Радник

---

Криза гетьманської держави восени 1918 р. та діяльність Національного союзу. Утворення Директорії

Ще у вересні 1918 р., коли відбувався офіційний візит П.Скоро­падського до Берліна та його зустрічі з кайзером Вільгсльмом, ніщо особливо не провіщало на насування того суцільного хаосу, в якому опинилась Україна через кілька місяців. Але у жовтні ситуація почала істотно погіршуватися.

26 вересня 1918 р. вздовж усього 420-киломстрового Західно­го   фронту   почався   загальний   наступ   франко-англо-амсриканських військ, і за кілька днів німецьку оборону було прорвано. На початку жовтня становище Німеччини стало без­надійним і 5 жовтня кайзерівський уряд звернувся до керівництва США з проханням про перемир'я. На цей час, після капітуляції в Македонії 11-ої німецької армії, 29 вересня в.Салоніках Болгарія підписала з державами Антанти угоду про перемир'я. На кінець жовтня англо-французькі війська зайняли Палестину, Ліван і майже всі області Сірії та Месопотамії, що примусило Туреччину також вийти з війни і підписати ЗО жовтня Мудросськс перемир'я. В ці дні на Італійському фронті почався хаотичний відступ авст-ро-угорських військ і 3 листопада віденський уряд фактично капі­тулював. Водночас вибухнуло повстання на німецькому флоті у Кілі, яке на 6 листопада охопило Гамбург, Любск та інші північ-нонімсцькі міста.

9 листопада, за умов революції, що ширилася в Німеччині та у країнах Австро-Угорщини, яка вже фактично розпалася, згинула кай­зерівська монархія. 11 листопада між Німеччиною та державами Антанти було підписано Камп'єнське перимир'я, за яким вона визна­вала себе переможеною і забов'язувалася негайно розпочати вивід своїх військ з усіх окупованих територій, тобто з земель колишньої Російської імперії, зокрема з Укра

їни. Оскільки гетьманську державу П.Скоропадського, як пов'язану дружніми угодами з Німеччиною, країни-переможці не визнавали і в своїй політиці на Сході робили ставку на білих генералів, її міжнародне становище різко погіршилося. До того ж, і самі німецькі війська, в яких, особливо після перемоги революції в Німеччині, дисципліна різко знизилася, так само, як за рік до того в російській армії, прагнули повернутися додому. За таких умов німецьке командування намагалося триматися осторонь від конфлік­ тів, які все більше розпалювалися в Україні, і утримувалося від активних дій, які сприяли б стабілізації ситуації.

Неминуча поразка країн Четвірного союзу, як вона виглядала в жовтні 1918р., зумовлювала принципову зміну розстановки військово-політичних сил навколо України і в ній самій. Різко загострилася за­гроза з боку більшовицької Росії, на півдні все міцнішою за допомогою Антанти ставала Добровольча армія А.Дснікіна, на заході після розвалу Австро-Угорщини та революції в Німеччині почалося формування галицької Західно-Української Народної Республіки та ворожої до неї Польської держави.

Більшовицька Росія, військам якої протягом вересня —жовтня 1918 р. вдалося відновити контроль над втраченими раніше містами Середнього Поволжя: Казанню, Симбірськом та Самарою, зосеред­жувала свої дивізії біля Курська і Воронежа. В цьому районі ще з літа проводилася робота по формуванню так званих "червоних" українських частин для боротьби з гетьманським урядом. Припинення 6 жовтня московською делегацією українсько-російських мирних переговорів (наступного дня після першої офі­ційної пропозиції німецької сторони до держав Антанти про перемир'я) недвозначно свідчило про наміри більшовицького ке­рівництва. Проте вони в своїх офіційних виступах їх і не прихову­вали. Так, на VI з'їзді Рад 6 — 8 листопада 1918 р. Л.Троцький на­креслив завдання Червоної Армії: використавши момент, коли німецькі війська залишать Україну, а війська Антанти ще не встигнуть її окупувати, заволодіти цим краєм. І через два дні після капітуляції Німеччини ІЗлистопада 1918 р. радянський уряд анулю­вав Брестський договір та видав наказ про наступ червоних військ на Україну, Білорусь та країни Прибалтики.

Відлуння перемог військ Антанти, сподівання на швидкий кінець Першої світової війни та значну англо-французьку допомогу білому руху Росії надавали впевненість і рішучисть Добровольчій армії А.Де-нікіна, який невдовзі був визнаний союзниками головнокомандуючим Збройними силами Півдня Росії і заступником "верховного правителя" Росії адмірала О.Колчака. В липні-серпні 1918 р. армія А.Дснікіна встановила свій контроль майже над усім Північним Кав­казом з Ставрополем та Катери нодаром, а згодом і Новоросійськом, який з листопада 1918 р. стає його основною базою для зв'язків з країнами Антанти. 26 листопада перші їх військові кораблі з'явилися в Одесі.

