150

---

Глава 7 Право особистої приватної власності дружини та чоловіка

Стаття 57. Майно, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка

І. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі дого­вору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які на­лежали їй, йому особисто. 2. Особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів по­дружжя. 3. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ве­дення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв ЇЇ одержанню. 4. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є кош­ти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди. 5. Особистою приватною власністю дружини, чоловіка є стра­хові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. 6. Суд може визнати особистою приватною власністю дружи­ни, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого про­живання у зв'язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. 7. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і ко­шти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Між подружжям, як вже зазначалося, виникають не тільки особисті немайнові, а й майнові правовідносини.

Норми сімейного законодавства регулюють відносини по­дружжя з приводу належного їм майна та взаємного утр

имання (аліментні відносини).

При регулюванні відносин подружжя з приводу належного їм майна застосовуються два правові режими майна — законний та договірний. Правовий режим можна охарактеризувати як поря­док регулювання, що дістав вияв у комплексі правових засобів, які характеризують особливе поєднання дозволів, заборон, а та­кож позитивних зобов'язань, що взаємодіють між собою і відзначаються особливою спрямованістю правового регулюван­ня. Майже таке саме визначення поняття правового режиму майна подружжя дає І. Жилінкова, яка вважає, що він може бу­ти охарактеризований як порядок регулювання майнових відно­син дружини і чоловіка, який виникає внаслідок дій комплексу правових способів (дозволів, заборон, позитивних зобов'язань тощо) і визначає зміст їх майнових прав та обов'язків.

Сімейний кодекс, на відміну від КпШС, регулюючи відно­сини подружжя з приводу належного їм майна, насамперед ре­гулює відносини з приводу їх роздільної приватної власності, а потім — відносини, пов'язані зі спільною сумісною власністю подружжя. Такий підхід, як слушно зазначає Т. Ариванюк, пев­ною мірою є нелогічним, оскільки особливістю прав подружжя на майно у першу чергу є його спільність, а не роздільність. Крім того, у коментованій статті роздільна приватна власність подружжя визначається як особиста приватна власність чо­ловіка, дружини. Ця назва неточна, оскільки право особистої власності і право приватної власності — це різні правові кате­горії. Чинна Конституція не містить поняття "особиста власність". Воно замінене поняттям "приватна власність" (ст. 41 Конституції; ч. 4 ст. 2 Закону України від 7 лютого 1991 р. "Про власність"). Тому правильніше говорити про роздільну приват­ну власність та роздільне майно подружжя.

У статті, що коментується, не наведені ознаки, які давали б можливість відмежувати роздільну власність подружжя від їх спільної сумісної власності. У ній лише перелічені види особи­стої приватної власності подружжя. Ця стаття, на відміну від ст. 24 КпШС, містить більш детальний перелік підстав виникнення права особистої приватної власності подружжя (правильніше бу­ло б вживати, як вже зазначалося, поняття роздільної приватної власності) і передбачає деякі новели, пов'язані з регулюванням зазначених відносин. Зокрема, до особистої приватної власності дружини, чоловіка віднесено не тільки майно, набуте кожним з них до шлюбу та за час шлюбу, але на підставі договору дару­вання або в порядку спадкування, а й майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто. На приклад, один з подружжя продав отриманий ним у спадок бу­динок і за ці кошти купив квартиру. На думку деяких авторів, у цьому разі виникає право роздільної приватної власності по­дружжя, тобто має місце трансформація одного об'єкта цієї власності в інший. Однак оскільки така трансформація сталася за час шлюбу, то відповідно до ч. 2 ст. 60 СК та ст. ЗО ЦПК тя­гар доказування відсутності спільності майна подружжя лягає на того, хто оспорює це. Така особа має довести, що спірну річ во­на придбала за кошти, що належать їй особисто.

Говорячи про майно, набуте на підставі договору дарування, треба розрізняти майно, яке подароване дружині та чоловіку, й те, що подароване одному з них. Наприклад, речі, подаровані подружжю у зв'язку з їх весіллям, належать їм на праві спільної сумісної власності, за винятком речей індивідуального користу­вання.

