Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків

Загальна частина - Розділ ХІ (ст.65-73)
131

Стаття 71. Призначення покарання за сукупністю вироків

1. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, суд до покарання, призначено­го за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком. 2. При складанні покарань за сукупністю вироків загальний строк по­карання не може перевищувати максимального строку, встановленого для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. При складанні покарань у виді позбавлення волі загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, не повинен перевищувати п'ятнадця­ти років, а у випадку, якщо хоча б один із злочинів є особливо тяжким, загальний строк позбавлення волі може бути більшим п'ятнадцяти років, але не повинен перевищувати двадцяти п'яти років. При складанні пока­рань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих по­карань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі. 3. Призначене хоча б за одним із вироків додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає приєднанню до ос­новного покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків. 4. Остаточне покарання за сукупністю вироків має бути більшим від покарання, призначеного за новий злочин, а також від невідбутої частини покарання за попереднім вироком. 5. Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив два або більше злочинів, суд призначає пока­рання за ці нові злочини за правилами, передбаченими у статті 70 цього Кодексу, а потім до остаточного покарання, призначеного за сукупністю злочинів, повністю чи частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком у межах, встановлених у частині другій цієї статті.

 

1. Згідно з ч. 1 ст. 71

КК сукупність вироків припускає, що: а) судом по­становлений обвинувальний вирок, за яким особі призначене певне (основ­не і додаткове) покарання; б) після ухвалення цього вироку особа вчиняє новий злочин; в) новий злочин вчиняється особою до повного відбуття то­го покарання, що було призначене попереднім вироком.

2. Постановлення вироку завершується його публічним проголошенням (ст. 341 КПК), тому правила ст. 71 КК використовуються у випадках вчи­нення особою нового злочину не тільки після, а й до набрання вироком чин­ності.

3. Стаття 71 КК застосовується, якщо новий злочин було вчинено осо­бою до відбуття покарання, призначеного попереднім вироком, а саме у випадках його вчинення: 1) до відбуття основного чи додаткового покаран­ня, що підлягає реальному відбуванню; 2) до закінчення іспитового стро­ку при засудженні із застосуванням статей 75, 79 чи 104 КК; 3) до закінчення невідбутої частини покарання при умовно-достроковому звільненні (статті 81 та 107 КК) або звільненні від його відбування на підставі ст. 83 КК; 4) до відбуття більш м'якого покарання, застосованого на підставі ст. 82, ч. 4 ст. 83 КК, закону про амністію (ч. З ст. 86 КК) або акта про помилування (ч. 2 ст. 87 КК); 5) до закінчення строку покаран­ня чи невідбутої його частини при звільненні від покарання за хворобою (ч. 4 ст. 84 КК).

4. Призначення покарання за сукупністю вироків відповідно до ч. 1 ст. 71 КК здійснюється в два етапи. На першому з них суд призначає пока­рання (основне і додаткове) за знову вчинений злочин, керуючись статтями 65—67 КК, а при необхідності — і статтями 68—70 КК. На другому етапі до покарання, яке призначене за новим вироком, суд повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком і визначає остаточне покарання за сукупністю вироків у тих максимально припустимих межах, що передбачені в ч. 2 ст. 71 КК.

5. Приєднання невідбутої частини покарання за попереднім вироком до . покарання, що призначене за новим вироком, означає складання покарань, що здійснюється судом з урахуванням таких вимог.

По-перше, складанню із знову призначеним покаранням підлягає тільки те покарання або та його частина, що не були відбуті засудженим за по­переднім вироком. Отже, та частина покарання, яка була відбута до вчинен­ня нового злочину, у розрахунок судом не приймається.

