Головне меню
Головна Підручники Державне будівництво та місцеве самоврядування Державне будівництво і місцеве самоврядування § 6. Поняття і система методів діяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування

§ 6. Поняття і система методів діяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування

Державне будівництво та місцеве самоврядування - Державне будівництво і місцеве самоврядування
282

§ 6. Поняття і система методів діяльності органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування

У процесі реалізації функцій і компетенції владні органи застосову­ють певні прийоми, способи досягнення поставлених цілей, за допомо­гою яких здійснюється впорядкування, забезпечення ефективності владної діяльності, організація управлінського процесу, відбувається вплив на поведінку і суспільну діяльність суб'єктів. Для їх означення використовуються поняття «управлінські методи», «методи діяльності органів публічної влади», «методи функціонування органів державної влади і місцевого самоврядування».

У юридичній літературі існують різні погляди щодо видів і власти­востей методів діяльності владних інституцій. Зокрема, за функціональ­ним змістом розрізняють адміністративні (розпорядчі, регламентаційні, нормативні), економічні (планування, державне регулювання, ціно­утворення, економічне стимулювання та ін.), правові (правове регулю­вання, переконання і примус, субординація і координація), соціально-психологічні (соціальні, морально-етичні, психологічні) методи. За ха­рактером управлінського впливу їх поділяють на методи правового регулювання й публічного адміністрування1. За формами діяльності одні вчені вирізняють методи правотворчої, оперативно-виконавчої, право­охоронної діяльності, методи роботи з інформацією, методи підготовки і проведення організаційних заходів, добору й розвитку управлінських кадрів, методи виконання2. Інші державознавці вважають, що методи діяльності державних органів, територіальних громад, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб можна підрозділити на правові, організаційні та організаційно-правові3.

На нашу думку, методи діяльності органів публічної влади можна класифікувати на правові, організаційні, соціально-психологічні.

: justify;">Враховуючи складність і багатовимірність проблеми, розмаїття ду­мок щодо класифікації методів діяльності органів публічної влади, доцільно підійти до цього питання, керуючись їх призначенням. Адже методи — це способи і прийоми, що дають змогу упорядкувати і ефек­тивно організувати реалізацію функцій і повноважень органів публічної влади. Процес реалізації функцій і повноважень органів публічної вла­ди має певні стадії. Незалежно від того, яка конкретно функція ре­алізується, її здійснення починається з планування, збору й обробки інформації, продовжується виробленням рішення, його виконанням і закінчується контролем за виконанням рішення. Для кожного з цих етапів характерні свої засоби досягнення поставлених цілей. При цьо­му у процесі реалізації можуть бути задіяні органи публічної влади, їх структурні підрозділи та посадові особи, які повинні координувати свою роботу на всіх етапах владної діяльності. Відповідно використовуються способи і прийоми підвищення ефективності їх праці, професіоналізму, службової та соціальної активності.

Таким чином, слід виокремити організаційні методи, що мають універсальний характер, — планування, інформаційного забезпечення, вироблення рішень, організації виконання, контролю за виконанням, коор­динації діяльності, роботи з кадрами.

Метод планування полягає в сукупності способів і прийомів визна­чення основних завдань, напрямків діяльності в майбутньому, заходів досягнення намічених показників. Планування є одним з основних спо­собів організаційного забезпечення органами публічної влади реалізації функцій і компетенції. Відповідно до того, на який період розраховане планування, воно поділяється на оперативне (місячне, тижневе), поточ­не (квартальне) й перспективне (річне). Різновидом методу плануван­ня є прогнозування, яке пов'язане із передбаченням розвитку суспіль­них процесів на більш віддалений проміжок часу.

Планування роботи здійснюється на основі програм, правових актів, пропозицій. Плани роботи, як правило, передбачають перелік актуальних питань, пов'язаних з реалізацією функцій і повноважень владних органів, перелік основних заходів, проведення яких здійс­нюється органом або за його участю, та їх строки, осіб, відповідальних за їх підготовку і проведення. На підставі загального плану роботи ор­гану публічної влади здійснюється планування діяльності структурних підрозділів, апарату, складаються графіки роботи посадових осіб. Пла­ни роботи органів публічної влади мають комплексний характер, вони передбачають комплекс заходів правового, організаційного, матеріаль­но-технічного характеру щодо реалізації функцій і повноважень.