На той час опинилася під фактичним контролем дснігінського ко­мандування вже козача Кубанська рада. Дещо складнішими були взаємини з Донським військом. Генерал П.Краснов, обраний в травні 1918 р. його отаманом, перебуваючи в добрих стосунках з гетьманом П.Скоропадським та спираючись на німецьку підтримку, протягом літа зміг відтворити козаче військо й ліквідувати більшовицькі осе­редки на Нижньому і Середньому Доні. Але оволодіти Царициним він так і не зміг. Поразка Німеччини у світовій війні змусила його шукати підтримки з боку країн Антанти, внаслідок чого він починає орієнтуватися на А.Денікіна і визнає в січні 1919 р. його головування. З цього моменту в руках останнього справді опиняється весь південь Росії.

Революція в Німеччині та капітуляція Центральних країн відкрила можливість розбудови окремої Польської держави через 123 роки після її остаточного розподілу між Росією, Австрією і Пруссією. 8 листопада перед Ю.Пілсудським відчинилися двері магдебурзької тюрми у Берлі­ні і через два дні він уже був у Варшаві, а 14 листопада правою Реген­тською Радою та лівим Тимчасовим народним урядом Польської Рес­публіки, утвореним у Любліні в ніч з 6 на 7 листопада 1918 р., йому було фактично надано диктаторські повноваження [93]. З цього часу, а особливо з лютого 1919 р., коли Польську державу офіційно визна­ють уряди Франції, Англії та Італії, вона починає відігравати роль одного з найважливіших чинників у подіях, що розгортались на терсні України.

У ці дні процес державотворення розгорнувся і у Галичині. Її політичним лідерам була зрозуміла історична приреченість імперії Габсбургів і вже з початку жовтня 1918 р. вони почали готуватись до взяття влади. 18 жовтня у Львові обрано Українську національну раду, яка постановила, що землі Галичини, Лемківщини, Північної Буковини та Закарпаття мають утворити Українську державу. Однак, при цьому надзвичайно гостро постало питання про майбутні взаємини з гетьманською Україною. Після тривалої дискусії було вирішено не поспішати з негайним з'єднанням з "Українською держа­вою над Дніпром" бо, як зазначав Є.Петрушевич, у "пунктах", прого­лошених президентом США В.Вільсоном щодо устрою післявоєнної Європи, народам Австро-Угорщини гарантувалося право на самовизначення, тоді як "вся Росія" розглядалася як єдине державне утворення.

Отже, злука з гетьманською Україною загрожувала б у перспективі Галичині опинитись у складі "єдиної Росії", тим більше, що майбутнє держави гетьмана П.Скоропадського після поразок Німеччини в жов­тні ставало досить нсвизначеним. Але не менше значення мали й інші розрахунки. Протягом жовтня відбувалися переговори між діячами Української національної ради, в основному з її секретарем С.Бара-ном, при посередництві розміщених під Києвом галицьких січових стрільців, з Національним союзом, очолюваним тоді В.Винниченком. Так що західноукрашські політичні діячі були інформовані про підго­товку повстання проти гетьмана [8, с.509].

В останні дні жовнтя ворогуючі між собою українська та польська громади Львова спішно готувалися до встановлення власної влади над областями Західної України. 28 жовтня поляки утворили комісію, яка мала ліквідувати всі австрійські установи і передати їх польським пред­ставникам, але Українська національна рада спромоглася отримати від австрійського уряду рішення про передачу влади украшцям. У ніч на 1 листопада її Військовий комітет зайняв усі урядові будинки і стратегіч­ні пункти Львова і вранці цього дня місто опинилося під українським контролем. Реакцією на це був збройний виступ польських груп і з початку листопада у місті розпочалися жорстокі бої.

Усвідомлюючи, що власних сил для перемоги недостатньо, Українська національна рада відрядила делегацію до Києва, яка 6 листопада попросила у гетьмана військової допомоги. П.Скоро­падський запропонував відрядити "січових стрільців", але проти цього виступив голова Національного союзу В.Винничснко, який розрахо­вував на ці, галицькі за походженням і духом війська, як на основну ударну силу в боротьбі з гетьманом під час повстання, яке він готував. Врешті-решт січовики не надали українцям Львова потрібної допо­моги. 9 листопада 1918 р. Українська національна рада проголосила окрему Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР) на чолі з голо­вою її секретаріату К.Лсвицьким. Але в новій республіці справи роз­горталися не кращим чином і 22 листопада військові частини й уряд ЗУНР залишили Львів. Спочатку вони переїхали до Тернополя, а в кінці грудня — у Станіслав (нині Івано-Франківськ). Відтоді Львів увесь час залишався під Польщею.

