері гарантувала національним меншинам і права вільного віросповідання, але релігійні почуття переважної більшості українського народу взагалі не привертали увагу діячів першого парла­менту України та його уряду.

Слід зауважити, що значна частина українського за походженням духовенства прихильно ставилась до національного руху, і такі ієреї, як єпископ Дмитро Уманський та Павло Погорілко в квітні 1917 р. були обрані до президії Українського національного конгресу. Але в соціа­лістичній Центральній раді представників духовенства не було, а місця для них взагалі не передбачалися. Незважаючи на цс, наприкінці 1917 р., коли виразно окреслилась небезпека більшовицької окупації України, Українська православна церковна рада видала відозву, в якій закликала підтримати Центральну раду та Генеральний секретаріат. На жаль, і в цей час український церковний рух не знайшов відгуку. Важливість конфесійних справ для розбудови державності усвідомлю­вав хіба що один генеральний писар ОЛотоцький. Як з жа

лем конста­тував згодом Д.Дорошснко, молода українська державність недооці­нювала українського церковного руху і не надала йому потрібної підтримки.

Іншу позицію з самого початку обрали П.Скоропадський та його уряд. Сам акт обрання його гетьманом увінчався урочистим молебнем на Софійському майдані та благословінням нового керівника України преосвященним архієпископом Никодимом, який виконував обов'язки архіпастиря замість замордованого більшовиками мстро-полита Київського Володимира. Цс, за свідченням очевидців, сприяло наданню всій справі піднесення та урочистості і зворушувало серця як селян-хліборобів, які на своєму з'їзді проголосили П.Скоропадського гетьманом, так і пересічних киян, що зібрались на площі привітати його.

В "Грамоті" від 29 квітня 1918 р. гетьман, підкреслюючи рівність всіх громадян України, звертається до них "без різниці національності й віросповідання" із закликом допомагати йому в розбудові незалеж­ної держави [73, с.83]. У виданому того ж дня "Законі про тимчасовий устрій" другий розділ зветься "Про віру" і складається з двох парагра­фів. У першому, зважаючи на реальний стан духовної орієнтації абсо­лютної більшості народу, констатується, що "первснствуюча в Українській державі є віра християнська, православна", але в наступ­ному відразу ж підкреслюється, що "всі, не належні до православної віри громадяни Української держави, а також всі мешканці на території України користуються кожний повссмістно свобідним відп­равленням їх віри і богослужіння по обряду оної" [73, с.84].

Якою мала бути православна церква в незалежній Українській дер­жаві? Вже протягом 1917 р. серед віруючих та духівництва в українських губерніях відбувались суперечки з приводу того, чи треба по-старому  зберігати  підпорядкованість  церковних  структур українських земель російським, чи, навпаки, необхідно організувати власну автономну або навіть автокефальну українську православну церкву. 7 — 20 січня 1918 р. у Києві проходив Всеукраїнський цер­ковний собор. Проте більшовицьке повстання, розпочате в ці дні, перервало хід його засідань, а під час захоплення міста червоними за­гонами було забито значну частину служителів культу разом з митрополитом Київським Володимиром, внаслідок чого українська церква залишилась без керівництва.

Засвідчивши глибоку повагу до християнської віри в день прийняття влади, гетьман не міг залишити нсвирішсним питання про статус православної церкви в Україні. Було засновано міністерство ві­росповідань, яке очолив професор В.Зіньківський, відомий вчений і філософ, прихильник автокефалії, згодом професор Богословського православного інституту у Парижі. Але в своїй діяльності він зустрів сильну опозицію з боку значної частини єпископату та мирян, які за вказівкою Московського патріарха Тихона обрали митрополитом Київським архієпископа Волинського Антонія Храповицького, якого гетьман вважав реакціонером і в особі якого передбачав зустрінути во­рога нової України. Взагалі, консервативне вище духовенство, як з болем згадував П.Скоропадський, погано розуміло "ту тяжку драму, яка в нашім державнім та церковнім житті тоді відбувалася" [60, с. 107]. Цс вело до нових труднощів, яких при більш гнучкій позиції ієрархів можна було уникнути.