В умовах переходу до інформаційного суспільства дедалі більшого значення набуває метод інформаційного забезпечення, що являє собою сукупність прийомів і способів одержання, збирання, створення, вико­ристання, розповсюдження і зберігання інформації органами публічної влади, їх структурними підрозділами, посадовими особами, службовця­ми задля задоволення інформаційних потреб у процесі реалізації своїх функцій і повноважень.

Для кожного з видів інформаційної діяльності характерна сукупність специфічних прийомів і способів здійснення. Зокрема, отримання не­обхідної інформації відбувається такими способами: 1) емпіричним — шляхом проведення індивідуальних бесід з посадовими особами і пе­ресічними громадянами, отримання звітів та інформації від посадових та службових осіб, шляхом обробки й аналізу звернень громадян, опра­цювання повідомлень друкованих, аудіовізуальних та електронних за­собів масової інформації тощо; 2) теоретичним — в результаті наукових пошуків, узагальнень, з'ясування нових фактів і закономірностей через абстрактне мислення. Розповсюдження інформації, наприклад доведен­ня прийнятих правових актів до відома відповідних посадових осіб, здійснюється через фельд'єгерську службу, через поштовий, телефонний чи факсимільний зв'язок, шляхом їх оприлюднення в офіційних засо­бах масової інформації. Доведення інформації про діяльність органів публічної влади до громадськості відбувається через засоби масової інформації, шляхом проведення брифінгів, прес-конференцій, «гарячих ліній», розповсюдження прес-релізів, надання інтерв'ю, відповідей на звернення громадян, надання довідок, необхідних документів і витягів з них тощо. Інтенсивний обмін інформацією відбувається підчас зборів громадян, громадських слухань, обговорень питань щодо діяльності ор­ганів публічної влади та їх посадових осіб.

З метою забезпечення органів публічної влади повною й вірогідною інформацією, спілкування з громадськістю в кожному з них утворюють­ся спеціалізовані підрозділи — прес-служби, управління громадських зв'язків, інформаційно-аналітичні центри, дослідницькі служби тощо.

Метод координації — це способи і прийоми взаємодії, узгодження, коригування дій органів публічної влади, їх підрозділів, посадових осіб у процесі реалізації функцій і повноважень. Вони залежать від характе­ру відносин і зв'язків між суб'єктами, що задіяні в управлінському про­цесі. Якщо суб'єкти перебувають у стані підпорядкованості, залежності, відносини між ними набувають субординаційного характеру, відповідно й способи взаємодії називаються методом координації-субординації. Якщо відбувається узгодження дій між владними інституціями, що не є підпорядкованими, виникає метод координації-взаємодії.

Різноманітні засоби координації можуть бути класифіковані на: а) інституційні (створення спільних органів: координаційних, консуль­тативних, дорадчих); б) правові (прийняття спільних або погоджених актів, участь у розробці правових актів кількох владних суб'єктів); в) орга­нізаційні (проведення спільних заходів: спільних і розширених засідань, колегій, семінарів, конференцій, «круглих столів», звітів, перевірок тощо); г) інформаційні (спільне обговорення проблеми, обмін інфор­мацією: листування, переговори, надсилання проектів рішень і копій прийнятих актів тощо); ґ) матеріально-фінансові (спільне фінансуван­ня заходів, створення спільних підприємств та організацій та ін.).

Метод роботи з кадрами — полягає в сукупності способів і прийомів щодо оптимального добору, розстановки, професійної орієнтації, на­вчання, створення сприятливого соціально-психологічного клімату, стимулювання, контролю персоналу з метою забезпечення органів публічної влади висококваліфікованими, професійними, компетентни­ми, ініціативними, відповідальними кадрами. Комплексне застосуван­ня таких прийомів дає можливість створити умови для ефективного функціонування організації, виявлення ініціативи і творчості служ­бовців, їх професійного розвитку, соціально-психологічної єдності ко­лективу, підвищення якості праці.