Події, які розгорталися навколо Української держави в останні мі­сяці 1918 р., були органічно пов'язані з тією внутрішньою боротьбою, що точилася в ній самій. Якщо в травні — вересні гетьман міг опиратися як на німсцько-австро-угорські війська, так і на власні, помірковані лібсрально-консервативні кола безвідносно до національ­ного походження їх представників, то протягом жовтня обидві ці опори захиталися. Німці програвали війну і на фоні цієї глобальної поразки українські справи їх вже мало цікавили. Але, побоюючись подальшого зміцнення російських правих сил, що орієнтувалися на А.Денікіна та Антанту, представники Центральних країн роблять кроки назустріч українським соціалістам Національного союзу, пере­конуючи його лідерів, як і П.Скоропадського, в необхідності примирення.

Як вже зазначалося, восени 1918 р. німецьке командування в Україні, підтримуючи гетьмана П.Скоропадського, водночас мало тісні контакти і навіть надавало допомогу опозиційному Національно­му союзу. Чимало сучасників, зокрема М.Могилянський та А.Дснікін, вбачали в цьому, як і у факті безсумнівного тиску на гетьмана з метою поповнити Кабінет Міністрів національно-соціалістичними елемен­тами, прагнення німців залишити після себе в Україні суцільний хаос, щоб Антанта та білі генерали не скористалися багатствами країни [6, с.131; 148 — 149). Як писав М.Могилянський, коли німці почали тиснути на П.Скоропадського, наполягаючи на утворенні лівого кабі­нету з перевагою націоналістичних елементів, стало зрозуміло, що вони вже не мають можливості утримувати Україну у сфері свого виключного впливу і повертаються до "загальної політики розкладу Росії". Наслідком роботи лівих елементів могло бути тільки одне: за­хоплення України більшовиками. Не було сумніву, що в якийсь мо­мент німці зрадять і гетьмана, який, можливо, і починав замислю­ватися над цим, але не хотів у це повірити [6, с.132].

Однак вивчення німецьких дипломатичних документів того часу не дозволяє цілком погодитися з такою думкою. Німецьке посольство в Києві 10 жовтня отримує офіційну вказівку з свого міністерства закордонних справ, в якій йдеться про: 1) зацікавленість Німеччини в збереженні України "як самостійної держави" при німецькій гегемонії в ній, 2) завдання схилити гетьмана до орієнтації на Національний союз, "який у майбутньому може відігравати роль національних збо­рів", 3) "Великоросійські елементи і агенти Антанти повинні бути випроваджені з України" [57, с. 136]. Наступного дня з посольства над­ходить відповідь, що позбавитись великоруських, орієнтованих на ан-танту, елементів в Україні неможливо, а тому і недоцільно вживати "драконові заходи" проти них. Йдеться, зокрема, про те, що "гетьман вже сам підтримує контакти з Національним союзом" і наголо­шується, що тиснути на П.Скоропадського в цьому питанні треба обе­режно, щоб цс не "похитнуло його лояльного ставлення до нас. Не слід забувати, що при наявній загрозі наступу Антанти на Крим та Україну спокуса приєднатися до спільного виступу проти більшовицької Росії, якого Антанта, без сумніву, вимагатиме, буде для гетьмана дуже великою". Але далі визнається необхідність подальшого "зміцнення нашого політичного контакту з тутешніми націоналістичними колами" [57, с.137 — 138].

Таким чином, цілком зрозуміло, чого боялися німці в першій половині жовтня 1918 р.: зближення гетьмана з орієнтованими на Антанту російськими білими колами для спільної боротьби проти біль­шовизму, а відтак і зміну орієнтації П.Скоропадського з пронімсцької на проантантівську. За умов погіршення становища на Західному фронті, виходу з війни Болгарії та повного розгрому турецької армії на Близькому Сході, Німеччина, не розраховуючи на перемогу, ще споді­валася з честю закінчити війну і тому утримати під своїм контролем Україну для неї було принципово важливим. Разом з тим німці розу­міли, що ніякої угоди між російськими правими та українськими соці­алістами бути не може. Щоб забезпечити збереження своїх позицій в Україні, вони починають все виразніше орієнтуватися саме на націо­нально-соціалістичні кола, вимагаючи від гетьмана утворення нового уряду саме з перевагою останніх. У ті дні німці ще зовсім не виходили з думки про нсминучисть власної капітуляції і повної втрати впливу на Україну, як то припускають М.Могилянський і А.Денікін. У їхні роз­рахунки аж ніяк не входило сприяти утвердженню в Україні біль­шовизму.

