Підручники Адміністративне право України: Підручник РОЗДІЛ 10. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІРОЗДІЛ 10. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ
| Адміністративне право - Адміністративне право України: Підручник |
РОЗДІЛ 10. АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ В АДМІНІСТРАТИВНО-ПОЛІТИЧНІЙ СФЕРІ
1. Адміністративно-правове регулювання в сфері забезпечення обороноздатності країни. 2. Адміністративно-правове регулювання у сферах національної безпеки та охорони державного кордону. 3. Адміністративно-правове регулювання у галузі закордонних справ та митної політики. 4. Державне управління внутрішніми справами. 5. Адміністративно-правове регулювання в сфері юстиції.
1. Адміністративно-правове регулювання в сфері забезпечення обороноздатності країни
Традиційно до адміністративно-політичної сфери належать такі галузі як оборона, безпека, охорона державного кордону; внутрішні справи, закордонні справи, митна справа та юстиція. Розглянемо державне управління оборонною сферою та національною безпекою України, серед особливостей якого є більш виразне політичне спрямування, централізація управлінської вертикалі та застосування владного, імперативного методу, широке застосування примусових заходів та використання спеціальних правових режимів.
Оборона – це система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних та інших заходів держави щодо підготовки до збройної агресії або збройного конфлікту. Під національною безпекою розуміють стан захищеності
державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підри
Правове регулювання організаційно-правових засад державного управління у сфері оборони та національної безпеки здійснюється на підставі численних нормативно-правових актів, серед яких Конституція України, Закон України “Про Збройні сили України”, Закон України "Про оборону України", Закон України «Про загальний військовий обов’язок і військову службу», Закон України «Про Раду національної безпеки та оборони», Закон України «Про державний кордон України», Закон України «Про прикордонні війська України», Закон України «Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб», Закон України «Про Службу безпеки України», Закон України «Про державну таємницю», статути Збройних сил України, інші закони України, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міжнародні договори України, що регулюють відносини в оборонній сфері тощо. Слід також назвати Закон України «Про правовий режим надзвичайного стану», Закон України «Про зону надзвичайної екологічної ситуації», Закон України «Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи», Закон України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», Закон України «Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань», Закон України «Про аварійно-рятувальні служби», Закону України «Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру», Закон України «Про цивільну оборону України», Закон України «Про правові засади цивільного захисту»,Закон України «Про державний матеріальний резерв», Указ Президента «Про затвердження положення про Міністерство з питань надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи», Воєнна доктрина України тощо.
Воєнна доктрина України, затверджена Указом Президента України 15 червня 2004 р., має оборонний характер. Це означає, що Україна не вважає жодну державу своїм воєнним противником, але разом з тим вважає потенційним воєнним противником державу або групу держав, послідовна недружня політика яких загрожуватиме воєнній безпеці України.
У Воєнній доктрині визначено, що в умовах сучасної воєнно-політичної обстановки інтереси національної безпеки України зумовлюють істотне поглиблення відносин з НАТО і ЄС. Воєнна доктрина є основою для підготовки та прийняття воєнно-політичних і воєнно-стратегічних рішень, розроблення програм у воєнній сфері. Положення Воєнної доктрини обов'язкові для виконання всіма органами державної влади, органами влади АРК та органами місцевого самоврядування у межах повноважень, передбачених Конституцією і законами України.
Формування і проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони здійснюється виключно Верховною Радою України. Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить: оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію.
Виключно законами України визначаються організація Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану та вирішуються інші питання у сфері оборони.
Організація оборони охоплює: прогнозування та оцінку воєнної небезпеки і воєнної загрози, здійснення заходів у зовнішньополітичній сфері, спрямованих на запобігання збройному конфлікту та відсіч збройній агресії, формування та реалізацію воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та воєнно-промислової політики держави; удосконалення структури, уточнення завдань і функцій Збройних Сил України та інших військових формувань, забезпечення необхідної чисельності їх особового складу, а також їх розвиток, підготовку та підтримання на належному рівні боєздатності, бойової та мобілізаційної готовності до оборони держави, планування їх застосування; розвиток воєнно-промислового комплексу, створення сприятливих умов для мобілізаційного розгортання галузей національної економіки з метою виробництва озброєння, військової техніки і майна в необхідних обсягах; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період; забезпечення розвитку воєнної науки, забезпечення відкритого та демократичного цивільного контролю у сфері оборони.
Організація оборони в Україні містить у собі проведення ряду заходів, визначених Конституцією України, Законом «Про оборону» та іншими нормативно-правовими актами, спрямованими на підготовку до збройного захисту і, власне, збройний захист України, цілісності і недоторканності її території. Виходячи з поняття оборони, ці заходи можна розділити на такі основні групи: політичні, військові, економічні, мобілізаційні, правові, соціальні.
Так, зокрема, політичні заходи, пов'язані з організацією оборони, включають: оголошення стану війни; введення воєнного стану; прогнозування й оцінку військової небезпеки і військової загрози; розробку основних напрямів військової політики і положень військової доктрини, ряд інших.
Військові заходи, пов'язані з організацією оборони, передбачають будівництво, підготовку і підтримку в необхідній готовності Збройних Сил України, інших військ, військових формувань і органів, планування їхнього застосування, а також їхнє застосування з метою оборони України; виробництво й удосконалення систем управління Збройними Силами України, іншими військами, військовими формуваннями й органами, озброєння і військової техніки, створення їхніх запасів, планування використання в інтересах оборони радіочастотного спектра.
Економічні заходи, пов'язані з організацією оборони, передбачають розвиток науки в інтересах оборони; фінансування витрат на оборону, а також контроль за витратою коштів, виділених на оборону, і діяльністю Збройних Сил України, інших військ, військових формувань і органів.
Мобілізаційні заходи, пов'язані з організацією оборони, містять у собі планування переведення органів державної влади, органів місцевого самоврядування й економіки країни на роботу в умовах воєнного часу; мобілізаційну підготовку органів державної влади, органів місцевого самоврядування й організацій незалежно від форм власності, транспорту, комунікацій і населення країни та інші.
Правові заходи в цій сфері пов'язані з розробкою і прийняттям законодавчих і інших нормативних правових актів у даній сфері, а соціальні - з матеріально-побутовим та грошовим забезпеченням службовців Збройних Сил України.
Відповідно до законодавства складовими частинами організації оборони в Україні є мобілізація, мобілізаційна підготовка, цивільна і територіальна оборона.
Під мобілізацією розуміється комплекс заходів щодо переведення економіки країни, органів державної влади, органів місцевого самоврядування й організацій на роботу в умовах воєнного часу, переведенні Збройних Сил України, інших військ, військових формувань, органів і спеціальних формувань на організацію і стан воєнного часу. Мобілізація в Україні може бути загальною або частковою.
Під мобілізаційною підготовкою розуміється комплекс заходів, що проводяться у мирний час по завчасній підготовці економіки країни, органів державної влади, органів місцевого самоврядування й організацій, Збройних Сил України, інших військ, військових формувань, органів і створюваних на воєнний час спеціальних сил до забезпечення захисту держави від збройного нападу і задоволенню потреб держави і населення у воєнний час.
Цивільна оборона організується з метою захисту населення й організацій від небезпеки, що виникають при веденні воєнних подій або в наслідок цих дій.
Територіальна оборона організується з метою захисту населення, об’єктів і комунікацій на території України від дій супротивника, диверсійних або терористичних актів, а також ведення і підтримки режимів надзвичайного і воєнного часу.
Систему органів державного управління у сфері забезпечення обороноздатності країни складають:
? Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України;
? Міністерство оборони України;
? Генеральний штаб Збройних Сил України;
? Військові комісаріати
Формування й проведення воєнної політики України, законодавче регулювання питань сфери оборони та військового будівництва здійснює виключно Верховна Рада України, Відповідно до ст. 85 Конституції України до повноважень Верховної Ради належить: оголошення за поданням Президента України стану війни й укладення миру, схвалення рішень Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України; схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України; затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію.
Верховною Радою схвалено Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України.
Виключно закони України визначають організацію Збройних Сил України, правовий режим воєнного стану й розв'язують інші питання в сфері оборони.
Важливі функції державного управління у сфері оборони покладені на Президента України - гаранта державного суверенітету та територіальної цілісності держави. Президент: є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України, призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сфері оборони держави та приймає рішення у цій сфері, які в подальшому затверджуються парламентом; затверджує військово-адміністративний поділ території України; очолює Раду національної безпеки і оборони України; формує її персональний склад відповідно до Конституції України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України, про загальну оборону або часткову мобілізацію у разі загрози та небезпеки державної незалежності України; затверджує концепції, програми розвитку і застосування Збройних Сил України, їх структуру та склад, мобілізаційні плани; видає Укази про призов громадян України на військову службу та про звільнення з військової служби, вирішує інші питання в галузі оборони.
Кабінет Міністрів України здійснює необхідні заходи щодо забезпечення оборони та національної безпеки України, а саме: забезпечує в межах своєї компетенції державний суверенітет України, виконання Державного бюджету України щодо фінансування заходів у сфері оборони; організовує розробку та виконання державних програм розвитку Збройних Сил України, інших військових формувань та розвитку озброєння і військової техніки; здійснює заходи щодо формування, розміщення, фінансування та виконання державного оборонного замовлення на поставку (закупівлю) продукції для потреб Збройних Сил України; встановлює порядок надання Збройним Силам України, іншим військовим формуванням у користування державного майна; здійснює загальнодержавні заходи щодо забезпечення живучості об'єктів національної економіки та державного управління у воєнний час; здійснює заходи, пов'язані з підготовкою та проведенням призову громадян України на строкову військову службу, згідно із законодавством здійснює заходи з мобілізаційної підготовки та мобілізації, створення державного матеріального резерву, резервного фонду грошових коштів, інших резервів для забезпечення потреб оборони держави; організовує підготовку населення і території держави до оборони; вирішує питання щодо врегулювання діяльності місцевих органів військового управління (військових комісаріатів), допризовної та призовної підготовки, підготовки призовників з військово-технічних спеціальностей, ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників; керує цивільною обороною та виконує ряд інших важливих повноважень.
Безпосереднє управління Збройними Силами здійснює Міністерство оборони України (далі — Міноборони), функції та завдання якого і визначаються окремими законами та Положенням про Міноборони, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 р. №1080 «Про затвердження Положення про Міністерство оборони України».
Як центральний орган виконавчої влади Міноборони втілює у життя державну політику у сфері оборони, функціонування, бойову та методичну готовність, боєздатність і підготовку Збройних Сил України до здійснення покладених на них функцій та завдань.
Міноборони виконує різноманітні функції: бере участь у формуванні та реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва; координує діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування щодо підготовки держави до оборони; проводить розвідувальну та інформаційно-аналітичну діяльність в інтересах національної безпеки та оборони держави; забезпечує належний рівень боєздатності, укомплектованості, бойової та мобілізаційної готовності і підготовки Збройних Сил України; проводить державну військову кадрову політику, забезпечує розвиток військової освіти і науки, зміцнення дисципліни, правопорядку та виховання особового складу; виступає замовником на розроблення, виробництво, постачання, ремонт, знищення та утилізацію озброєння, військової техніки, військового майна, а також на поставку матеріальних цінностей до мобілізаційного резерву Збройних Сил України; разом з іншими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування здійснює заходи щодо підготовки громадян до військової служби, їх призову на військову службу або прийняття на військову службу за контрактом; забезпечує реалізацію заходів демократичного цивільного контролю за Збройними Силами України; здійснює в межах своєї компетенції військове і військово-технічне співробітництво з відповідними державними органами інших держав; забезпечує участь підрозділів Збройних Сил України в міжнародних миротворчих операціях та надання військової допомоги іншим державам; реалізує деякі інші функції та повноваження, що випливають із законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України.
Міністр оборони видає накази та директиви, організує і контролює їх виконання, а накази і директиви з питань будівництва та розвитку Збройних Сил України, їх бойової і мобілізаційної готовності, оперативної та бойової підготовки, організаційних заходів та інспектування військ — спільно з начальником Генерального штабу Збройних Сил України.
Генеральний штаб Збройних Сил України є головним військовим органом з планування оборони держави, управління застосуванням Збройних Сил України, координації та контролю за виконанням завдань у сфері оборони органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, військовими формуваннями, утвореними відповідно до законів України, та правоохоронними органами в межах, визначених законодавством. Повноваження Генерального штабу Збройних Сил України визначені законами та Положенням, яке затверджене Указом Президента від 21 серпня 1997 р. (нова редакція від 4 липня 2002 р.)
До системи державного управління у сфері оборони на місцевому рівні входять військові комісаріати, які створюються в областях, містах і районах. Керують їх роботою військові комісари, які є організаторами військової роботи в області, місті, районі. Військові комісаріати створюються Міноборони України і є військовими органами, які входять до єдиної системи військових органів Міноборони. Загальне керівництво військовими комісаріатами здійснює Генеральний штаб Збройних Сил України. Військові комісаріати ведуть військово-мобілізаційну та обліково-призовну роботу, беруть активну участь в організації оборонно-масових заходів, патріотичному вихованні молоді.
Щодо здійснення державного контролю у сфері оборони з боку окремих органів держави, то особливе місце тут належить Раді національної безпеки і оборони України, яка відповідно до Закону України від 5 березня 1998 р. «Про Раду національної безпеки і оборони України» виконує наступні завдання:
1) розробляє та розглядає на своїх засіданнях питання, які відповідно до Конституції та законів України, Концепції (основ державної політики) національної безпеки України, Воєнної доктрини України належать до сфери національної безпеки і оборони, та подає пропозиції Президентові України щодо питань національної безпеки та оборони країни;
2) здійснює поточний контроль діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони, подає Президентові України відповідні висновки та пропозиції;
3) залучає до аналізу інформації посадових осіб та фахівців органів виконавчої влади, державних установ, наукових закладів, підприємств та організацій усіх форм власності;
4) ініціює розроблення нормативних актів та документів з питань національної безпеки і оборони, узагальнює практику їх застосування та результати перевірок їх виконання;
5) координує і контролює переведення центральних і місцевих органів виконавчої влади, а також економіки країни на роботу в умовах воєнного чи надзвичайного стану;
6) координує і контролює діяльність органів місцевого самоврядування в межах наданих повноважень під час введення воєнного чи надзвичайного стану;
7) координує та контролює діяльність органів виконавчої влади по відбиттю збройної агресії, організації захисту населення та забезпеченню його життєдіяльності, охороні життя, здоров'я, конституційних прав, свобод і законних інтересів громадян, підтриманню громадського порядку в умовах воєнного та надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.
Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України, також до складу РНБОУ входять: Голова Верховної Ради України (за згодою); Прем'єр-міністр України; секретар Ради національної безпеки і оборони України; міністр України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи; міністр закордонних справ України; міністр оборони України; глава Адміністрації Президента України; міністр фінансів України; голова Державного комітету у справах охорони державного кордону України - командувач Прикордонних військ України; президент Національної академії наук України; голова Служби безпеки України; міністр внутрішніх справ України; міністр юстиції України; начальник Генерального штабу Збройних сил України - перший заступник міністра оборони України; міністр економіки України.
Збройні сили України – це військова державна структура, призначена для збройного захисту суверенітету, незалежності, територіальної цілісності та неподільності України від воєнного нападу або загрози воєнного нападу ззовні.
В основі структури Збройних сил України – чотири види військ. Це - Сухопутні війська, Військово-повітряні сили, Війська протиповітряної оборони, Військово-морські сили. Військове управління Збройними силами здійснює Генеральний штаб. Організаційно Збройні сили України складаються з органів військового управління, об'єднань, з'єднань, військових частин, військових навчальних закладів, установ та організацій.
До складу Збройних сил України належать також об'єднання, з'єднання, військові частини, військові навчальні заклади, установи та організації, що не належать до зазначених вище видів.
Принципи побудови Збройних Сил України, їх склад, загальну структуру та чисельність, порядок дислокації, мобілізації та демобілізації визначає Закон України від 6 грудня 1991 р. (в ред. від 5 жовтня 2000 р.) та інші законодавчі акти.
Завдання української армії та флоту на сьогодні полягає в забезпеченні суверенітету держави, її територіальної цілісності, а також у представленні України на міжнародній арені як неагресивної європейської держави. Збройні сили України забезпечують стримування збройної агресії проти України та відсіч їй, охорону повітряного простору держави та підводного простору в межах територіального моря України.
Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України є Президент України. Він призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави. Міноборони України під час виконання покладених на нього завдань взаємодіє з центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав.
Безпосереднє керівництво Збройними силами України в мирний та воєнний час здійснює Головнокомандувач Збройних сил України.
Головнокомандувачем Збройних сил України є за посадою міністр оборони України, якого призначає і звільняє в установленому порядку Президент України і який очолює Міністерство оборони України.
Міністерство оборони України, у підпорядкуванні якого перебувають Збройні сили України, бере участь у реалізації державної політики з питань оборони і військового будівництва, координує діяльність державних органів та органів місцевого самоврядування з підготовки держави до оборони. Це міністерство також має аналізувати воєнно-політичну обстановку, визначати рівень воєнної загрози національній безпеці України, забезпечувати функціонування Збройних сил і їх готовність до виконання покладених на них функцій і завдань тощо.
Збройні Сили України комплектуються військовослужбовцями відповідно до Закону України від 25 березня 1992 р. (в редакції від 18 червня 1999 р.) «Про загальний військовий обов'язок і військову службу». Загальний військовий обов'язок встановлено з метою комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань, створених відповідно до законодавства України, а також підготовки населення до захисту держави.
Військовий обов’язок – один із найважливіших конституційних обов’язків громадян України. Ч. 1 ст. 65 Конституції України встановлює: «Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України».
Загальний військовий обов'язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку (реєстрацію) до призовних дільниць; прийняття й призов на військову службу; проходження за призовом або добровільно військової, або альтернативної (невійськової) служби; виконання військового обов'язку в запасі; дотримання правил військового обліку. У воєнний час загальний військовий обов'язок передбачає також загальне обов'язкове військове навчання громадян.
Комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями здійснюють через військові комісаріати. Законом установлено два види комплектування Збройних Сил України: шляхом призову на військову службу на основі загального військового обов'язку; шляхом вступу громадян на військову службу за контрактом.
Для доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань військовослужбовцями під час мобілізації у воєнний час створюють запас.
Жінки, які за фахом мають медичну підготовку або підготовку, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю за переліком, що визначає Кабінет Міністрів України, можуть бути взяті на військовий облік. Вони зобов'язані прибувати за викликом військового комісаріату для проходження медичного огляду й виконувати правила військового обліку.
У мирний час жінки можуть добровільно вступити на військову службу за контрактом. У воєнний час особи жіночої статі, які перебувають на військовому обліку чи пройшли загальне військове навчання, можуть бути призвані на військову службу за рішенням Президента України.
Військовослужбовців і військовозобов'язаних поділяють на рядовий склад, сержантський і старшинський склад, склад прапорщиків і мічманів, офіцерський склад (молодший, старший, вищий).
Громадяни України проходять підготовку до військової служби. З допризовниками й призовниками проводять роботу, пов'язану з підготовкою до військової служби, яка включає допризовну підготовку юнаків, підготовку призовників з військово-технічних спеціальностей, підготовку до вступу у вищі військові навчальні заклади та вищі навчальні заклади, які мають військові навчальні підрозділи, військову підготовку студентів вищих навчальних закладів за програмою офіцерів запасу, фізичну підготовку, лікувально-оздоровчу роботу, підвищення рівня освітньої підготовки, вивчення державної мови, патріотичне виховання.
З метою взяття юнаків на облік, визначення їх кількості, ступеня придатності до військової служби, встановлення загального рівня здобутої спеціальності й рівня фізичної підготовки в районах (містах) утворюють призовні дільниці, куди приписуються громадяни (протягом січня - березня), яким у рік приписки виповнюється сімнадцять років. Приписку проводять районні (міські) комісаріати за місцем проживання.
Медичний огляд громадян, які приписуються до призовних дільниць, відвідування лікувально-профілактичних і лікувальних закладів згідно з рішенням комісії по припису є обов'язковим. Медичний огляд проводять у порядку, затвердженому Міноборони України за погодженням із центральним органом виконавчої влади в галузі охорони здоров'я.
Призовний вік починається з вісімнадцяти років. Призов здійснюють у встановлені строки згідно з Указом Президента України.
Законодавством передбачено надання відстрочки від призову на строкову військову службу за рішенням районної (міської) призовної комісії: за сімейними обставинами, за станом здоров'я, для продовження навчання, у зв'язку з депутатською діяльністю та призовникам з вищою освітою - вчителям загальноосвітніх навчальних закладів і медичним працівникам на весь період їх роботи в сільській місцевості за спеціальністю й у деяких інших випадках.
Звільнення від призову на строкову військову службу в мирний час застосовують до призовників, визнаних за станом здоров'я непридатними до військової служби в мирний час; які до дня відправки на строкову військову службу досягли двадцятип'ятирічного віку; пройшли військову службу в інших державах тощо. Від призову звільняють також громадян, які закінчили курс навчання за програмою підготовки офіцерського складу чи прапорщиків у навчальних закладах органів внутрішніх справ і продовжують службу в системі МВС України, Служби безпеки України, інших військових формуваннях, мають військові або спеціальні звання.
На військову службу в добровільному порядку приймають осіб, які відповідають вимогам військової служби. З ними укладають контракт.
Альтернативну (невійськову) службу запроваджено замість проходження строкової військової служби. Право на альтернативну службу як вид виконання загального військового обов'язку мають за наявності справжніх релігійних переконань громадяни України, які належать до чинних згідно із законодавством релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю та служби у Збройних Силах. Порядок проходження альтернативної (невійськової) служби врегульований Законом України «Про альтернативну (невійськову) службу» (в редакції від 18 лютого 1999 р.).
Військова служба в Збройних Силах України та інших військових формуваннях є державною службою особливого характеру. Вона полягає в професійній діяльності придатних до неї за станом здоров'я та віком громадян України, пов'язаній із захистом Батьківщини. Час проходження військової служби зараховують громадянам у загальний стаж роботи, стаж роботи за фахом, а також у стаж державної служби.
Порядок проходження громадянами України військової служби визначають Закон України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу», Положення про порядок проходження військової служби відповідними категоріями військовослужбовців, що затверджує Президент України, та інші нормативно-правові акти.
Для осіб, що проходять військову службу, встановлено відповідні її строки. Для солдатів і сержантів строкової військової служби - 18 місяців (для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра - 12 місяців); для матросів і старшин, які проходять строкову службу на кораблях, суднах, у берегових частинах бойового забезпечення Військово-Морських Сил України, в морських частинах інших військових формувань - 24
місяці, за контрактом - три роки, в тому числі для жінок; для прапорщиків і мічманів - не менше п'яти років, офіцерів - від п'яти до десяти років. Граничний вік перебування на службі - до 60 років. Міністром оборони, вищим командуванням інших військових формувань офіцери можуть бути залишені на військовій службі більше граничного віку до п'яти, а доктори наук і професори - до десяти років.
Звільнення з військової служби здійснюють в запас або у відставку. В запас звільняють осіб, що не досягли граничного віку перебування в запасі й за станом здоров'я придатні до військової служби в мирний або воєнний час. У відставку звільняють осіб, що досягли граничного віку перебування в запасі або визнані військово-лікарськими комісіями непридатними за станом здоров'я до військової служби зі зняттям з військового обліку. Військовослужбовці, які проходять службу за контрактом (контракт припиняється (розривається), можуть бути звільнені з військової служби у зв'язку з досягненням граничного віку перебування на військовій службі - за віком; за станом здоров'я; у зв'язку зі скороченням штатів; після закінчення строку контракту; через сімейні обставини; за службовою невідповідністю; у зв'язку з обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили; у зв'язку зі систематичним невиконанням умов контракту військовослужбовцем чи командуванням.
Законом встановлено граничний вік перебування в запасі й розряди запасу. Військовозобов'язаних за час перебування в запасі призивають на збори: навчальні (або перевірочні) та спеціальні. Військовозобов'язані, які досягли граничного віку перебування в запасі, а також особи, яких військово-лікарські комісії визнали непридатними до військової служби, знімають із військового обліку й переводять у відставку.
Законом України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» передбачено відповідальність керівників, інших посадових осіб державних органів, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій усіх форм власності та громадян, винних у порушенні порядку військового обліку, допризовної підготовки, приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу, призову на військову службу офіцерів запасу, проходження навчальних зборів (занять), мобілізаційної підготовки й мобілізаційної готовності, явки за викликом у військовий комісаріат, а загальний військовий обов'язок і військову службу.
Адміністративна відповідальність настає згідно із КпАП за: порушення правил військового обліку (ст. 210); умисне зіпсування обліково-військових документів чи втрату їх з необережності (ст. 211); неявку на виклик у військовий комісаріат (ст. 2111); неподання у військові комісаріати списків юнаків, які підлягають приписці до призовних дільниць (ст. 2112); прийняття на роботу військовозобов'язаних і призовників, які не перебувають на військовому обліку (ст. 2113); незабезпечення сповіщення військовозобов'язаних і призовників про їх виклик у військові комісаріати, перешкоду їх своєчасній явці на пункти збору чи призовні дільниці (ст. 2114); несвоєчасне подання документів, необхідних для ведення військового обліку військовозобов'язаних і призовників, несповіщення їх про виклик у військові комісаріати (ст. 2115); неподання відомостей про військовозобов'язаних і призовників (ст. 2116).
Районні (міські) військові комісаріати зобов'язані під час проведення приписки до призовних дільниць, призову на дійсну військову службу офіцерів запасу та проходження навчальних зборів ознайомити громадян з їх правами, обов'язками й вимогами Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу».
Враховуючи позитивні зміни, що сталися в розвитку світового співтовариства, активізацію процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, а також співвідношення бойових потенціалі сусідніх без'ядерних держав, Україна, максимально використовуючи існуючу інфраструктуру, теж реформує свої Збройні сили з урахуванням принципу оборонної достатності та своїх економічних можливостей. В результаті реформування в Україні мають бути створені наближені до європейської моделі мобільні, багатофункціональні й універсальні, належно озброєні, забезпечені та навчені Збройні сили, спроможні виконувати покладені на них завдання за умов наявних можливостей держави щодо їх всебічного забезпечення.
2 Адміністративно-правове регулювання у сферах національної безпеки та охорони державного кордону
Існування та прогресивний розвиток держави залежить від здійснення цілеспрямованої політики щодо захисту державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу країни. Основний зміст такої політики визначає Закон України від 19 червня 2003 р. «Про основи національної безпеки України», згідно з яким національна безпека – це стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави від зовнішніх та внутрішніх загроз.
Національна безпека – складне явище, яке складається із системи заходів економічного, політичного, екологічного, громадського, оборонного характеру.
Основними напрямами державної політики щодо національної безпеки України є:
? у політичній сфері - утворення механізму захисту прав громадян, попередження та усунення намагань втручання у внутрішні справи України; адаптація законодавства України до законодавства ЄС;
? у соціальній сфері - створення ефективної системи соціального захисту людини, охорони та відновлення її фізичного і духовного здоров'я, ліквідації алкоголізму, наркоманії, інших негативних явищ, застосування своєчасних заходів щодо протидії кризовим демографічним процесам; у сфері державної безпеки та у воєнній сфері - реформування правоохоронної системи з метою підвищення ефективності її діяльності, посилення контролю за станом озброєнь і захищеністю військових об'єктів; активізація робіт з утилізації зброї;
? в економічній сфері — забезпечення умов для сталого економічного зростання, вдосконалення антимонопольної політики, подолання «тінізації» економіки через реформування податкової системи, контроль за експортно-імпортною діяльністю;
? у науково-технологічній сфері — застосування комплексних заходів щодо захисту та розвитку навколишнього природного середовища, контроль за його станом;
? в інформаційній сфері — застосування комплексних заходів щодо захисту інформаційного простору, забезпечення інформаційного суверенітету України, активне залучення засобів масової інформації до боротьби з корупцією.