В особі митрополита Антонія українська церква дістала запеклого ворога. В.Зіньківський оголосив Всеукраїнському церковному соборо­ві, що відкрився у Києві 20 червня 1918 р., непохитну волю гетьмана — встановити автокефалію української церкви, але більшість ієрархів відхилили цю пропозицію і залишили в силі підпорядкування київсь­кого митрополита патріарху Московському. Проте гетьманський уряд не примирився з такою залежністю, і 12 листопада 1918 р. на останній сесії Собору вже новий міністр віросповідань О-Лотоцький оголосив декларацію, де було сказано: "В самостійній державі має бути і самос­тійна церква... Це не лише церковна, але й національна наша необхід­ність... Від імені уряду Української держави маю за честь оголосити його тверду і непохитну думку, що українська цсрка має бути автоке­фальною" [8, с.502]. Таким чином, є всі підстави стверджувати, що саме гетьманський уряд поклав початок автокефалії української церкви.

Опозицію, не менш сильну, ніж у випадку з розбудовою незалеж­ної церкви, постійно зустрічало і міністерство народної освіти, яке очолювали такі авторитетні діячі, як М.Василснко, П.Стсбницький та В.Наумснко. Відмовляючись від поверхових поглядів більшості членів Центральної ради на можливість швидкої та суцільної українізації системи освіти, члени гетьманського уряду розуміли, що в цій справі необхідно підходити диференційовано у початковій, середній та вищій школі, в україномовному селі та російськомовному місті.

Початкові школи, якщо вони були забезпечені відповідними педа­гогічними кадрами, здебільшого легко переходили на українську мову. Тому міністерство народної освіти значну увагу приділяло організації вивчення української мови в учительських семінаріях. Інша ситуація склалася у середній міській школі, гімназії, де до справи українізації у цілому вороже ставились і батьківські комітети, і переважно педагоги.

Тому щоб уникнути зайвих конфліктів і не провокувати напруження на такому грунті (які, на жаль, мйи місце за часів Центральної ради), гетьманське міністерство вважало за доцільне не українізувати існуючі російськомовні гімназії', а засновувати нові, україномовні. І успіхів у цій справі було досягнуто відчутних. Якщо за часів Центральної ради у Києві було лише три українські приватні гімназії', які в 1918 р. перейшли на державний кошт, то наприкінці гетьманської доби їх по всій Україні, і не тільки в містах, а й у селах, налічувалось вже близько 150. Існували вони за державний рахунок. У тих гімназіях, де зберіга­лась російська мова, як обов'язкові запроваджувались українська мова та українознавчі дисципліни.

Аналогічного підходу дотримувались і у царині вищої освіти. Про­тягом періоду гетьманства до трьох російськомовних університетів, що існувалидо 1917р. —Київського, Харківського та Одеського, —дода­лися ще два українських. Перший державний український університет урочисто відкрився 6 жовтня 1918 р. в Києві, другий —22-го тогож мі­сяця у Кам'янці-Подільському. Передбачалося відкрити українські університети і в інших містах. Тоді ж товариство "Просвіта" та земство заснували в Полтаві історико-філологічний факультет як основу май­бутнього вищого навчального закладу в місті.

Зрозуміло, що всі ці освітні заходи мали сенс лише за умов розгор­тання друкарської справи. Тому уряд асигнував велику суму на видання підручників різного типу. Особлива увага приділялась забез­печенню навчальною літературою початкової школи, для якої протя­гом гетьманського правління було видано кілька мільйонів при­мірників українських підручників.

Водночас засновувались інші культурні заклади, без яких духовне життя Української держави не могло бути повноцінним. Серед них варто відзначити Державний український архів. Національну галерею мистецтва, Український історичний музей. Українську національну бібліотеку. Український театр драми та опери. Українську державну капелу. Державний симфонічний оркестр та ін.

Як зазначає О.Субтельний, "за якихось кілька місяців Геть­манщина мала на своєму рахунку такі здобутки у царині культури, про які мріяло багато поколінь інтелігенції" (9, с.312]. Істотним результа­том цієї плідної праці стало також заснування у Києві Української Академії" наук.

Ідея створення найвищої наукової інституції України — Української Академії наук — виникла наприкінці XIX — на початку XX ст. у колах передової української інтелігенції (В.Антонович, О.Косинський, М-Лисснко, К.Михальчук, В.Симирснко, М.Гру-шсвський та ін.). Проте вона не дістала тоді практичного втілення. Розглядалася ця ідея й у таких об'єднаннях діячів науки і культури, як Наукове товариство імені Т.Шсвчснка у Львові та Українське наукове товариство (УНТ) у Києві. Зокрема, 29 березня 1917 р. на загальних зборах УНТ за пропозицією М.Грушсвського було порушено питання про створення Української Академії наук. З метою розробки статуту Академії та з'ясування питань щодо її фінансування навіть було обра­ но комісію з 12 осіб. Проте остання так і не розпочала роботи. Однак і в подальшому члени товариства не лишали думки про створення Української Академії наук. Так, В.Псретц працював над розробкою її статуту.