Частина 2 коментованої статті, що визначає правовий режим речей індивідуального користування кожного з подружжя, на відміну від ст. 24 КпШС, передбачає, що особистою приватною власністю дружини та чоловіка є речі індивідуального користу­вання, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя.

Роздільною приватною власністю дружини, чоловіка є також премії, нагороди, що не обумовлені характером праці й одер­жані за особисті заслуги. Водночас другий абзац ч. З статті, що коментується, передбачає, що суд може визнати за другим з по­дружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде вста­новлено, що він своїми діями (веденням домашнього господар­ства, вихованням дітей тощо) сприяв її одержанню. Роздільною приватною власністю дружини, чоловіка також є кошти, одер­жані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому мо­ральної шкоди. Однак, вирішуючи питання про правовий ре­жим коштів, одержаних як відшкодування майнової шкоди за втрату (пошкодження) речі, що належить одному з подружжя, треба враховувати, що у такому разі зазначене відбувається під час шлюбу. Тому згідно з положенням ч. 2 ст. 60 СК той з по­дружжя, хто вимагає, щоб кошти, одержані як відшкодування за заподіяну майнову шкоду, були визнані його роздільною приватною власністю, має довести, що шкода була заподіяна речі, яка належала йому на праві роздільної приватної влас­ності.

Частина 5 коментованої статті передбачає, що роздільною приватною власністю дружини, чоловіка є страхові суми, одержані нею, ним за обов'язковим або добровільним особистим страхуванням. Наведене положення викликає деякі заперечен­ня. Відповідно до Закону України від 7 березня 1996 р. "Про страхування" в редакції Закону від 4 жовтня 2001 р. одним із видів добровільного особистого страхування є страхування жит­тя та від нещасного випадку. Страхування життя — це вид осо­бистого страхування, що передбачає обов'язок страховика здійснити виплату страхової суми згідно з договором страхування у разі смерті застрахованої особи, а також, якщо це передбачене договором, у разі дожиття застрахованої особи до закінчення строку дії договору страхування та (або) досягнення нею певного віку. Умовами договору страхування життя може бути також пе­редбачений обов'язок страховика здійснити страхову виплату в разі нещасного випадку, що стався з застрахованою особою, та (або) її хвороби. Уявляється, що страхова виплата, одержана за­страхованою особою при досягненні передбаченого договором віку та (або) у разі дожиття до закінчення строку дії договору страхування, має бути визнана об'єктом спільної сумісної влас­ності подружжя, якщо страхові платежі вносилися за рахунок їх спільних коштів.

Страхова виплата, одержана застрахованою особою внас­лідок нещасного випадку, що стався з нею, та (або) її хвороби, є роздільною приватною власністю цієї особи незалежно від то­го, за рахунок яких коштів були внесені страхові платежі. Ця виплата має суто цільовий характер.

При вирішенні ж питання про правовий режим страхових сум, одержаних за договором майнового страхування, треба ви­ходити з врахування правового режиму застрахованого майна. Якщо річ належала обом з подружжя на праві спільної сумісної власності, страхове відшкодування, що підлягає виплаті при на­станні страхового випадку, є об'єктом спільної сумісної влас­ності подружжя з моменту його одержання будь-ким з них не­залежно від того, на ім'я кого з подружжя оформлено договір страхування.