Основним суб'єктом забезпечення безпеки виступає держава, що здійснює функції в цій сфері через органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Держава не лише забезпечує безпеку кожного громадянина на території країни, а й гарантує захист громадянам України, що перебувають за її межами.
Суб'єкти забезпечення безпеки, створюючи систему безпеки і будучи її взаємозалежними елементами, діють на основі суворого розмежування повноважень.
Верховна Рада України — в межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання й контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки;
Президент України як глава держави — забезпечує державу незалежність, здійснює керівництво в сферах національної безпеки й оборони Раду національної безпеки й оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України — координує та контролює діяльність органів виконавчої влади в сферах національної безпеки й оборони;
Кабінет Міністрів України — вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки й боротьби зі злочинністю;
Конституційний Суд України — вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України й дає офіційне їх тлумачення;
Суди загальної та спеціальної юрисдикції — здійснюють правосуддя в сфері забезпечення національної безпеки;
Прокуратура України — здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;
Національний банк України — розробляє та здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки;
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади - в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності й застосування відповідні сили та засоби безпеки.
Особливу роль у цій сфері відведено воєнній організації держави, до якої належать Збройні Сили України, внутрішні війська, органи й підрозділи МВС України, державна прикордонна служба України, військові підрозділи Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи та ін.
Відповідно до Конституції України і Закону України від 25 березня 1992 р «Про Службу безпеки України» загальне керівництво безпекою здійснює Президент України. Визначення стратегічних інтересів України, концептуальних підходів і напрямів забезпечення національної безпеки та оборони; здійснення поточного контролю діяльності органів виконавчої влади у сфері національної безпеки й оборони належить Раді національної безпеки та оборони України.
До основних органів спеціальних служб безпеки належать: Служба безпеки України, Управління державної охорони України, Державна охорона при МВС України та Державна прикордонна служба України.
Основи організації і діяльності Служби безпеки України (далі - СБУ) закріплені в Законі України від 25 березня 1992р. «Про службу безпеки України», згідно з яким СБУ – державний правоохоронний орган спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, підпорядкований Президентові України і підконтрольний Верховній Раді України.
На СБУ покладається у межах визначеної законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб. До завдань СБУ також входить попередження, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України.
Систему СБУ складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, Служба безпеки Республіки Крим, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України. Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.
Окремим органом виконавчої влади у сфері безпеки є Управління державної охорони України, яке відповідно до Закону України від 4 березня 1998 р. «Про державну охорону органів держаної влади України та посадових осіб» організує та контролює забезпечення охорони осіб, які заміщають державні посади на строк їх повноважень (Президент України, Прем’єр-міністр України, Голова Верховної Ради України, Генеральний прокурор тощо) а також глав іноземних держав в період їх перебування на території України.
Управління державної охорони України є центральним державним правоохоронним органом із спеціальним статусом.
Державна охорона — це система організаційно-правових, режимних, оперативно-розшукових, інженерно-технічних та інших заходів, які здійснюються спеціально уповноваженими державними органами з метою забезпечення нормального функціонування органів державної влади України, безпеки посадових осіб та об'єктів, визначених згаданим Законом. Державна охорона здійснюється на принципах законності, безперервності, поваги до прав, свобод, гідності людини і громадянина, єдиноначальності.
Керівництво діяльністю Управління здійснює начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Президентом України.
Державна охорона здійснюється за такими напрямами: а) припинення протиправної діяльності окремих осіб або груп, яка загрожує нормальному функціонуванню органів державної влади України, життю, здоров'ю, честі та гідності посадових осіб і членів їхніх сімей; б) особиста охорона осіб; в) охорона об'єктів і підтримання на них контрольно-пропускного режиму; г) оснащення об'єктів технічними засобами охорони за рахунок коштів юридичних осіб, в користуванні яких ці об'єкти перебувають; ґ) проведення комплексу профілактичних заходів з метою запобігання протиправним посяганням. Контроль за діяльністю Управління здійснює Президент України.
Держава як гарант забезпечення прав громадян повинна мати систему органів, сил і засобів, за допомогою яких здійснює організацію і забезпечення захисту населення від негативних наслідків у різноманітних надзвичайних ситуаціях.
Важливу роль у забезпеченні захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій та аварії на ЧАЕС відіграє Міністерство з питань надзвичайних ситуацій у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи, основними завданнями якого є:
? розроблення і реалізація заходів щодо захисту населення від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи;
? керівництво діяльністю органів управління, штабів, військ цивільної оборони і підпорядкованих спеціалізованих формувань;
? координація діяльності міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, підприємств, установ і організацій усіх форм власності з розв`язання проблем захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій та ліквідації їх наслідків;
? визначення основних напрямків роботи у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій, соціального захисту населення, реабілітації забруднених унаслідок Чорнобильської катастрофи територій;
? державний нагляд і контроль за станом цивільної оборони і техногенної безпеки, готовністю дій у надзвичайних ситуаціях та проведення заходів щодо запобігання їм;
? організація та координація здійснення всіх заходів на території зони відчуження та зони безумовного (обов`язкового) відселення, вирішення питань їх фінансування, охорони громадського порядку і здоров`я персоналу, який працює на цій території, захисту наукових і економічних інтересів України;
? координація робіт, пов`язаних з формуванням і реалізацією єдиної науково-технічної політики у сфері створення та впровадження сучасних інформаційних технологій, банків даних з проблем цивільної оборони, захисту населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи;
? підготовка і перепідготовка кадрів цивільної оборони та з питань захисту, населення і територій від наслідків надзвичайних ситуацій та Чорнобильської катастрофи, навчання населення дій у надзвичайних ситуаціях.
До складу сил та засобів захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру входять відповідні сили та засоби центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності і господарювання, єдина державна система, а також добровільні рятувальні формування, що залучаються до проведення відповідних робіт.
Професійні аварійно-рятувальні служби, з яких складаються значені сили та засоби, укомплектовуються з урахуванням необхідності проведення роботи в автономному режимі протягом не менше ніж трьох діб і перебувають у стані постійної готовності.
У разі виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру, сили постійної готовності залучаються для термінового реагування. Також з метою ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру можуть залучатися частини та підрозділи Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених згідно із законодавством України.
Згідно із статтями 85, 106 Конституції України надзвичайний стан на території України або в окремих її місцевостях вводиться за рішенням Президента України, яке підлягає затвердженню Верховною Радою України протягом двох днів з моменту звернення Президента України.
При введенні режиму надзвичайного стану відповідно до Закону України «Про правовий режим надзвичайного стану» (2000 р.) можуть застосовуватися заходи, що спричиняють тимчасову зміну встановлених законом прав, свобод та обов'язків громадян. Застосування таких заходів на окремій території, де введено надзвичайний стан, не може тягнути за собою зміну прав та обов'язків громадян в інших місцевостях чи в Україні в цілому. Стаття 7 зазначеного Закону встановлює строк дії надзвичайного стану: на всій території України він може бути введений не більше ніж на 30 діб, на окремій місцевості - на 60 діб. Після закінчення цього строку надзвичайний стан скасовується, а у разі потреби він може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб.
Важливу роль відіграє також Державний комітет з матеріального резерву України, до основних завдань якого належить: участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері державного резерву; управління державним резервом; методологічне, інформаційно-аналітичне, науково-методичне та нормативне забезпечення роботи з формування, розміщення, зберігання, використання, поповнення та освіження (поновлення)запасів державного матеріального резерву; організація наукових досліджень з питань довготривалого зберігання матеріальних цінностей державного резерву; планування та організація мобілізаційної підготовки єдиної системи державного резерву України, забезпечення переведення її з мирного на воєнний стан і сталого функціонування в особливий період; організація будівництва, ремонту та експлуатації об'єктів виробничого і соціально-культурного призначення системи державного резерву.
Питання охорони кордону, його режиму та прикордонного режиму встановлює Закон України від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України». Закон визначає державний кордон України як лінію і вертикальну поверхню, що проходить по цій лінії, які визначають межі території (суші, води, надр і повітряного простору) України. Державним кордони на морі є лінія зовнішньої межі територіального моря України, яка розташована на відстані 12 морських миль від берега. Таким чином, кордон України є просторовою межею, яка охоплює певну територію, у рамках якої визначений державний суверенітет України. Державний кордон України визначається Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами України. Захист і охорона державного кордону є однією з найважливіших функцій держави. Закони України від 4 листопада 1991 р. «Про Державний кордон України» та закон України від 3 квітня 2003 р. «Про державну прикордонну службу України» розкривають сутність державного захисту та охорони кордону.
Основним завданням охорони державного кордону України є забезпечення встановленого режиму перетинання державного кордону України.
Основними функціями Державної прикордонної служби України є:
? охорона державного кордону України на суші, морі, річках, озерах та інших водоймах з метою недопущення незаконної зміни проходження його лінії, забезпечення дотримання режиму державного кордону та прикордонного режиму;
? здійснення в установленому порядку прикордонного контролю і пропуску через державний кордон України осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна, а також виявлення і припинення випадків незаконного їх переміщення;
? охорона суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні та контроль за реалізацією прав і виконанням зобов'язань у цій зоні інших держав, українських та іноземних юридичних і фізичних осіб, міжнародних організацій;
? ведення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності в інтересах забезпечення захисту державного кордону України згідно із законами України "Про розвідувальні органи України" та "Про оперативно-розшукову діяльність" ;
? участь у боротьбі з організованою злочинністю та протидія незаконній міграції на державному кордоні України та в межах контрольованих прикордонних районів;
? участь у здійсненні державної охорони місць постійного і тимчасового перебування Президента України та посадових осіб, визначених у Законі України "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб" ;
? охорона закордонних дипломатичних установ України;
? координація діяльності військових формувань та відповідних правоохоронних органів, пов'язаної із захистом державного кордону України, а також діяльності державних органів, що здійснюють різні види контролю при перетинанні державного кордону України або беруть участь у забезпеченні режиму державного кордону, прикордонного режиму і режиму в пунктах пропуску через державний кордон України.
Охорона державного кордону передбачає функціонування відповідних правових режимів. Законом закріплюються такі режими: а) режим державного кордону; б) прикордонний режим; в) режим у пунктах пропуску через державний кордон.
Режим державного кордону — сукупність правил, що встановлюють порядок його дотримання, перетинання громадянами і транспортними засобами; переміщення через кордон товарів і тварин; ведення на ньому господарської, промислової та іншої діяльності; вирішення з іноземними державами інцидентів, пов'язаних із порушенням режиму кордону.
Прикордонний режим — сукупність правил в'їзду (проходу), тимчасового здійснення в її межах господарської, промислової та іншої діяльності; проведення масових суспільно-політичних, культурних та інших заходів у прикордонній смузі і т. п.
Прикордонна смуга — частина території України, яка безпосередньо прилягає до державного кордону на всьому його протязі.
Відповідно до вимог режиму державного кордону та у порядку, визначеному Правилами перетинання державного кордону громадянами України, та Правилами в'їзду іноземців в Україну, їх виїзду з України і транзитного проїзду через її територію, затвердженими Постановою Кабінету Міністрів від 27 січня 1995 р., перетинання кордону здійснюється через пункти пропуску, під якими розуміється територія з межах залізничного, автомобільного вокзалу, морського, річкового порту, аеродрому, відкритого для міжнародного сполучення, а також інше, спеціально обладнане місце, де здійснюється прикордонний, а при необхідності й інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, товарів і тварин.
Режим у пунктах пропуску через державний кордон — це сукупність правил в’їзду в названі пункти, перебування і виїзду з них осіб, транспортних засобів, ввезення, перебування і вивезення товарів і тварин. Цей режим необхідний для здійснення прикордонного, митного, ветеринарного та інших видів контролю.
Перетинання державного кордону України здійснюється на шляхах сполучення через державний кордон з дотриманням встановленого порядку. Залізничне, автомобільне, морське, річкове, поромне, повітряне та пішохідне сполучення через державний кордон здійснюється в пунктах пропуску, що встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до законодавства і міжнародних договорів України.
Пункт пропуску через державний кордон — це спеціально виділена територія на залізничних та автомобільних станціях, у морських вокзалах і річкових портах, аеропортах (аеродромах) з комплексом будівель, споруд і технічних засобів, де здійснюються прикордонний, митний та інші види контролю і пропуск через державний кордон осіб, транспортних засобів, вантажів та іншого майна.
3. Адміністративно-правове регулювання у галузі зовнішньої політики та митної справи.
Нормативну базу державного управління у галузі зовнішньої політики складають такі важливі акти як Декларація про державний суверенітет, Акт про незалежність України, Конституція України, Концепція (основи державної політики) національної безпеки України, Воєнна доктрина України, Закон України "Про міжнародні договори України", Закон України "Про правонаступництво України", Закон України «Про дипломатичну службу», Закон України "Про участь України в міжнародних миротворчих операціях", Закон України «Про правовий статус іноземців», Закон України «Про біженців», Положення про дипломатичне представництво України в іншій державі, Положення про постійне представництво України при міжнародній організації, Консульський статут України, тощо.
Державне управління закордонними справами полягає в діяльності державних органів, спрямованої на здійснення зовнішньої політики України. Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами міжнародного права.
Відповідно до Основних напрямів зовнішньої політики України українська держава реалізує зовнішню політику на таких засадах:
? здійснює відкриту зовнішню політику, прагне до співробітництва з усіма зацікавленими партнерами, уникаючи залежності від окремих держав чи груп держав;
? розбудовує свої двосторонні та багатосторонні відносини з іншими державами й міжнародними організаціями на основі принципів добровільності, взаємоповаги, рівноправності, взаємовигоди, невтручання у внутрішні справи;
? Україна не є ворогом жодної держави, засуджує війну як знаряддя національної політики та ін.