Гаряче підтримав цю ідею відомий український історик і гро­мадський діяч М.Василснко, який чимало зробив, щоб її реалізувати. З перших днів свого перебування на посаді міністра народної освіти та мистецтва в гетьманському уряді він спрямовує свою діяльність на створення Української Академії наук. За його ініціативою у міністер­стві організовуються дві комісії: для розробки законопроекту по ство­ренню Української Академії наук та у справах вищої школи і наукових закладів.

На початку травня 1918 р. М.Василснко запрошує до Києва для участі у створенні Української Академії наук В.Всрнадського. Він, як і В.Вернадський, був прихильником Академії наук як державної уста­нови, в якій проводилися б дослідження в галузі не тільки суспільних наук, але й природничих і технічних. Будучи членом УНТ, він знав, що більша частина цього товариства поділяє концепцію М.Грушсвського, за якою Академія наук повинна бути громадською асоціацією вчених, що в ній розвиватимуться переважно гуманітарні знання, які станов­лять ядро української культури.

Підбір кандидатів до Комісії для вироблення законопроекту про за­снування Української Академії наук у Києві М.Василснко здійснював дуже ретельно. До її складу увійшли професор Харківського університету Д.Багалій, професор Київського політехнічного інституту М.Кащснко, ректор Київського університету Є.Спскторський та професори Б.Кістя-ківський, Й.Косоногов, О.Сперанський і М.Туган-Барановський, а також Г.Павлуцький і П.Тутковський (представники УНТ), професор Пстроградского інституту інженерів шляхів С.Тимошснко, професор Лазаревського інституту східних мов у Москві А-Кримський, професор Донського університету Є.Тимчснко (представник УНТ) та завідуючий дослідними полями і Центральною дослідною станцією Всеросійського товариства цукрозаводчиків С.Франкфурт. Було також запрошено М.Грушсвського та В.Псретца, але вони не брали участі в роботі Комісії; не відповіли на запрошення і члени Наукового товариства ім.Т.Шсвчснка у Львові. Головою Комісії було призначено В.Всрнадського, секретарем обрали В.Модзалсвського [86].

Перше засідання Комісії відбулося 9 липня 1918 р. у кабінеті М.Василснка в міністерстві народної освіти. На ньому були присутні: М.Василснко, В.Вернадський, Д.Багалій, М.Кащснко, Й.Косоногов, Г.Павлуцький, О.Сперанський, Є.Тимчснко, П.Тутковський, В.Мод-залевський. Відкриваючи засідання, М.Василснко зазначив, що до цього часу розвиток української науки і процес українського відрод­ження стримувалися багатьма причинами. Тепер виникли сприятливі обставини, й утворення в Києві Української Академії наук бере на себе Українська держава. Таке завдання не здатне вирішити громадське товариство, і тільки участь держави може якнайшвидше і якнайповні­ше розв'язати його. Зокрема, він сказав: "Утворення Української Академії наук має і велике національне значення, бо ще й досі є багато людей, які скептично і з насмішкою ставляться до українського руху та відродження, не мають віри в життєві сили українського народу, не вважають можливим розвиток української мови і науки. Для тих же, хто вірить у життєздатність українського народу... утворення Академії наук має величезну вагу, є національною потребою і черговим питан­ням" [86, с.З].

Після М.Василснка з програмною промовою виступив В.Вср-надський, який виклав свій погляд на завдання й структуру Української Академії наук. Він зазначив, що Академія наук XX ст. не може будуватися на зразок старих, які були тільки вченим товариством або своєрідним гуртком учених, і що Українська Академія наук не може походити на них, а повинна складатись з груп учених, діяльність яких фінансує держава й які займаються науковою роботою як держав­ною справою, в її структурі мають бути численні державні наукові ус­танови дослідницького характеру.

На засіданні також відзначалось, що "... гетьман України гаряче підтримує ідею створення Академії наук, вважає необхідною широку розробку її плану й обіцяє, не дивлячись на тяжкі фінансові умови, в яких знаходиться Українська держава, всіляке сприяння для швидкого утворення Української Академії наук, поставленої в умови, які б відпо­відали її національному значенню" [87].