У другій декаді жовтня 1918 р. німецька дипломатія веде активні переговори як з гетьманом, так і з керівництвом Національного союзу з метою утворення коаліційного уряду та найскорішого вирішення аг­рарного питання в остаточній законодавче визначеній формі. 14 жов­тня військовий кореспондент М.Осборн повідомляв з Києва: "Кілька днів тому... делегація Союзу у складі Винниченка, Ніковського та со­ціаліста-революціонера Швеця була прийнята гетьманом Скоро­падським, який у тривалій бесіді обговорював з цими панами внут­рішнє та зовнішнє політичне становище України. Невдовзі, очевидно, слід чекати зближення Національного союзу та гетьманського уряду. Якщо б таке зближення привело б до запровадження в Україні нової політики — політики енергічної діяльності та швидкого проведення народних реформ, то це... відповідало б правильному розумінню інте­ресів країни". Це зустріло б загальне схвалення і пішло б "на користь Німеччини у її взаєминах з Україною" [57, с.140].

При найактивнішому посередництві працівників німецького посольства у Києві між П.Скоропадським та лідерами Національного союзу велись переговори щодо формування нового кабінету. Цс мало особливе значення за умов, коли при загальному погіршенню військо­во-політичного становища Німеччини в Україні активізувалися праві російські сили, орієнтовані на А.Дснікіна й Антанту, їх наміри, за ін­формацією німецьких дипломатів, були "визначено спрямовані на воз'єднання з Всликоросією, причому, Україні у найкращому випадку залишається деяка уявність автономії" [57, с.143].

Німецькі дипломати постійно переконували гетьмана, "що його інтереси співпадають з цілями Національного союзу, який прагне ут­ворення незалежної України. Інші партії відмовляться від гетьмана в той самий час, як тільки буде можливість з'єднатися з Всликоросією". Гетьман цілком погоджувався з цим, але не бажав відвертої конфрон­тації з впливовими правими російськими колами. І німецький пові­рений у справах у Києві граф Берхем розумів його позицію: "Я і сам не вважав би потрібним повний розрив з ними за обставин, що склалися. Ми могли б узяти на себе перед гетьманом моральну та політичну від­повідальність за це лише за умов гарантування, що наші війська залишаться тут у достатній кількості, щоб справитися як з загрозою більшовицьких повстань, так і з небезпекою антантівських путчів правих партій проти гетьмана" [57, с.144].

Таким чином, бачимо, що гетьман як прихильник незалежності України щиро прагнув домовленості та співпраці з Національним со­юзом і заради цього навіть, хоч і дуже не хотів цього, погодився на від­ставку І.Кістяківського, яку В.Винничснко [57, с.142] (голова Союзу) проголосив обов'язковою умовою утворення коаліційного кабінету [57, с. 142]. Разом з тим, за умов послаблення Німеччини та збільшення ймовірності конфлікту з більшовицькою Росією, яка саме напередодні перервала мирні переговори з Україною, було б безглуздим провоку­вати конфронтацію з російськими правими колами — єдиними принциповими потенційними союзниками у випадку війни з біль­шовиками. До того ж, не виключено, що П.Скоропадський мав підс­тави для сумніву в щирості частини членів проводу Національного союзу, зокрема В.Винниченка.

Водночас з середини жовтня 1918 р. активізувалася діяльність російських правих та право-центристських сил в Україні, які орієнту­валися на допомогу Антанти. З огляду на високу ймовірність біль­шовицької агресії проти України після розгрому Німеччини в Києві зростало число прихильників курсу на зближення з державами Антанти, а це приводило до думки про федерацію з Росією, яку весь час підтримувала Центральна рада і що позначилося в усіх її універса­лах (крім останнього, де це питання залишалося відкритим).