Систему органів державного управління зовнішньополітичною діяльністю складає:
? Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України;
? Міністерство закордонних справ України;
? Дипломатичні представництва України та місії;
? Консульські установи України;
? Державний комітет України у справах національностей та міграції
До повноважень Верховної Ради України у сфері зовнішніх відносин належать: визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за Поданням Президента України стану війни і укладення миру; схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про отримання Україною від імені держав, банків і міжнародних організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України; схвалення рішень про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на території України; надання у встановлений законом строк згоди па обов'язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України.
У сфері зовнішніх зносин представницькі функції виконує Президент України. Згідно зі ст. 102 Конституції України Президент України є главою держави і виступає від її імені. Він представляє державу у сфері міжнародних відносин, відвідує з офіційними і неофіційними візитами зарубіжні країни, бере участь у роботі міжнародних форумів тощо, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори і укладає міжнародні договори України. Крім цього, згідно з Конституцією України Президент України призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, затверджує положення про них, приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав. Вірча грамота надсилається главою іноземної держави Президентові України, що засвідчує офіційний статус глави дипломатичного представництва і він приступає до виконання своєї місії з моменту вручення вірчої грамоти. Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації призначаються на посади і звільняються з посад Президентом України за поданням Міністерства закордонних справ України. Президент України приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства, що передбачено Законом України «Про громадянство».
Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України забезпечує суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України у сфері закордонних справ.
З метою підвищення ефективності, цілеспрямованості та узгодженості здійснення зовнішньої політики України координацію діяльності міністерств, інших органів виконавчої влади й установ у сфері зовнішніх зносин пок5ладено на Міністерство закордонних справ України.
Міністерство закордонних справ України є центральним органом виконавчої влади, який забезпечує проведення зовнішньої політики держави і координацію діяльності у сфері зовнішніх зносин України. Міністерство закордонних справ України здійснює свої повноваження безпосередньо та через інші органи дипломатичної служби. Основними завданнями МЗС України є:
? участь у забезпеченні національних iнтересiв i безпеки України шляхом підтримання мирного i взаємовигідного спiвробiтництва з членами міжнародного співтовариства,
? сприяння забезпеченню стабiльностi мiжнародного становища України, пiднесенню її мiжнародного авторитету, поширенню у свiтi образу України як надiйного i передбачуваного партнера;
? створення сприятливих зовнiшнiх умов для зміцнення незалежності, державного суверенiтету, економiчної самостiйностi та збереження територiальної цiлiсностi України;
? забезпечення вiдповiдно до наданих повноважень цiлiсностi та узгодженостi зовнiшньополiтичного курсу України;
? захист прав та iнтересiв громадян i юридичних осiб України за кордоном; сприяння розвитковi зв'язкiв iз зарубiжними українськими громадами та надання цим громадам пiдтримки i захисту вiдповiдно до норм мiжнародного права та чинного законодавства України.
В основі структури Міністерства закордонних справ України - керівництво МЗС України на чолі з міністром, якого призначає та звільняє Президент України. Структурними підрозділами МЗС є: Дипломатична академiя при МЗС, посольства, постійні представництва та місії, генеральні консульства, представництва МЗС у регiонах.
Дипломатичні представництва та консульські установи України за кордоном є постійно діючими установами України, основними завданнями яких є представництво України в державі перебування та підтримання офіційних міждержавних відносин, захист інтересів України, прав та інтересів її громадян і юридичних осіб за кордоном. Постійні представництва України при міжнародних організаціях є постійно діючими установами України за кордоном, основними завданнями яких є представництво України при міжнародних організаціях, підтримання з такими міжнародними організаціями офіційних відносин та захист інтересів України за кордоном.
Спеціальним нормативно-правовим актом регулюється здійснення дипломатичної служби, яка є складовою державної служби, однак має певні особливості організації її діяльності, які знайшли своє відображення у Законі України від 20 вересня 2001 року "Про дипломатичну службу України", а також Консульському Статуті України, відповідних міжнародно-правових актах. Дипломатична служба України – це професійна діяльність громадян України, спрямована на практичну реалізацію зовнішньої політики України, захист національних інтересів України у сфері міжнародних відносин, а також прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном.
Систему органів дипломатичної служби складають: Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України. Дипломатичними працівниками можуть бути громадяни України, які мають відповідну фахову вищу освіту, необхідні професійні та ділові якості, володіють державною та іноземними мовами і за станом здоров'я можуть бути направлені у довготермінове відрядження. Прийняття на дипломатичну службу здійснюється на конкурсній основі, крім випадків, коли призначення на дипломатичні посади здійснює Президент України. Порядок проведення конкурсу для прийняття на дипломатичну службу визначається Кабінетом Міністрів країни. Міністр закордонних справ України має право самостійно добирати та приймати осіб на посади для роботи в патронатній службі.
Для дипломатичних працівників, які працюють в закордонних дипломатичних установах України, встановлюються такі посади: Надзвичайний і Повноважний Посол України, Постійний представник України при міжнародній організації; Генеральний консул України; Радник-посланник; радник; консул України; перший секретар; віце-консул; другий секретар; третій секретар; аташе.
Законом "Про дипломатичну службу" встановлено порядок призначення на дипломатичні посади та звільнення в залежності від категорії посади. Специфіка функцій та завдань дипломатичної служби зумовлюють також особливість правового регулювання процесу її проходження та службової кар'єри, правового статусу працівників дипломатичної служби, питань відповідного матеріального забезпечення (оплата праці, режим щорічних та додаткових відпусток, соціально-побутове забезпечення та гарантії, що надаються працівникам дипломатичної служби та членам їх сімей, забезпечення дипломатичних працівників предметами представницької екіпіровки державне страхування життя і здоров'я працівників. Законом встановлені також підстави припинення дипломатичної служби, відставки окремих категорій дипломатичних працівників.
Щодо державної політики України у сфері міжнаціональних відносин та забезпечення прав національних меншин, реалізовувати її покликаний Державний комітет України у справах національностей та міграції, основними завданнями якого є:
? участь у формуванні та забезпечення реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення прав національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, біженців та інших категорій мігрантів, а також забезпечення зв'язків з українцями, які проживають за межами України;
? координація підготовки і здійснення центральними та місцевими органами виконавчої влади заходів щодо забезпечення прав біженців, національних меншин України, депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну, а також у межах повноважень Комітету - прав інших категорій мігрантів;
? організація прийому, облаштування та адаптації депортованих за національною ознакою осіб, які повертаються в Україну; забезпечення виконання законодавства України про біженців і міграцію з питань, що належать до його компетенції;
? сприяння задоволенню національно-культурних, освітніх потреб та розвитку етнічної самобутності українців, які проживають за межами держави, а також зміцненню їх зв'язків з Україною.
До структури Державного комітету України у справах національностей та міграції належать: Управління у справах національностей;
Управління у справах біженців та міграції; Управління у справах депортованих; Управління у справах української діаспори та міжнародних зв’язків; Управління кадрів та організаційної роботи; Управління справами.
Особливу роль у розвитку зовнішньоекономічних зв’язків відіграє митна справа, тобто діяльність митних органів, що регулюється Митним кодексом, Законом України «Про митну справу», іншими законами та підзаконними актами. Саме від належного правового регулювання митної справи, оптимального кадрового забезпечення митниць, регулювання всього комплексу зовнішньоекономічних і митно-тарифних стандартів залежить подальший розвиток міждержавних економічних відносин, а також рівень відкритості країни для міжнародного співробітництва. Митна справа є складовою зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України. У митній справі Україна додержується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів. Основні питання державного регулювання зовнішньоекономічних відносин розв’язуються за допомогою митної політики. Митна політика – це складова внутрішньої та зовнішньої політики, яка визначає зміст діяльності держави та її компетентних органів у сфері регулювання зовнішньоекономічних відносин та організації митної системи і має на меті захист національних інтересів, національної безпеки і економічного суверенітету держави. 11 липня 2002 р. було прийнято новий Митний кодекс України (далі - МК), який значно спростив процедури митного контролю та митного оформлення, ввів багато нових понять, деталізував значну кількість норм і правил, які раніше були сформульовані досить загально, що викликало необхідність прийняття великої кількості відомчих актів.
Статтею 2 МК України надано визначення поняттю «митна політика»:
«Митна політика – це система принципів та напрямів діяльності держави у сфері забезпечення своїх економічних інтересів та безпеки за допомогою митно-тарифних та нетарифних заходів регулювання зовнішньої торгівлі».
Україна визначає і проводить єдину митну політику, спрямовану на прискорення товарообігу, стимулювання розвитку національної економіки, захист внутрішнього ринку та власного виробника, а також на розвиток митної справи, відповідно до загальновизнаних міжнародних норм.
Формування та здійснення митної політики відбувається згідно з такими принципами.
1) Принцип єдності митної політики як складової зовнішньої політики України. Митна політика України є складовою державної зовнішньої політики і повинна формуватися відповідно до цілей та принципів останньої, завдань захисту національних інтересів та національної безпеки.
2) Принцип єдності тарифної політики України. На митній території України діє Єдиний митний тариф України, який Згідно зі ст. З Закону України «Про єдиний митний тариф» є систематизованим зводом ставок мита, яким обкладаються товари та інші предмети, що ввозяться на митну територію України або вивозяться за межі цієї території. Ставки Єдиного митного тарифу України є єдиними для всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності незалежно від форм власності, організації господарської діяльності та територіального розташування, за винятком випадків, передбачених законами України та її міжнародними договорами.
3) Принцип єдності політики експортно-імпортного контролю. В Україні діють єдині правила щодо порядку переміщення через митний кордон товарів та інших предметів. МК встановлює, що ввезення в Україну, вивезення з України та транзит через її територію товарів та інших предметів, окремих видів може бути заборонено чи обмежено законодавством України.
4) Принцип єдності митної території України. Він заснований на понятті територіальної юрисдикції держави, митна територія встановлює сферу дії митного суверенітету держави. Цей принцип є важливим для забезпечення сплати мит, митних платежів, застосування інших засобів митного регулювання. Ст. 5
МК України закріплює поняття митної території України - територія України,яка зайнята сушею, територіальне море, внутрішні води і повітряний простір, а також штучні острови, установки і споруди, що створюються у виключній морській економічній зоні України, на які поширюється виключна юрисдикція України. Вони становлять єдину митну територію України. Території вільних (спеціальних) митних зон, розташованих в Україні, вважаються такими, що знаходяться поза межами митної території України, за винятком випадків, визначених МК та іншими законами України. Межі митної території України є митним кордоном України. Митний кордон України збігається з державним кордоном України, за винятком меж території вільних митних зон. Межі території вільних митих зон становлять митний кордон України.
5) Принцип гармонізації та уніфікації митної діяльності України із загальноприйнятими в міжнародній практиці нормами і стандартами. Його основою є намагання України інтегруватися до світової економічної системи, загальноєвропейських економічних процесів, приєднатися до СОТ, для чого необхідно привести національні митні стандарти відповідно до загальноприйнятих світових принципів та вимог, що, зокрема, включає недопущення застосування нетарифних обмежень, приведення митних тарифів відповідно до рекомендацій СОТ тощо.
6) Принцип захисту державою прав та охоронюваних законом інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності. Його зміст полягає в тому, що
Українська держава забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України.
7) Принцип юридичної рівності і недискримінації, виключення невиправданого втручання держави у зовнішньоекономічну діяльність.
Порядок переміщення через митний кордон України товарів і транспортних засобів, митне регулювання, пов'язане із встановленням та справлянням митних платежів, процедури митного контролю та оформлення, боротьба з контрабандою та порушення митних правил, інші заходи, спрямовані на реалізацію державної митної політики України, становлять митну справу.
У митній справі Україна дотримується визнаних у міжнародних відносинах систем класифікації та кодування товарів, єдиної форми декларування експорту та імпорту товарів, митної інформації, інших міжнародних норм і стандартів.
Забезпечення здійснення митної справи відповідно до МК та законів України, встановлення ставок митних зборів, координація діяльності ДМС України та інших органів державної влади при вирішенні питань, що стосуються митної справи, подання на розгляд Верховної Ради України пропозицій щодо митної системи України здійснюється Кабінетом Міністрів України.
У здійсненні митної політики бере участь значне коло державних органів - Кабінет Міністрів України, міністерства та інші органи центральної виконавчої влади, НБУ тощо, але безпосередньо здійснення цієї політики покладається на митні органи. Вони відповідно до ст. 12 МК, реалізуючи митну політику України, здійснюють:
? виконання та контроль за дотриманням законодавства України з питань митної справи;
? виконання зобов'язань, які випливають із міжнародних договорів України щодо митної справи;
? сприяння захисту прав інтелектуальної власності учасників зовнішньоекономічних зв'язків, інших юридичних та фізичних осіб;
? застосування відповідно до закону заходів тарифного та нетарифного регулювання при переміщенні товарів через митний кордон України;
? митний контроль та митне оформлення товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон України, вдосконалення форм і методів їх здійснення;
? захист економічних інтересів України.
Правові, економічні та організаційні основи митної справи визначено в Конституції, законах України (серед них особливе місце належить МК - комплексному закону в сфері митної справи), нормативних актах Президента України й Кабінету Міністрів України, актах Державної митної служби України (далі - Держмитслужба України) та інших центральних органів виконавчої влади. Виключно законами України визначаються засади митної справи. Статтею 9 МК України передбачено, що закони України з питань митної справи набувають чинності через 10 днів від дня їхнього офіційного опублікування, якщо інше не передбачене самим законом, але не раніше дня їхнього офіційного опублікування.
Інші нормативно-правові акти з питань митної справи набувають чинності через 45 днів від дня їхнього офіційного опублікування, якщо інше не передбачене самим актом, але не раніше дня їхнього офіційного опублікування.