Уряд досить швидко вирішував питання, що стосувались Академії наук. Так, 24 липня 1918 р. Комісія порушила питання про асигнуван­ня коштів на початкові роботи по створенню Академії, в тому числі утримання Комісії, а 26 липня Рада Міністрів вже ухвалила відпо­відний законопроект. 28 липня 1918р. видано закон, за яким на почат­кові витрати Академії наук виділялися кошти в сумі 200 тис.крб.

Згідно з положенням про Комісію її колові надавалося право за­сновувати підкомісії. Було створено кілька підкомісій: по організації історико-філологічного відділу, відділу фізико-матсматичних наук, відділу соціальних наук, підкомісію антропологічну та по придбанню друкарні. Окремо утворили підкомісію на чолі з В.Всрнадським, яка займалася питаннями виділення землі для будівництва приміщень УАН, ботанічного та акліматизаційного садів, а також під астрономіч­ну обсерваторію.

23 липня 1918 р. В.Вернадський доповів гетьману П.Скоропадсь­кому; що "20 липня 1918 р. прийнято рішення про заснування Націо­нальної бібліотеки Української держави. В той же час справа про ство­рення УАН просунулася настільки, що на протязі ближчої неділі станс необхідністю приступити до складання її статуту".

Розробку статуту Комісія доручила Д.Баталію, остаточне редагу­вання проводили А-Кримський, М.Туган-Барановський і В.Вер­надський. Окремі питання, які викликали сумнів, виносилися на обго­ворення Комісії. Так, розглядалися питання про форму відносин Академії з органами верховної влади, про фінансування, затвердження президента-голови Академії, неодмінного секретаря й академіків-іно­земців, про почесних членів Академії та членів-кореспондентів тощо.

За період роботи до Комісії надійшло понад 27 записок з науковим обгрунтуванням необхідності створення ряду установ Академії наук, у тому числі записка В.Псрстца "Головні риси статуту Української Ака­демії наук", записки про Відділи Академії наук, Національну бібліоте­ку. 17 вересня 1918 р. Комісія завершила роботу. Вона розробила "За­конопроект про заснування Української Академії наук у Києві", проекти статуту і штатів Академії, обрахунку витрат на жовтень-гру­день 1918 р., а також проекти положень, штатів і пояснювальні записки щодо ряду інститутів, лабораторій, комісій, музеїв тощо [86].

У "Пояснюючій записці до законопроекту про заснування Української Академії науку Києві" міністра народної освіти й мистец­тва М.Василснка до Ради Міністрів ще раз наголошувалось на значен­ні створення Академії для України й розкривалися причини, що зу­мовлювали цс. "Коли в Києві закладається Українська Академія наук, то цс викликається не самісінькими науковими інтересами, — зазна­чалося в ній. — 3 цим зв'язуються міркування величезної національ­ної та дсржавно-скономічної ваги... Викликають Академію до життя, з одного боку, зріст та поглиблення національної свідомості українсь­кого громадянства, а з другого — необхідність швидко підняти вироб-ливість та трудову міць українського народу та й використати в як найвищій мірі виробливі сили... Українська національна самосвідо­мість давно вже була підійшла до питання про необхідність закласти Українську Академію наук" [88, с.З].

Однією з най необхідніших умов відновлення занедбаного госпо­дарства України, як вважав М.Василенко, "... має бути тая, щоб підня­лася наукова творчість та щоб держава науково зорганізувала наукову дослідну працю. Ніколи цс завдання не стояло в таких розмірах і в такій нагайності перед державною владою, як тепер" [88, с.9].

Розгляд законопроекту та супровідних матеріалів на засіданні Ради Міністрів було призначено на 19 жовтня 1918 р. При розгляді проекту статуту Академії серйозні зауваження викликало питання щодо кіль­кісного складу академіків. На жаль, запрошені на засідання В.Вер­надський, А.Кримський, М.Туган-Барановський, які могли б дати ґрунтовні пояснення з цього приводу, не прийшли. Щодо решти параграфів статуту зауважень не було. Штати і кошторис Академії роз­глядалися в бюджетній комісії позачергово, були затверджені та разом з протоколом надіслані до Ради Міністрів. "Власне залишилося лише поставити на чергу слухання законопроекту про УАН", — писав М.Василенко. І хоч він пішов 19 жовтня у відставку з поста міністра народної освіти, його наступник П.Стсбницький довів справу ство­рення УАН у Києві до успішного завершення. 14 листопада 1918 р. гетьман П.Скоропадський затвердив ухвалений Радою Міністрів "Закон про заснування Української Академії наук в М.Києві", а також статут і штати УАН та її установ [89, 90].