Прагнення забезпечити Україні надійне місце в новій світовій ситуації підказало дев'яти міністрам кадетської орієнтації гетьманського кабінету звернутися 17 жовтня до гетьмана з запискою про необ­хідність допомогти Росії в боротьбі з більшовиками. Цей курс підтримував "Протофіс" та російські праві і право-центристські кола, які хотіли зробити Україну базою для відновлення Росії [7, с.404 — 406]. Водночас російські праві активно діяли при місіях і предс­тавництвах країн Антанти, зокрема в Румунії, агітуючи за невизнання України. Так, в Яссах, на прелімінарних переговорах І.Коростовцю представники Франції і Англії заявили, що "Україна не мала ніколи своєї історії, ні національної окремішності. Вона створена німцями. Уряд Скоропадського, як германофільський, має бути зліквідований.., Україна є частиною Росії... Україна ніколи не була державою і не може претендувати на визнання її державами Антанти" [7, с.409 —410].

Все це зумовлювало посилення політичного розмежування в українському суспільстві. Праві і право-центристські сили вбачали го­ловну загрозу з боку більшовиків і, не розраховуючи на захист від них з боку знесиленої Німеччини, вважали за єдине можливе союз з До­бровольчою армією і країнами Антанти за умов проголошення федера­ції з майбутньою небільшовицькою Росією. Ліві і ліво-центристські українські кола вважали пріоритетним збереження повної державної незалежності і, не приділяючи належної уваги більшовицькій загрозі, були категорично проти ідеї федерації з Росією, а тому і союзу з російськими білими на чолі з А.Денікіним. Зрозуміло, що німці підтримували саме цю, фактично антиантантівську, орієнтацію, а представники Антанти з свого боку взагалі ігнорували Україну як політичну реальність. Не було місця для України і в контексті деклара­ції В.Вільсона, що розглядала Росію як єдину державу у її колишніх межах.

За таких обставин П.Скоропадський та прем'єр ФЛизогуб не могли погодитися з федералістським курсом міністрів кадетської групи, відстав­ка яких була пов'язана і з протестом проти виходу з кабінету під тиском Німців і лідерів Національного союзу І.Кістяківського.

Міністерська криза вибухнула 19 жовтня, а 24 (за іншими даними, 25) було сформовано новий Кабінет Міністрів, до якого ввійшло п'ять представників від Національного союзу: чотири члени поміркованої ліво-центристської партії соціалістів-федералістів —А.В'язлов, ОЛо-тоцький, П.Стсбницький і М.Славинський та безпартійний В.Лсон-тович. Внаслідок цих змін оновлений Кабінет Міністрів мав такий склад: голова Ради Міністрів —Ф.Лизогуб, міністр фінансів —А.Рже-пецький, військовий та морський міністр — О.Рогоза, міністр закор­донних справ —Д.Дорошенко, міністр віросповідань —О.Лотоцький, міністр праці — М.Славинський, міністр народної освіти та містецтв — П.Стебницький, міністр доріг — Б.Бутенко, міністр народного здоров'я та опікування — В.Любинський, міністр харчування — С.Гсрбель, міністр внутрішніх справ —В.Рейнбот, міністр юстиції — А.В'язлов, міністр хліборобства — В.Леонтович, міністр торгівлі й промисловості —С.Меринг [71, с.83].

З німецьких документів добре видно, наскільки не співпадав список міністрів, запропонований гетьману Народним союзом через генерального консула Німеччини Тиля, з уявленнями самого П.Ско­ропадського про склад нового кабінету. Розбіжностей не було тільки щодо кандидатур на посади міністрів фінансів, закордонних справ, військових справ, охорони здоров'я і транспорту. В інших випадках було затверджено або кандидатури гетьмана (зокрема, Ф.Лизогуба прем'єром), або підібрано новихлюдсй, які задовольняли 6 обидві сто­рони [57,с.180].

Оновлений Кабінет Міністрів протягом двох наступних декад своєї роботи, по суті, законодавче оформив те, що вже було підготов­лено раніше; сформулював земельний закон, проголосив автокефалію церкви, відкрив Академію наук тощо. Наступним кроком мав бути закон про Український Сойм, скликання якого було намічено на сі­чень 1919 р. Але, коли все було полагоджено, несподівано з'явилася стаття В.Винничснка з заявою, що і цей кабінет, сформований коалі­ційним, за участю представників Національного союзу, є незаконним [8,с.505—50б].