У випадку, якщо такі нормативно-правові акти не будуть офіційно опубліковані, вони не набувають чинності, за винятком випадків, передбачених чинним законодавством.
Що стосується особливості вступу в чинність митно-правових норм, то ст. 10 МК України визначено, що при здійсненні митного контролю та митного оформлення товарів, транспортних засобів, які переміщаються через митний кордон України, застосовуються винятково нормативно-правові акти, що діють на день оформлення митної декларації митним органом України. У випадках, коли чинним законодавством передбачена можливість здійснення митних процедур без подання декларації, застосовується законодавство, що діє на день здійснення таких процедур.
Враховуючи різноманітність джерел митного права, їх можна класифікувати в такий спосіб: 1. Конституція України, що є домінуючим джерелом, а також базою для появи інших митно-правових норм; вона закріплює основні принципи організації, здійснення митної справи, права та обов'язки учасників, які здійснюють митне оформлення та контроль, установлює статус державних органів, різних установ і громадян, що приймають участь у митних правовідносинах; 2. Законодавчі акти України, кодекси, положення, устави, які визначають порядок, процедуру, організацію діяльності або оскарження рішень митних органів (наприклад, МК України, КпАП України, КАС України); 3. Постанови Верховної Ради України або Укази Президента України, що містять митно-правові норми, наприклад, Указ Президента України «Про затвердження Положення про Державну митну службу України» від 24.08.2000 р.; 5. Нормативні акти уряду, центральних органів виконавчої влади України; 6. Нормативні накази керівників; інструкції, затверджені наказами керівників міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які у встановленому законом порядку пройшли реєстрацію; 7. Акти керівників митних установ (накази, рішення, які визначають місця митного контролю, деталізують процедуру організації та здійснення митного контролю), зареєстровані відповідно до закону; 8. Міжурядові угоди України з іншими державами або міждержавними об'єднаннями; міжнародно-правові акти, ратифіковані у відповідному порядку Україною (міжнародні конвенції про гармонізацію та уніфікацію митних процедур або міжурядові угоди про вільну торгівлю) ; 9. Акти Конституційного Суду України (наприклад, рішення від 29.01.2002 р. № 1-рп/2002 щодо відповідності Конституції України положення Закону України «Про усунення дискримінації в оподатковуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна і коштів вітчизняного походження», яким визначено, що названий Закон є підставою для відмови в наданні та припиненню раніш наданих пільг у сфері валютного та митного регулювання та стягнення податків, збору, обов'язкових платежів з підприємств з іноземними інвестиціями, а також з їхніх дочірніх підприємств та філій, відділень і підрозділів, включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їхньої реєстрації) МК становить основу митного законодавства України. За своїм характером він є комплексним законом, що регулює різноманітні відносини, які зачіпають різні галузі права - адміністративне, цивільне, фінансове, кримінальне та, у визначеній частині, міжнародне. У МК визначено: функції митних органів; служба в митних органах; принципи переміщення то варів і транспортних засобів (право на ввезення та вивезення, заборона на ввезення та вивезення, обмеження на ввезення та вивезення; митні режими; митні платежі; митне оформлення; митний контроль; митні пільги; митна статистика; ведення Української класифікації товарів зовнішньоекономічної діяльності; відповідальність за порушення митних правил, а також правила провадження в справах про такі порушення та їх виконання).
Особливе місце в системі джерел митного права займають нормативні акти, які регулюють порядок організації та здійснення митної справи: Закон України від 5 лютого 1992 р. «Про Єдиний митний тариф», Закон України від 10 жовтня 2001 р. «Про порядок ввезення (пересилання) в Україну, митного оформлення й оподаткування особистих речей, товарів та транспортних засобів, що ввозяться (пересилаються) громадянами на митну територію України».
Оперативне регулювання митних відносин забезпечують укази Президента й постанови Кабінету Міністрів України, наприклад, Указом Президента України від 10 лютого 1996 р. було затверджено Положення про індикативні ціни у сфері зовнішньоекономічної діяльності, від 24 серпня 2000 р. - Положення про державну митну службу України.
Здійснюючи регулювання митної справи Кабінет Міністрів України видає постанови й розпорядження, якими затверджує різні правила. Відповідно до нового МК України постановами Кабінету Міністрів України затверджено порядок застосування режимів тимчасового ввезення (вивезення), реімпорту, реекспорту, відмову на користь держави й знищення або руйнування товарів, що перебувають під митним контролем, митного складу та інше. Постановами Кабінету Міністрів України затверджено Правила ввозу транспортних засобів на територію України (21 травня 1994 р.), перелік шляхів і напрямів транзиту підакцизних товарів через територію України й пунктів на митному кордоні, через які здійснюють ввезення та вивезення цих товарів, а також граничні терміни транзиту підакцизних товарів автомобільним і залізничним транспортом через територію України (6 травня 1996 р.).
Значне місце в регулюванні питань митної справи посідають накази Державної митної служби України, положення, правила, інструкції, у деяких випадках - методичні рекомендації, вказівки, розпорядження, інформаційні листи, які вона видає. Такими актами врегульовано порядок ведення обліку суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності в митних органах; порядок транзиту зовнішньоторговельних вантажів залізничним транспортом; порядок декларування іноземної валюти тощо.
Уразі, коли необхідно встановити норми й правила, що мають значення не тільки для митного регулювання, а й для інших галузей, приймають спільні акти митної служби із зацікавленими міністерствами, так наприклад, діє багато спільних наказів Державної митної служби України та інших центральних органів виконавчої влади, наприклад, наказ СБУ та Державного митного комітету України від 19.08.1994 р. «Про взаємодію Служби безпеки України та Державного митного комітету України по виконанню Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю». Є багато наказів інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються митної справи і є джерелами митного права. Наприклад, Наказ міністра культури та мистецтв України від 22.04.2002 р. № 258 Про затвердження «Інструкції про порядок оформлення права на вивіз, тимчасовий вивіз культурних цінностей і контролю за їхнім переміщенням через державний кордон України».
Крім відомчих нормативних актів, що видаються самостійно Державної митної служби України або разом з іншими центральними органами виконавчої влади з метою роз'яснення прав та обов'язків чи конкретизації змісту контрольної функції митних органів, начальниками регіональних митниць та митниць, спеціалізованих митних установ та організацій, видаються локальні нормативні акти, які можна поділити на дві групи: 1) за напрямками діяльності, (наприклад, наказ Інформаційно-аналітичного митного управління про порядок ведення митної статистики, розробки і користування програмно-інформаційними комплексами); 2) за територіальним розподілом.
Кожна митна установа має положення про свою установу, правила внутрішнього трудового розпорядку для працівників митної установи. У межах цього положення керівник митної установи видає нормативні акти про дотримання передбаченого законом порядку, що відповідає Конституції України, законодавству, відомчим нормативним актам. Наприклад, кожен начальник митниці видає накази про створення зони митного контролю в регіоні діяльності митниці, уточнює технологічні схеми митного оформлення. За певних умов накази реєструються в управліннях юстиції, тому що можуть зачіпати права інших суб'єктів правовідносин.
Система митних органів в Україні складається з державної митної служби, регіональних митниць, митниць, спеціалізованих митних управлінь та установ, установ та навчальних закладів. З урахуванням структури система митних органів поділяється на два рівня. До першого належить Державна митна служба України. Вона здійснює свою діяльність на всій території України. Другий рівень становлять всі інші митні органи, що здійснюють свою діяльність на території підвідомчого регіону. Межі діяльності митних органів, як правило, збігаються із межами адміністративно-територіальних одиниць.
Безпосереднє керівництво митною справою покладається на Державну митну службу України (далі Держмитслужба) - центральний орган виконавчої влади із спеціальним статусом, який здійснює керівництво митною справою, забезпечує реалізацію державної політики у сфері митної справи. Діяльність Держмитслужби України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Правовий статус Держмитслужби закріплено в Положенні про неї, затвердженому Указом Президента України від 24 серпня 2000 р. Основними завданнями Державної митної служби України є:
? захист економічних інтересів України, сприяння розвитку зовнішньоекономічних зв'язків;
? контроль за додержанням вимог митного законодавства України;
? використання засобів митного регулювання торговельно-економічних відносин з урахуванням пріоритетів розвитку економіки, створення сприятливих умов для участі України у міжнародному співробітництві;
? удосконалення митного контролю, митного оформлення і оподаткування товарів та інших предметів, що переміщуються через митний кордон України;
? здійснення за участю Міністерства економіки України заходів щодо захисту інтересів споживачів товарів і додержання учасниками зовнішньоекономічних зв'язків державних інтересів на зовнішньому ринку;
? створення сприятливих умов для прискорення товарообігу та збільшення пасажиропотоку через митний кордон України;
? боротьба з контрабандою, здійснення заходів щодо запобігання порушенню митних правил.
Держмитслужба при виконанні покладених на неї завдань взаємодіє з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, а також з відповідними органами іноземних держав.
Для погодженого вирішення питань, що відносяться до компетенції Держмитслужби, обговорення найважливіших напрямків її діяльності в ДМСУ створюється дорадчий орган – колегія. Держмитслужба, як і інші центральні органи виконавчої влади, реорганізується і ліквідується Президентом України за поданням Прем'єр-міністра України. Голова Держмитслужби призначається і звільняється з посади Президентом України, несе персональну відповідальність перед Президентом України та Кабінетом Міністрів України за виконання поставлених завдань і здійснення функцій.
Відповідно до ст. 9 Положення про Державну митну службу України Голова Держмитслужби у встановленому порядку призначає на посади та звільняє з посад працівників центрального апарату, керівників регіональних митниць та їхніх структурних підрозділів, митниць, спеціалізованих митних установ і організацій, навчальних закладів.
Найважливішою організаційно-структурною особливістю Держмитслужби є те, що вона організована за принципом «виконавчої вертикалі», здійснює свої повноваження за допомогою підрозділів, кожний з яких є юридичною особою. Держмитслужбі підпорядковані митниці, спеціалізовані митні установи та організації, а також інші організації і установи митної системи.
Основна складова частина системи митних органів – це митниці (у тому числі регіональні). Вони були й є державними установами і у передбаченому порядку безпосередньо здійснюють митну справу, координують і контролюють діяльність підлеглих їм митних постів. Кількість, зона діяльності, місця дислокації, компетенція митниць (у тому числі регіональних), підлеглих їм митних установ (у тому числі спеціалізованих митних організацій), а також митних постів визначаються Держмитслужбою.
Регіональна митниця на території закріпленого за нею регіону в межах своєї компетенції здійснює митну справу та забезпечує комплексний контроль за додержанням законодавства України з питань митної справи, керівництво й координацію діяльності підпорядкованих їй митниць та спеціалізованих митних установ і організацій.
Митниця, як найбільш чисельна ланка митної системи є митним органом, що здійснює захист економічних інтересів України, безпосередньо забезпечує виконання законодавства України з питань митної справи та виконання інших завдань, покладених на митну службу України. Відповідно до Типового положення про митницю, затвердженого 26 березня 1998 р. наказом Держмитслужби, митниця підпорядкована регіональній митниці та Держмитслужбі або безпосередньо Держмитслужбі, є юридичною особою.
За місцезнаходженням митниці умовно можна поділити на прикордонні та внутрішні. Прикордонні митниці розташовані на митному кордоні, який, як правило, збігається з державним кордоном, вони взаємопов’язані із транспортними вузлами (аеропортами, залізничними станціями, портами, важливими автомобільними шляхами).
Митний контроль і митне оформлення товарів та інших предметів, переміщуваних через митний кордон України, також здійснюють митні пости. Митний пост не є самостійним структурним елементом митної системи і не має статусу юридичної особи. Він діє в зоні діяльності митниці, підлеглий їй, створюється та розміщається з урахуванням таких факторів, як наявність автомобільних і залізничних магістралей, авіаційних, морських і річкових портів, а також залежно від потреб зовнішньоекономічної діяльності. У зоні своєї діяльності митний пост практично виконує функції митниці.
Для забезпечення виконання завдань, покладених на митні органи, відповідно до МК України та законів України спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в галузі митної справи в межах повноважень в митній службі можуть створюватись експлуатаційні, транспортні, інформаційно-аналітичні, кінологічні спеціалізовані установи та освітні організації.
У митному праві існує поняття «митного режиму», яке набагато вужче та відрізняється від поняття правового режиму, але одночасно є складовою поняття «правового режиму». Митний режим – це сукупність норм, які регламентують порядок переміщення товарів через митний кордон речей, товарів та транспортних засобів. Необхідно підкреслити, що митний режим є найважливішою складовою митної справи. Саме митний режим обумовлює порядок переміщення товарів і транспортних засобів через митний кордон України.
Митні органи використовують процедури здійснення митного контролю та митного оформлення у відповідності із заявленим митним режимом транспортних засобів і товарів. Питання, пов'язані з використанням митного режиму, регулюються ДМСУ, що видає накази, затверджує положення та інструкції, а також надає роз'яснення по застосуванню процедур митного контролю і митного оформлення, порядку пропуску транспортних засобів і товарів згідно із заявленими митними режимами. Особа, яка декларує митному органу транспортні засоби і товари, самостійно визначає їхній митний режим відповідно до мети переміщення і на підставі документів, які надаються митному органу для здійснення митного контролю та митного оформлення.
Зміна митного режиму допускається за умови виконання всіх належних процедур щодо заявленого режиму, дотримання усіх умов чинного законодавства щодо тарифних і нетарифних засобів регулювання та надання митному органу для здійснення митного контролю і митного оформлення відповідних документів, які підтверджують заявлений режим.
Відповідно до мети переміщення товарів через митний кордон України запроваджено такі види митних режимів.
Імпорт — митний режим, відповідно до якого товари ввозяться на митну територію України для вільного обігу без обмеження терміну їх перебування на цій території та можуть використовуватися без будь-яких обмежень. Ввезення на митну територію України в режимі імпорту передбачає: подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови ввезення товарів на митну територію України; сплату митних платежів, якими обкладаються товари під час ввезення на митну територію України відповідно до законодавства України.
