Стаття 438. Порушення законів та звичаїв війни

Особлива частина - Розділ ХХ (ст.436-447)
114

Стаття 438. Порушення законів та звичаїв війни

1. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним насе­ленням, вигнання цивільного населення для примусових робіт, розграбу­вання національних цінностей на окупованій території, застосування за­собів ведення війни, заборонених міжнародним правом, інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, зго­да на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також віддання наказу про вчинення таких дій — караються позбавленням волі на строк від восьми до дванадцяти років. 2. Ті самі діяння, якщо вони поєднані з умисним вбивством, — караються позбавленням волі на строк від десяти до п'ятнадцяти років або довічним позбавленням волі.

 

1. Безпосередній об'єкт цього злочину — мир та міжнародний правопо­рядок у сфері війни та збройних конфліктів. Порушення законів та звичаїв війни призводять до втягнення у війну чи збройний конфлікт ще більшої кількості учасників, збільшення людських, матеріальних і духовних утрат, продовження конфлікту, що значно ускладнює відновлення миру.

2. Об'єктивну сторону цього злочину характеризують: 1) жорстоке пово­дження з військовополоненими або цивільним населенням; 2) вигнання цивільного населення для примусових робіт; 3) розграбування національних цінностей на окупованій території; 4) застосування засобів ведення війни, за­боронених міжнародним правом; 5) інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких на­дана Верховною Радою України; 6) віддання наказу про вчинення таких дій.

3. У статті 438 КК йдеться про міжнародно-правові закони та звичаї війни, які застосовуються: 1) у випадку оголошеної війни або будь-якого іншого збройного конфлікту між державами (навіть якщо одна з держав не визнає стану війни); 2) у вс

іх випадках окупації всієї або частини території другої держави, навіть якщо ця окупація не мала жодного збройного опору;

3) у збройних конфліктах, в яких народи ведуть боротьбу проти колоніаль­ного панування, іноземної окупації та расистських режимів для здійснення свого права на самовизначення, закріпленого в Статуті 00Н та в Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту 00Н. Тобто у випад­ках війни та збройних конфліктів міжнародного характеру. Такий висновок випливає, зокрема, із Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. та Додаткового Протоколу І 1977 р.

Статтею 438 КК не передбачена відповідальність за порушення законів та звичаїв збройних конфліктів неміжнародного характеру. Хоча ці закони та звичаї за своїм змістом споріднені з указаними вище, все ж юридичне вони розглядаються як окремі і мають свої особливості. Зокрема, у Додатковому Протоколі II 1977 р. до Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. ідеться про збройні конфлікти, що відбуваються на тери­торії однієї держави між її збройними силами або іншими організованими збройними групами, які, перебуваючи під відповідальним командуванням, контролюють частину її території, що дає їм змогу здійснювати безперервні й погоджені воєнні дії та застосовувати цей Протокол.

За Римським Статутом Міжнародного кримінального суду зазначені ви­ще види законів та звичаїв також називаються окремо, проте порушення їх визнаються видами воєнних злочинів. Це вказує на необхідність внесення відповідних змін до статті 438 КК.

4. Основні правила поводження з військовополоненими і цивільним на­селенням передбачені у Женевських конвенціях від 12 серпня 1949 р. («Про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях»; «Про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, які зазнали корабельної аварії, із складу збройних сил на морі»; «Про поводження з військовополоненими»; «Про за­хист цивільного населення під час війни»), а також у Додатковому прото­колі І до цих конвенцій від 10 червня 1977 р.

Військовополоненими визнаються особи, які потрапили під владу супро­тивної сторони і належать до будь-якої з категорій, передбачених у ч. А ст. 4 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими 1949 р. та у ст. 44 Додаткового протоколу І 1977 р. Зокрема, це такі категорії осіб:

1) особовий склад збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті; 2) осо­бовий склад ополчення та добровільних загонів, що входять до складу збройних сил; 3) особи, які супроводжують збройні сили, проте до них не входять; 4) населення неокупованої території, яке добровільно береться за зброю для боротьби з окупаційними військами, відкрито носить цю зброю і дотримується законів та звичаїв війни, та деякі інші.

