Радник

---

§ 1. Загальна характеристика охорони здоров'я як об'єкта адміністративно-правового регулювання

Важливість сфери охорони здоров'я у житті кожної держави неможливо перебільшити У даний час сфера охорони здоров'я виконує покладені на неї функції насамперед за рахунок фінансу­вання і належного державного регулювання В основі останнього лежить нормативно-правова база, що визначає правове положен­ня органів, установ і посадових осіб у сфері охорони здоров'я Саме за рахунок управління система організації медичної допо­моги набуває стрункості й ефективності, що сприяє якнайповні­шій реалізації покладених завдань Слід зазначити, що на почат­ку періоду демократичних перетворень, від 1991 р, в Україні стала помітною тенденція до зниження ролі і значення державного управління в охороні здоров'я громадян Ейфорія свободи вияви­лась і у сфері медичної діяльності Поява разом із державними й комунальними приватних лікувальних установ, добровільного медичного страхування сприяли формуванню думки про непотріб­ність управлінських структур Думалось, що, за аналогією з ін­шими сферами життя, ринок у медицині здатний ефективно управляти наданням медичної допомоги і вирішувати проблеми Але реальні події показали, що таке становище не є оптималь­ним Вплив держави, що реалізовується за допомоги органів управління охороною здоров'я, є необхідною умовою функціону­вання медицини в країні Для здійснення державного управління у сфері охорони здоров'я громадян використовуються правові, адміністративні, економічні, соціально-психологічні методи

Охорона здоров'я - це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологіч­них функцій, оптимальної працездатності та соціальної актив­ност

і людини за максимальної біологічно можливої індиві­дуальної тривалості життя.

Основними принципами охорони здоров'я в Україні є:

- визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльнос­ті суспільства і держави, одним із головних чинників виживання і розвитку народу України;

- дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних із ними державних гарантій;

- гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загаль­нолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш вразливих верств населення;

- рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

- відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, мате­ріально-технічна і фінансова забезпеченість; орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень зі світовим досвідом у галузі охорони здо­ров'я;

-       попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

- багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонопо­лізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

- децентралізація державного управління, розвиток самовряду­вання закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі (Основи законодавства України про охорону здоров я від 19 листопада 1992 р. № 2801-XII).

Реалізація на практиці зазначених принципів залежить від ба­гатьох складових, проте основна роль у забезпеченні їх належить державі, державному регулюванню у сфері охорони здоров'я гро­мадян.

Обставинами, що свідчать про необхідність адміністратив­но-правового (державного) регулювання у сфері охорони здоров'я, с такі.

1 Наявність суттєвих демографічних проблем в Україні На жаль, необхідно констатувати, що останніми роками спостері­гається негативна демографічна тенденція, що проявляється у зменшенні кількості населення держави Статистичні дані Дер­жавного комітету статистики України свідчать про те, що кіль­кість наявного населення нашої держави неухильно скорочуєть­ся на кінець 1990 р населення України складало 51 944 тис осіб, а на кінець 2005 р - 46 929 тис осіб У 2006 р негативна тенден­ція збереглася - станом на 1 листопада 2006 р населення України складало 46 688 тис осіб Водночас, рівень природного руху на­селення свідчить про те, що на кінець 1990 р кількість народже­них (з розрахунку на 1000 населення) складала 12,6, а кількість померлих дорівнювала 12,1 Тобто, спостерігалась позитивна динаміка приросту населення А на кінець 2005 р ці ж показники були такими 9,0 - народжені та 16,6 - померлі на 1000 насе­лення

2 Охорона здоров'я є фактором забезпечення національної без­пеки Підтвердження сказаному - те, що чинне законодавство (За­кон України від 19 червня 2003 р № 964-IV «Про основи національ­ної безпеки України») серед загроз національним інтересам і національній безпеці України окремо вирізняє кризу системи охо­рони здоров'я і соціального захисту населення та, як наслідок, не­безпечне погіршення стану здоров'я населення, поширення нарко­мани, алкоголізму, соціальних хвороб Справді, нездорова нація не має шансів на успішний розвиток на прогрес Керуючись цим, держава має змогу і повинна здійснювати адміністративно-правове регулювання у сфері охорони здоров'я

3 Відсутність стандартів надання медичної допомоги відносно значної кількості захворювань Йдеться про те, що досить складно проводити експертизу якості надання медичної допомоги у тому разі, коли відсутні стандарти (зразки, орієнтири) лікування того чи іншого захворювання Робота над вирішенням цього питання ве­деться Міністерством охорони здоров'я України, проте вона - далека від завершальних стадій Звідси і складнощі стосовно державного регулювання системою охорони здоров'я взагалі