Якщо ж об'єктом договору майнового страхування є річ, яка належить одному з подружжя на праві роздільної приватної власності, при настанні страхового випадку страхове відшкоду­вання, як правило, має виплачуватись тому з подружжя, якому належала річ, навіть у тому разі, коли страхові платежі були внесені за рахунок їх спільних коштів. Це пояснюється тим, що відповідно до договору майнового страхування страховик зо­бов'язаний відшкодувати страхувальнику чи іншій особі, на ко­ристь якої укладено договір, заподіяну шкоду (ст. 371 ЦК 1963 р.; ст. 979 ЦК 2003 р.). Шкоди ж при настанні страхового випадку зазнає, як правило, власник речі. Другий з подружжя може пре­тендувати на певну частку страхового відшкодування у тому разі, якщо доведе, що в результаті настання страхового випад­ку він також зазнав шкоди. Ця шкода може бути обумовлена втратою тієї частки страхових платежів, яку він вніс. Аналогічне положення міститься у другому абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України". Згідно з ним спільною сумісною власністю можуть бути страхова сума і стра­хове відшкодування, виплачені за рахунок спільних коштів по­дружжя. Проте у зазначеній постанові виплачені страхові суми й ті, що підлягають виплаті при настанні страхового випадку, не відмежовуються від об'єктів роздільної приватної власності подружжя.

І. Жилінкова правовий режим страхового відшкодування, виплаченого при настанні страхового випадку, ставить у за­лежність від правового режиму застрахованого майна. Однак вона не розглядає питання про право одного з подружжя на ча­стку страхового відшкодування при настанні страхового випад­ку, пов'язаного з річчю, яка є об'єктом роздільної приватної власності другого з подружжя, тоді, коли страхові платежі були внесені за рахунок спільних коштів подружжя. У разі достроко­вого припинення дії договору страхування (ст. 28 Закону Ук­раїни "Про страхування") повернені страхові платежі, як слуш­но зазначають деякі автори, є об'єктом спільної сумісної влас­ності подружжя, якщо вони були внесені за рахунок їх спільних коштів.

Відповідно до ч. 6 коментованої статті суд може визнати приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їх окремого проживання у зв'язку з фактичним при­пиненням шлюбних відносин. Роздільним майном подружжя треба також визнати приватизовану на ім'я одного з них квар­тиру.

Частина 7 статті, що коментується, також передбачає, що якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кош­ти, що належали одному з подружжя, частка у цьому майні, відповідно до розміру вкладу, є його особистою приватною власністю.

Зазначене положення раніше було сформульоване у третьо­му абзаці п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України", згідно з яким якщо хтось з подружжя зробив вклади у придбання спільного майна за рахунок майна, яке на­лежало йому до вступу в шлюб, чи було одержане ним за час шлюбу в дарунок, у порядку спадкування, придбано за кошти, що належали цій особі до шлюбу, або іншого роздільного май­на, ці вклади (у тому числі вартість майна до визнання його спільною власністю на підставі ст. 25 КпШС) мають враховува­тись при визначенні часток подружжя у спільній сумісній влас­ності.

Водночас треба зазначити, що у ч. 7 коментованої статті є деяка неточність. Адже частка у майні не може бути особистою приватною власністю. Ч. 2 ст. З Закону України "Про власність" передбачає два види права спільної власності — право спільної часткової власності та право спільної сумісної власності (див. також статті 16—18 Закону України "Про власність"; ст. 12 ЦК 1963 р.; статті 356 і 368 ЦК 2003 р.; ст. 22 КпШС; ст. 60 СК).

Для права спільної часткової власності характерне те, що у праві власності на спільну річ розмір частки, яка належить кож­ному учаснику, визначений заздалегідь (ст. 112 ЦК 1963 р.; ст. 356 ЦК 2003 р.). При праві ж спільної сумісної власності розмір частки кожного з учасників у праві власності на спільну річ за­здалегідь не визначений (ст. 368 ЦК). Він визначається лише у разі поділу спільної сумісної власності або при виділі з неї — це безчасткова власність. Під часткою в праві спільної часткової власності, як це випливає з ч. 1 ст. 356 ЦК і як зазначено в літе­ратурі, треба розуміти частку в праві власності на все спільне майно1. Це частка у праві спільної часткової власності, що не виділена в натурі, а виражена у вигляді дробу права спільної власності або у процентах2. Тому частка у праві спільної част­кової власності не може бути особистою приватною власністю суб'єкта. Учасник спільної часткової власності має право влас­ності на частку в праві власності на спільну річ. Сама ж частка у майні не може бути правом особистої приватної власності.

 

< Попередня   Наступна >