Цивільне населення складається з усіх осіб, які є цивільними особами, тоб­то особами, що не належать до жодної з категорій осіб, зазначених у пунк­тах 1, 2, 3 та 6 ч. А ст. 4 Женевської конвенції про поводження з військово­полоненими 1949 р. та у ст. 43 Додаткового протоколу І 1977 р. Ці особи не входять до складу збройних сил сторони, що перебуває у конфлікті, і не беруть участі у воєнних діях.

5. Жорстоке поводження з військовополоненими або цивільним населенням може виявлятись у вбивствах, каліцтвах, тортурах і мордуванні, біологічних експериментах, взятті заручників, тілесному, колективному покаранні, ка­торжній праці, нарузі над людською гідністю тощо.

6. Примусовими визнаються роботи, проведення яких вимагається від на­селення під погрозою будь-якого покарання. Причому у цій статті КК ма­ються на увазі тільки ті примусові роботи, які спеціально заборонені міжна­родним правом (наприклад, роботи, що примушують населення брати участь у військових операціях, або роботи в організаціях військового чи напів­військового характеру).

7. Розграбування національних цінностей на окупованій території охоп­лює довільне їх вилучення будь-яким способом, що поєднується з подаль­шим їх оберненням на користь іншої держави або окремих осіб, а також, як правило, із вивезенням за межі окупованої території. Предметом цих дій є майно, що має культурну або іншу національну цінність. Визначення куль­турних цінностей та їх особливий міжнародно-правовий захист передбачені «Конвенцією про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту» від 14 травня 1954 р. Незаконне, довільне і продовжуване у ве­ликому масштабі привласнення іншого майна, що не викликається воєнною необхідністю, кваліфікується за ст. 438 КК як інше порушення законів та звичаїв війни (див. ст. 147 Женевської конвенції про захист цивільного на­селення під час війни від 12 серпня 1949 р.).

8. Під засобами ведення війни слід розуміти предмети, речовини та гази, що використовуються збройними силами для знищення противника або придушення його сили і здатності до опору, завдання шкоди довкіллю. Ці предмети, речовини та гази можуть бути спеціально створені як різновиди зброї чи військової техніки або лише фактично використовуватись як зброя.

Заборона міжнародним правом означає, що засоби ведення війни спеціально заборонені нормами, наведеними в міжнародних договорах, зго­да на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або вони є предметом всеосяжної заборони іншими нормами чи принципами міжнарод­ного права.

Заборони застосування певних засобів ведення війни закріплені, зокрема, у «Санкт-Петербурзькій декларації про відміну застосування вибухових і за­палювальних куль» від 29 листопада 1868 р., «Гаазькій декларації про забо­рону застосування куль», що легко сплющуються і розвертаються у тілі лю­дини від 29 липня 1899 р., «Гаазькій конвенції про закони і звичаї сухопут­ної війни» від 18 жовтня 1907 р., «Гаазькій конвенції про встановлення підводних мін, що автоматично вибухають від доторку» від 18 жовтня 1907 р., «Женевському протоколі про заборону застосування на війні заду­шливих, отруйних та інших подібних газів і рідин та бактеріологічних за­собів» від 17 червня 1925 р., «Женевських конвенціях про захист жертв війни» від 12 серпня 1949 р. і Додатковому Протоколі І від 10 червня 1977 р., «Конвенції про заборону розробки, виробництва і нагромадження запасів бактеріологічної (біологічної) і токсинної зброї та про їх знищення» від 10 квітня 1972 р., «Конвенції про заборону воєнного або будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище» від 10 грудня 1976 р., «Конвенції про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що за­подіюють надмірні пошкодження або мають невибіркову дію» від 10 жовт­ня 1980 р. і «Додатковому протоколі IV про засліплюючу лазерну зброю» від 13 жовтня 1995 р., «Конвенції про заборону розробки, виробництва, на­копичення, застосування хімічної зброї та про її знищення» від 13 січня 1993 р., «Конвенції про заборону застосування, складування, виробництва і передачі протипіхотних мін та їх знищення» від 18 вересня 1997 р.