У статуті було досить чітко визначено статус і завдання УАН:

"§ 1. Українська Академія науку Києві є найвища наукова державна установа на Вкраїні, що перебуває у безпосередньому віданні вер­ховної власті.

§ 2. Українська Академія наук у Києві: а) намагається поши­рювати, поглиблювати і розповсюджувати наукові дисципліни, а разом і збагачувати їх новими відкриттями на користь людності; б) пособляє об'єднанню та організуванню наукової праці на Вкраїні та допомагає витворенню дослідничих інститутів для всіх паростей людського знання; в) як найвища вкраїнська наукова національна установа Академія, визнаючи українську національну культуру з її оруддям — українською мовою, ставить собі на мсті, окрім загально-наукових завдань, виучувати сучасне і минуле Вкраїни, української землі та народу".

14 листопада 1918 р. видано також наказ гетьмана по міністерству народної освіти та мистецтва про призначення перших дійсних членів (академіків) УАН. Ними стали Д.Багалій, А.Кримський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький (по Відділу історично-філологічних наук), В.Вср-надський, С.Тимошснко, М.Кащснко, П.Тутковський (Відділу фізич­но-математичних наук), М.Туган-Барановський, Ф.Тарановський, В.Косинський, ОЛевицький (Відділу соціальних наук). Напередодні, 13 листопада 1918 р., прийнято постанову Ради Міністрів, згідно з якою у розпорядження міністерства народної освіти й мистецтва для УАН та її установ на період 1 листопада 1918р. — 1 січня 1919 р. виді­лялось 869216 крб. 69 коп.

27 листопада 1918 р. у приміщенні УНТ по вул.Вслика Підвальна, 36 (нині Ярославів Вал, 36) відбулося перше Спільне зібрання УАН, на якому обрали голову-президента Української Академії наук В.Вср-надського та й неодмінного секретаря А-Кримського.

Необхідно зазначити, що на цьому посту П.Скоропадський хотів бачити М.Грушсвського, вважаючи його перед усіма іншими більш до­стойною і придатною фігурою, який дуже багато зробив для Української держави та її народу. Тому він і запропонував М.Гру-шсвському бути президентом УАН, однак той відмовився. В спогадах П.Скоропадський писав про цс так; "Перед тим, як відкрити Українську Академію наук, ми довго обмірковували, хто мав бути ЇЇ го­ловою. Я був такої думки —та й усі зо мною погоджувалися, —що це високе і почесне місце належить в Україні тільки Грушсвському. Гру-шсвського я завжди цінив як найбільшого нашого історика, поважав його за хоробрість, про яку мені не раз доводилося чути... Думалося мені, що коли'б він зайняв місце голови Академії, то зміг би принести величезну користь українській науці... Тому я прохав прозондувати грунт, як би він до такої пропозиції поставився. Відповідь була кате­горично негативна" [91, с.15 — 16].

27 листопада 1918 р. відбулися засідання II та III Відділів УАН; го­ловою II Відділу обрали М.Кащенка, а III —М.Туган-Барановського. Перше засідання І Відділу відбулося 8 грудня 1918р., на ньому головою обрали Д.Багалія. Всі ці обрання невдовзі було затверджено відпо­відними наказами гетьмана.

Так, у листопаді 1918р. було започатковано Українську Академію наук у Києві, що, безумовно, стало винятково важливою подією в іс­торії культури і науки України.

Необхідно зазначити, що справжня дата заснування Академії наук України, тобто 14 листопада 1918 р., "протрималась" недовго. Для радянських ідеологів вона виявилася дуже незручною, оскільки від­носилася до часів Гетьманату і пов'язувалася з ім'ям П.Скоропадсько­го. Спроби переглянути дату створення Академії з'явилися вже наприкінці 20-х років, коли в 1928 р. мали відзначати 10-річчя Акаде­мії. Святкування не відбулося, і підготовлений ювілейний збірник не побачив світ. 31 січня 1929 р. відбулося засідання Комісії Політбюро ЦК КП(б)У, на якому розглядалося питання про святкування 10-річчя Української Академії наук. Було вирішено провести його на початку липня 1929 р., приурочивши до цього і нові вибори до Академії. Цс було початком фальсифікації справжньої дати її заснування. Згодом за початок відліку діяльності Академії обрали 12 лютого 1919 р., коли від­булося перше Спільне зібрання УАН після встановлення у Києві більшовицької влади, яке, як відзначала у подальшому радянська істо­ріографія, поклало початок фактичному існуванню Академії наук України.

