95

---

Стаття 236. Недійсність усиновлення

1. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо воно було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхідною. 2. Усиновлення визнається недійсним за рішенням суду, якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення). 3. Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням су­ду, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. 4. Усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням су­ду у разі відсутності згоди на усиновлення осіб, зазначених у стат­тях 220-222 цього Кодексу. 5. Якщо одним із подружжя усиновлена дитина другого з под­ружжя, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням су­ду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

Усиновлення породжує важливі юридичні наслідки, оскіль­ки і в усиновлювача, і в усиновленої особи виникає низка вза­ємних особистих і майнових прав та обов'язків. У зв'язку з цим припинення правовідносин з усиновлення може в окремих випадках істотно ущемляти інтереси як усиновлених дітей, так і усиновлювачів.

З метою охорони суб'єктивних прав та інтересів усиновленої особи й усиновлювача ч. 1 коментованої статті встановлює пра­вило, згідно з яким лише суд може визнати усиновлення недій­сним.

Пленум Верховного Суду України у п. 31 своєї постанови "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України" звертає увагу судів на ту обставину, що при ви­рішенні спорів, пов'язаних з усиновленням, треба розрізняти підстави і порядок визнання усиновлення недійсним від підстав і порядку його скасування. Тому треба керуватися обґрунтованими положеннями, викладеними у літературі з теорії сімейно­го права. Відповідно до них під визнанням усиновлення недій­сним необхідн

о розуміти позбавлення юридичної чинності акта усиновлення з моменту його вчинення внаслідок того, що він суперечить принциповим (основним) вимогам чинного законо­давства.

Під скасуванням усиновлення розуміється припинення пра­вовідносин, що виникають із факту усиновлення, на майбутнє, оскільки цього прямо або у кінцевому підсумку вимагають ін­тереси усиновленої дитини.

Перелік правових підстав визнання усиновлення недійсним, наведений у статті, що коментується, є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Усі підстави визнання усиновлення недійсним можна поді­лити на дві групи:

1) підстави обов'язкового визнання судом усиновлення не­дійсним (визначені частинами 1 і 2 коментованої статті);

2) підстави факультативного (необов'язкового, але можливо­го) визнання судом усиновлення недійсним (встановлені части­нами 3—5 статті, що коментується).

Згідно з правилами статей 217 і 218 СК умовами усиновлен­ня є згода на нього батьків і самої дитини. Тому якщо усинов­лення було здійснене без їх згоди, у тих випадках, коли така згода відповідно до закону необхідна, суд має визнати його не­дійсним.

Порушення цих вимог закону може мати місце тоді, коли суд, розглядаючи справу про усиновлення, не з'ясовує питання про те, чи є така згода, а при постановленні рішення ігнорує її відсутність.

Відповідно до ст. 217 СК згода батьків на усиновлення ди­тини має бути вільною і безумовною. Тому усиновлення треба вважати здійсненим без згоди батьків й у тому разі, коли вони дали згоду на нього під впливом погрози, насильства, внаслідок обману та інших подібних обставин. Суд зобов'язаний скасува­ти усиновлення, якщо встановить, що згода батьків на нього була вимушеною, зумовлена збігом тяжких обставин.

Усиновлення має визнаватися судом недійсним тоді, коли усиновлювач не бажав настання прав та обов'язків, що виника­ють внаслідок його здійснення, тобто у тому разі, якщо воно бу­ло проведене без наміру породити відносини, встановлені сімей­ним законодавством для батьків і дітей (фіктивне усиновлення).

Фіктивне усиновлення — це усиновлення, яке хоч формаль­но і відповідає усім вимогам закону, але здійснюється про людське око, не для встановлення передбачених сімейним законо­давством правовідносин з усиновлення.

Як правило, це усиновлення використовується для незакон­ного набуття усиновлювачем певних суб'єктивних прав (нап­риклад, на житлову площу, на одержання соціальної допомоги тощо).

Водночас треба мати на увазі, що для визнання усиновлен­ня недійсним з цієї підстави важливо, щоб його фіктивність бу­ла наявною на день розгляду справи в суді. Якщо ж на момент розгляду справи в суді фіктивне усиновлення перетворилось на реальне і це підтверджене вагомими доказами (дитина прожи­ває у сім'ї усиновлювача, виховується разом з його дітьми то­що), немає підстави визнавати його недійсним.

Таким чином, для визнання усиновлення недійсним із заз­наченої підстави важливо, щоб фіктивність усиновлення була встановлена судом при розгляді та вирішенні справи за відпо­відним позовом.

Суд може визнати усиновлення недійсним, якщо воно було проведене на підставі підроблених документів. Йдеться про до­кументи, які кладуться в основу рішення суду, тобто ті, що під­тверджують наявність умов, додержання яких при усиновленні вимагає закон.

Усиновлення дитини може бути визнане недійсним за рі­шенням суду також у разі відсутності згоди на нього другого з подружжя, якщо усиновлення провадилось лише одним з под­ружжя (див. коментар до ст. 220).

Суд може постановити рішення про визнання усиновлення недійсним, якщо встановить, що на усиновлення дитини, над якою або над батьками якої встановлено опіку або піклування, не було згоди опікуна, піклувальника чи органу опіки та піклу­вання, необхідної незалежно від згоди батьків дитини (див. ко­ментар до ст. 221).

Усиновлення може бути визнане судом недійсним і у тому разі, якщо на усиновлення дитини, яка не має батьків і перебу­ває у закладі охорони здоров'я або навчальному закладі, не бу­ло згоди цього закладу (див. коментар до ч. 1 ст. 222).

За рішенням суду усиновлення може бути визнане недій­сним й тоді, коли одним із подружжя усиновлена дитина дру­гого з подружжя. Але це можливо лише у тих випадках, коли суд, розглядаючи справу за позовом про визнання усиновлення недійсним, встановить, що на момент усиновлення дитини той з подружжя, хто є її батьком, матір'ю, не мав наміру продовжу­вати з усиновлювачем шлюбних відносин. Закріплення у законі такого правила пояснюється насамперед тим, що усиновлен­ня спрямоване на забезпечення усиновленій дитині повноцін­ного сімейного виховання. Якщо ж той з подружжя, дитина якого усиновлена, на момент усиновлення не мав наміру про­довжувати шлюбні відносини з усиновлювачем, мету усинов­лення навряд чи можна вважати досягнутою.

 

< Попередня   Наступна >