74

---

Стаття 152. Зґвалтування

1. Зґвалтування, тобто статеві зносини із застосуванням фізичного на­сильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, — карається позбавленням волі на строк від трьох до п'яти років. 2. Зґвалтування, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із злочинів, передбачених статтями 153—155 цього Кодексу, — карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років. 3. Зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього — карається позбавленням волі на строк від семи до дванадцяти років. 4. Зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього — карається позбавленням волі на строк від восьми до п'ятнадцяти років.

 

1. Зґвалтування є найбільш тяжким і небезпечним статевим злочином. Воно може завдати серйозної шкоди здоров'ю людини і заподіяти їй глибо­ку моральну травму. Воно грубо принижує гідність особи, посягає на стате­ву свободу, а якщо потерпіла особа є малолітньою або не досягла статевої зрілості, — на її статеву недоторканість.

2. Об'єктом зґвалтування є статева свобода, а якщо потерпіла особа не досягла статевої зрілості — її статева недоторканість. Причому ні мораль­не обличчя потерпілої особи, ні ганебний спосіб життя, ні аморальна по­ведінка, ні характер відносин з тим, хто притягується до відповідальності за зґвалтування (подружні стосунки, наявність попереднього добровільного статевого зв'язку тощо) не виключають, за доведеності інших ознак складу цього злочину, відповідальності за ст. 152 КК.

3. За змістом ст. 152 КК потерпілим при зґвалтуванні може бути особа як жіночої, так і чоловічої статі. У першому випадку безпосереднім, фізич­ним виконавцем злочину є чоловік, а потерпілою — жінка, у другому, навпа­к

и, виконавець — жінка, а потерпілий — чоловік. Співвиконавцем може бу­ти будь-яка особа.

4. З об'єктивної сторони зґвалтування полягає у статевих зносинах із за­стосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з викори­станням безпорадного стану потерпілої особи. Склад злочину — формаль­ний. Статеві зносини при зґвалтуванні відбуваються проти волі потерпілої особи. Внаслідок застосування фізичного насильства або погрози ним воля потерпілої особи пригнічується, а при використанні безпорадного стану, ко­ли потерпіла особа не здатна чинити опір, така воля ігнорується. Для відповідальності за ст. 152 КК достатньо, щоб статеві зносини супроводжу­валися хоча б одним із зазначених в законі способів: застосуванням фізич­ного насильства, погрозою застосування такого насильства або використан­ням безпорадного стану потерпілої особи. Одне лише домагання на вступ у статевий зв'язок, якщо він мав місце без застосування фізичного насильст­ва, погрози ним або використання безпорадного стану, не утворює складу цього злочину. Не є зґвалтуванням і випадки, коли особа вступає у стате­вий зв'язок, застосовуючи обман або зловживання довірою. Пленум Верхов­ного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що «дії особи, яка домагалася згоди потерпілої на статевий акт шляхом зловживан­ня довір'ям, наприклад, обіцянка взяти шлюб, не можуть розглядатися як зґвалтування, оскільки закон не передбачає такої ознаки цього злочину, як застосування обману» (ч. 2 п. 6).

5. Під статевими зносинами, про які йдеться у ст. 152 КК, слід розуміти лише природні статеві зносини. Дефлорація або еякуляція не є обов'язкови­ми при статевих зносинах. Неприродні статеві зносини (в тому числі і му­жолозтво), здійснені із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи, яв­ляють собою насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом і кваліфікуються за ст. 153 КК (див. коментар до неї).

6. Фізичне насильство — це фізичне подолання опору, який чинить по­терпіла особа, або насильство, застосоване для упередження очікуваного опору, який обумовлений небажанням вступити із ґвалтівником у статевий зв'язок. Фізичне насильство має бути здатним перебороти дійсний, а не ви­гаданий (удаваний) опір потерпілої особи. Злочинець може застосувати фізичну силу, різні предмети або навіть зброю, щоб зламати опір. Він може намагатися зв'язати особу, завдати удари, тілесні ушкодження різної тяж­кості, здавлювати шию руками або накинутою петлею тощо. Оскільки засто­сування фізичного насильства і спричинення внаслідок цього шкоди здо­ров'ю потерпілої особи є складовим елементом об'єктивної сторони зґвалту­вання, завдання їй певного виду тілесних ушкоджень не потребує додатко­вої кваліфікації.