Від цієї дати і почали лічити ювілеї Академії — 25 річчя в 1944 р., 50-річчя в 1969 р., 60-річчя в 1979 р. Однак наступний ювілей — 75-річчя —Академія наук України відзначила вже у листопаді 1993 р.

Понад 60 наукових напрямів мали розробляти 72 дійсних члени Академії (22 —по І Відділу, ЗО —по II і 20 —по III). Члени-кореспон­денти, кількість яких не визначалася статутом, а встановлювалась для кожного наукового напряму Спільним зібранням, обиралися за науко­ві заслуги у тому самому порядку, що й академіки, за поданням Відді­лів. Такий же порядок встановлювався і при обранні почесних членів Академії, які повинні були мати наукові заслуги "виключної ваги".

У І Відділі планувався розвиток досліджень у таких галузях ("паростях") знання: історія українського народу, граматика та історія української  мови,  українська  народна  словесність,   історія українського письменства, історія українського мистецтва в зв'язку з всесвітньою історією мистецтва, етнографія та історична географія України, археологія України, історія української церкви. По суті, цс мав бути окремий Відділ українознавства, викликаний до життя зрос­танням національної самосвідомості українського народу. Проте скрутні умови тих часів та недостатня кількість наукових сил не до­зволили цього зробити. У І Відділі мали проводити дослідження також з історії Литви, класичної філології, загального мовознавства, арабо-іранської філології, тюркології, слов'янської історії, мови і літератури, всесвітньої історії, візантології, історії всесвітньої літератури, філосо­фії. При Відділі закладено і підвідділ ("клясу") українського красного письменства, а в найближчому майбутньому намічалося створити "клясу" слов'янства та історично споріднених з ним народів, де роз­роблялися б такі наукові напрями, як історія Росії, історія слов'янства, російська, білоруська, польська, чеська, сербська, болгарська, литовська, єврейська та інші мови і письменство.

При І Відділі мали відкрити кабінети експериментальної фонетики та експериментальної психології, а також постійні комісії'як самостійні структури: для видавання пам'яток мови, письменства та історії; для складання історико-гсо графічного словника української землі; діалек­тологічну; для обстеження пам'яток українського мистецтва; для скла­дання словника живої української мови; для складання історичного словника української мови; орфографічно-тсрмінологічну; для збирання та видання фольклорного матеріалу; для видання пам'яток новітньої української літератури; для присудження премій за наукові писання.

У II Відділі фізично-математичному існувало дві "кляси": основ­на, яка включала математику, механіку, астрономію, фізику, хімію, ге­ологію, мінералогію, ботаніку, зоологію, географію, та "кляса" прикладного природознавства з прикладною фізикою, прикладною хімією, прикладною механікою, медичною біологією та сільськогоспо­дарською біологією.

Деякі труднощі виникли під час організації "кляси" приклад­ного природознавства, в якій об'єднувались дуже різні напрями, пов'язані з технікою, промисловістю, сільським господарством та медициною. У Відділі планувалося створити чимало установ: ас­трономічну обсерваторію, хімічну лабораторію, фізичний ін­ститут, національний зоологічний музей, ботанічний сад, бота­нічний музей та гербарій, геологічний та палеонтологічний музеї, мінералогічний та антропологічний музеї з інститутами, інститут експериментальної зоології, інститут експериментальної бота­ніки, фізико-географічний інститут, біологічну станцію Азовсь­кого моря, інститут прикладної хімії, інститут прикладної меха­ніки, інститут прикладної фізики, акліматизаційний сад, геодезичний інститут, інститут наукової експериментальної медицини та встсринарства. Тому директорами установ II Відділу дозволялось обирати не тільки академіків. Ці особи набували права входити до складу зібрань своїх Відділів на правах, одна­кових з дійсними членами Академії.