Реімпорт — митний режим, відповідно до якого товари, що походять з України та вивезені за межі митної території України згідно з митним режимом експорту, не пізніше за визначений термін ввозяться на митну територію України для вільного просування по цій території.
Товари можуть переміщуватися через митний кордон України у митному режимі реімпорту, якщо вони: походять з митної території України; ввозяться на митну територію України не пізніше, ніж через один рік після їх вивезення (експорту) за межі митної території України; не використовувалися за межами України з метою одержання прибутку; ввозяться у тому ж стані, в якому вони перебували на момент вивезення (експорту), крім змін внаслідок природного зношення або витрат за нормальних умов транспортування та зберігання, а також інших випадків, що визначаються Держмитслужбою.
Експорт — митний режим, відповідно до якого товари вивозяться за межі митної території України для вільного обігу без зобов'язання про їх повернення на цю територію та без встановлення умов їх використання за межами митної території України.
Вивезення товарів за межі митної території України в режимі експорту передбачає: подання митному органу документів, що засвідчують підстави та умови вивезення товарів за межі митної території України; сплату митних платежів, встановлених на експорт товарів; дотримання експортером вимог чинного законодавства щодо заходів нетарифного регулювання та інших обмежень.
Реекспорт — митний режим, відповідно до якого товари, що походять з інших країн, не пізніше за визначений термін з моменту їх ввезення на митну територію України вивозяться з цієї території в режимі експорту.
Транзит — митний режим, відповідно до якого товари і транспортні засоби переміщуються під митним контролем між двома митними органами або в межах зони діяльності одного митного органу без справляння податків, установлених на імпорт та експорт таких товарів, та без будь-якого використання таких товарів і транспортних засобів на митній території України.
Тимчасове ввезення (вивезення) -- митний режим, відповідно до якого товари можуть ввозитися на митну територію України чи вивозитися за межі митної території України з умовним повним звільненням від сплати податків на умовах, визначених МК, та обов'язковим наступним перевезенням цих товарів без будь-яких змін, крім природного зношення чи втрат за нормальних умов транспортування. Загальний строк тимчасового ввезення (вивезення) товарів становить один рік з дня ввезення на митну територію України (вивезення з митної території України). З урахуванням мети ввезення (вивезення) товарів та інших обставин строк, зазначений вище, може бути продовжений відповідним митним органом.
Митний склад — митний режим, відповідно до якого ввезені з-за меж митної території України товари зберігаються під митним контролем без справляння митних платежів за винятком митного збору за митне оформлення і без застосування до них заходів нетарифного регулювання та інших обмежень у період зберігання, а товари, що вивозяться за межі митної території України, зберігаються під митним контролем після митного оформлення митними органами до фактичного їх вивезення за межі митної території України.
У режим митного складу можуть поміщатися будь-які товари, за винятком товарів, заборонених до ввезення в Україну, вивезення з України та транзиту через територію України, а також товарів, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України.
Зберігання товарів у режимі митного складу забезпечується шляхом використання спеціально призначеного та обладнаного приміщення, резервуару, майданчика тощо - митного ліцензованого складу.
Митні ліцензійні склади залежно від кола осіб, які їх використовують, можуть бути: відкритого типу, тобто призначені для зберігання товарів, що належать будь-яким особам; закритого типу, тобто призначені для зберігання товарів, що належать власникам таких складів.
Спеціальна митна зона — митний режим, відповідно до якого до товарів, які ввозяться на території відповідних типів спеціальних (вільних економічних зон) з-за меж митної території України, а також до товарів, які вивозяться з територій зазначених зон за межі митної території України, не застосовуються заходи тарифного і нетарифного регулювання.
Спеціальними митними зонами є частини території України, на яких запроваджено митний режим спеціальної митної зони. Для цілей оподаткування товари, ввезені на території спеціальних митних зон, розглядаються як такі, що знаходяться за межами митної території України.
Магазин безмитної торгівлі — митний режим, відповідно до якого товари, а також супутні товарам роботи, не призначені для споживання на митній території України, знаходяться та реалізуються під митним контролем у пунктах пропуску на митному кордоні, відкритих для міжнародного сполучення, інших зонах митного контролю, визначених митними органами України, без справляння мита, податків, установлених на експорт та імпорт таких товарів та без застосування заходів нетарифного регулювання.
Товари, а також супутні товарам роботи, в режимі магазину безмитної торгівлі реалізуються лише у спеціальних торговельних закладах (магазинах безмитної торгівлі). Розташування магазинів безмитної торгівлі та умови реалізації в них товарів повинні виключати можливість безпосереднього ввезення цих товарів для споживання на митній території України.
Переробка на митній території України — митний режим, відповідно до якого ввезені на митну територію України товари, що походять з інших країн, піддаються у встановленому порядку переробці без застосування до них заходів нетарифного регулювання, за умови вивезення за межі митної території України продуктів переробки чи обробки відповідно до митного режиму експорту. Ввезення та переробка на митній території України товарів, що походять з інших країн, здійснюється з дозволу митного органу на основі положень МК та інших законодавчих актів України.
Переробка за межами митної території України — митний режим, відповідно до якого товари, що перебувають у вільному обігу на митній території України, вивозяться без застосування заходів тарифного та нетарифного регулювання з метою їх переробки, обробки чи ремонту за межами митної території України та наступного повернення в Україну. Вивезення товарів для переробки за межами митної території України здійснюється з дозволу митного органу.
Знищення або руйнування — митний режим, відповідно до якого товари, ввезені на митну територію України, знищуються під митним контролем чи приводяться у стан, який виключає їх використання, без справляння податків, установлених на імпорт, а також без застосування заходів нетарифного регулювання до товарів, що знищуються або руйнуються. Знищення або руйнування товарів допускається з письмового дозволу митного органу, який надається за наявності дозволів інших державних органів, що здійснюють відповідно до їхньої компетенції контроль під час переміщення товарів через митний кордон України. Такий дозвіл митним органом не видається, якщо знищення товарів може завдати істотної шкоди навколишньому природному середовищу, а також в інших випадках, що визначаються Держмитслужбою спільно з іншими державними органами, які здійснюють контроль під час переміщення товарів через митний кордон України. Знищення або руйнування товарів здійснюється за рахунок їх власника чи іншої заінтересованої особи.
Відмова на користь держави — митний режим, відповідно до якого власник відмовляється від товарів, що перебувають під митним контролем, без будь-яких умов на свою користь. У режимі відмови на користь держави на товари не нараховуються і не справляються митні платежі, а також не застосовуються заходи нетарифного регулювання. Кабінет Міністрів України визначає перелік товарів, що не можуть отримати митний режим відмови на користь держави.
Одним з важливіших завдань митних органів є організація та здійснення митного контролю. Згідно з п 15 ст. 1 МК України, під митним контролем пропонується розуміти сукупність заходів, що здійснюються митними органами в межах своєї компетенції з метою забезпечення дотримання норм МК України, законів та інших нормативно-правових актів з питань митної справи, міжнародних договорів України (згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України), укладених в установленому законом порядку, контроль за виконанням яких покладений на митні органи.
Митний контроль проводиться посадовими особами митних органів за правилами, обумовленими ст. 41 МК України шляхом: 1) перевірки документів і відомостей, необхідних для митних цілей; 2) митного огляду; 3) обліку товарів і транспортних засобів, що переміщуються через митний кордон; 4) усного опитування фізичних і посадових осіб; 5) перевірки системи звітності та обліку товарів, що переміщуються через митний кордон України, а також своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків та зборів, які, відповідно до законів, справляються при переміщенні товарів через митний кордон України; 6) огляду територій і приміщень складів тимчасового зберігання, митних ліцензійних складів, вільних складів, спеціальних митних зон, магазинів безмитної торгівлі та інших місць, де можуть перебувати товари і транспортні засоби, що підлягають митному контролю, або здійснюється діяльність, контроль за якою покладений на митні органи; 7) в інших формах, передбачених МК України та іншими законодавчими актами України з питань митної справи.
Митному контролю підлягають усі товари та транспортні засоби, які переміщуються через митний кордон України, за винятком випадків, передбачених МК України. Вони перебувають під митним контролем з моменту його початку і до його завершення відповідно до митного режиму. При ввозі митний контроль починається з моменту перетинання товарами і транспортними засобами митного кордону України і завершується в момент їхнього випуску; при вивозі – з моменту пред’явлення товарів і транспортних засобів для митного оформлення та їх декларування в установленому МК України порядку. При проведенні митного контролю можуть застосовуватися технічні засоби, які безпечні для життя та здоров'я людей, тварин і рослин і не заподіюють збитку товарам, транспортним засобам та особам. При цьому також не допускається заподіяння неправомірної шкоди особам, їхнім товарам і транспортним засобам.
4.Державне управління внутрішніми справами.
Сутність державного управління внутрішніми справами полягає у здійсненні організаційно-правових заходів, що забезпечують безпосередньо охорону прав та свобод громадян, а також громадський порядок та громадську безпеку. Громадський порядок – певна система відносин, належний порядок, що склався у суспільстві, який відповідає інтересам держави і всіх її громадян, а громадська безпека – це система відносин, яка складається у процесі запобігання та усунення загрози життю, здоров’ю та їх майну.
Державно-управлінська діяльність в сфері забезпечення громадського порядку та громадської безпеки регулюється Конституцією України, Законом України "Про міліцію"; Законом України "Про оперативно- розшукову діяльність "; Законом України "Про боротьбу з корупцією"; Законом України "Про пожежну безпеку" , Законом України «Про дорожній рух», Законом України «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», Законом України «Про відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури та суду», Законом України «Про внутрішні війська міністерства внутрішніх справ України», указами Президента України і постановами Кабінету Міністрів тощо.
До органів, що здійснюють державне управління внутрішніми справами (охороною громадського порядку та безпеки) можна віднести:
• Міністерство внутрішніх справ України та його підрозділи на місцях;
• Державний департамент з питань виконання покарань;
Центральне місце серед органів внутрішніх справ займає Міністерство внутрішніх справ (далі - МВС), правовий статус якого закріплюється в Положенні про Міністерство внутрішніх справ України від 17 жовтня 2000 р. МВС виконує наступні завдання:
? забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів;
? запобігання правопорушенням та їх припинення;
? охорона і забезпечення громадського порядку;
? виявлення і розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили;
? забезпечення безпеки дорожнього руху;
? захист власності від злочинних посягань;
? виконання кримінальних покарань і адміністративних стягнень;
? участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам,
? сприяння у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.
В основі структури Міністерства внутрішніх справ – Державний департамент автомобільної інспекції, Департамент роботи з персоналом, Департамент медичного забезпечення та реабілітації, Департамент ресурсного забезпечення МВС України. До складу структурних підрозділів Центрального апарату МВС України належать: Національне Центральне Бюро Інтерполу в Україні, Головне управління внутрішніх військ МВС, Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю, Державний науково-дослідний експертно-криміналістичний центр, Центр громадських зв'язків МВС України.
Особливу роль відіграє така складова Міністерства внутрішніх справ як міліція, яка є державним озброєним органом виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права, свободи громадян, власність, довкілля, інтереси суспільства та держави від противоправних посягань. Ії правовий статус визначається Законом України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію».
Основні завдання, що стоять перед міліцією, такі: забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав і свобод, законних інтересів; запобігання правопорушенням та їх припинення; охорона й забезпечення громадського порядку; виявлення та розкриття злочинів, розшук осіб, які їх вчинили; забезпечення дорожнього руху; захист власності від злочинних посягань; участь у наданні соціальної та правової допомоги громадянам; сприяння в межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов'язків.
Служби міліції: впроваджують у життя правила паспортної і дозвільної систем; забезпечують безпеку дорожнього руху в містах та інших населених пунктах, на автомобільних шляхах; здійснюють нагляд за технічним станом автомототранспорту; забезпечують порядок у період надзвичайних обставин (аваріях і катастрофах, стихійного лиха, епідеміях, епізоотіях), під час проведення різних масових заходів і заходів цивільної оборони.
Міліція є єдиною системою органів, яка входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції.
Адміністративну діяльність міліції регламентують норми адміністративного права, й полягає вона в організації і практичному провадженні заходів щодо охорони правопорядку. Здійснюють її служби й підрозділи міліції громадської безпеки, а саме: патрульно-постова служба, служба дільничних інспекторів, підрозділів, що організовують роботу спеціальних установ (приймальників-розподільників), Державтоінспекція, відділи дозвільної системи та ін.
Оперативно-розшукову діяльність міліції регулюють норми різних галузей права: адміністративного, кримінального, кримінально-процесуального тощо. Цю діяльність здійснюють оперативні підрозділи органів внутрішніх справ: кримінальна та спеціальна міліція, спеціальні підрозділи по боротьбі з організованою злочинністю, підрозділами Державтоінспекції.
Кримінально-процесуальну діяльність міліції регулює кримінально-процесуальне законодавство, здійснюють її різні служби й підрозділи кримінальної міліції та міліції громадської безпеки. Предмет цієї діяльності - провадження дізнання в кримінальних справах.
Профілактичну діяльність міліції здійснюють всі служби міліції і регулюють закони та відомчі нормативні акти, що регламентують діяльність міліції і насамперед служб і підрозділів кримінальної міліції та міліції громадської безпеки.
Міліція України складається з підрозділів:
? кримінальної міліції;
? міліції громадської безпеки;
? місцевої міліції;
? транспортної міліції;
? Державної автомобільної інспекції;
? міліції охорони;
? судової міліції;
? спеціальної міліції.
До кримінальної міліції належать служби карного розшуку, щодо боротьби з організованою злочинністю, кримінального пошуку, боротьби з економічною злочинністю, слідчої роботи і дізнання.