Згідно з практикою Верховного Суду України зґвалтування або замах на нього, що супроводжувалися заподіянням легких або середньої тяжкості тілесних ушкоджень, підлягають кваліфікації за частинами 1—3 ст. 152, а як­що при зґвалтуванні заподіяно тілесні ушкодження, що спричинили наслідки, зазначені в ст. 121, — за ч. 4 ст. 152 КК. Разом з тим треба мати на увазі, що зґвалтування, поєднане із спричиненням тяжкого тілесного ушкодження, що було небезпечним для життя в момент заподіяння, але не спричинило особливо тяжких наслідків (наприклад, здавлення шиї руками, внаслідок чого потерпіла особа втратила свідомість), не є підставою для кваліфікації за ч. 4 ст. 152 КК. Такі дії належить кваліфікувати за су­купністю злочинів за відповідними частинами статей 121 та 152 КК залеж­но від наявності чи відсутності інших обтяжуючих обставин (ч. З п. 15 по­станови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у спра­вах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р.).

Зґвалтування або замах на нього, пов'язане з умисним вбивством, кваліфікується за п. 10 ч. 2 ст. 115 і ч. 4 ст. 152 КК (див. коментар до ст. 115 КК).

Якщо при зґвалтуванні чи замаху на цей злочин винний заподіяв по­терпілій особі смерть через необережність (наприклад, якщо потерпіла вис­трибнула з вікна будинку або із транспортного засобу під час руху останнь­ого й одержала смертельні ушкодження), його дії охоплюються ч. 4 ст. 152 КК і додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребують (ч. З п. 26 поста­нови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р.).

7. Погроза фізичним насильством як ознака об'єктивної сторони зґвалту­вання являє собою різного роду психічне насильство, що застосовується до потерпілої особи для того, щоб зламати її опір. У статті 152 КК при окрес­ленні зґвалтування застосування погрози фізичним насильством поставлено в один ряд із застосуванням фізичного насильства, отже, ця погроза є рівнозначною фізичному насильству, вона повинна бути безпосередньою і може негайно бути виконана суб'єктом злочину. Цей характер погрози і можливість її негайного виконання ставлять потерпілу особу в безвихідний стан, змушують поступитися домаганням ґвалтівника. Внаслідок такого на­сильства воля потерпілої особи паралізується.

За своїм змістом погроза при зґвалтуванні полягає в негайному застосу­ванні тільки фізичного насильства (наприклад, погроза вбити, покалічити).

Погроза може виявлятися в словах («вб'ю», «заріжу», «покалічу» тощо), де­монстрації зброї або інших предметів, якими можна заподіяти тілесні ушко­дження, може випливати з обстановки, що створилася, якщо, наприклад, група ґвалтівників оточує жінку в безлюдному місці, вимагаючи підкорити­ся їхнім домаганням. Погроза може мати невизначений характер (напри­клад, «мовчи,, а то гірше буде»). Погроза може стосуватися як самої по­терпілої особи, так і її родичів або близьких осіб. Тому погроза, наприклад, вбити або покалічити немовля, якщо його мати негайно не поступиться ви­могам ґвалтівника, не може виключати відповідальності за зґвалтування або замах на нього.

Погроза повинна бути дійсною, а не удаваною, і розцінюватися по­терпілою особою як реальна небезпека для її життя або здоров'я чи близь­ких їй осіб, родичів.

Відповідальність за ст. 152 КК настає незалежно від того, чи мав ґвалтівник намір дійсно реалізувати погрозу або розраховував лише пси­хічно вплинути на потерпілу особу.

Якщо після вчинення зґвалтування мала місце реальна погроза вбивст­вом потерпілої особи для того, наприклад, щоб вона нікому не повідомила про те, що трапилося, дії винного слід кваліфікувати за сукупністю ста­тей 152 та 129 КК.

8. Використання безпорадного стану потерпілої особи при зґвалтуванні. Безпорадний стан потерпілої особи — це відсутність у неї фізичної можли­вості чинити опір вступу з нею в статеві зносини, а також відсутність мож­ливості правильно розуміти сутність і характер вчинюваних з нею сексуаль­них дій або керувати своїми вчинками. Ґвалтівник при цьому усвідомлює, що потерпіла особа перебуває у безпорадному стані.

Розрізняють два види безпорадного стану: 1) психічну безпорадність і 2) фізичну безпорадність.

У разі психічної безпорадності потерпіла особа не може розуміти харак­теру і значення вчинюваних з нею дій. Про психічну безпорадність свідчать:

а) психічна хвороба, за наявності якої потерпіла особа не усвідомлює свої дії і не може керувати ними. Психічну хворобу такої особи можна розгля­дати як безпорадний стан тільки у випадках, якщо ця хвороба має явний ха­рактер, або коли винний знав про неї і свідомо використовував виниклу внаслідок психічної хвороби неспроможність потерпілої особи правильно усвідомлювати або оцінювати те, що відбувається;

б) непритомний стан (наприклад, непритомність, що виникла незалежно від дій винного;

в) малоліття потерпілої особи.