Що ж трапилося? Чому голова Національного союзу, з яким через посередництво німецької сторони та при особистих зустрічах з гетьманом було узгоджено склад нового уряду, несподівано виступив проти нього? Нічого особливого, просто В.Винничснко весь цей час вів подвійну гру, підтримуючи зв'язки з гетьманом, і водночас готував проти нього збройний виступ. Пояснюючи потім свою поведінку він писав: "У цей час я для конспірації дуже активно брав участь у переговорах з німцями й гетьманом у справі форму­вання "національно-дсмократичного" кабінету. Майже щодня я бачився з німецьким послом, з ген.Гренером, час від часу бував на­віть у гетьмана й гаряче рекомендував йому спертися на національні кола" [71, с.93]. Як випливає з подальшого тексту, І.Кістяківський розпізнав таке лицемірство і, маючи у своєму розпорядженні відпо­відні документи, наполягав на арешті В.Винниченка, але той дові­давшися про цс, "зараз же поїхав просто до гетьмана й запитав його, чи йому відомо про цей наказ і чи він розуміє, яка то може бути шкода для справи сформування національного кабінету, коли Кіс-тяківський зробить цей нетактовний і чудний вчинок. Гетьман (знав, чи не знав) гаряче став запевняти, що цс помилка й що він зараз же дасть відповідний наказ" [71, с.93].

Так заради громадського примирення і консолідації українських сил П.Скоропадський запобіг арешту В.Винниченка, який в цей самий час проводив активну роботу, особливо серед галицьких січових стрільців, готуючи збройне повстання проти гетьмана. Якби П.Скоро­падський рішуче взяв бік І.Кістяківського, виступ Директорії взагалі міг би не статися, оскільки цю ідею спочатку майже ніхто не підтримував, навіть у соціалістичному таборі українства. Виправдати поведінку П.Скоропадського можна лише тим, що німці, які прагнули угоди між гетьманом та Національним союзом, не допустили б арешту його голови. До того ж, саме завдяки їх тиску в ці дні з в'язниці було випущено одного з організаторів антигетьманського повстання С.Петлюру.

Суперечності в Національному союзі, особливо у питанні про взаємини з гетьманським урядом і ставлення до влади П.Скоропадського, почали істотно загострюватися ще влітку. В.Винничснко, який 18 верес­ня замінив на посаді його голови досить поміркованого А.Ніковського, з самого початку орієнтувався на збройне повстання проти гетьмана, але навіть серед членів ЦК його власної соціал-демократичної партії ця ідея не мала підтримки "як фантастична". Цей план тоді поділяв лише есер М.Шаповал, і потайки від інших керівників Національного союзу вони почали вести переговори з представниками різних військових формувань щодо можливого виступу проти гетьмана.

"Фактично підготовка повстання проводилася вже від кінця ве­ресня", —згадував потім один з його учасників [94, с.29]. Основною си-лою, на яку розраховували В.Винничснко та М.Шаповал, "був полк січових стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав пів­тори тисячі багнетів, був зразково дисциплінований і складався з наці­ональне свідомого елемента. Цей полк, на думку організації, мав би служити ядром повстання, круг якого гуртувались би інші наші сили" [71, с.90]. Шукаючи підчас підготовки повстання підтриму з усіх боків, Ініціатори цього руху для координації виступу з іншими антигеть-манськими силами ввійшли у переговори з радянським предс­тавництвом у Києві, розраховуючи на допомогу з боку більшовиків [71,с.158].

Таким чином, у складній політичній грі, що розгорнулася в Києві протягом жовтня 1918р. гетьман та помірковані сили у Національному союзі, передусім соціалісти-федералісти, при активному сприянні ні­мецької сторони прагнули примирення й зближення, а національно-соціалістичні радикали з Національного союзу вели подвійну гру і, го­туючи збройне повстання, йшли на пряме співробітництво з представництвом ворожої (бо мирного договору з більшовицькою Росією укладено так і не було) державою. Незважаючи на тс, що пред­ставники Національного союзу ввійшли в уряд і вже 29 жовтня П.Ско­ропадський та його Кабінет Міністрів видали Грамоту, в якій йшлося про план земельної реформи та вибори до Українського Сойму у найближчі часи, радикали продовжували підготовку до повстання, проводячи агітацію у військових частинах [95, с.39]. Без сумніву, про ці плани знало більшовицьке керівництво (через Х.Раковського та Д.Ма-нуільського, з якими їх особисто обговорював В.Винниченко) [71, с.158 —159]. Воно, як свідчить подальший перебіг подій, розраховува­ло у своїх планах щодо агресії проти України на цей заколот.

Слід відзначити, що більшість членів Національного союзу і до, і після утворення коаліційного ліво-центристського уряду категорично відмежовувалося від ідеї повстання. Його підготовка викликала стур­бованість навіть в ЦК УСДПР, з усього складу якого заплановану акцію підтримував лише М.Авдієнко. Інші ж вважали її за таку, "яка може кинути тінь на партію й принести шкоду всій національній спра­ві" [71, с.93 — 94]. Ще більш рішучого засудження ідея повстання діс­тала у представників інших українських опозиційних груп, особливо соціалістів-федералістів. Їхній представник М.Кушнір порушив на за­ гальному засіданні Національного союзу питання про тс, "що по місту ходять чутки, ніби Національний союз організує повстання, отже Н.союз повинен твердо сказати, що він думає з цього приводу" [71, с.9б]. І поміркована більшість рішуче висловилася проти цієї, як тоді казали, "авантюри".

