135

---

Стаття 56. Право дружини та чоловіка на особисту свободу

1. Дружина та чоловік мають право на вибір місця свого про­живання. 2. Дружина та чоловік мають право вживати заходів, які не за­боронені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. 3. Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. 4. Примушування до припинення шлюбних відносин, примушу­вання до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, є по­рушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і може мати наслідки, встановлені законом.

Згідно з коментованою статтею до прав дружини та чоловіка на особисту свободу належать: 1) право на вибір місця свого проживання; 2) право вживати заходів, які не заборонені зако­ном і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; 3) право припинити шлюбні відносини.

Право кожного з подружжя на вибір місця свого проживан­ня є конституційним правом людини, передбаченим ч. 1 ст. 33 Конституції. Це право також передбачене ч. 1 ст. 270 ЦК. Во­но означає, що дружина та чоловік не зобов'язані проживати спільно та їхати одне за одним при зміні місця проживання. Право кожного з подружжя на вибір місця проживання відповідає обов'язку другого з подружжя не перешкоджати йо­му у цьому. Заперечення другого з подружжя не має правового значення.

Положення про право кожного з подружжя на вибір місця свого проживання має практичне значення для вирішення низ­ки питань, наприклад, при приватизації житлового приміщення. Відповідно до ч. 5 ст. 5 Закону України від 19 червня 1992 р. "Про приватизацію державного житлового фонду" кожен гро­мадянин України має право приватизувати житло, яке він зай­має, безоплатно у межах номінальної вартості чека або з част­ковою доплатою один раз. Тому у зв'язку з н

аявністю права дружини та чоловіка на вибір місця свого проживання не мож­на зобов'язати їх спільно приватизувати одне житлове приміщення. У разі приватизації житлового приміщення грома­дянин позбавляється права вдруге зробити це.

Наведене положення має також практичне значення для вирішення питання про право одного з подружжя на житлову площу, яку займає другий з подружжя. Якщо дружина і чоловік не проживають спільно, то один з подружжя не має права на житлову площу, яку займає другий з подружжя, за винятком випадку, коли житлове приміщення належить подружжю на праві спільної власності.

Водночас окреме проживання подружжя не характерне для подружніх відносин. Згідно з ч. 2 ст. З СК ознакою сім'ї є спільне проживання та спільний побут. Як правило, дружина і чоловік не проживають спільно лише тимчасово. Навіть тоді, коли кожен з подружжя має окрему квартиру, окремий буди­нок, вони проживають спільно. Спільне проживання подружжя відповідає інтересам сім'ї, нормальному вихованню дітей, вико­нанню сім'єю її функцій (див. коментар до ст. 3).

Частина 2 статті, що коментується, передбачає право по­дружжя вживати заходів, які не заборонені законом і не супе­речать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин. У цьому разі шлюбні відносини треба тлу­мачити у широкому смислі, тобто не лише як біологічні, а й як моральні та правові. Норми права не можуть регулювати біологічні шлюбні відносини і не можуть сприяти їх підтриман­ню. Вони можуть лише сприяти розвитку та додержанню вимог норм моралі у шлюбних відносинах, а також певною мірою ре­гулювати останні, передбачаючи особисті немайнові та майнові права подружжя.

Частина 3 передбачає право кожного з подружжя припини­ти шлюбні відносини. Однак праву одного з подружжя припи­нити шлюбні відносини не відповідає обов'язок другого з по­дружжя припинити такі відносини зі своїм чоловіком або дру­жиною. Тому право на припинення шлюбних відносин є не суб'єктивним правом кожного з подружжя, а елементом (скла­довою) його сімейної правоздатності. Суб'єктивним правом во­но може бути лише за наявності певних юридичних фактів, на­приклад, якщо одного з подружжя буде визнано недієздатним (див. коментар до ст. 107), а також інших юридичних фактів (див. коментар до ст. 112).

Частина 4 забороняє примушування до припинення та до збе­реження шлюбних відносин, у тому числі до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства, і встановлює, що ці дії є порушенням права дружини, чоловіка на особисту свободу і можуть мати наслідки, передбачені законом. Ці поло­ження певною мірою переплітаються з положенням ч. 2 ст. 1 За­кону України від 15 листопада 2001 р. "Про попередження на­сильства в сім'ї", відповідно до якого насильство в сім'ї — це будь-які умисні дії фізичної, сексуальної, психічної або еко­номічної спрямованості одного члена сім'ї щодо іншого члена сім'ї, якщо ці дії порушують конституційні права та свободи чле­на сім'ї як людини та громадянина і завдають йому моральної шкоди, а також шкоди його фізичному або психічному здоров'ю. Примушування до статевого зв'язку за допомогою фізичного або психічного насильства є злочином і залежно від ознак може кваліфікуватися згідно зі ст. 152 Кримінального кодексу (КК) України (зґвалтування), ст. 153 КК (насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом) і ст. 154 КК (приму­шування до вступу в статевий зв'язок).

Праву дружини і чоловіка на особисту свободу суперечать правила ч. 1 ст. 119 СК, які передбачають можливість встанов­лення для подружжя режиму окремого проживання.

Відповідно до ч. 1 ст. 119 СК суд за заявою подружжя або позовом одного з них може постановити рішення про вста­новлення для подружжя режиму окремого проживання у разі неможливості чи небажання чоловіка та (або) дружини про­живати спільно. Наведене положення має низку недоліків, насамперед воно суперечить положенню ч. 1 ст. 33 Консти­туції про право особи на свободу пересування та вільний вибір місця проживання, а також положенню ч. 1 коментова­ної статті, яка встановлює право подружжя на вибір місця свого проживання.

Положення ч. 1 ст. 119 СК також суперечить нормам Жит­лового кодексу (ЖК) України. Стаття 64 цього Кодексу пе­редбачає, що члени сім'ї наймача, які проживають спільно з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами та не­суть обов'язки, що випливають з договору найму житлового приміщення. До членів сім'ї наймача належать чоловік або дружина наймача, їхні діти, батьки, а також інші особи, які спільно проживають з наймачем і ведуть з ним спільне госпо­дарство.

Якщо дружина і чоловік проживають у квартирі (будинку), яка належить одному з них на праві приватної власності, то й у цьому разі той з подружжя, хто є власником, не має права ви­магати, щоб другий з подружжя не проживав у цій квартирі (бу­динку). Ч. 4 ст. 156 ЖК встановлює, що навіть припинення сімейних відносин з власником квартири (будинку) не позбав­ляє колишніх членів його сім'ї права користування житловим приміщенням. Якщо ж дружина і чоловік проживали у квартирі (будинку), яка належить їм на праві спільної сумісної власності, то ніхто з них не може бути позбавлений права користування житловим приміщенням у цій квартирі (будинку).

Ст. 63 СК передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Згідно з ч. 1 ст. 369 ЦК при здійсненні права спільної сумісної власності співвласники спільно володіють та користуються спільним майном, якщо інше не передбачене домовленістю між ними. Отже, положення ч. 1 ст. 119 СК про можливість за рішенням суду встановити для подружжя режим окремого проживання суперечить ч. 1 ст. 33 Конституції, ч. 1 статті, що коментується, статтям 64 і 156 ЖК, ст. 63 СК та ч. 1 ст. 369 ЦК. Крім того, у разі встановлення режиму окремого проживання для подруж­жя настають такі самі правові наслідки, що й при розлученні (ч. 2 ст. 120 СК), але без відповідної постанови РАЦСу або рішення суду про розлучення (докладніше про це див. комен­тар до ст. 119).

 

< Попередня   Наступна >