Так, С. був засуджений за зґвалтування шестирічної дівчинки. С. зустрів дівчин­ку на вулиці і запросив її покататися па автомобілі, вивіз за місто в ліс. Там він пригощав дівчинку цукерками, розказував їй казки, грав з нею у схованки, а потім вчинив щодо неї низку розпусних дій і обманним шляхом здійснив з нею статевий акт. Захищаючись у суді, С. лицемірно стверджував, що дівчинка не опиралася і «добровільно» погодилася на вчинення статевого акту. Суд цілком правильно вка­зав, що не може бути й мови про добровільну згоду на статевий акт з боку шес­тирічної дівчинки, оскільки вона внаслідок свого віку і розвитку не розуміла і не могла правильно оцінити дійсний характер такого роду вчинюваних щодо неї дій.

При психічній безпорадності ґвалтівник сам може поставити потерпілу особу в такий стан, використовуючи, зокрема, наркотики, гіпноз, снодійне. Такі випадки відзначив Пленум Верховного Суду України в постанові «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини». Для визнання зґвалтування вчиненим з використанням безпорадного стану по­терпілої особи внаслідок алкогольного, наркотичного сп'яніння або дії на її організм отруйних, токсичних та інших сильнодіючих речовин не має зна­чення, чи винна особа привела потерпілу (потерпілого) до такого стану (на­приклад, дала наркотик, снодійне тощо), чи вона вже перебувала в безпорад­ному стані незалежно від її дій (див. ч. 1 п. 10).

Особливу увагу необхідно звертати на зґвалтування з використанням без­порадного стану потерпілої особи в результаті її сп'яніння. Як правило, винні приводять потерпілу особу в такий стан умисно. Треба також заува­жити, що визнати стан безпорадності можна тільки за такого ступеня сп'яніння потерпілої особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати на­вколишню обстановку і розуміти значення вчинюваних з нею дій.

Крім того, у таких випадках, при вирішенні питання про те, чи мало місце зґвалтування, необхідно враховувати всі обставини здійсненого ґвалтівни­ком з потерпілою особою. Зокрема, слід виходити з того, що доросла люди­на, яка дала згоду на спільне вживання алкогольних напоїв або наркотиків в обстановці, сприятливій подальшому статевому зближенню, тим самим ніби дає згоду на можливі наслідки цього.

При фізичній безпорадності у потерпілої особи відсутня можливість чи­нити протидію ґвалтівнику. Такий стан може бути викликаний фізичними вадами потерпілої особи (наприклад, відсутність рук, ніг, сліпота тощо), її похилим віком або хворобою, що не є психічною, наприклад, пов'язаною з високою температурою; виснаженістю організму, перенесеною операцією то­що. У цих випадках, хоча потерпіла особа й усвідомлює характер вчинюва­них щодо неї дій, але не може чинити опір ґвалтівнику.

При зґвалтуванні з використанням безпорадного стану потерпілої особи опір останньої відсутній. Однак це має бути наслідком об'єктивних причин, а не згоди такої особи на статеві зносини.

9. З суб'єктивної сторони зґвалтування відбувається лише з прямим умислом, за якого винний усвідомлює, що застосовує насильство, погрозу або використовує безпорадний стан потерпілої особи для вступу з нею в ста­теві зносини і бажає цього. Мотивом зґвалтування є переважно прагнення задовольнити статеву пристрасть.

10. Суб'єкт зґвалтування. Безпосереднім виконавцем злочину може бути будь-яка фізична осудна особа (як чоловік, так і жінка), протилежної з по­терпілою особою статі, і яка досягла 14-річного віку.

За своєю об'єктивною стороною зґвалтування — складний злочин, що полягає не тільки у вчиненні статевого акту, а й у тому, що цей акт вчи­няється із застосуванням фізичного насильства, погрози його застосування або з використанням безпорадного стану потерпілої особи. Тому виконавцем (співвиконавцем, опосередкованим виконавцем) злочину визнається і той, хто, наприклад, застосовує до потерпілої особи фізичне насильство з метою примусити її вступити в статеві зносини з безпосереднім насильником. У та­ких випадках стать виконавця злочину (щодо потерпілої особи) значення не має. Безпосереднім насильником може бути не тільки особа, яка має ознаки суб'єкта злочину, а й неосудна особа або малолітній.