Більше того, як пише В.Винниченко, "під час підготовки повстан­ня, коли чутки про цс кружили по місту, серед українських "щирих" патріотів панувало велике обурення проти ініціаторів і керівників цієї акції. Були випадки, коли на мене кидалися трохи не з кулаками й кричали: "Не чіпайте гетьмана! Не розвалюйте Української держави. Він кращий українець і самостійник, ніж усі ваші партії!". Та ще й тепер, — продовжує він, тобто наприкінці 1919 р., коли писалися ці рядки, — є "політики", які думають, що повстання загубило українську державність. Яка б вона там не була собі, кажуть вони, а все-таки цс була самостійна Українська держава з усіма нормальними, правильними апаратами й засобами. Повстання привело до загибелі все цс" [71, с.99 — 100]. І через 75 років після подій, про які йдеться, важко не визнати того факту, що ці люди були праві.

Ситуація у першій половини листопада 1918 р. сприяла швидкому розгортанню подій. У Галичині було проголошено ЗУНР і між її частинами та польськими формуваннями точилися жорстокі бої за Львів. Цілком природно було б чекати, що розташовані в Білій Церкві "січовики" відгукнуться на заклик Української національної ради і за одержаним дозволом гетьмана рушать на захід захищати свій рідний край. Однак у такому разі, за словами В.Винничснка, "однімався єдиний твердий опорний пункт повстання. Треба було рішучим актом покласти край усім хитанням, провокаціям, чуткам і нспевностям" [71, с.97], тобто розпочати збройну боротьбу (громадянську війну) проти Гетьманату. Цьому сприяла політична ситуація у Німеччині, а саме листопадова революція, падіння кайзерівської монархії та прихід до влади соціал-дсмократичного в своїй основі уряду Ебсрта. Остан­ній, зрозуміло, за умов капитуляції Німеччини, не став би втручатися в українські справи, тим більше, що в німецькій армії дисципліна впала до найнижчого рівня, а австро-угорські війська взагалі вийшли з підпорядкування свого командування ще в кінці жовтня.

За таких умов 13 листопада у приміщенні міністерства шляхів на Бібіковому бульварі (тепер бульвар Шевченка) відбулося таємне засі­дання національно-соціалістичних партій, серед яких помірковані, такі як соціаісти-федералісти, представники яких були на той час в уряді, та трудовики відмовилися від участі у повстанні, вважаючи, що воно лише призведе Україну до суцільної анархії та відкриє в країну шлях більшовикам [6, с.359]. Але радикали, більшість соціал-демокра­тів, соціалістів-революціонерів та соціалістів-самостійників з тих, що були на засіданні, висловилися за збройну боротьбу і обрали для ке­рівництва повстанням Директорію у складі соціал-демократа В.Винниченка (голова) та членів: соціал-демократа С.Петлюри, соціа­ліста-революціонера Ф.Швсця, соціаліста-самостійника А.Макаренка та безпартійного П.Андрієвського [71, с.109 —ПО]. Цс відбулося через два дні після капітуляції Німеччини, коли вже було ясно, що німці ні на які рішучі дії вже не підуть, і в той самий день, коли більшовицькі керівники Росії анулювали Брестський мирний договір і розпочали на­ступ на Україну.

Чи випадковим є збіг проголошення курсу на збройний виступ Директорії проти гетьмана та анулювання більшовиками Брестського договору? Чи достатньо пояснити одне й друге самим лише фактом революції в Німеччині та Камп'єнської капітуляції? Чи, може, між іні­ціаторами повстання проти гетьмана, перш за все В.Винничснком, та ідейно близьким йому більшовицьким керівництвом була якась конк­ретна домовленість про координацію дій в боротьбі проти гетьмана? Як свідчить сам лідер Директорії, під час їх таємних переговорів Д.Мануїльський пропонував підписати договір про спільні дії. В.Винничснко, за його власними словами, "не надаючи значення ніяким підписам, гадаючи, що й без цього можна додержати договір, коли є щирість і бажання додержуватись його, й зламати з підписом, коли того бажання немає", підписувати угоду відмовився; "але договір лишився договором" [71, с.159]. На жаль, про зміст цієї усної домовле­ності між українським письменником-радикалом та російськими біль­шовиками ми фактично нічого не знаємо. Зрозуміло, що більшовики повели себе зовсім не так, як розраховував В.Винниченко, що врешті-решт призвело і до вигнання з Києва Директорії, і до поразки українських національно-державницьких змагань часів громадянської війни.