Міліцією громадської безпеки є служби охорони громадського порядку (патрульно-постової служби міліції, приймальники-роз-подільники для затриманих за бродяжництво, медичні витверезники, приймальники-розподільники для неповнолітніх, охорони, утримання і конвоювання затриманих та взятих під варту осіб, спец-приймальники, підрозділи міліції швидкого реагування «Беркут»), паспортної, реєстраційної та міграційної роботи, дозвільної системи, дільничних інспекторів міліції, забезпечення карантинних і ветеринарно-санітарних заходів при проведенні боротьби з епізоотією.
Місцева міліція утворюється за рішенням органів місцевого самоврядування на підставі подання місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів рад, погодженого з МВС.
Завданням місцевої міліції є забезпечення захисту життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів громадян та охорони громадського порядку на відповідній території. До складу місцевої міліції входять підрозділи дорожньо-патрульної служби, патрульно-постової служби, служби дільничних інспекторів міліції, а також приймальники-розподільники для неповнолітніх, затриманих за бродяжництво, спеціальні приймальники для осіб, підданих адміністративному арешту.
До транспортної міліції належать відповідні підрозділи, які забезпечують охорону громадського порядку і боротьбу із злочинністю на залізничному, водному та повітряному транспорті.
Державна автомобільна інспекція у напрямі забезпечення безпеки дорожнього руху має сукупність підрозділів дорожньо-патрульної служби, дорожнього нагляду, реєстраційно-екзаменаційної роботи, технічного нагляду, розшуку транспортних засобів, пропаганди і агітації з безпеки руху.
Міліція охорони складається з підрозділів, які забезпечують на договірних засадах охорону усіх видів власності, об'єктів майна та вантажів, фізичних осіб, грошових коштів (управління, відділи охорони при територіальних органах внутрішніх справ, які мають у своєму складі окремі дивізіони, роти, взводи, спеціальні підрозділи міліції охорони «Титан»).
На спецпідрозділи судової міліції покладається виконання таких обов'язків: забезпечення згідно із законом підтримання порядку в суді, припинення проявів неповаги до суду, а також охорону приміщень суду, виконання функцій щодо державного захисту суддів, працівників суду, забезпечення безпеки учасників судового процесу, заходів безпеки при розгляді судових справ у всіх інстанціях, працівників правоохоронних органів, інших органів, які здійснюють правозастосовчі або правоохоронні функції, членів їх сімей і близьких родичів; вжиття необхідних заходів для забезпечення безпеки судді, членів його сім'ї, збереження їх майна, якщо від судді надійде відповідна заява; забезпечення безпеки при надходженні заяви учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, звернення керівника відповідного державного органу, охорони приміщень і територій установ судових експертиз Міністерства юстиції України і Міністерства охорони здоров'я України, а також режиму утримання осіб, які перебувають під вартою і направлені на судово-психіатричну експертизу; здійснення оперативно-розшукової діяльності з метою отримання оперативної та іншої інформації про наявність загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб; вивчення рішень (постанов) про застосування спеціальних заходів безпеки осіб, узятих під захист, та деяких інших.
До спеціальної міліції належать підрозділи внутрішніх справ на закритих об'єктах (наприклад, підприємства з особливим режимом функціонування). Для забезпечення громадського порядку на об'єктах і територіях, які мають особливе народногосподарське значення або постраждали від стихійного лиха, екологічного забруднення, катастрофи, Міністерством внутрішніх справ України з дозволу Кабінету Міністрів України можуть створюватись спеціальні підрозділи міліції.
Певне самостійне місце займає система органів і установ виконання покарань, що складається з Державного департаменту з питань виконання покарань, його територіальних органів; установ виконання покарань, слідчих ізоляторів, воєнізованих формувань, кримінально-виконавчих інспекцій, підприємств, установ та організацій. Центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом , який безпосередньо реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань є Державний департаменту з питань виконання покарань, до основних завдань якого належить:
? здійснення єдиної державної політики у сфері виконання кримінальних покарань;
? розроблення рекомендацій щодо організації тримання осіб, взятих під варту, забезпечення виконання вироків суду і застосування передбачених законом засобів виправлення і перевиховання засуджених;
? здійснення контролю за виконанням вироків суду за окремими видами додаткових покарань;
? забезпечення примусового лікування засуджених, хворих на алкоголізм та наркоманію;
? забезпечення додержання вимог законодавства в органах і установах виконання покарань, запобігання злочинам, дисциплінарним проступкам з боку засуджених до позбавлення волі та щодо них, їх припинення та виявлення і розкриття злочинів, вчинених в органах і установах виконання покарань, проведення дізнання у справах про ці злочини, здійснення оперативно-розшукової діяльності;
? керівництво органами і установами виконання покарань, організація виробничо-господарської діяльності з наданням засудженим роботи, забезпечення їх професійної підготовки та загальноосвітнього навчання;
? правовий і соціальний захист осіб рядового і начальницького складу, працівників кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей; удосконалення роботи з кадрами, їх професійної підготовки.
5. Адміністративно-правове регулювання в сфері юстиції.
Основною метою державного управління в галузі юстиції є забезпечення законності, організація захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, а також держави. До об’єктів державного впливу у галузі юстиції слід віднести систему судових установ, державного та приватного нотаріату, адвокатури, органів реєстрації громадянського стану, судово-експертні установи, органи виконавчої служби, систему правової освіти населення тощо. Адміністративно-правове регулювання в сфері юстиції здійснюється на підставі таких нормативно-правових актів, як: Закон України «Про нотаріат», Закон України «Про адвокатуру», Закон України «Про державну судову адміністрацію», Закон України «Про органи реєстрації актів громадянського стану», Закон України «Про державну виконавчу службу», Закон України «Про службу громадянства та реєстрацію фізичних осіб», Постанова Кабінету Міністрів України «Про систему органів юстиції», Указ Президента України «Про затвердження Положення про Міністерство юстиції України», Указ Президента «Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств, інших органів виконавчої влади, органів господарського управління, що зачіпають права, свободи, законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер» тощо.
Система органів юстиції :
? Міністерство юстиції України
? Головне управління юстиції в АРК, обласні, Київське та Севастопольське міські управління юстиції
? Районні управляння юстиції, районні у містах управління юстиції, міські управління юстиції
Завданнями Міністерства юстиції України є:
? підготовка пропозицій щодо проведення в Україні правової реформи, сприяння розвитку правової науки;
? забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина у визначеній сфері; підготовка пропозицій щодо вдосконалення законодавства, його систематизація, розроблення проектів нормативно-правових актів та міжнародних договорів України з правових питань,
? проведення правової експертизи проектів нормативно-правових актів,
? державна реєстрація нормативно-правових актів,
? ведення Єдиного державного реєстру таких актів;
? планування за пропозиціями інших центральних органів виконавчої влади законопроектної роботи та роботи з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу,
? координація нормотворчої діяльності центральних органів виконавчої влади та контроль за такою діяльністю;
? забезпечення реалізації державної правової політики, державної політики з питань міжнаціональних відносин;
? організація роботи нотаріату та органів реєстрації актів громадянського стану;
? розвиток правової інформатизації,
? формування в громадян правового світогляду;
? здійснення міжнародно-правового співробітництва.
Розглянемо окремі напрямки управлінської діяльності Міністерства юстиції України. Так, завданням державної виконавчої служби є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом. Державна виконавча служба входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб (далі - рішень) відповідно до законів України. Департамент державної виконавчої служби є урядовим органом державного управління, який діє у складі Міністерства юстиції України, на яке покладається реалізація єдиної державної політики у сфері примусового виконання рішень. Департамент державної виконавчої служби здійснює керівництво органами державної виконавчої служби та контроль за їх діяльністю, добір кадрів, методичне керівництво діяльністю державних виконавців, підвищення їх професійного рівня, фінансове і матеріально-технічне забезпечення органів державної виконавчої служби, розглядає скарги на дії державних виконавців, організовує виконання рішень відповідно до закону, надає роз'яснення та рекомендації щодо виконання державними виконавцями рішень у порядку, встановленому законом. До складу Департаменту державної виконавчої служби входять:
• державна виконавча служба Автономної Республіки Крим, областей та міст Києва і Севастополя;
• державна виконавча служба у районах, містах (містах обласного значення), районах у містах.
Виконання рішень, перелік яких встановлено законом, покладається на державних виконавців.
Наступним напрямком діяльності Міністерства юстиції є управлінська діяльність щодо системи реєстрації актів цивільного стану громадян. Яке безпосередньо здійснюється Управлінням у справах цивільного стану громадян, основними завданнями якого є забезпечення виконання покладених на Міністерство юстиції України завдань щодо організації роботи органів реєстрації актів цивільного стану, розвитку системи юридичних послуг.
Акти громадянського стану - це засвідчені державою факти народження, смерті, одруження, розірвання шлюбу, встановлення батьківства, переміни прізвища, імені, по батькові. Вони є юридичними фактами, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення відповідних прав та обов'язків. Акти громадянського стану підлягають обов'язковій реєстрації в органах реєстрації актів громадянського стану. Завданнями органів реєстрації актів громадянського стану є: забезпечення повної, своєчасної і правильної реєстрації актів громадянського стану; внесення до актових записів необхідних змін, доповнень та виправлень; поновлення втрачених та анулювання повторно складених актових записів; видача громадянам свідоцтв про реєстрацію; збереження архівного фонду. Систему органів реєстрації актів громадянського стану складають:
? відділи реєстрації актів громадянського стану Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласних, Київського та Севастопольського міських, районних, районних у містах, міських (міст обласного значення) управлінь юстиції;
? виконавчі органи сільських, селищних, міських (крім міст обласного значення) рад Важливою ділянкою роботи Міністерства юстиції України є забезпечення діяльності органів нотаріату та реєстрація адвокатських об'єднань.
Нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Правові засади організації і діяльності нотаріальної служби закріплено законом України від 2 вересня 1993 р., згідно з яким вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.
Головними завданнями нотаріату є: захист прав і законних інтересів громадян, юридичних осіб, власності та держави шляхом здійснення різноманітних нотаріальних дій; попередження окремих правопорушень, зміцнення законності.
Державні нотаріуси нотаріальних контор вчиняють такі нотаріальні дії: посвідчують угоди (договори, заповіти, доручення, шлюбні контракти та ін.); вживають заходів щодо охорони спадкового майна; видають свідоцтва про право на спадщину; про право власності на частку в спільному майні подружжя; видають свідоцтва про придбання житлових будинків з прилюдних торгів та про придбання нерухомого майна, яке було предметом іпотеки; видають дублікати документів, що зберігаються у справах нотаріальної контори; накладають заборону відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; засвідчують вірність копій документів і виписок з них, справжність підпису на документах, вірність перекладу документів з однієї мови на іншу; посвідчують факт, що громадянин є живим, перебуває в певному місці, тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці, час пред'явлення документів; приймають у депозит грошові суми та цінні папери; вчиняють виконавчі написи, протести векселів; пред'являють чеки до платежу і посвідчується не оплату чеків; вчиняють морські протести; приймають на зберігання документи.
Законодавством України на державних нотаріусів може бути покладено вчинення й інших нотаріальних дій.
Державні нотаріуси мають право надавати додаткові послуги правового характеру, які не пов'язані із вчинюваними нотаріальними діями (надалі - правова допомога), а також надавати послуги технічного характеру.
Правова допомога надається шляхом роз'яснень з питань чинного законодавства, консультацій правового характеру, усних та письмових довідок із законодавства, складання заяв, проектів правочинів та інших документів, а також надання консультацій та послуг з нарахування доходів (прибутків) при посвідченні договорів купівлі-продажу, міни нерухомого та рухомого майна.
Організаційне забезпечення та методологічне керівництво роботою державних нотаріусів щодо надання ними правової допомоги та послуг технічного характеру здійснюється Міністерством юстиції України та його органами на місцях.
Приватний нотаріус вчиняє нотаріальні дії, передбачені ст. 34 Закону України «Про нотаріат», за винятком: накладання і зняття заборони відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна; видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного із подружжя; свідоцтва про право на спадщину; вжиття заходів до охорони спадкового майна; посвідчення договорів довічного утримання; засвідчення справжності підпису на документах, призначених для дії за кордоном, та посвідчення доручень для цієї мети, а також засвідчення справжності підпису батьків або опікуна (піклувальника) на згоді про усиновлення дитини.
У населених пунктах, де немає державних нотаріусів, посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів вчиняють такі нотаріальні дії: вживають заходів щодо охорони спадкового майна; накладають та знімають заборону відчуження житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна. Крім вищезазначених дій, ці посадові особи також: посвідчують заповіти і доручення; засвідчують вірність копій документів і виписок з них, справжність підпису на документах.
Посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських рад народних депутатів не мають права оформляти документи, призначені для дії за кордоном.
Уповноважені посадові особи консульських установ України, що розташовані за кордоном, відповідно до закону України «Про нотаріат», Консульського статуту та інших актів здійснюють такі нотаріальні дії: посвідчують угоди (договори, заповіти, доручення тощо), крім іпотечних договорів, угод про відчуження та заставу житлових будинків, квартир, дач, садових будинків, гаражів, земельних ділянок, іншого нерухомого майна, що знаходиться в Україні; вживають заходів щодо охорони спадкового майна; видають свідоцтва про право на спадщину, свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя; засвідчують вірність копій документів і виписок з них, справжність підпису на документах, вірність перекладу документів з однієї мови на іншу; посвідчують факт, що громадянин є живим, факт знаходження громадянина в певному місці, тотожність громадянина з особою, зображеною на фотокартці; приймають у депозит грошові суми і цінні папери, приймають на зберігання документи; вчиняють виконавчі написи та морські протести.
Законодавством України можуть бути передбачені й інші дії, що вчиняються консульськими установами України.