11. Зґвалтування вважається закінченим злочином з моменту початку на­сильницького статевого акту. Закінчення насильником статевого акту в фізіологічному розумінні для визнання зґвалтування закінченим не вима­гається (ч. З ст. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 бе­резня 1992 р. № 4).

12. Дії, безпосередньо спрямовані на здійснення статевого акту, але не до­ведені до його початку з причин, незалежних від волі ґвалтівника, утворю­ють собою замах на зґвалтування. Це, наприклад, зв'язування особи, яку на­магаються зґвалтувати, погроза негайною фізичною розправою, зривання одягу. .

13. Добровільна відмова від зґвалтування має місце в тих випадках, коли особа, усвідомлюючи повну можливість вчинення злочину, за своєю волею остаточно припиняє почате діяння і тим самим не доводить його до кінця. Така дія, як неодноразово вказував Верховний Суд України, згідно зі ст. 17 КК виключає кримінальну відповідальність за готування до зґвалту­вання або замах на нього.

14. У частині 2 ст. 152 КК передбачена відповідальність за зґвалтуван­ня, вчинене повторно або особою, яка раніше вчинила будь-який із зло­чинів, передбачених статтями 153—155 КК. Зґвалтування вважається по­вторним, якщо йому передувало діяння, вказане у частинах 1—4 ст. 152 КК. У випадках здійснення особою двох або більше зґвалтувань, кожне із яких містить ознаки злочину, передбаченого ч. 1 ст. 152 КК, зло­чин необхідно кваліфікувати лише за ч. 2 ст. 152 КК. Сукупність злочинів має місце при здійсненні двох чи більше зґвалтувань, відповідальність за які передбачена різними частинами ст. 152 КК, а також при вчиненні в одному випадку замаху на зґвалтування або співучасті в цьому злочині, а в другому — закінченого зґвалтування. Дії винного за кожним із вказаних злочинів мають кваліфікуватися самостійно. Тому, наприклад, якщо осо­ба перший раз вчинила замах на зґвалтування, а іншого разу скоїла закінчений злочин, її дії кваліфікуються за частинами 2 чи 3 ст. 15, ч. 1 ст. 152 і ч. 2 ст. 152 КК.

Ознака повторності виключається, якщо при вчиненні одного зґвалтуван­ня винний вступив з потерпілою особою в статеві зносини два або більше разів, тобто за наявності ознак продовжуваного зґвалтування.

В останньому випадку потерпіла особа продовжує перебувати під впли­вом психічної або фізичної дії, її воля паралізована ще при перших статевих зносинах.

Слід мати на увазі, що зґвалтування не може бути визнане повторним, якщо судимість за раніше вчинене зґвалтування знята чи погашена у вста­новленому законом порядку. Ознака повторності також відсутня, якщо до моменту здійснення другого зґвалтування закінчилися строки давності при­тягнення до кримінальної відповідальності.

15. У частині 3 ст. 152 КК передбачена відповідальність за зґвалтування, вчинене групою осіб, або зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього.

16. Під груповим зґвалтуванням слід розуміти співвиконавство у вчиненні злочину, коли кожний з учасників повністю виконує склад злочину або тільки будь-які дії, що складають об'єктивну сторону злочину. Отже, здійс­нення зґвалтування групою осіб вимагає наявності двох умов у сукупності:

а) участь у вчиненні злочину двох або більше осіб, що діють як виконавці;

б) узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи.

Виконавцем зґвалтування є як особа з числа двох або більше осіб, яка безпосередньо здійснює насильницький статевий акт з потерпілою особою, так і той, хто застосовує до такої особи фізичне насильство чи погрози з ме­тою змусити її вступити до статевого акту з будь-ким іншим з учасників групи (тобто є співвиконавцем).

Дії співвиконавців слід кваліфікувати за ч. З ст. 152 КК без посилання на ст. 27 КК.

Дії особи, яка, сприяючи здійсненню насильницького статевого акту іншим учасникам злочину, застосувала насильство до особи, яка намагалася перешкодити вчиненню зґвалтування, необхідно розглядати як пособництво в зґвалтуванні і кваліфікувати за ч. 5 ст. 27 і ст. 152 КК.

Якщо співучасник (не співвиконавець) сприяв здійсненню зґвалтування одній особі, його дії кваліфікуються за ст. 27 і ч. 1 ст. 152 КК (за відсут­ності інших обтяжуючих обставин). Якщо допомога надається групі осіб, то такий співучасник повинен відповідати за ст. 27 і ч. З ст. 152 КК.

Узгодженість дій учасників групи щодо потерпілої особи означає, що свідомістю кожного учасника зґвалтування охоплюється об'єктивне сприян­ня один одному у вчиненні злочину, при цьому не вимагається попередньої згоди між учасниками злочину.

