82

---

§ 3. Кримінальне право Росії

У Російській Федерації Кримінальний кодекс прийнято 24 травня 1996 р. Набравши чинності з 1 січня 1997 р., він ска­сував КК 1960 р. Новий КК Росії виданий відповідно до ро­сійської Конституції і покликаний забезпечити більш ефектив­ну боротьбу зі злочинністю, особливо з організованою та у сфері ринкових відносин. Кодекс висуває на перший план охо­рону прав і свобод людини і громадянина, формулює низку основних принципів кримінального права: законності, рівності перед законом, принципи винної відповідальності, справедли­вості та гуманізму. Підставою кримінальної відповідальності Кодекс вважає вчинення діяння, що містить всі ознаки складу злочину, передбачені в Кодексі. Продовжуючи традиції КК 1960 р., Кодекс дає визначення злочину як винного, суспільно небезпечного діяння, забороненого законом під загрозою по­карання, тим самим зберігаючи матеріально-формальне понят­тя злочину (ст. 14). КК класифікує всі злочини на чотири ка­тегорії: невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особ­ливо тяжкі. Ця класифікація впливає на вирішення питань, пов’язаних із призначенням покарання, звільненням від кри­мінальної відповідальності та покарання, при визначенні не­безпечного й особо небезпечного рецидиву та в інших випад­ках. Кодекс визнає відповідальність лише фізичних осіб, вво­дить поняття обмеженої осудності (ст. 22). Розрізняючи умисну і необережну вину, КК Росії встановлює, що відповідальність за необережні злочини настає лише у випадках, передбачених в Особливій частині. Саму необережність КК поділяє на лег­коважність і недбалість, формулюється поняття подвійної фор­ми вини. Вина виключається не тільки за наявності казусу (ви­падку), а й коли особа хоча і передбачала можливість настання суспільно-небезпечних наслідків діяння, але не могла їх запо­бігти в силу невідповідності своїх психофізіологічних якостей вимогам екстремальних умов або нервово-психічних наванта­жень (у

літературі цю ситуацію часто називають спеціальною неосудністю).

Караність готування обмежується лише готуванням до тяж­ких або особливо тяжких злочинів. Докладно регулюється доб­ровільна відмова від вчинення злочину, у тому числі й щодо співучасників. Новим порівняно з КК 1960 р. є докладне ви­значення форм співучасті (ст. 35), причому виділяється вчи­нення злочину групою осіб, вчинення злочину тією самою гру­пою за попередньою змовою, організованою групою і злочин­ною організацією. Серед обставин, що виключають злочинність діяння, КК, крім необхідної оборони і крайньої необхідності, як це було в КК 1960 р., передбачає також затримання злочин­ця, фізичний або психічний примус, обґрунтований ризик та виконання наказу або розпорядження.

Як основні покарання Кодекс називає обов’язкові роботи (виконуються у вільний від роботи або навчання час на строк від шістдесяти до двохсот сорока годин, але не більше чотирьох годин у день), виправні роботи, обмеження за військовою служ­бою, обмеження волі, арешт, утримання в дисциплінарній військовій частині, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі та смертна кара. Додатковими покараннями вважаються позбавлення спеціального військового або почес­ного звання і конфіскація майна.

Штраф, а також позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю можуть призначатися і як основне, і як додаткове покарання.

Позбавлення волі призначається в межах від двох місяців до двадцяти років або довічно. За сукупністю злочинів оста­точне покарання може бути до двадцяти п’яти років, а при су­купності вироків – до тридцяти років позбавлення волі. Смерт­на кара призначається лише за особливо тяжкі злочини, що посягають на життя. Вона не застосовується до жінок, осіб, які до вчинення злочину не досягли вісімнадцяти років, і до чо­ловіків, які досягли на час винесення вироку шестидесяти п’я­ти років.

При призначенні покарання КК вводить, у ряді випадків, формалізовані межі. Зокрема, за наявності певних обставин, що пом’якшують відповідальність, та за відсутності обставин, що обтяжують покарання, строк або розмір покарання не може перевищувати 3/4 максимального строку або розміру найбільш суворого покарання, встановленого в санкції статті Особливої частини. При засудженні за готування до злочину строк пока­рання не може перевищувати 1/2, а при замаху – 3/4 найбільш суворого виду покарання, передбаченого за закінчений злочин. Обмеження на мінімальний строк призначеного покарання вве­дені КК і при засудженні за рецидив злочинів (ст. 68).

Новий Кодекс зберігає умовне засудження, достатньо ши­роко регулює звільнення від кримінальної відповідальності і покарання. Передбачається, зокрема, звільнення від кримі­нальної відповідальності осіб, які вчинили злочини невели­кої тяжкості внаслідок діяльного каяття або у зв’язку з при­миренням з потерпілим. У Особливій частині КК також передбачено випадки звільнення від кримінальної відпові­дальності за окремі злочини (наприклад, при добровільній видачі органам влади зброї, бойових припасів, яка незаконно зберігалася винним, добровільного повідомлення про дачу хабара та ін.).

Кодекс містить норми про умовно-дострокове звільнення, заміну невідбутої частини покарання більш м’яким, давність, звільнення від покарання внаслідок хвороби, про погашення та зняття судимості.

Таким чином, КК достатньо детально регулює питання За­гальної частини, створюючи тим самим можливість для пра­вильного застосування закону й індивідуалізації кримінальної відповідальності та покарання1.

 

1 Докладніше про КК Росії див. у книзі: Наумов А. В. Российское уголов­ное право: Общая часть. – М., 1999.

 

< Попередня   Наступна >