92

---

РОЗДІЛ XVIII ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ

§ 1. Принципи призначення покарання

Необхідною передумовою призначення покарання є вчинен­ня особою злочину, який прямо передбачений у кримінальному законі. Лише тоді, коли під час судового розгляду повністю до­ведено, що підсудний є винним в інкримінованому йому зло­чині, коли цьому злочину дана у вироку правильна кваліфіка­ція, створюються законні підстави для призначення покарання.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: 1) законності покарання; 2) визначеності покарання в судовому вироку; 3) обґрунтованості та обов’язковості моти­вування покарання у вироку; 4) гуманності покарання; 5) інди­відуалізації покарання; 6) справедливості покарання.

1. Законність покарання полягає у вимозі призначення по­карання в точній і повній відповідності до кримінального за­кону. Згідно з цим принципом покаранню підлягає лише та особа, яка визнана винною у вчиненні злочину; покарання при­значається лише за вироком суду; види покарань вичерпно пе­релічені в законі; кожне з покарань може призначатися судом лише на підставі, у порядку та межах, встановлених законом.

2. Визначеність покарання в судовому вироку як принцип призначення покарання прямо випливає з принципу законності і полягає в тому, що покарання повинно бути визначене у су­довому вироку з точним зазначенням його виду та міри – стро­ку, розміру. Цей принцип дістав свого безпосереднього закрі­плення у ч. 4 ст. 335 КПК, згідно з якою міра покарання повин­на бути визначена у резолютивній частині вироку таким чином, щоб при виконанні вироку не виникло ніяких сумнівів щодо виду й розміру покарання, призначеного судом. Кримінальний закон не знає винятків із цього правила, з урахуванням якого ст. 73 КК установлює, що строки покарання обчислюються в роках, м

ісяцях та годинах, а при заміні або складанні покарань, а також у разі зарахування попереднього ув’язнення допус­кається обчислення строків покарання у днях.

3. Обґрунтованість покарання та обов’язковість його мо­тивування у вироку полягають у тому, що покарання застосо­вується лише тоді, коли це дійсно необхідно й доцільно. Там, де це не зумовлено необхідністю, а, навпаки, доцільне, наприк­лад, звільнення від покарання, суду слід керуватися положен­нями розділу XII Загальної частини КК. З обґрунтованістю по­карання тісно пов’язана обов’язковість його мотивування у ви­року. Необхідність такого мотивування зумовлено єдністю злочину й покарання, яка у вироку набуває свого конкретного прояву. Покарання призначається лише обвинувальним виро­ком суду, в якому констатується винуватість підсудного у вчи­ненні певного злочину. Тому мотивування, що обґрунтовує факт вчинення злочину і його кваліфікацію, визначає як свій наступний елемент і необхідність мотивування покарання, при­значеного цим вироком. Як застосування покарання неможливе без вчинення злочину, так і констатація у вироку винуватості підсудного у певному злочині неможлива без мотивування не тільки цього висновку суду, а й призначеного за злочин пока­рання.

Обов’язковість мотивування покарання випливає також із структури (конструкції) санкцій статей Особливої частини КК. Усі вони є відносно-визначеними, альтернативними або куму­лятивними (у яких поряд з основним покаранням фігурує й додаткове) і тим самим припускають, що обрання конкретної міри покарання, приєднання додаткового покарання до основ­ного обов’язково повинно бути вмотивоване у вироку. Вимога мотивування покарання закріплена й у чинному законодавстві (статті 334, 335 КПК). Стаття 69 КК також зобов’язує мотиву­вати призначення і більш м’якого покарання. У разі призна­чення засудженому конкретної міри покарання без належного її мотивування неможливе і врахування судом особи винного (п. 3 ч. 1 ст. 65 КК), а також обставин, що пом’якшують (ст. 66 КК) та обтяжують (ст. 67 КК) покарання. Тому в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику призначен­ня судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. звертається увага судів на те, що «...висновки з усіх питань, пов’язаних із призначенням покарання, необхідно належним чином мотивувати у вироку»1.

4. Гуманність покарання як принцип його призначення по­лягає в тому, що покарання ніколи не може мати на меті зав­дання фізичних страждань засудженому або приниження його людської гідності (ч. 3 ст. 50 КК). Застосовуючи покарання, суд повинен бачити в підсудному людину і керуватися тим, що кожний громадянин, який вибився зі звичайної життєвої колії та порушив закон, може виправитися й стати законослухня­ним членом суспільства. Заборона смертної кари, широке за­стосування покарань, не пов’язаних із позбавленням волі, на підставі використання альтернативних санкцій, пільгові умо­ви, встановлені у КК для відповідальності та покарання непов­нолітніх, – усе це яскравий прояв принципу гуманності пока­рання. Наприклад, позбавлення волі неповнолітнім, як прави­ло, не може бути призначене на строк більше десяти років (ч. 1 ст. 102 КК); до них широко застосовується звільнення від по­карання. Тільки за особливо тяжкі злочини, пов’язані з умис­ним позбавленням життя потерпілого, неповнолітньому може бути призначене покарання на строк до п’ятнадцяти років по­збавлення волі (п. 5 ч. 3 ст. 102 КК).