Такі заборони можуть бути загальними або стосуватися конкретних видів засобів ведення війни. Наприклад, загальною є заборона застосовувати зброю, снаряди і речовини, що здатні заподіяти зайві ушкодження або зайві страж­дання, або велику, довготривалу і серйозну шкоду природному середовищу (див. ст. 35 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р.).

До заборонених засобів ведення війни також належать: зброя «невибірко-вої» дії, напалмові, кулькові, касетні, фосфорні бомби, нейтронна бомба, зброя, основна дія якої полягає в завданні пошкоджень осколками, що не виявляються в людському тілі за допомогою рентгенівського проміння, міни-пастки (наприклад, які маскуються під виглядом дитячих іграшок, про­дуктів харчування або напоїв тощо), лазерна зброя, спеціально призначена для використання у бойових діях виключно або у тому числі для того, щоб спричинити постійну сліпоту органам зору людини, та ін. Застосування зброї масового знищення, забороненої міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, кваліфікується за ст. 439 КК.

9. Інші порушення законів та звичаїв війни вчинюються на порушення міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Ра­дою України. Найбільш небезпечними порушеннями є застосування заборо­нених методів ведення війни, тобто певних способів застосування зброї, про­ведення воєнної операції чи окремих воєнних дій, вирішення воєнних завдань. Наприклад, таким забороненим методом є віроломство, тобто дії, спрямовані на те, щоб викликати довіру противника і примусити його повірити, що він має право на захист і зобов'язаний надати такий захист згідно з нормами міжнародного права, застосовуваного в період збройних конфліктів, із метою обману такої довіри. Віроломством, зокрема, визнають­ся: симулювання наміру вести переговори під прапором перемир'я або си­мулювання капітуляції; симулювання виходу із строю внаслідок поранення або хвороби; симулювання володіння статусом цивільної особи або неком-батанта тощо (див. ст. 37 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р.).

Злочинними порушеннями законів та звичаїв війни також визнаються:

використання голоду серед цивільного населення; бомбардування і атаки не-захищених міст, селищ, помешкань і будов; умисний напад на цивільне насе­лення чи на осіб, які надають гуманітарну допомогу; депортація або насильницьке переміщення населення окупованої території; вчинення нападу на установки і споруди, що містять небезпечні сили (греблі, дамби, атомні еле­ктростанції), якщо це може викликати звільнення небезпечних сил і на­ступні тяжкі втрати серед цивільного населення; перетворення необоронних місцевостей і нейтральних зон на об'єкт нападу; вчинення нападу на особу, коли відомо, що вона припинила брати участь у воєнних діях; віддання на­казу не залишати нікого в живих, погроза цим противнику або ведення воєнних дій таким чином та ін. Переліки таких порушень, зокрема, перед­бачені у ст. 85 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 р., а також у ст. 8 Римського Статуту міжнародного кримінального суду.

10. Злочин вважається закінченим, коли особа вчинила будь-яке діяння, передбачене ст. 438 КК.

11. Суб'єктивна сторона цього злочину — умисел.

12. Суб'єктом віддання наказу про вчинення зазначених у ст. 438 КК дій може бути лише службова особа (як військова, так і цивільна). В інших ви­падках учинення цього злочину суб'єктом може бути будь-яка особа, яка до­сягла 16-річного віку. Дії військовослужбовців можуть бути кваліфіковані за статтями 432, 433, 434 КК, в яких передбачені спеціальні норми.

13. У частині 2 ст. 438 КК встановлена відповідальність за вчинення будь-якого діяння, передбаченого ч. 1, якщо воно поєднане з умисним убив­ством. Додаткова кваліфікація за ст. 115 КК у цих випадках не потре­бується. Про поняття «умисне вбивство» див. ст. 115 КК та коментар до неї.

 

< Попередня   Наступна >
 
Авторизація
Пошук