Державні нотаріальні контори організаційно входять у систему Міністерства юстиції, що здійснює керівництво їх діяльністю. Органи юстиції призначають на посаду, переміщають і звільняють з посад державних нотаріусів, заохочують їх, накладають на них дисциплінарні стягнення, здійснюють регулярний контроль за дотриманням чинного законодавства, правил нотаріального діловодства, за виконанням нотаріусами професійних обов'язків.
Класифікацію повноважень, якими наділені Міністерство юстиції та відповідні управління юстиції щодо реалізації функцій управління нотаріатом розподіляють на наступні групи:
? повноваження, які становлять організаційну групу (керівництво державними нотаріальними конторами, забезпечення допуску до професії, а саме організація стажування осіб, що мають намір зайнятися нотаріальною діяльністю, проведення кваліфікаційних іспитів, видачі та анулювання свідоцтв про право на заняття нотаріальною діяльністю, реєстраційних посвідчень приватних нотаріусів, встановлення вимог щодо робочого місця приватного нотаріуса, визначення нотаріальних округів, квотування посад приватних нотаріусів, тощо),
? по-друге, це повноваження щодо здійснення нормативних функцій (видання різноманітних наказів, інструкцій, правил та інших правових актів, що стосуються нотаріальної діяльності),
? по-третє, повноваження щодо здійснення методичних функції (узагальнення нотаріальної практики, проведення методичних семінарів, нарад, здійснення відповідної видавничої діяльності, тощо),
? по-четверте, повноваження в галузі контролю (зокрема це контроль за виконанням професійних обов’язків та контроль за дотриманням правил нотаріального діловодства).
Відповідно до Конституції України (ст. 59) кожен має право на правову допомогу. Особливе місце серед інституцій, що забезпечують реалізацію цього права, посідає адвокатура, яка покликана на професійному рівні виконувати важливі завдання щодо надання правової допомоги громадянам, підприємствам, установам, організаціям, громадським об'єднанням.
Адвокатура - це добровільне професійне громадське об'єднання, яке покликане сприяти захисту прав, свобод та представляти законні інтереси громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, надавати їм іншу юридичну допомогу.
Відповідно до Закону України від 19 грудня 1992 р. «Про адвокатуру» юридична допомога адвокатами здійснюється шляхом: надання консультацій, роз'яснень, довідок, рекомендацій, порад з правових питань; складання документів юридичного характеру (позови, скарги й ін.); представництва в судах загальної юрисдикції з цивільних, адміністративних та кримінальних справ; юридичного обслуговування підприємств, установ, організацій, окремих громадян на підставах складених окремих договорів.
Законом України «Про адвокатуру» встановлено, що адвокат надає правові послуги індивідуально або об'єднавшись з іншими адвокатами у адвокатські колегії, фірми, об'єднання.
Вищим органом колегії адвокатів є загальні збори чи конференція членів колегії, що обирають президію колегії адвокатів, ревізійну комісію; встановлюють чисельний склад, штати колегії; заслуховують і затверджують звіти про діяльність президії і ревізійної комісії колегії; розглядають скарги на постанови президії колегії і т. д.
З огляду на те, що адвокатура - це громадська організація, яка діє на засадах самоврядування і самостійно вирішує всі свої питання, її взаємовідносини з Міністерством юстиції та його органами будуються в основному на засадах співробітництва.
Водночас органи юстиції здійснюють організуючий вплив на адвокатську діяльність: Міністерство юстиції реєструє адвокатські колегії, фірми та об'єднання, узагальнює статистичну звітність про адвокатську діяльність, фінансує оплату праці адвокатів за рахунок держави у разі участі адвоката в кримінальній справі за призначенням та при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги; Головне управління юстиції в АРК, управління юстиції областей, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій формують кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури і здійснюють організаційне забезпечення їх діяльності. Названі комісії, до складу яких входять представники органів юстиції, беруть участь у визначенні рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю та вирішують питання про дисциплінарну відповідальність адвокатів.
Забезпечення виконання покладених на Міністерство юстиції України завдань щодо розвитку системи нотаріальних послуг, організації роботи органів нотаріату та адвокатських об'єднань покладено на Департамент нотаріату та реєстрації адвокатських об’єднань.
Значною є діяльність Міністерства юстиції в галузі правової роботи та освіти. Відповідно основними завданнями Управління координації правової роботи та правової освіти є:
? здійснення методичного керівництва правовою роботою у міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади;
? координація діяльності центральних і місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ та організацій щодо правової освіти населення, здійснення методичного забезпечення цієї освіти, формування у громадян правового світогляду, вивчення стану правового інформування у навчальних закладах, на підприємствах, установах та організаціях, надання їм необхідної допомоги;
? підготовка проектів нормативно-правових актів з питань, що віднесені до компетенції Управління;
? участь у розробці пропозицій, спрямованих на реалізацію державної правової політики та здійснення в Україні правової реформи.
Державний вплив на формування та функціонування системи юстиції, здійснюється також таким органом як Вища рада юстиції. На Вищу раду юстиції покладено вирішення низки питань, які стосуються функціонування не тільки судової, а й прокурорської систем. До її відання належать: внесення подань про призначення на посади суддів та звільнення їх з посад, розгляд справ про порушення суддями вимог щодо несумісності. Вища рада юстиції не прагне до будь-якого контролю за судовою системою та здійсненням правосуддя. Основне її завдання — це формування високопрофесійного суддівського корпусу із висококваліфікованих правознавців, здатних неухильно дотримуватись законів, сумлінно та неупереджено здійснювати правосуддя.
Вища рада юстиції формується трьома гілками влади – законодавчою, виконавчою і судовою, а також прокурорською системою та інститутами громадського суспільства – адвокатурою, навчальними та науковими юридичними колами. Відповідно до Конституції України Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з'їзд суддів України, з'їзд адвокатів України, з'їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, всеукраїнська конференція працівників прокуратури - двох членів Вищої ради юстиції. До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України Роботу Вищої ради юстиції координує Голова Вищої ради юстиції, а в разі його відсутності - заступник Голови Вищої ради юстиції. Голова, заступник Голови, секретарі секцій Вищої ради юстиції працюють на постійній основі. Голова Вищої ради юстиції обирається з членів Вищої ради юстиції на три роки, без права переобрання, на першому засіданні Вищої ради юстиції таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів з будь-якою кількістю кандидатур, запропонованих членами Вищої ради юстиції.
У Вищій раді юстиції створені наступні секції: з питань підготовки подань для призначення суддів уперше та звільнення їх з посад; дисциплінарна секція для здійснення дисциплінарного провадження, розгляду скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності і прийняття рішення про порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності.
Щодо судової системи слід розглянути і організаційні функції Державної судової адміністрації, яка:
- забезпечує належні умови діяльності судів загальної юрисдикції, кваліфікаційних комісій суддів, органів суддівського самоврядування, Академії суддів України;
- вивчає практику організації діяльності судів, розробляє і вносить у встановленому порядку пропозиції щодо її вдосконалення;
- вивчає кадрові питання апарату судів, прогнозує необхідну потребу у спеціалістах, здійснює через Міністерство юстиції України та інші органи замовлення на підготовку відповідних спеціалістів;
- веде статистичний і персональний облік даних про кадри судів, готує матеріали щодо призначення, обрання та звільнення суддів;
- забезпечує необхідні умови для підвищення кваліфікації суддів і працівників апарату судів, створює систему підвищення кваліфікації;
- організовує проходження навчальної практики в судових установах і розробляє відповідні програми;
- організовує роботу по веденню судової статистики, діловодства та архіву;
- контролює стан діловодства в судах загальної юрисдикції.
Ключові терміни:
Адміністративно-політична сфера, оборона, національна безпека, громадський порядок, громадська безпека, державна таємниця, внутрішні справи, адміністративний режим, дипломатична служба, дипломатичне представництво, консульська установа, місія, міграція, надзвичайна ситуація, юстиція, закордонні справи.
Питання для самоконтролю
1. Особливості адміністративно-правового регулювання у галузі оборони в Україні.
2. Специфіка адміністративно-правового регулювання у сфері національної безпеки в Україні.
3. Повноваження і структура Ради національної безпеки і оборони України.
4. Роль і значення Служби безпеки України в адміністративно-правовому регулюванні в адміністративно-політичній сфері в Україні.
5. Адміністративно-правове регулювання у сфері зовнішніх відносин.
6. Організаційна структура Міністерства внутрішніх справ України.
7. Митні та прикордонні органи в адміністративно-правовому регулюванні адміністративно-політичної сфери України.
8. Адміністративно-правове регулювання у галузі охорони громадського порядку та громадської безпеки в Україні.
9. Юстиція як об'єкт адміністративно-правового регулювання в Україні.
10. Організаційна структура та повноваження Міністерства юстиції України.
Тести-тренінги:
1. Головою Ради національної безпеки і оборони України є:
А) Президент України
Б) Голова Верховної Ради України
В)Секретар Ради національної безпеки і оборони України
Г) Прем'єр-міністр України
2. Міністра оборони України призначає і звільняє в установленому порядку:
А) Рада національної безпеки та оборони
Б) Коаліційна більшість депутатів Верховної Ради України
В) Президент України
3. Організаційна структура Служби безпеки України визначається :
А) Президентом України за згоди Верховної Ради України
Б) Президентом України
В) Прем'єр-міністром України
Г) Головою Служби безпеки України
4. Систему органів дипломатичної служби складають:
А) Міністерство закордонних справ України, представництва Міністерства закордонних справ України на території України, закордонні дипломатичні установи України.
Б) Міністерство закордонних справ України, Дипломатична академiя при МЗС, посольства, постiйнi представництва i мiсiї, генеральні консульства, представництва МЗС у регiонах.
В) Міністерство закордонних справ України, закордонні дипломатичні установи України, митні органи
5. Діяльність Державної митної служби України координується та спрямовується:
А) РНБОУ Б)Президентом України В)Кабінетом Міністрів України
Г) Головою Державної митної служби України
6. Правовий статус міліції визначено:
А)Законом України "Про міліцію"
Б) Законом України "Про міліцейську діяльність"
В) Положенням про Міністерство внутрішніх справ України
7. Центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який безпосередньо реалізує державну політику у сфері виконання кримінальних покарань є:
А) Державний департамент з питань виконання покарань
Б) Державний департамент з питань виконання покарань як структурний підрозділ Міністерства внутрішніх справ України
В) Міністерство внутрішніх справ України
8. До об’єктів державного впливу у галузі юстиції слід віднести:
А) систему судових установ, державного та приватного нотаріату,
адвокатури, органів реєстрації громадянського стану, судово-експертні установи, органи виконавчої служби, систему правової освіти населення
Б) систему державного та приватного нотаріату, адвокатури, органів реєстрації громадянського стану, органи виконавчої служби, систему правової освіти населення, прокуратуру
В) систему судових установ, судово-експертні установи, органи виконавчої служби
9. Свідоцтво про право на заняття нотаріальною діяльністю видає:
А) Українська нотаріальна палата
Б) Вища кваліфікаційна комісія нотаріату
В)Міністерство юстиції України
Г) Обласні управління юстиції
10. Вища рада юстиції формується:
А) Верховною Радою України, Президентом України та з'їздом суддів України
Б) Верховною Радою України, Президентом України, з'їздом суддів України, з'їздом адвокатів України, з'їздом представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ, всеукраїнською конференцією працівників прокуратури
В) Коаліційною більшістю Верховної Ради України
Завдання на перерахування:
– галузі, які належать до адміністративно-політичної сфери;
– принципи забезпечення національної безпеки України;
– завдання Ради національної безпеки і оборони України
– завдання української армії та флоту;
– повноваження Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від Чорнобильської катастрофи;
– завдання Державного комітету з матеріального резерву України;
– основні функції Державної прикордонної служби України;
– повноваження Служби безпеки України;
– завдання Міністерства закордонних справ України;
– система органів дипломатичної служби України;
– основні завдання Державної митної служби України;
– основні завдання Державного комітету України з питань національностей та міграції;
– завдання Міністерства внутрішніх справ України;
– елементи організаційної структури Міністерства внутрішніх справ України;
– основні завдання Державного департаменту України з питань виконання покарань;
– об'єкт державного впливу у галузі юстиції;
– завдання Міністерства юстиції України;
– функції Державної судової адміністрації України.
Завдання на порівняння:
– завдання дипломатичного представництва та консульської установи;
– оборона і національна безпека;
– державна таємниця і комерційну таємниця;
– державна таємниця і конфіденційна інформація;
– громадський порядок і громадська безпека;
– діяльність державних нотаріальних контор і приватних нотаріусів як предмет адміністративно-правового регулювання;
– завдання і функції Міністерства юстиції України;
– прикордонний режим та режим державного кордону;
– види правоохоронної адміністративної діяльності органів внутрішніх справ України.
Продовжить думку:
1. Систему органів управління у сфері забезпечення обороноздатності країни та державної безпеки становлять ...
2. Рада національної безпеки і оборони України виконує такі завдання...
3. Верховним Головнокомандуючим Збройних Сил України є ...
4. Безпосереднє керівництво Збройними Силами України в мирний час здійснює ...
5. Охорона закордонних дипломатичних установ України – це одна з функцій ...
6. Державна таємниця – це ...
7. Міністерство зовнішніх справ України – це ...
8. Для дипломатичних представників, які працюють в закордонних дипломатичних установах України, встановлюються такі посади ...
9. Громадська безпека – це ...
10. Державна судова адміністрація України покликана ...
Задачі
Завдання 1.
За рішенням голови обласної адміністрації на території області було введено надзвичайний стан та створені надзвичайні комісії. Такий захід було зумовлено складними погодними умовами. Чи правомірне зазначене рішення? Кому і в яких випадках надано право введення надзвичайного стану? Обґрунтуйте відповідь, посилаючись на норми чинного законодавства.
Завдання 2.
Громадянин А., який досягнув призовного віку, звернувся до юридичної консультації з проханням надати інформацію про підстави та порядок проходження альтернативної військової служби. Надайте розгорнуту юридичну консультацію, спираючись на чинне законодавство.
< Попередня Наступна >