§ 2. Мета покарання

Проблема мети покарання цікавила багатьох учених – юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропоно­ваних ними концепцій і теорій не дали однозначного тлума­чення цієї складної проблеми. Проте серед їх множин можна виділити дві основні групи: а) абсолютні теорії покарання (теорії відплати); б) відносні теорії покарання (теорії досяг­нення корисних цілей).

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх по­слідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій обстоюва­ли необхідність законодавчого закріплення різних систем про­порційності злочину і покарання, відплати рівним злом за за­подіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за статеві злочини — кастрація, за майнові — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об’єднувало те, що вони ба­чили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкрет­ної мети. Наприклад, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) та теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчи­нення злочинів, тобто виконувати мету загального запобіган­ня. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання пси­хологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального запобігання обсто­ювали ідею застосування покарання суто для того, щоб сам вин­ний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї висловлювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких, покарання має забезпечити виправлення винного, тобто невчинення н

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX століття з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об’єднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання, їх прихиль­ники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобі­гання. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших — мета запобігання або виправлення. Знач­ний внесок у дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі криміналісти, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М. Д. Сергі-євський, І. Я. Фойницький, А. Ф. Кістяківський, що працював у Києві, та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося про­блемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях деяких учених радянського і пострадянського періоду дістали подаль­ший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Слід зазначити, що проблема мети покарання зумовлю­вала великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями пока­рання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а на думку М. Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також вип­равлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з пи­тання про визнання кари метою покарання. Автори КК 2001р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це, насамперед, захист суспільства від злочин­них посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою пере­творення його на законослухняного громадянина і запобіган­ня вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені цілі покарання органічно взаємозалежні та обумовлюють одна одну.

У чинному законі питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчи­ненню нових злочинів як засудженими , так і іншими особами.

Наведений текст свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, оскільки називає метою покарання:

кару як відплату за вчинене;

виправлення засудженого;

запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);

запобігання вчинення злочинів з боку інших осіб (загаль­не попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задово­лення почуття обурення і справедливості потерпілого та су­спільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не змен­шує визнання кари сутністю покарання, що, як уже було зазначено, є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпо­стасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні й деякі особливості. Кара як органічна ознака по­карання дістає вираження не тільки в застосуванні покаран­ня, а й також у санкції статті та відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкрет­ної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут уже ви­значаються вид покарання, його строки, конкретизується ха­рактер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобо­в’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює пока­рання на особливий (найбільш гострий) захід державного при­мусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.

Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків поз­бавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. За­безпечення цієї мети починається з моменту призначення су­дом конкретної міри покарання. Сам факт призначення пока­рання — це істотний прояв його карального впливу. Призна­чення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (на­приклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стяг­нення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід’ємною частиною здійснення кари, надовго залишає сліди в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випад­ках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього пока­рання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлен­ня волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього по­трібний триваліший вплив покарання, тому воно і при вико­нанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забез­печується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Мета виправлення припускає усунення суспільної небез­печності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті яко­го засуджений під час і після його відбування не вчинить но­вого злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом ак­тивного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтра­лізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержу­ватися положень кримінального закону або, ще краще, прище­пити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату називають юридичним виправленням. Це дуже важливий результат засто­сування покарання. Досягнення мети виправлення багато в чому забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням, роз’ясненням кримінального законо­давства, заходами виховного характеру та іншою освітньою роботою з засудженим. Однак крім цих суттєвих обставин зов­нішнього впливу важливу роль в досягненні цієї мети має внутрішнє бажання засудженого виправитися.

Мета спеціального запобігання (спеціальна превенція) по­лягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбав­ляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчи­ненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше — виконанням покаран­ня, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою пе­решкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини. Наприклад, при відбуванні позбавлення волі ре­жим виконання покарання, обмеження контактів із навко­лишнім світом, постійний контроль за поведінкою засуджено­го тощо фізично позбавляють його можливості вчинення бага­тьох злочинів. Досягненню цієї мети сприяють і положення закону, що посилюють покарання за вчинення нового злочину (визнання його обставиною, що обтяжує покарання, — ст. 67; більш суворі правила й межі призначення покарання — ст. 71). При призначенні такого покарання, як позбавлення права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю, засудже­ний позбавляється можливості знову вчинити злочин із вико­ристанням свого службового становища. Наприклад, завідувач відділу крамниці, засуджений за зловживання службовим ста­новищем (ст. 364) до двох років обмеження волі з позбавлен­ням права обіймати посади, пов’язані з матеріальними ціннос­тями, строком на три роки, фактично не зможе вчинити по­дібний злочин як мінімум протягом строку призначеного йому покарання. У багатьох нормах Особливої частини КК рецидив злочину визначає кваліфікований його склад і за нього перед­бачено більш суворе покарання. Усе це шляхом залякування стримує таких осіб від повторного вчинення злочину.

Мета загального запобігання (загальна превенція) при­пускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчи­нення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переваж­на частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних якостей, звичок, гро­мадських, релігійних настанов і переконань. Щодо таких гро­мадян кримінальне покарання також впливає позитивно, підви­щує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до зло­чинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального запобігання забезпечується са­мим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням вин­ного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання та його реалізації є засобом заля­кування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчи­нення злочину. Причому більшою мірою такий вплив чинить невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне та загальне запобігання, як і інші цілі покаран­ня, є тісно взаємозалежними. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.