4 Значна кількість лікарів у державі за малої доступності медичної допомоги в сільській місцевості  Парадоксальність ситуації зводиться до того, що, за офіційними даними Державного комітету статистики України, кількість лікарів усіх спеціальностей станом на кінець 2005 р. складала 224 тис, що дорівнює 47,9 лікаря на 10 000 населення. Характерно, що у США цей показник становить 27, у Японії - 20, а у Канаді - 19 лікарів на 10 000 населення. Вод­ночас, у нашій державі є суттєві проблеми із можливістю забезпе­чення медичною допомогою жителів сіл. Йдеться про те, що від­сутність розподілу випускників медичних навчальних закладів, поєднана з проблемами соціально-побутового забезпечення меди­ків, що працюють у сільській місцевості, призвела до такої ситуа­ції, що потребує значних зусиль, насамперед держави, для її подо­лання.

5. Конституційно визначено безоплатність медичної допомоги, поєднану з реальною картиною, що свідчить про значну частину послуг у сфері медицини, за які особа повинна платити зі своїх коштів. Справді, ст. 49 Конституції Україна проголосила, що ко­жен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінан­суванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуго­вування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно. Звідси не випадковим є звернення частини народних депутатів до Конституційного Суду України з метою офіційного тлумачення положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охоро­ни здоров'я медична допомога надається безоплатно». Рішення Конституційного Суду свідчить про наступне.

Положення ч. З ст. 49 Конституції України «у державних і ко­мунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надаєть­ся безоплатно» треба розуміти так, що у державних та комуналь­них закладах охорони здоров'я медична допомога надається всім громадянам незалежно від її обсягу та без попереднього, поточно­го або наступного їх розрахунку за надання такої допомоги (Рі­шення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 53 народних депутатів України щодо офіційного тлу­мачення положення частини третьої статті 49 Конституції України «у державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно» (справа про безоплатну медичну допомогу) від 29 травня 2002 р. № Ю-рп/2002).

Держава гарантує подання доступної соціальної прийнятної первинної лікувально-профілактичної допомоги як основної час­тини медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає кон­сультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпо­ширеніших захворювань, травм і отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої та високоспеціалізованої допомоги.

З точки зору державного регулювання розрізняють такі види лікувально-профілактичної допомоги:

а) первинна лікувально-профілактична допомога. Надається переважно за територіальною ознакою сімейними лікарями або іншими лікарями загальної практики;

б) вторинна (спеціалізована) лікувально-профілактична допо­мога. Надається лікарями, які мають відповідну спеціалізацію і можуть забезпечити більш кваліфіковане консультування, діагнос­тику, профілактику і лікування, ніж лікарі загальної практики.

в) третинна (високоспеціалізована) лікувально-профілактична до­помога. Надається лікарем або групою лікарів, які мають відповідну підготовку в галузі складних для діагностики і лікування захворю­вань, у разі лікування хвороб, що потребують спеціальних методів діагностики та лікування, а також з метою встановлення діагнозу і проведення лікування захворювань, що рідко трапляються.

Нормативно-правовою базою адміністративного-правового регулювання у сфері охорони здоров'я є положення таких доку­ментів:

- Основи законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. № 2801-ХІІ;

- Закон України від 12 грудня 1991 р. № 1972-ХІІ «Про запобі­гання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СН1Д) та соціальний захист населення»;

- Закон України від 4 квітня 1996 р. № 123/96-ВР «Про лікар­ські засоби»;

- Закон України від 16 липня 1999 p. № 1007-XJV «Про транс­плантацію органів та інших анатомічних матеріалів людині»;

- Закон України від 22 лютого 2000 р. № 1489-Ш «Про психіат­ричну допомогу»;

- Закон України від 6 квітня 2000 р. № 1645-ПІ «Про захист населення від інфекційних хвороб»;

- Закон України від 5 липня 2001 р. № 2586-Ш «Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз»;

-      Указ Президента України від 7 грудня 2000 p. № 1313/2000 «Про Концепцію розвитку охорони здоров'я населення України»;

~ Указ Президента України від 6 грудня 2005 р. № 1694/2005 «Про невідкладні заходи щодо реформування системи охорони здоров'я населення»;

- постанова Кабінету Міністрів України від 22 червня 1999 р. № 1109 «Про затвердження Положення про державний санітарно-епідеміологічний нагляд в Україні»;

- постанова Кабінету Міністрів України від 31 березня 2004 р. №411 «Про затвердження Положення про Державний реєстр лі­карських засобів» тощо.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед су­часним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави. Саме це обумовлює важливість впливу держави на процеси, що відбуваються в системі охорони здоров'я.

< Попередня   Наступна >