Якщо узгодженість відсутня, дії винних не можуть розглядатися як зґвал­тування, вчинене групою осіб.

Груповим зґвалтуванням вважаються також дії осіб, якщо вони діяли уз­годжено щодо кількох потерпілих осіб, хоча кожен із них мав на меті і зґвал­тував одну потерпілу особу.

17. Зґвалтування неповнолітньої особи має місце тоді, коли воно вчи­няється щодо осіб у віці від 14-ти до 18-ти років. Зґвалтування особи віком до 14-ти років кваліфікується за ч. 4 ст. 152 КК як зґвалтування малолітньої чи малолітнього.

У судовій практиці часто виникають труднощі при кваліфікації випадків зґвалтування неповнолітніх віком близько 18-ти років. Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 зазначив, що за зґвал­тування неповнолітньої особи підлягає відповідальності особа, яка знала або припускала, що вчиняє насильницький статевий акт з неповнолітньою осо­бою, чи могла і повинна була передбачити це.

Отже, за змістом постанови щодо факту неповноліття потерпілої особи можлива і необережна вина.

Так, по справі К., засудженого за зґвалтування неповнолітньої за ч. З ст. 117 КК 1960 р. (ст. 152 КК 2001 р.) захисник посилався на те, що обвинувачений не знав справжнього віку потерпілої. Однак суд, обґрунтовуючи застосування ч. З ст. 117 КК 1960 р. (ст. 152 КК 2001 р.), вказав, що потерпіла фактично не досягла 18-ти років, та й за зовнішнім виглядом схожа на підлітка і не справляє враження повнолітньої дівчини, вона худорлява, невеликого росту і, хоча обвинувачений не знав її фактичного віку, він повинен був і міг передбачити, що здійснює зґвалтуван­ня неповнолітньої (Рад. право. — 1968. — № 6. — С. 42).

Водночас, якщо ґвалтівник сумлінно помилявся щодо фактичного віку по­терпілої особи, то він не може бути притягнутий за ч. З ст. 152 КК.

18. У частині 4 ст. 152 передбачена відповідальність за зґвалтування, що спричинило особливо тяжкі наслідки, а також зґвалтування малолітньої чи малолітнього.

19. Особливо тяжкими наслідками є, наприклад, смерть або самогубство потерпілої особи, розлад психічної діяльності, що настав у результаті зґвал­тування.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 27 березня 1992 р. № 4 в пунктах 15 і 16 роз'яснив, що особливо тяжкими наслідками, що дають підстави кваліфікувати дії винної особи за ч. 4 ст. 152 КК, можуть бути виз­нані смерть або самогубство потерпілої особи, втрата будь-якого органа чи втрата його функцій, психічна хвороба або інший розлад здоров'я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, непо­правне знівечення обличчя, переривання вагітності чи втрата здатності до дітонародження, а так само зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, що сталися внаслідок зґвалтування. При цьому необхідно мати на увазі, що відповідальність за особливо тяжкі наслідки зґвалтування настає як у випадках, коли винний передбачав можливість їх настання, так і коли він міг і повинен був їх передбачити.

Не є особливо тяжкими наслідками при зґвалтуванні свідоме поставлен­ня потерпілої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини або сифілісом, якщо захворювання не настало.

Заподіяння при зґвалтуванні тяжких тілесних ушкоджень, що спричини­ли смерть потерпілої особи, необхідно розглядати як настання особливо тяжких наслідків, передбачених ч. 4 ст. 152, тому додаткова кваліфікація за ч. З ст. 121 КК не потрібна.

Як уже зазначалося, при вирішенні питання про відповідальність за умис­не вбивство за обтяжуючих обставин дії особи, яка в процесі зґвалтування або замаху на цей злочин скоїла умисне вбивство, треба кваліфікувати за п. 10 ч. 2 ст. 115 КК і відповідно за частинами 2 або 3 ст. 15 і ч. 4 ст. 152 КК, або ч. 4 ст. 152 КК, як такі, що спричинили особливо'тяжкі наслідки.

20. Зґвалтування малолітньої або малолітнього має місце в випадках, ко­ли потерпіла особа не досягла 14-ти років. Зґвалтування потерпілої особи віком від 14-ти до 18-ти років кваліфікується за ч. З ст. 152 КК як зґвалту­вання неповнолітньої (неповнолітнього). Зґвалтування малолітньої (ма­лолітнього) передбачає, що винний знав або припускав, що потерпілій особі ще немає 14-ти років, або повинен був і міг це передбачати.

 

< Попередня   Наступна >