III Відділ об'єднував два підвідділи: 1) юридичних наук з напря­мами — філософія права, порівняльна історія права, історія західно-руського та українського права, слов'янське законодавство, українське звичаєве право: державне, адміністративне та міжнародне право, цер­ковне право, кримінологія, цивільне право та цивільна політика; 2) економічних наук — соціологія, теоретична економія, економія сільського господарства, економія торгу та промисловості; економія кредиту, банків та грошового обігу; наука про фінанси, історія наро­дного господарства, теорія кооперації, соціальна політика, госпо­дарська географія та народне господарство на Україні, статистика. Другий підвідділ був оригінальним як за кількістю намічених для роз­робки наукових напрямів, так і за їх характером: значна їх частина мала практичну спрямованісь, тісно пов'язану з питаннями економічного життя України. Подібне завдання стояло перед двома заснованими при III Відділі установами: Інститутом для виучування економічної кон'юнктури та народного господарства України та Демографічним інститутом. До структури III Відділу входили також три постійні комі­сії: для виучування звичаєвого права України, для виучування західно-руського та українського права та для виучування соціального руху.

При Спільному зібранні УАН мали організувати друкарню, фото­графічний інститут, комісію для складання біографічного словника ді­ячів України, Всенародну (Національну) бібліотеку.

Отже, за статутом в УАН передбачалося створити 45 структур: 15 інститутів, 14 постійних комісій, 6 музеїв, 2 кабінети, 2 лабораторії, бо­танічний та акліматизаційний сади, астрономічну обсерваторію, біо­логічну станцію, друкарню та бібліотеку.

З окремих напрямів науки за ініціативою дійсних членів Академії передбачалась організація наукових семінарів, де могли б готуватись до професорської діяльності молоді люди, що закінчили університет. Академікам надавалося також право читати як окремі лекції, так і систематичні курси, що давало їм можливість поєднувати наукову роботу з навчальною і просвітницькою.

Академії мало виділятися щорічно 1 млн. крб. на проведення експедицій, наукових екскурсій, придбання колекцій тощо. Все цс повинно було сприяти розгортанню ґрунтовних досліджень у найріз­номанітніших галузях знань.

Проте життя, політична обстановка вносили в діяльність Академії чимало змін. Та, незважаючи на всі труднощі, наприкінці 1918 р. та у 1919 р. УАН проводила напружену організаційну роботу [92]. Так, 12 — 16 грудня було сформовано правління Академії на чолі з П.Тут-ковським, до якого увійшли також як члени А.Кримський (від І Відді­лу), С.Тимошснко (від II Відділу), Ф.Тарановський (від III Відділу) і кандидати — О.Левицький та В.Косинський. У грудні 1918р. відбуло­ся кілька засідань трьох Відділів УАН, на яких вирішувалися питання про створення інститутів і комісій, призначення їх керівників; визна­чались кошториси Відділів і напрями їх діяльності, кількість позаш­татних академіків (вирішили включити до кожного Відділу по 3 позаш­татних академіки) тощо.

Регулярно відбувалися Спільні зібрання УАН. Серед установ, за­снованих безпосередньо при Спільному зібранні, активна робота ве­лась у Національній бібліотеці та постійній комісії для складання біог­рафічного словника діячів української землі. Відкрившись наприкінці 1918 р., бібліотека поповнювалась за рахунок купівлі книг, придбання кількох цінних бібліотек, дарунків приватних осіб. На кінець 1919 р. в ній налічувалось близько 300 тис. книг та часописів, не враховуючи газет, листівок, плакатів, малюнків тощо. За рік вона стала зразковою, добре впорядкованою книгозбірнею.

Отже, організаційні засади Української Академії наук закладалися важко, в нестабільній обстановці, за умов боротьби і протистояння со­ціально-політичних сил і угруповань. Але основи її було закладено розумно, і вже з перших днів свого існування вона почала розгортати дослідження в різних галузях науки.

Як бачимо, історія створення УАН органічно пов'язана з широкими державотворчими заходами уряду П.Скоропадського. Він чудово усві­домлював, що в системі цілісного життя нації, яке можливе, як переконує історичний досвід, лише за наявності власної політичної структури, розвитку науково-інтелектуальної сфери належить одне з перших місць. Тому разом з такими провідними вченими того часу, як В.Вср-надський, А.Кримський, М.Василснко, Д.Багалій та інші, гетьман розумів необхідність державного внеску в розвиток академічної науки, фінансової, організаційної та моральної підтримки її з боку влади.

< Попередня   Наступна >