229

---

Стаття 65. Право подружжя на розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної влас­ності подружжя

1. Дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. 2. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має пра­во на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, йо­го згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. 3. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. 4. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержа­не за договором, використане в інтересах сім'ї.

Дружина і чоловік, як вже зазначалося, мають рівні права на належне їм спільне майно. Тому відповідно до ч. 1 ст. 23 КпШС вони розпоряджаються цим майном за взаємною згодою. Ана­логічне правило передбачають ч. 1 коментованої статті та ч. 2 ст. 369 ЦК. Дружина і чоловік у повсякденному житті уклада­ють угоди, пов'язані з їх спільним майном, майже щодня, на­приклад, дрібні побутові угоди, спрямовані на придбання пред­метів споживання. Реалізація вимоги про висловлення одним із подружжя згоди на укладення другим із подружжя таких угод призвела б до надзвичайного утруднення цивільного обороту.

Тому ч. 2 статті, що коментується, виходячи з припущення про єдність інтересів подружжя, встановлює презумпцію згоди одного з них при здійсненні операцій зі спільним майном дру­гим із подружжя. Таке саме положення передбачене щодо роз­порядже

ння майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності (другий абзац ч. 2 ст. 369 ІДК). Ця презумпція не по­ширюється на укладання одним із подружжя договорів, що ма­ють бути нотаріально оформлені, а також договорів, пов'язаних з цінним майном. Згода другого з подружжя у такому разі має бути письмовою (ч. З коментованої статті).

Другий абзац ч. З статті, що коментується, передбачає, що згода одного з подружжя на укладення другим з подружжя договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) дер­жавної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Аналогічне положення передбачене третім абзацом ч. 2 ст. 369 ЦК щодо ук­ладання зазначених договорів при розпорядженні майном, яке є об'єктом права спільної сумісної власності.

Зіставляючи частини 2 і 3 коментованої статті, можна зро­бити висновок, що вона розрізняє три види договорів, пов'яза­них з розпорядженням майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, залежно від способу виявлення волі одним з подружжя щодо укладання договорів другим із по­дружжя:

1) дрібні побутові договори. Ч. 2 статті, що коментується, встановлює категоричне правило, згідно з яким передбачається наявність згоди другого з подружжя на укладення таких дого­ворів, яка не може бути спростована. Під дрібними побутовими договорами треба розуміти договори, що задовольняють побу­тові потреби особи і стосуються предмета, який має невисоку вартість (другий абзац п. 1 ч. 1 ст. 31 ЦК). Однак це не озна­чає, що один із подружжя не може пред'явити позов про виз­нання такого договору недійсним. Це суперечило б ч. 2 ст. 4 ЦПК. Суд же залежно від конкретних обставин справи може визнати зазначений договір дрібним побутовим і на підставі цього відмовити у задоволенні позову;

2) договори, що виходять за межі дрібних побутових. Ч. 2 ко­ментованої статті встановлює презумпцію згоди одного з по­дружжя на укладення зазначених договорів другим із подружжя. Однак вона не визначає критерію, на підставі якого такий до­говір можна визнати недійсним. В. Маслов вважає, що він мо­же бути визнаний недійсним лише у тому разі, якщо буде дове­дено, що набувач діяв несумлінно, тобто знав або повинен був знати, що другий з подружжя згоди на укладання догово­ру не давав Аналогічну думку висловлюють М. Антокольська, Т. Ариванюк і О. Дзера3. Таке положення передбачене ч. 2 ст. 35 СК РФ. Відповідно до неї укладена одним із подружжя угода, пов'язана з розпорядженням спільним майном обох з них, може бути визнана недійсною з мотивів відсутності згоди на це другого з подружжя лише на його вимогу й лише у випадках, коли доведено, що друга сторона знала або повинна була знати про незгоду другого з подружжя з укладенням даної угоди;

3) договори, що потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договори стосовно цінного май­на. На укладання таких договорів не поширюється положення про наявність презумпції згоди другого з подружжя. Згідно з ч. 3 статті, що коментується, згода другого з подружжя має бу­ти подана письмово, а на укладання договору, що потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, по­винна бути нотаріально засвідчена. За відсутності такої прямо виявленої згоди другого з подружжя зазначені договори за йо­го позовом мають визнаватися недійсними.

У літературі дискутується питання про можливість захисту прав одного з подружжя у тому разі, якщо він доведе, що не да­вав згоди на укладення другим із подружжя договору відчужен­ня їх спільного майна, що виходить за межі дрібного побутово­го договору, і контрагент за договором (набувач майна) є доб­росовісним набувачем.

3. Ромовська вважає, що у разі відчуження одним із подруж­жя спільного майна без згоди другого з подружжя останній мо­же витребувати майно у добросовісного набувача на підставі ст. 145 ЦК 1963 р., яка передбачає право власника витребовувати належне йому майно у добросовісного сплатного набувача на тій підставі, що річ вибула з володіння власника всупереч його волі. На думку 3. Ромовської, у цьому разі можна пред'явити віндикаційний позов (ст. 145 ЦК 1963 р.), що є одним з видів речово-правових позовів.

Аналогічна точка зору була висловлена Н. Єршовою, Т. Ариванюк та О. Дзерою. Проте уявляється, що вона потребує дея­кого уточнення. Як вже зазначалося, при укладанні договорів, пов'язаних зі спільним майном, одним із подружжя вважається, що вони укладені за згодою другого з подружжя (ст. 23 КпШС; коментована стаття), за винятком договорів, для укладання яких потрібна прямо виявлена згода останнього, тобто зо­бов'язальні правовідносини за такими договорами з контраген­том виникають в обох з подружжя.

Речово-правові ж позови, як зазначено в літературі, спрямо­вані на захист права власності як абсолютного суб'єктивного права. Ці позови не пов'язані з будь-якими конкретними зо­бов'язаннями. Віндикаційний позов є позадоговірним. Він може бути пред'явлений лише за відсутності договірних відносин між власником та володільцем4. Тому віндикаційний позов того з по­дружжя, хто вважає, що спільне майно було відчужене без його згоди, може бути задоволений лише в тому разі, якщо він дове­де цей факт, а також те, що відчужена річ, яка належала подруж­жю на праві спільної сумісної власності, вибула з його володіння всупереч його волі, і якщо набувач був сплатним (ст. 145 ЦК 1963 р.) або безоплатним добросовісним набувачем.

Відповідно до ч. 4 статті, що коментується, договір, укладе­ний одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, ви­користане в інтересах сім'ї. Уявляється, що наведене положен­ня діє, якщо той з подружжя, хто не укладав такого договору, не доведе, що він заперечував проти його укладання (до­кладніше про це див. у коментарі до ст. 73).

 

< Попередня   Наступна >