По-друге, визначення (обчислення) невідбутої частини покарання здійснюється судом виходячи з того, чи відбувала особа призначене їй по­карання реально, була повністю чи достроково звільнена від його відбуван­ня або невідбуту його частину було замінено більш м'яким покаранням (див. п. З коментарю до ст. 71 КК). Тому невідбутою частиною покарання за по­переднім вироком належить вважати: 1) увесь строк покарання, що було призначене вироком суду до реального відбування, але на час вчинення но­вого злочину ще не відбувалося засудженим; 2) частину строку покарання, що реально відбувається засудженим, але не є відбутим на час вчинення но­вого злочину; 3) увесь строк покарання, від відбування якого особу було звільнено (статті 75, 79, 84, 104 КК); 4) частину строку покарання, від відбу­вання якої засудженого було достроково або умовно-достроково звільнено (статті 81, 83, 84, 107 КК); 5) невідбуту на час вчинення нового злочину ча­стину того більш м'якого покарання, яке було застосоване до засудженого у порядку заміни (ст. 82, ч. 4 ст. 83, статті 86, 87 КК). На обчислення невідбу­тої частини покарання може вплинути і запобіжний захід, обраний щодо особи у зв'язку із вчиненням нового злочину, оскільки з моменту взяття її під варту за знову вчинений злочин вона вже не вважається такою, що відбуває покарання за попереднім вироком, а час перебування під вартою за­раховується в строк відбування покарання, призначеного за новим вироком.

По-третє, складання покарань на підставі ч. 1 ст. 71 КК може бути як повним, так і частковим, а питання про те, яку частину невідбутого пока­рання приєднати до знову призначеного, суд вирішує на свій розсуд з ура­хуванням конкретних обставин справи і виходячи з тих меж складання, що встановлені у ч. 2 ст. 71 КК.

6. Остаточне покарання за сукупністю вироків призначається в тих ме­жах, що встановлені в частинах 2 і 4 ст. 71 КК і визначається судом з ура­хуванням таких вимог. По-перше, згідно з ч. 4 ст. 71 КК остаточне покаран­ня у всіх випадках обов'язково повинне бути більшим як від того покаран­ня, що призначене за новим вироком, так і від невідбутої частини того по­карання, що призначене за попереднім вироком. По-друге, хоч складання здійснюється шляхом приєднання до знову призначеного покарання невідбу­тої частини покарання за попереднім вироком, однак межі такого складан­ня визначаються за більш суворим видом покарання. Ця вимога закріплена у ч. 1 ст. 72 КК, згідно з якою при складанні різних видів покарань за су­купністю злочинів чи вироків менш суворий вид покарання переводиться в більш суворий. Тому, якщо особа, відбуваючи, наприклад, позбавлення волі, призначене за ч. 1 ст. 185 КК, вчиняє новий злочин і засуджується за ст. 118 КК до виправних робіт, то хоча саме до останніх відповідно до ч. 1 ст. 71 КК буде приєднано невідбутий строк позбавлення волі, однак оста­точне покарання за сукупністю вироків буде призначене у виді позбавлення волі.

7. Межі складання, а отже, і остаточне покарання за сукупністю вироків залежать: а) від виду покарання, який особа фактично відбуває або повин­на відбувати за попереднім вироком; б) від виду покарання, який призначе­ний за новим вироком; в) від розміру як невідбутого покарання, так і того, що призначене за новим вироком; г) від ступеня тяжкості того злочину, за вчинення якого особу засуджено як за попереднім, так і за новим вироками.

8. Якщо за новим і попереднім вироками призначені покарання одного ви­ду (наприклад, обмеження волі) або ті з них, що перелічені в ч. 1 ст. 72 КК (наприклад, громадські роботи й арешт), то відповідно до ч. 2 ст. 71 КК ос­таточне покарання визначається в межах, установлених для більш суворого з цих видів покарань у Загальній частині КК. Отже, остаточне покарання за сукупністю вироків визначається в цих випадках у тих максимально припу­стимих межах, що встановлені в ч. 2 ст. 53, ч. 1 ст. 55, ч. 2 ст. 56, ч. 1 ст. 57, ч. 1 ст. 58, ч. 1 ст. 60, ч. 2 ст. 61 та ч. 1 ст. 62 КК для відповідних видів по­карань, а для позбавлення волі такою межею (як це випливає з ч. 2 ст. 63 КК і встановлено в ч. 2 ст. 71 КК) завжди є 15-річний строк.