Серед засобів і прийомів роботи з кадрами можна назвати розроб­ку стратегії і методик добору кадрів, проведення співбесід, тестування, конкурсний відбір на посади, аналіз і прогнозування розвитку кадрового потенціалу, стажування, переатестацію, перепідготовку та підвищен­ня кваліфікації, заходи щодо правового, морального, естетичного і фізич­ного виховання, підвищення трудової та громадської активності спів­робітників, гуманізацію праці, способи формування позитивної мораль­но-психологічної обстановки в колективі, удосконалення його соціальної структури, моральне й матеріальне стимулювання, застосування різних форм контролю за діяльністю службовців, накладення стягнень.

Метод вироблення рішень — уособлює засоби і прийоми визначення можливих шляхів розв'язання проблеми, підготовки необхідної інфор­мації, розробки варіантів рішення, аналізу наслідків його реалізації, вибору й ухвалення рішення. Такі прийоми застосовуються з метою оперативного, ефективного вирішення проблеми та вироблення обґрун­тованих, якісних, законних, економічних рішень.

Органи публічної влади у процесі своєї поточної діяльності прий­мають величезну кількість рішень правового, соціального, політично­го, економічного, організаційного, наукового характеру. Вони спрямо­вані на розв'язання певних проблемних питань, врегулювання суспіль­них відносин, вирішення управлінських ситуацій. Для прийняття оптимальних рішень необхідно знати основні положення теорії прий­няття рішень, практики їх застосування, закономірностей етапів вироб­лення рішень, вимог, що до них ставлять.

Початковим етапом вироблення рішення є визначення й аналіз проблеми, яка потребує врегулювання. Головне завдання цієї стадії — оцінити потребу в прийнятті нового рішення. При цьому використову­ються такі засоби, як узагальнення й структурування проблеми, екс­пертні оцінки, індивідуальний і груповий аналіз ситуації, експеримен­ти, моделювання4. Наступна стадія включає збір і обробку інформації щодо проблемної ситуації, яка може здійснюватися за допомогою збо­ру фактичних, документальних, наукових даних, опитування, отриман­ня інформації за допомогою сучасних інформаційних технологій. Об­робка може здійснюватися вручну чи шляхом застосування автомати­зованих технологій. На основі отриманої інформації відбувається розробка кількох варіантів рішення за допомогою прийомів аналізу, порівняння, моделювання, колективного обговорення, дискусій. На цьому етапі слід проаналізувати наслідки від реалізації рішення, вико­ристовуючи статистичні, економічні, математичні засоби.

Процес прийняття рішення може здійснюватися шляхом індивідуаль­ного чи колективного ухвалення, на основі консенсусу чи голосування, з використанням позиції консультативно-дорадчих структур чи без них.

Аналіз застосованого прийому дає змогу зробити висновок про автори­тарний, консультативний чи груповий стиль ухвалення рішення.

Рішення, що ухвалюються органами публічної влади, можуть набу­вати правової форми. Так, Верховна Рада України приймає закони і постанови; Президент України — укази й розпорядження; Кабінет Міністрів України — постанови і розпорядження; Верховна Рада Авто­номної Республіки Крим — постанови і рішення; Рада міністрів Автономної Республіки Крим — постанови, рішення, розпорядження; центральні органи державної виконавчої влади — накази керівника, інструкції, поло­ження, правила, постанови, рішення; місцеві державні адміністрації — розпорядження голови державної адміністрації, накази начальників управлінь і завідуючих відділами; місцеві ради — рішення; голови рад — розпорядження; виконкоми місцевих рад — рішення.

Вимоги, яким повинні відповідати рішення владних органів, зво­дяться до обґрунтованості, законності, конкретності, економічності, дотримання правил оформлення.

Метод організації виконання рішень являє собою сукупність способів і прийомів доведення прийнятих рішень до виконавців і забезпечення їх практичної реалізації. Рішення може бути офіційно оприлюднене чи передане безпосереднім виконавцям у вигляді повного текстуального оформлення, витягів, резолюцій. Головною вимогою є раціональне, чітке викладення матеріалу; оперативність передачі; правильне визна­чення кола виконавців та зацікавлених суб'єктів, яким направляється рішення, способів і форм передачі. Слід вирішити й питання матеріаль­но-технічного забезпечення його виконання.

Після отримання рішення необхідно забезпечити ознайомлення з його змістом усіх суб'єктів, причетних до його реалізації, розробити план виконання, визначивши конкретні заходи з реалізації, відповідаль­них осіб та строки виконання.

Метод контролю полягає в сукупності способів і прийомів перевірки виконання рішень, завдань, доручень, виявлення допущених відхилень та визначення шляхів усунення наявних недоліків. На відміну від одноймен­ної функції, метод контролю характеризує не змістовно-цільове призначен­ня діяльності органу публічної влади, а лише спосіб забезпечення належ­ного виконання прийнятих рішень. У теорії державного управління про цей метод говорять як про одну з функцій5 чи елементів6 управління. Конт­рольні заходи можуть бути досить різноманітними: ревізія, перевірка, об­стеження, заслуховування звітів. Предметом контролю може бути діяль­ність органів чи структурних підрозділів в цілому (загальний контроль) або діяльність в окремих сферах, на окремих ділянках роботи (вибірковий конт­роль). Лінійний контроль здійснюється керівником щодо підпорядкованих йому підрозділів та посадових осіб і стосується загальних питань їхньої діяльності, а функціональний — відповідними службами й підрозділами і має на меті перевірку певної групи показників (контроль за дисципліною праці, контроль за додержанням строків виконання доручень, контроль за цільовим використанням бюджетних коштів тощо). Контроль може бути внутрішнім (відомчим) і зовнішнім (позавідомчим), плановим і позапла­новим, документальним і фактичним.

Правові методи пов'язані з використанням певних організаційно-впорядковуючих властивостей права як одного з найважливіших со­ціальних регуляторів. Серед них можна виокремити методи загального й індивідуального регулювання, встановлення нормативів (метод стан­дартизації), дозвільно-реєстраційний метод (ліцензування, патентуван­ня, встановлення квот, видача дозволів, реєстрація), а також методи уповноважування, зобов'язування та заборони.

Соціально-психологічні методи базуються на використанні наукових положень соціології та психології і являють собою певні важелі впливу на соціально-психологічний клімат у колективі, на працездатність співробітників відповідних органів публічної влади. До них належать методи соціологічних досліджень (соціометрія), соціального прогнозу­вання та соціального планування.

Універсальними методами діяльності органів публічної влади є пе­реконання і примус. Переконання полягає у здійсненні заходів щодо формування у підвладного суб'єкта власної впевненості в необхідності неухильного й сумлінного виконання управлінських рішень, а примус — у здійсненні цих рішень незалежно від волі підвладних. Залежно від ха­рактеру соціальних регуляторів, що використовуються при цьому, пере­конання і примус можуть мати як правовий, так і позаправовий харак­тер. Позаправове переконання може мати вигляд агітації, пропаганди, морального стимулювання, а позаправовий примус втілюється в захо­дах моральної або корпоративної відповідальності. Правове переконан­ня оформлюється у вигляді нормативних або виконавчо-розпорядчих юридичних приписів, а правовий примус втілюється в заходах попере­дження, припинення або юридичної відповідальності.

 

1 Див.: Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. — К.:Атіка, 2003. - С 369.

2 Див.: Атаманчук Г. В. Теория государственного управления. — М.: Омега-Л, 2004. - С 250.

3 Див.: Колодій А. М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самовря­дування в Україні: Підручник / За ред. Я. Ю. Кондратьева. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — С. 42; Муніципальне право України: Підручник/За ред. В. Ф. Погорілка, О. Ф. Фрицького. - К.: Юрінком Інтер, 2001. - С 191.

4 Див.: Васильєв А. С. Підготовка і прийняття управлінських рішень: ор­ганізаційно-правові проблеми. — Одеса: АО БАХВА, 1997. — С. 61—62; Малиновський В. Я. Державне управління: Навчальний посібник. — К.: Атіка, 2003. — С 253.

5  Див.: Кочерин Е. А. Основы государственного и управленческого контроля. - М.: Филинъ, 2000. - С. 71.

6 Див.: Гаращук В. М. Контроль та нагляд у державному управлінні. — X.: Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, 1999. — С. 7.

< Попередня   Наступна >