Засідання 13 листопада підтвердило, за словами В.Винниченка, "розроблений раніше план повстання, намітило соціальні, політичні й національні гасла, лід якими мала проходити революція" [71, с.108 — 109]. Того ж дня Директорія повинна була виїхати до Білої Церкви до галицьких січових стрільців. 14 листопада члени Директорії вже були там, але сам В.Винничснко лишився в місті ще на один день "для скла­дення й випуску відозви від імені Директорії й призначення за­ступників її в Києві для координації революційної акції" [71, с.110]. Передбачалося, що наступ січових стрільців з Білої Церкви на Київ буде підтримано в самому місті виступом прихильників Директорії.

Яка ж була конкретна програма Директорії і її план дій? З пройня­того "революційним пафосом" тексту "Відозви", складеної В.Вин­ничснком у ніч з 14 на 15 листопада, зрозуміти це важко. В ній П.Ско­ропадський звинувачувався в усіх тяжких гріхах і його влада проголошувалася скасованою та йшлося про встановлення влади Директорії Української Народної Республіки й боротьбу з усіма, "хто стоїть за утиск та експлуатацію селянства та робітництва; хто хоче панування жандармів та охранки". Далі містилося твердження про тс, що "всі останні чесні громадянс... повинні разом з нами стати зброй­ною дружньою силою проти ворогів і злочинців народу й тоді всі соці­альні й національні здобутки революційної демократії будуть поверне­ні". І в кінці зазначалося, що "українські народньо-республіканські війська підходять до Києва. Для ворогів народу вони несуть заслужену ними кару, для демократії всіх націй України —визволення. До зброї, громадянс, й до порядку" [71, с.113 — 114].

Сам стиль цієї відозви видає суто революційно-демагогічний мента­літет її автора і не має нічого спільного з нормами юридичного документу. Ситуація змальовувалася в чорно-білих фарбах, визначався "ворог" як об' єкт локалізації соціально-національної ненависті і йому проголошува­лася безжалісна і безкомпромісна війна, після перемозі в якій для тих, хто її розпочав, мають настати щасливі часи й здійснення споконвічних на­родних мрій. Жодної програми дій, конкретних напрямів діяльності і вирішення назрілих проблем, як то було у Грамоті П.Скоропадського від 29 квітня 1918 р., тут не містилося. Натомість — гасла, звинувачення і заклики, такі ж демагогічні, як у більшовиків, але висловлені у "поетичні­шій" формі. Складав все ж таки письменник.

Може, план і програма були, а їх не оголошували? Інформації про це не маємо. Але послухаємо одного з активних учасників подій того часу українського соціал-демократа, тобто колеги В.Винниченка та С.Петлюри по партії, П.Феденка: "Самий склад Директорії був у знач­ній мірі випадковий. Петлюра та Винничснко були й раніше відомі як політичні діячі, але Андрієвський, Макарснко, Швець — це були нові люди, що перед тим в політиці ніякої ролі не грали. Повстання Дирек­торії не могло похвалитися доброю організацією й викінченим політичним планом... Наспіх створений провідний орган революції не мав певного політичного плану. Що було ясно всім учасникам того руху» — 4е конечність скинути режим Скоропадського... А що робити далі — "буде видно". Тому перші кроки Директорії, її накази й розпо­рядження не мали систематичного характеру... Не було у Директорії єдиного плану і щодо організації центральної влади. Про скликання... Центральної ради ніхто з українських політичних діячів, окрім М.Гру-шевського, не ставив і питання. Директорія бажала скликати народне представництво, але й тут були великі хитання, на яких підставах це народне представництво вибирати" [96, с.78 —79].

Зрозуміло, що і щодо політичної програми, і, тим більше, в органі­заційному відношенні радикали з Директорії значно програвали біль­шовикам. Останні мали регулярні війська, чітко налагоджені партійні структури, до певної міри підтримку російськомовного робітництва у промислових центрах України. За допомогою галичан-січовиків та розпалювання селянського повстання навколо Києва можна було повалити Гетьманат і остаточно дестабілізувати ситуацію в країні, але утримати владу в боротьбі з більшовиками, як виявилося ворогами, а не союзниками, було неможливо.

< Попередня   Наступна >