9. Остаточне покарання за сукупністю вироків може бути призначене су­дом і на строк понад п'ятнадцять років позбавлення волі, але не більше двад­цяти п'яти років за умови, якщо: а) хоча б один із злочинів, за який особу засуджено за новим чи попереднім вироками, є особливо тяжким (ч. 5 ст. 12 КК); б) за особливо тяжкий злочин судом призначене позбавлення волі на певний строк (ст. 63 КК), а не довічне позбавлення волі (ст. 64 КК);

в) загальний строк позбавлення волі при складанні тих видів покарань, що призначені судом за окремими вироками, у своїй сумі перевищує 15 років.

10. У частині 2 ст. 71 КК вказується лише на єдиний випадок призначен­ня остаточного покарання за сукупністю вироків на строк понад п'ятнадцять років позбавлення волі. Однак за межі цього строку суд може вийти і тоді, коли новий злочин вчинений під час відбування покарання особою, якій на підставі ч. 2 ст. 87 КК довічне позбавлення волі замінене позбавленням волі на строк не менше двадцяти п'яти років. Такий порядок призначення пока­рання не суперечить приписам ч. 2 ст. 71 КК, по-перше, тому, що і в цьому випадку хоча б один із вчинених особою злочинів є особливо тяжким, оскільки згідно з ч. 1 ст. 64 КК довічне позбавлення волі може бути при­значене тільки за такий злочин. По-друге, призначити у такій ситуації по­карання за сукупністю в межах 15-річного строку позбавлення волі суд не має права ще й тому, що це призвело б до порушення вимог ч. 4 ст. 71 КК, оскільки розмір остаточного покарання за сукупністю вироків виявився б набагато меншим, ніж невідбута частина покарання за попереднім вироком.

11. Згідно з ч. 2 ст. 71 КК призначення остаточного покарання за су­купністю вироків у межах понад п'ятнадцять, але не більше двадцяти п'яти років позбавлення волі є правом, а не обов'язком суду. Тому при визна­ченні остаточного покарання за сукупністю вироків суд може і не виходи­ти за межі 15-річного строку позбавлення волі, навіть якщо за одним з ви­років особу засуджено за особливо тяжкий злочин. Однак призначення ос­таточного покарання в межах 15-річного строку позбавлення волі неможливе, якщо за кожним із вироків це покарання призначене в максималь­них межах — 15 років. Оскільки поглинення покарань на підставі ч. 1 ст. 71 КК у таких випадках виключається, суд зобов'язаний застосувати тут принцип часткового складання і визначити остаточне покарання за су­купністю вироків на строк понад п'ятнадцять, але не більше двадцяти п'яти років позбавлення волі.

12. Якщо хоча б за одним із вироків призначене довічне позбавлення волі, то відповідно до ч. 2 ст. 71 КК при визначенні остаточного покарання за їх сукупністю будь-які менш суворі види покарань, призначені за іншим виро­ком, підлягають поглиненню. До застосування принципу поглинення суд «змушений» удатися і у тих випадках, коли покарання за одним із вироків:

по-перше, є саме тим його більш суворим видом, у межах якого повинне виз­начатися остаточне покарання за сукупністю вироків; по-друге, призначене в межах того максимального строку, що встановлений для даного виду по­карання в Загальній частині КК. Так, якщо особа, відбуваючи покарання у виді 2-х років виправних робіт за ч. 1 ст. 122 КК, засуджується за ч. 2 ст. 185 КК до 5-ти років обмеження волі, то покаранням за останнім виро­ком суд змушений поглинути невідбутий строк виправних робіт.

13. Якщо хоча б за одним із вироків призначене основне покарання у виді штрафу чи позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, то остаточне покарання за сукупністю вироків не може бути виз­начене в цих випадках ані шляхом поглинення, ані шляхом складання і при­значені за окремими вироками покарання згідно з ч. З ст. 72 КК виконують­ся самостійно (див. коментар до ст. 72 КК).