Принцип гуманності втілено і в ст. 69 КК, яка надає суду право призначити більш м’яке покарання, ніж передбачено за­коном. Цей принцип закріплений у законі та при описуванні переліку обставин, які пом’якшують та обтяжують покарання. Зокрема, якщо суд не обмежений в урахуванні обставин, що пом’якшують покарання (ч. 2 ст. 66 КК), то наведений у законі перелік обставин, що його обтяжують, є вичерпним (ч. 3 ст. 67 КК). Гуманність покарання полягає також у тому, що при його призначенні судом широко враховуються позитивні власти­вості особи підсудного, що може потягти за собою пом’якшен­ня призначеного йому покарання.

5. Індивідуалізація покарання як принцип його призначен­ня закріплена в багатьох нормах кримінального закону. Вона полягає в обов’язковому врахуванні при призначенні покаран­ня індивідуальних особливостей конкретної справи та особи винного. Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК суд при призначенні покарання обов’язково враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують і обтя­жують покарання.

Слід розрізняти законодавчу та судову індивідуалізацію по­карання. Законодавець, встановлюючи норми, що регулюють застосування покарання, враховує всю різноманітність си­туацій, які можуть виникнути на практиці, й уже в самому за­коні формулює відправні положення, які дозволяють індиві­дуалізувати покарання. Зокрема, у самій системі покарань, що закріплена в кримінальному законі, вже є елементи законодав­чої індивідуалізації. Установлення чіткої «сходинки» покарань (ст. 51 КК), розподіл покарань на основні та додаткові (ст. 52 КК) свідчать, що покарання розрізняю за ступенем їх суворості, підставами, порядком та межами їх призначення і застосову­ють за наявності необхідних для цього умов. Передбачаючи в статтях Особливої частини КК відповідні санкції, надаючи суду можливість призначення більш м’якого покарання, ніж перед­бачено законом, законодавець тим самим прагне індивідуалі­зувати можливості призначення покарання. Проте цих загаль­них законодавчих положень ще недостатньо, щоб подолати можливий розрив між абстрактними його дефініціями і конк­ретними обставинами справи. Для усунення такого розриву й існує судова індивідуалізація, тобто застосування покарання до конкретної особи з урахуванням ступеня тяжкості вчине­ного нею злочину, особи засудженого, обставин, які пом’якшу­ють і обтяжують покарання.

Основна вимога принципу індивідуалізації полягає в тому, щоб до винного, з урахуванням його особи і конкретних обста­вин справи, було застосоване таке покарання, яке було б дійсно необхідним і цілком достатнім для його виправлення та запобі­гання новим злочинам (ч. 2 ст. 65 КК).

6. Справедливість покарання полягає, насамперед, у тому, що воно має відповідати загальнолюдським цінностям, мораль­ним устоям суспільства і переконувати громадян у правиль­ності судової політики. Щодо осіб, які вчиняють тяжкі злочи­ни, а також рецидивістів справедливість вимагає призначен­ня, як правило, суворих мір покарання. Водночас до осіб, які вперше вчинили злочини невеликої тяжкості, з урахуванням конкретних обставин справи й особи винного, відповідно до принципу справедливості слід застосовувати більш м’які по­карання або взагалі звільняти їх від кримінальної відповідаль­ності чи від відбування покарання (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р.).

У статті 372 КПК зазначено, що покарання визнається явно несправедливим, якщо воно хоча і не виходить за межі, вста­новлені відповідною статтею КК, але за своїм видом чи розмі­ром не відповідає ступеню тяжкості злочину та особі засудже­ного. Отже, справедливість покарання припускає домірність покарання тяжкості злочину – відповідність покарання су­спільній небезпечності вчиненого.

У чинному законодавстві дістала свого закріплення дифе­ренціація різних за тяжкістю злочинів і пов’язаних із цим видів та розмірів можливого за них покарання. Наприклад, у ст. 12 КК, де закріплена класифікація злочинів, виділяються особ­ливо тяжкі злочини (ч. 5), за які відповідно до закону суд може призначити покарання у вигляді позбавлення волі на строк по­над десять років або довічне позбавлення волі. Водночас тяжкість злочину може бути порівняно невеликою і в такому випадку закон встановлює альтернативні санкції, які надають суду досить широкі можливості для призначення покарання в повній відповідності до ступеня тяжкості вчиненого злочину.

Розглянуті принципи призначення покарання не існують ізольовано, а становлять певну систему, перебуваючи між со­бою в тісному взаємозв’язку й взаємодії. Зокрема, законність покарання якнайтісніше пов’язана з обґрунтованістю, обов’яз­ковістю його мотивування й визначеністю покарання в судо­вому вироку. Гуманність покарання неможлива без його інди­відуалізації, а у підсумку ці принципи дістають вираження в справедливості покарання.

 

1 Див.: Вісник Верховного Суду України. – 2003. — № 6. – С. 14.

 

< Попередня   Наступна >