14. Призначення за сукупністю вироків додаткових покарань здійс­нюється відповідно до ч. З ст. 71 та ч. 4 ст. 72 КК. При цьому одне або кілька додаткових покарань можуть бути призначені судом за одним чи обо­ма вироками. У зв'язку з цим необхідно враховувати такі положення:

1) якщо одне або кілька додаткових покарань були призначені тільки за попереднім вироком, то вирішення питання про призначення їх за сукупністю вироків залежить: а) від виду додаткового покарання — є воно строковим чи одноактним; б) від виду того основного покарання, до якого приєднане до­даткове — зв'язане або не зв'язане воно з обмеженням чи позбавленням волі (див. коментар до ч. З ст. 55 КК). З урахуванням зазначених особливостей до моменту винесення нового вироку додаткове покарання, призначене за по­переднім вироком, може або ще не відбуватися засудженим, або бути вже відбутим ним повністю чи частково. Одне або кілька додаткових покарань, які ще невідбуті за попереднім вироком, приєднуються до основного пока­рання, що остаточно призначене за сукупністю вироків;

2) якщо одне або кілька додаткових покарань призначені тільки за новим вироком, то вони також (без складання між собою) приєднуються до пока­рання, що остаточно призначене за сукупністю вироків;

3) якщо додаткові покарання призначені як за попереднім, так і за знову винесеним вироком, то порядок їхнього призначення за сукупністю вироків залежить від того, який саме вид додаткового покарання і в якому розмірі був призначений.

Додаткове покарання або невідбута його частина за попереднім вироком підлягає повному чи частковому складанню з додатковим покаранням того ж виду, призначеним за новим вироком, у межах максимального строку (розміру), встановленого для даного виду додаткового покарання в За­гальній частині КК. Отримана за результатом такого складання загальна міра додаткового покарання приєднується до основного, що остаточно при­значене за сукупністю вироків.

Якщо хоча б за одним з вироків додаткове покарання призначене в мак­симальних межах, установлених для нього в Загальній частині КК, то додат­кове покарання того ж виду, що призначене за іншим вироком, підлягає по­глиненню.

Якщо за окремими вироками призначені додаткові покарання різних видів, то до основного покарання, що остаточно призначене за сукупністю вироків, вони приєднуються без складання і відповідно до ч. 4 ст. 72 КК кожне з них виконується самостійно.

15. У частині 5 ст. 71 КК наведена ситуація, коли після винесення виро­ку, але до повного відбуття покарання, що ним призначене, особа вчиняє не один, а кілька злочинів. У таких випадках у поведінці особи одночасно вба­чаються ознаки як сукупності злочинів, так і сукупності вироків, тому при призначенні покарання суд спочатку повинен призначити покарання за пра­вилами ст. 70 КК, а потім визначити остаточне покарання відповідно до при­писів ст. 71 КК. На практиці трапляються і більш складні ситуації, коли після винесення вироку, але до повного відбуття покарання, що ним призна­чене, встановлюється, що засуджений винен ще в кількох злочинах, одні з яких вчинені до, а інші — після постановлення першого вироку. У таких ви­падках покарання за останнім вироком призначається із застосуванням як ст. 70, так і ст. 71 КК у такому порядку: а) спочатку — за правилами частин 1—3 ст. 70 КК за сукупністю злочинів, вчинених до винесення першого ви­року; б) після цього — за правилами ч. 4 ст. 70 КК; в) потім. — за су­купністю злочинів (частин 1—3 ст. 70 КК), вчинених після постановлення першого вироку; г) і остаточно — за сукупністю вироків на підставі ст. 71 КК.

16. Призначення покарання за сукупністю вироків щодо неповнолітнього здійснюється за правилами ст. 71 КК з урахуванням вимог ста­тей 98-103 КК.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук